Про долю революції
Ілюстрація: anekdot.ru
Я чомусь схильний думати, що Петро Порошенко може повторити долю Ющенка та Кравчука. Якщо й надалі він „танцюватиме на старих граблях”, то доведе, що глава держави в Україні, обраний, здебільшого, електоратом центральних та західних областей, здатен відсидіти не більше однієї каденції. Аргументів - предостатньо, як, зрештою, не бракує їх у кожного, хто бодай трохи цікавиться політикою.
Реально ж визначити „долю революції” зможуть дочасні вибори парламенту. Вони переформатують коаліцію - майже без сумнівів; дадуть країні нового прем’єра - за сприятливих обставин ним може залишитися Арсеній Яценюк. Але повністю розвернути країну у бік реставрації вже навряд чи поталанить.
Навіть найзатятіші опоненти Порошенка після другого Майдану втямили, що в країні сформовано носія головних демократичних цінностей, і заперечити ці реалії, значить, - готувати крах власним перспективам. Я не кажу тут про середній клас, його в Україні ще явно бракує, хоча ентузіазму і впливів - хоч греблю гати. Як на мене, маємо цілковито український феномен: більш-менш успішні вітчизняні підприємці ще не встигли повністю розірвати зв’язок з середовищем, з якого вийшли: хто видряпався самотужки, кого підштовхнули. І це середовище акурат є гарантом незворотності змін. Хоча пересічний мешканець українського села чи невеликого містечка самотужки не „підніме” Україну, однак він досі впливає на підприємливого родака, однокласника, сусіда, який зумів у місті зіп’ятися на ноги.
Долю революції, у даному випадку, слід розглядати як те, що вже відбулося, і не має особливого значення, воюватиме Тимошенко з новим президентом, чи ні. Хоча, як на мене, спробує, використавши весь арсенал притаманних її стилю засобів. Навіть не замислиться над тим, що країні пора дати спокій.
Тому Порошенкові, мабуть, варто було б опертися на кілька чинників. Серед них - на множинність середовищ, зацікавлених у позитивному результаті революції. З одного боку, ця строкатість створює проблеми у сенсі так званої „єдності нації”, бо її складники, кожен осібно, переслідують розмаїті інтереси. З іншого ж - саме поліваріантність «робесп’єрів» ніколи не дозволить узурпувати владу, консолідувати в одних руках чи в руках певного клану такі важелі, які уможливили б фатальний крен держави.
Навіть якщо застосувати до постмайданної ситуації знану формулу про те, що плодами революції користають покидьки, то найцікавішим вітчизняним феноменом є те, що цих „героїв” кожен знає в обличчя і відповідно ставиться до них. Ми пережили „час недороблених героїв” (за Томасом Вордом), і тепер „героїв зовсім нема”. З точки зору ідеаліста - ситуація вкрай катастрофічна. З точки зору послідовності змін - абсолютно логічна й проста: „Теоретично має існувати якась опозиція, але наш президент не має опозиції, бо насправді політичні опоненти - то одна партія: вони лише вдають, що воюють одні з одними, але і тих і інших фінансують наші мільярдери, а звичайні люди середнього і робітничого класу ніким у владі не представлені” (Курт Воннегут).
Додамо також, що „наші мільярдери”, не зважаючи на так зване ідеологічне розмаїття їхніх уподобань, встигли (кожен по-своєму) вмонтуватися у революційну парадигму. Тому „доля революції” рівно перейматиме і Ахмєтова, і Коломойського, і Новинського.
Інша річ, якою бачать вони постреволюційну країну.
Ігор Гулик
О судьбе революции
Я почему-то склонен думать, что Петр Порошенко может повторить судьбу Ющенко и Кравчука. Если и в дальнейшем он "будет танцевать на старых граблях", то докажет, что глава государства в Украине, избранный в основном электоратом центральных и западных областей, может отсидеть не более одной каденции. Аргументов - предостаточно, как, впрочем, хватает их у каждого, кто хоть немного интересуется политикой.
Реально же определить "судьбу революции " смогут досрочные выборы парламента. Они переформатируют коалицию - почти без сомнений; дадут стране нового премьера - при благоприятных обстоятельствах им может остаться Арсений Яценюк. Но полностью развернуть страну в сторону реставрации уже вряд ли удастся.
Даже самые убежденные оппоненты Порошенко после второго Майдана поняли, что в стране сформировался носитель главных демократических ценностей, и отрицать эти реалии, значит, - готовить крах собственным перспективам. Я не говорю здесь о среднем классе, его в Украине еще явно не хватает, хотя энтузиазма и влияния - пруд пруди. Как по мне, это полностью украинский феномен: более-менее успешные предприниматели еще не успели полностью разорвать связь со средой, из которой вышли: кто вырвался самостоятельно, кого подтолкнули. И эта среда аккурат является гарантом необратимости перемен. Хотя простой житель украинского села или небольшого городка самостоятельно не "поднимет" Украину, однако он до сих пор влияет на предприимчивого родственника, одноклассника, соседа, который сумел в городе встать на ноги.
Судьбу революции в данном случае следует рассматривать как то, что уже состоялось, и не имеет особого значения, будет воевать Тимошенко с новым президентом, или нет. Хотя, как по мне, попытается, использовав весь арсенал присущих ее стилю средств. Даже не задумается над тем, что страну пора оставить в покое.
Поэтому Порошенко, пожалуй, следовало бы опереться на несколько факторов. Среди них - множественность кругов, заинтересованных в положительном результате революции. С одной стороны, эта пестрота создает проблемы в смысле так называемого "единства нации", поскольку ее составляющие, каждая особняком, преследуют разнообразные интересы. С другой - именно поливариантность «робеспьеров» никогда не позволит узурпировать власть, консолидировать в одних руках или в руках определенного клана рычаги, позволяющие роковой крен государства.
Даже если применить к постмайданной ситуации известную формулу о том, что плодами революции пользуются подонки, то интересным отечественным феноменом является то, что этих "героев" каждый знает в лицо и соответственно относится к ним. Мы пережили "время недоделанных героев" (по Томасу Уорду), и теперь "героев совсем нет". С точки зрения идеалиста - ситуация крайне катастрофическая. С точки зрения последовательности изменений - абсолютно логичная и простая: "Теоретически должна существовать какая-то оппозиция, но наш президент не имеет оппозиции, потому что в действительности политические оппоненты - это одна партия: они только делают вид, что воюют друг с другом, но и тех и других финансируют наши миллиардеры, а обычные люди среднего и рабочего класса никем во власти не представлены" (Курт Воннегут).
Добавим также, что "наши миллиардеры", несмотря на так называемое идеологическое разнообразие их предпочтений, успели (каждый по-своему) встроиться в революционную парадигму. Поэтому "судьба революции" ровно будет тревожить и Ахметова, и Коломойского, и Новинского.
Другое дело, какой видят они постреволюционную страну.
Игорь Гулык