Прийом-прийом! Віщає Румунія.
Першу частину подорожі я почувалася абсолютно щасливою: у мандри їхали ми ВДВОХ. Дві великі мої пристрасті - чоловік і дорога - були зі мною одночасно! Страшезно боляче, однак, було прощатися на два тижні з коханим чоловіком і їхати далі без нього…
Але попереду чекали багато пригод, а його голос у телефонній трубці не вгавав навіть у Румунії (дякуючи Київстару, ще з добрий десяток кілометрів від кордону є не-роумінгове покриття). Проїхавши всі, що можливо, області України, ми добралися до Карпат аж уночі, і проїхали ними… коли було темно, а всі спали. Це був великий облом, звичайно, але гір ми встигли надивитися вранці - у Закарпатті й навіть у ЄС (останнє було вже навіть не ранком). Ночували на перевалі в бусі, і в тому була своя особлива дорожня романтика…
А вранці, коли ми їхали забирати Оленку з потяга у Виноградово, якась добра бабуся відіслала нас шукати вокзал, орієнтуючись на «Туліпан», але її вказівки привели нас на старе кладовище))). Тепер, якщо хтось комусь дуже набридає, його просять пошукати туліпан…
Про кордон розповідати не буду, можна? Але було весело, бус розібрали, вибивши навіть лампочку з нього, а ще його обнюхувала чудесна руда спаніелька. Зате румуни тримали буквально декілька хвилин - і ми поїхали шукати свою «Перлу» (готель, із якого, власне, я це й пишу зараз). Камера в нас просто (а, камера тут - це готельний номер) чудесна, і щастюнемаємеж. Мілкі втомлений спить, гітара мерзне в бусі, а я скучаю за своїм чоловіком…
Завтра почнуться усілякі цікавості, а я поки скажу, що Румунія красива, але я не помітила контрасту з Україною - хіба що менти пиняють кожних пару метрів, забачивши знак ЮА, який для них, очевидно, рівнозначний криміналу, контрабасу й усьому такому…
Поки - надобраніч! Далі - буде! Моцумеск за увагу.
моїм ніжкам тут завше дуже добре
фотка невдала, а ми як два заспаних клоуни, але вона мене зворушує)
