У дорозі почуваюся справжньою
Мій хлопчик вчиться робити перші кроки. Потроху-потроху. Це завжди так: спершу крутиться голова, а потім перестаєш помічати. Купа небезпечних і дивних речей оточує нас щодня, але ми не звертаємо уваги, поки якась неочікувана фобія не спаралізує, наприклад, ноги на якійсь п’ятсот першій сходинці вверх всередині львівської ратуші. І несподівана молитва тоді не лише дає сил зробити наступний крок, а й показує близькість Бога і Його всюдисущі обійми.
Я не бачу зараз його перших кроків, бо далеко. І все ж, 16 годин на дорогу лише в одну сторону й далі-далі мандри - це дуже кльово. Попри втому, попри те, що несамовито хочеться бути зараз із ним, дорога призводить до внутрішнього очищення і задоволення. У дорозі я почуваюся справжньою собою. І всі ці нові місця, люди, нові страви, споруди, враження, нові книжки - це чудово. Але найприємніший момент - це таки ото внутрішнє спілкування з Богом і собою, коли всі решта думають, що ти просто танцюєш, дрімаєш на пероні чи виставляєш кадр.
А ще, я вкотре переконуюся, що в мене найкращі друзі й знайомі, що у Львівській майстерні найсмачніший шоколад, а українські дороги хоча й геть кепські, зате їдучи по них, машина разом із нами починає витанцьовувати рок-н-рол усіма колесами.
Ну а я розівчилася писати про факти, навіть дуже цікаві - тепер усе лише через призму внутрішніх станів і відчуттів.
Львів-Київ-Олександрія. У Львові цього разу мені було особливо добре…