Анти-Дюранті
Кілька років тому у валійському місті Аберествив відкрито меморіальну дошку на вшанування пам’яті журналіста Ґарета Джонса. У тридцяті роки минулого століття він, один з небагатьох, зважився сказати правду про Голодомор в Україні. Кажуть, що саме публікації Джонса спричинили його раптову смерть під час поїздки до Китаю. Чутки, однак, неперевірені, але фактом залишається оголошення журналіста персоною нон-ґрата в СРСР.
На відміну від свого «колеги» Волтера Дюранті, який після поїздки до «країни мрій» вихлюпнув на сторінки «New York Times» купу, як би сьогодні сказали, «джинси» про стан українського села, Ґарет Джонс обрав високі стандарти професійної журналістики. І, з’ясувалося, що за цей вибір не дають нагород, до прикладу, Пулітцера, а готують замахи, провокації і смерть. Навіть масові протести української діаспорної громади напередодні кожної річниці Голодомору не можуть переконати комітет з присудження найвищої американської премії у галузі журналістики переглянути своє рішення щодо нагородження Волтера Дюранті.
Можна розвивати тему замовчування й іґнорування самого факту української трагедії 30-х років, можна згадати, з яким цинізмом певні кола у США коментували порівняння Голодомору з Голокостом, до яких вдався свого часу Віктор Ющенко, можна, зрештою, повернутися на кілька років у минуле, коли на саміті керівників зовнішньополітичних відомств СНД Україні було відмовлено у визнанні голоду 1932 - 33 років геноцидом. Однак ці історичні недоречності нівелюються життєвим подвигом Ґарета Джонса, Джеймса Мейса і ще кількох інших сумлінних журналістів, для яких критерії фаху були вищими, аніж сумнівні відзнаки чи їхній грошовий еквівалент.
Власне Джонс є доволі яскравим прикладом відмови газетяра від так званої «свободи півслова», від подвійних стандартів, до яких вдаються, здебільшого, політики, прагнучи балансувати на межі популярності і задоволення своїх інтересів. Втім, хай не ображаються колеги, але хіба поодиноким є у нашій практиці послуговування принципом «Мета виправдовує засоби»? Чи не його мав на увазі Волтер Дюранті, коли арґументував потребу колективізації «залізним»: «Неможливо засмажити яєшню, не розбивши яєць»? До схожих пасажів вдалася адміністрація Джорджа Буша, пояснюючи смерть українського оператора Тараса Процюка в іракському готелі «Палестина». Війна є війна...
Можна знайти тисячі виправдальних мотивів для оборони позиції журналістів, для яких стала звичною роль покоївки владоможців чи «грошових лантухів». Тотальна зубожілість працівників мас-медій у провінції і яскравий приклад збагачення столичних медійних «кілерів» за часів колишнього режиму були точкою відліку нинішнього становища України, яка, за недавно оприлюдненими оцінками «Freedom House», посіла 113-е місце за рівнем свободи преси. Поступ безсумнівний, однак коли зазирнути за лаштунки редакційних ньюз-румів, то матимемо непривабливу картину. Цензура на державному рівні, нагінки на видання й окремих журналістів, податковий і «пожежно-санепідемічний» тиск, зрештою, фізичне знищення неугодних поступилися перед всесиллям і свавіллям власників видань, які прагнуть використовувати належні їм медії для досягнення приватних політичних або бізнесових цілей. І лише від журналістів залежить, хто візьме гору: ті, що понад усе прагнуть влади і грошей, чи ті, для кого правда і людськість - не порожній звук.
Ігор Гулик. Ілюстрація: ukr-online.com
Анти-Дюранти
Несколько лет назад в валлийском городе Аберествив открыто мемориальную доску в память журналиста Гарета Джонса. В тридцатые годы прошлого века он, один из немногих, решился сказать правду о Голодоморе в Украине. Говорят, что именно публикации Джонса вызвали его внезапную смерть во время поездки в Китай. Слухи, однако, непроверенные, но фактом остается объявления журналиста персоной нон-грата в СССР.
В отличие от своего «коллеги» Уолтера Дюранти, который после поездки в «страну грез» выплеснул на страницы «New York Times» кучу, как бы сегодня сказали, «джинсы» о состоянии украинского села, Гарет Джонс выбрал высокие стандарты профессиональной журналистики. И выяснилось, что за этот выбор не дают наград, к примеру, Пулитцера, а готовят покушения, провокации и смерть. Даже массовые протесты украинской диаспорной общины накануне каждой годовщины Голодомора не могут убедить комитет по присуждению высшей американской премии в области журналистики пересмотреть свое решение о награждении Уолтера Дюранти.
Можно развивать тему замалчивания и игнорирования самого факта украинской трагедии 30-х годов, можно вспомнить, с каким цинизмом определенные круги в США комментировали сравнения Голодомора с Холокостом, высказанные в свое время Виктором Ющенко, можно, наконец, вернуться на несколько лет в прошлое, когда на саммите руководителей внешнеполитических ведомств СНГ Украине было отказано в признании голода 1932 - 33 годов геноцидом. Однако эти исторические несуразности нивелируются жизненным подвигом Гарета Джонса, Джеймса Мейса и еще нескольких других добросовестных журналистов, для которых критерии профессиии были выше, чем сомнительные награды или их денежный эквивалент.
Собственно Джонс служит довольно ярким примером отказа газетчика от так называемой «свободы полуслова», от двойных стандартов, к которым прибегают в основном политики, стремясь балансировать на грани популярности и удовлетворения своих интересов. Впрочем, пусть не обижаются коллеги, но разве редким в нашей практике бывает применения принципа «Цель оправдывает средства»? Не его ли имел в виду Уолтер Дюранти, когда аргументировал необходимость коллективизации «железным»: «Невозможно зажарить яичницу, не разбив яиц»? Похожие пассажи мы находили потом в официальной позиции администрации Джорджа Буша, объяснявшей смерть украинского оператора Тараса Процюка в иракском отеле «Палестина». Война есть война...
Можно найти тысячи оправдательных мотивов для обороны позиции журналистов, для которых стала привычной роль горничной для власть предержащих или «денежных мешков». Тотальная бедность работников масс-медиа в провинции и яркий пример обогащения столичных медийных «киллеров» во времена прежнего режима были точкой отсчета нынешнего положения Украины, которая, по недавно обнародованным оценкам «Freedom House», заняла 113-е место по уровню свободы прессы.
"Прогресс" несомненен. Однако если заглянуть за кулисы редакционных ньюз-румов, то получим неприглядную картину. Цензура на государственном уровне, гонения на издания и отдельных журналистов, налоговое и «пожарно-санэпидемическое» давление, в конце концов, физическое уничтожение неугодных теперь "спрятались" перед всесилием и произволом владельцев изданий, стремящихся использовать принадлежащие им медиа для достижения частных политических или бизнес целей. И только от журналистов зависит, кто победит: те, что больше всего стремятся власти и деньгам, или те, для кого правда и человечность - не пустой звук.
Игорь Гулык