Моя ідеальна різдвяна історія
Минулого року на Святвечір ми зібралися невеликою компанією: бабуся і ми з чоловіком. Мама в той час була в спекотній Кенії місіонеркою. Мені її насправді дуже бракувало. І я мріяла, щоби наступне Різдво ми зустрічали разом.
Цього року матуся вже була в Україні, але за два дні до Різдва зателефонувала сказати, що не приїде, бо захворіла. Я, звісно, розплакалася. Який сенс мріяти далі, запитала я чоловіка, якщо така важлива мрія не здійснилася на Різдво?
Передсвяткова метушня була в самому розпалі, ми всі заклопотано прибирали, готували їжу й слали останні різдвяні привітання.
Аж тут - дзень-дзелень, жвавий, радісний гавкіт нашого рудого собаки Лакі, двері відчиняються, заходить… матуся! Цілком здорова і радісна.
І вже з того моменту я твердо знала, що все намріяне, а потім сумно відкладене до горезвісної «довгої скрині», обов’язково здійсниться. Саме в це Різдво.
За вікном був мерехтливий-хрумкотливий сніг, вбрані в дрібний іній віття й голочки ялиць, кетяги калини під пухнастими шапками, багато миготливих гірлянд і таке дуже відчутне передчуття свята. На столі - пахуча воскова свічка, яку ми запалюємо щоріздва добрий десяток, а то й більше, років. Багато смакоти, ну і, звісно, найдорожчі люди в хорошому гуморі. Ми співали різдвяних колядок, чоловік читав із Біблії про народження Спасителя. А я не могла перестати усміхатися.
Бо ж як тільки мама розв’язала чарівну торбу, дива звідти сипалися, як крупа із подертого пакета. Увечері я отримала листа від видавництва, яке давно заборгувало мені гонорар за переклад книжки. Думаю, говорити, що було в тому листі, не потрібно.
Наступний ранок теж був багатим на пригоди. Чудове недільне богослужіння мало ту ж саму, тремку таку, атмосферу передчуття дива. А тоді ми подалися до свекрухи в село…
Тут варто почати нову історію, бо це історія ще однієї моєї мрії, але я продовжу. Бо ж казка твориться з шматочків, правда?
З дитинства я дуже-дуже люблю коней. І сніг. І сані. Мрія полягала в тому, щоби все це об’єднати. Дерев’яні сані, запряжені кіньми, на хрумкотливому снігу. На швидкості. Бо швидкість я люблю теж. Але в нас не було родичів у селі, і мрія була нездійсненною. Круг на санях навколо ялинки в місті мене абсолютно не приваблював.
Я дуже тішилася, що мій чоловік родом із села. Бо тепер і в мене було місце, яким так пишалися всі мої друзі. Але ми декілька років приїжджали сюди на Різдво, а моя мрія так і не здійснювалася. Але більше терпіти я не могла.
- Правда ж, ми покатаємося на санях? - запитувала я і чоловіка, і свекруху, і вони несміливо, щоби не розчарувати ось так одразу, відповідали, що малоймовірно, що на свята хтось запрягатиме коней.
- Мама приїхала, і коні будуть, - говорила я собі. - Будуть обов’язково.
Але святковий день закінчився. Густі сутінки, розбавлені блискотінням кольорових лампочок і мерехтінням снігу, вже лягли на село. Почали ходити колядники й вертепи. І все це було гарно, так казково, так затишно, але… мрія так і не здійснилася.
Наступного ранку ми мали виїжджати ледь не на світанку, бо поспішали додому, зустрічати дорогих гостей. Хто спозаранку на Різдво запряже коней? Отож-бо.
Але я сказала чоловікові, що коні таки будуть. Бо зараз я - героїня різдвяної історії. Справжньої. А в кожній справжній різдвяній історії є кульмінація - момент, коли здається, що мрія не може здійснитися. Ніч, «зло» перемагає «добро», але всі знають, це перший признак того, що скоро буде неймовірна розв’язка. З такими думками я лягла спати.
Вранці, попрощавшись зі свекрухою, ми з чоловіком і його сестричкою вирушили додому.
- Заглядайте на подвір’я, у кого є коні, - попросила я їх. А сама першою побігла на дорогу.
За метрів 60 від маминої хати стояли… сані, запряжені кіньми!!! Здається, у той момент я ладна була побити в кросі найкращого спортсмена.
- Дядьку, - важко дихаючи, пробелькотіла я, - прокатайте на санях!
«Ковбой» Зеновій збирав молоко у великі бідони. Але, почувши розповідь Ігоря про жінчину мрію, вирішив нас провезти… до автостанції. Через усе село, тобто. А ще висадив мене на коника. І розповідав дорогою, що пам’ятає мене маленькою, як я співала в церкві. Усе було чудесно-чудесно, але швидкість була помірною, і вітер не дув несамовито у лице. Звісно, тоді я про це не думала. Але мрія мала матеріалізуватися до кінця…
Автобус уже під’їжджав, а ми все ще були далеко.
- Агов! - крикнув Зеновій, і пришвидшив коней.
Бідони ледь не повилітали за борти, пасажири ледь не випали.
Зате мрія «прокататися з вітерцем» здійснилася. І дарма, що у який би автобус чи приміщення ми потім не заходили, всюди стояв несамовитий запах коней. Я йшла вулицею, пританцьовуючи, а чоловік реготав із мене, все ще, мабуть, не до кінця усвідомлюючи, як усе це сталося.
Дива не припиняються й досі. І це трепетне щастя всередині від усвідомлення того, що Він дбає і про найменші дрібниці, найдитячіші забаганки… воно гріє-гріє.
Із Різдвом!
