Сарненський укріплений р-н та польська оборонна концепція на Рівненщині в 30-х рр. ХХ ст
Рівненське краєзнавство має величезний матеріал для досліджень власного краю. Бурхливий початок ХХ ст.. із його війнами та змінами кордонів лише добавив роботи для науковців, які завжди мають тему пошуку і виявляють все нові й нові сторінки рідної історії.
В статті я торкаюся історії спорудження та нетривалого функціонування польських прикордонних укріплень 30-років, що в радянській військовій історії дістали назву Сарненського укріпленого району(СаУР).
Міжвоєнний період 1918-39 рр. дав Європі нові кордони і нові країни, але стару проблему невирішеності національного питання. Країною, що стала ніби віддзеркаленням цих тенденцій, була 2-га Річ Посполита. Виборовши незалежність і межі великої держави, Польща, як не раз за свою історію, опинилася між двох вогнів: Німеччиною, що згодом стала 3-ім Райхом, та СРСР, з війни з яким 1920-1921 рр. і починалася друга польська державність. Ясна річ, що оборона держави та вироблення її концепції стали болючими питаннями для польського керівництва. Все це особливо погіршувалося невирішеністю внутрішньо-національних питань, а зокрема українського, що значно послабило цілісну міць держави. Недарма представник української військової думки генерал Всеволод Петрів акцентував, що „...стан реальной сили держави, яка складається не лише з війська, що є зовнішнім проявом той сили, але також з того впливає на міцність цей збройної сили: внутрішней консолідованости держави, її економічного стану, продукції й т.д., коротче кажучи, від тих факторов, котри обумовлюються внутрішнею політикою в державі,[1,75]. З огляду на згадувану війну СРСР з поляками, що закінчилася компромісним Ризьким миром 1921 року, східний кордон вважався найбільш загрожуваним протягнувшись майже на 1200 км. Це все погіршувало обороноздатність країни, натомість агресор мав можливість широкого маневру. Географічне розташування розмістило українське Полісся майже в центрі польського східного кордону. Складність проходження цього реґіону була відома з давніх-давен і змушувала наступаючу сторону розділяти фронт своїх сил на північ і південь по лінії Рівне - Люблин або Барановичі - Білосток та південніше Тернопіль-Львів. Похід Наполеона в Російську імперію 1812 року, бої Першої світової війни оминали басейн Прип’яті. Досвід останньої війни підштовхнув військових європейських країн до спорудження оборонних ліній на своїх кордонах( Лінії Мажіно, Манерґейма та Зіґфрида). З огляду на міцність таких ідей у європейській воєнній стратегії та фінансовий і союзницький вплив Франції, що була чи не головним виразником концепції довготривалої фортифікації, на Польщу, остання теж не відмовилася від подібних підготувань. Вибір району Сарни-Березне, позиції вздовж Случа був не випадковим. Як вже згадувалося, роль зіграло вигідне розташування по центру кордону, що пролягав від Даугавпылсу до Буковини.
Поліський низинний рельєф, хоч по Случу він не такий болотистий, як в районі Прип’яті, значно полегшував укріплення кордону, роблячи їх складно прохідними. „Найпоширеніші на Поліссі низинні болота, які займають перев. теперішні й давні долини рік, мають сполучення з річками, живляться ґрунтовими водами...Вони вкриті перев. травами й мохами, рідше лісами та чагарниками”[2,2168].
Спорудження цих укріплень на етнографічно суцільно українських землях та наявність залишок цих пам’яток сьогодні пробуджує інтерес до вивчення цієї теми ще й через те, що поляки приділяють цьому епізоду протистояння з СРСР велику увагу. Зокрема в 2000 році було видано спеціальну монографію Zbigniew Pruski „Польскі фортифікаційні споруди ділянки "Полісся" 1920-1939”.
Українці не повинні забувати про СаУР тому що у війську Польщі в рік відбувало службу 23-24 тисячі наших земляків. На спорудженні укріплень працювали українські робітники, використовувалися українські ресурси. На сьогодні підсумовано, що протягом 1921-1938 рр. коло 420-430 тис. українців відбували військову службу в польському війську[3,21]. І це не зважаючи на всілякі обмеження українців під час проходження служби, зокрема в прикордонній смузі на сході. Але на Рівненщині українці служили, могли вони бути й в гарнізоні СаУРу. Зокрема в 3-ому батальйоні 50 піхотного полку 27 піхотної дивізії було допущено 10% національних меншин. Місцем дислокації цього батальйону в 1936 році були Сарни, що якраз відповідало розташуванню укріплень[3,23]. З цього видно, як недовіряли поляки нацменшинам, зокрема з українських земель у несенні військової служби на сході, затверджуючи частку їх в межах 10%, тоді як в інших частинах, що дислокувалися в центрі Польщі, відсоток нацменшин у частинах досягав позначок 70%.
Нарощування військового потенціалу Польщі як і будь-якої іншої держави вимагало фінансових вливань і міцної економіки, чим Річ Посполита в першій половині 30-их не могла похвалитись. Через це робота з укріплень кордонів почалася пізно. Лише 1936 р. Польщі було надано французький кредит на 2 млрд франків( 500 млн злотих), але до вересня 1938 р. було реалізовано лише 13% цих коштів[4,63]. Проте укріплення спорудити все ж вдалося. В розробці плану приймав участь ще сам Юзеф Пілсудський в 1934 році. Розпочавши в 1928 році Вузьке бюро військової ради і Інспекції армії, затвердженої тоді Генеральною інспекцією збройних сил, прийняло основи оперативного плану війни на Сході, що передбачало максимальне використання природних перешкод та укріплень. План війни ж на Заході так і не був розроблений до осені 1939 року.
За фортифікаційними нормами укріплений район представляє собою район чи смугу місцевості, оснащений системою довготривалих і польових вогневих фортифікаційних споруд в поєднанні з різними інженерними перешкодами. Обороноздатність його забезпечується спеціальними військами, що взаємодіють самостійно або у взаємозв’язку із польовими частинами. Могли УРи оборонятися й лише польовими військами[5,185]. Вибір польського керівництва на будівництво укріпленого району впав, як і через меншу вартість його будівництва в порівнянні з лінією, так і через те, що їм ефективно прикривати ділянку державного кордону чи морське узбережжя на важливих в оперативно-стратегічному відношенні напрямків, економічний район, адміністративно-територіальний центр і інше. Особливо після Світової війни низка фахівців вважала, що застосування та спорудження довготермінових потужних укріплень як ліній, так і районів здатне серйозно вплинути на протидію ворогу й утримати фронт. В період між 1 та 2 світовими війнами такого характеру укріплення з’явилися найперше у Франції, згодом у Фінляндії та Німеччині. Переважно укріплені лінії складалися з передової позиції чи смуги забезпечення, головної смуги часом з 2-3 оборонних позицій, другої, а іноді і тилової смуги оборони, позиції резервів, проміжних відсічних позицій, системи перешкод і включала укріплені райони, сектори, вузли опору і опорні пункти[6,184]. Польське керівництво не було єдиним в такому вирішенні справ. В СРСР, як сусідній державі, активно споруджувалася низка УРів в рамках „лінії Сталіна” на тому ж польсько-радянському кордоні, зокрема Шепетівський, Коростенський( майже навпроти Сарненського) і найпотужніший Київський більш в глибині. В СРСР розробкою теорії будівництва й оборони Урів займалися Ф.І.Голенкін, С.А.Хмельков, Н.І.Коханов в Європі Ф.Кюльман[5, 185].
В польських джерелах Сарненські укріплення йшли під назвою укріплений відтинок „Полісся”, що мав виконувати ще й роль бази для флангових ударів армії „Волинь”. Обороняти Сарненські укріплення мали два батальони "Сарни" і "Малинськ". Їх планувалося підсилити польовою артилерією, а токаж відділами Корпусу Варти Прикордоння. Безпосередньо в ДОТах повинні були знаходитися кілька чот з вказаних батальйонів для розвідки та вилазок. До 1940 року на Поліссі планувалося побудувати на оборонних ділянках укріпленнь: "Ханцевичі"(120 км) - 175 об’ектів; "Лунинец"(140 км) - 127 об’ектів; "Сарни" (170 км) - 358 объектів. Cекторна розбивка Уру передбачала покращення його боєздатності. Згідно з фортифікаційними стандартами вона передбачала виділення в Урі частин обмежених з фронту передовими оборонними позиціями, з флангів роздільними лініями, проведеними від тилової межі УР до переднього краю. Сектор укріпленого району включав в себе довготривалі оборонні споруди з гарнізонами в них(згадувані вже чоти) і позиції для підрозділів польових віськ[7,315-316]. Всього в Поліссі планувалося побудувати 660 об’ектів на відтинку протяжністю 430 км. Для цих укріпленнь Інспектором Армії генералом Соснковським в 1936 році було заплановано 114 гармат, включно з 70 капонірними, і 44 в броньованих баштах, 700 станкових кулеметів, 430 ручних кулеметів, а також 100 мінометів, схованих в укриттях для ведення польового обстрілу. Але через загострення відносин з Німеччиною в 1939 році роботи починають згортатися, а ресурси перекидатися на захід. До цього часу на ділянці „Сарни вдалося збудувати 188 довготривалих оборонних точок, на решті ділянок цього зробити не встигли. Частина озброєннь теж була терміново перекинута на захід[8]. Але все ж на відміну від інших польських укріпленнь, коло Баранович та Вільнюса, якими взагалі не скористалися, Сарненський УР повоював.
Підступний напад Радянського Союзу на Польщу весною 1939 році до цього часу є болючою темою для історії Росії. Її сучасні військові історики придумали навіть специфічний термін „Походы Красной армии 1939-1940”, щоб приховати акти аґресії проти сусідніх Польщі, Прибалтійських країн та Румунії[9,1039]. „Радянська енциклопедія історії України” в статті про Сарни лише скромно згадувала про визволення Сарн 20.ІХ не вказуючи від кого[10,54]. Кількість загиблих у „визвольному поході” Червоної армії теж вказується досить різна в раніших радянських публікаціях та сьогоднішніх об’єктивніших виданнях. Газета „Правда”(01.10.39) подавала втрати Українського фронту, що склали 1850 чол., з них вбитими 491[11,336]. Сучасні дані про втрати СРСР теж різняться від 737 вбитими та 1862 пораненими до понад 1000 вбитими та 2,3 тисячі пораненими[4,94;9,1039].
Сарненські укріплення знаходилися на північному фланзі Українського фронту, де від Олевська до Ямполя розгорнулися війська 5-ї армії, що мали завдання завдати потужний і блискавичний удар по польських військах, рішуче і швидко наступати в напрямку на Рівне. На Сарни повинна була наступати 60-та стрілецька дивізія. Після перетину державного кордону радянські війська без особливого опору досягли на ранок 19 вересня укріпленнь. ДОТи на правому березі річки Случ стали для дивізії серйозною перешкодою[12,317]. Поляки, не очікуючи удару зі сходу, вже готували відправку батальйонів з укріпленнь на захід і змушені були терміново повертати їх в ДОТи зі станцій Немовичі й Сарни. Також в Урі було швидко проведено озброєння. Запеклі бої в районі сіл Богуші, Тинне, Зносичі, Тишиця точилися протягом двох днів. Радянська армія застосовувала тактику придушення системи вогню укріпленнь, зв’язування їх ближнім боєм, подавляла вогнем артилерії і танків, намагаючись допомогти піхоті й саперам. Входи в ДОТи підривалися вибухівкою, щоб вірватися в середину. Коли ж це не вдавалося, ДОТи випалювалися за допомогою хімічних танків ОТ-26, ОТ-130 та прикриття танків Т-26. Радянська військова наука розглядала прорив укріпленого району в рамках теорії глибокої операції, вважаючи його головним завданням ударної армії в наступі. Для придушення оборониУР передбачалося проведення потужної артилерійської і авіаційної підготовки, руйнування ДОТів і інших об’єктів із залученням значних сил бомбардувальної авіації( цього в 1939 році не залучали), артилерії великої потужності. Стрілецькі частини для прориву укріпленого району посилювалися танками, інженерними і вогнеметними підрозділами[13,577]. Цим всім Радянська армія скористалася. Незважаючи на ослабленість оборони через війну з німцями, чотири оборонні сотні сектора „Тинне”, зав’язавши бій з 224-им піхотного полком і батальйоном 76-го стрілкового полку, позбавила противника можливості маневру, чим значно затримала його просування. Марш 60-ої стрілецької дивізії в порівнянні з просуванням інших частин був затриманий на три-п’ять днів. Оточення завдяки цьому уникнули головні сили полку „Сарни” та приєдналися до частин генерала бригади Орлика-Рукемана[8]. Прорвати укріплений район вдалося лише 21 вересня, тоді як значно віддаленішого Львова Червона армія досягла лише на день пізніше, 22-го. Прорив стався на фронті Тинне-Князівка. Очищення ДОТів від залишків гарнізону та озброєннь тривало до 25 вересня[12,317]. Незабаром укріплення Уру зацікавили спеціальну радянську комісію, що проводила обстеження та маневри коло польських ДОТів. В 1940 році біля села Поляни здійснювалися спеціальні стрільби з метою виявлення слабких сил залізобетонних укріпленнь. Про ці стрільби, а також про підривання вцілілих бункерів протягом 1939-1940 рр. можна дізнатися від старожилів сусідніх сіл. Зокрема в Яринівських хуторах під час вибуху повилітали всі вікна. Броньовані куполи з польських укріплень знадобилися для спорудження укріплень на лінії нового кордону на заході. Це видно коли піднімаєшся на дах вцілілих ДОТів біля Моквина. Але як показала пізніша фінська кампанія 1940 року, Червона армія не повністю використала та оцінила досвід протидії ДОТам. На лінії Манерґейма червоноармійці боролися знову з укріпленнями. Ось як описував ці моменти майбутній маршал СРСР Мерецков: „И все же больше всего досаждали ДОТы. Бьем по ним, бьем, а разрушить не можем, так как снаряды не пробивали их»[14,178]. Подальший опис фінських ДОТів досить близький до характеристик польських в нашій області: „...оказалось, что у многих ДОТов боевые казематы прикрывались со стороны амбразур броневыми плитами в несколько слоев, а толщина железобетонных стен и перекрытий равнялась 1,5-2 метрам, причем они еще дополнительно покрывались 2-3 метровым слоем уплотненного грунта”[14,179]. В цьому може переконатися кожен відвідавши Сарненський чи Березнівський райони. Тож уявім собі, у що б міг вилитися бій за СаУР, коли б поляки знайшли можливість повністю зреалізувати оборонні плани на сході.
На сьогоднішній день бункери продовжують стирчати з полів Сарненського району, затягнені в болотистий ґрунт. Деякі з них причаїлися поряд із самими хатами в селах як в Антонівці Березнівського району. Місцеві жителі до них давно звикли, жартома називаючи між собою „обєктами”. Хоч 2-га світова війна двічі(а на Рівненщині й тричі) прокочувалася землями України й позалишала купу залізобетону, ДОТи все ж таки є пам’яткою. Для, нас мешканців Волині, повинно бути подвійно приємно через наявність в нашому краї не лише безцінних пам’яток архітектури старовини, але й більш прозаїчних та пізніших укріпленнь ХХ ст. Адже й вони теж змушують поки що одиноких дослідників, навіть з сусідньої Польщі, мандрувати в поліські села та болота в пошуках порозкиданих там ДОТів. В перші роки незалежності з’явилася маса різних розробок з туристично-історичним спрямуванням. „Важливим способом популяризації і подальшого дослідження пам’яток історії і культури є організація спеціалізованих екскурсій для художників, істориків, архітекторів, мистецтвознавців, археологів тощо. При цьому надзвичайно важливим моментом необхідно вважати науково обґрунтовані бесіди з туристами про екологічні проблеми України, бережливе ставлення до природи, збереження і відновлення навколишнього середовища[15,162]. І хоч нашій туристичній справі руки не доходять і до важливіших пам’яток, хотілося б думати про входження й таких споруд як бункери й ДОТи 2-ої світової війни до списку відвідуваних туристичних об’єктів на користь тим же сусіднім українським селам.
1. Петрів В. Оборона держави//Військово-історичні праці. Спомини..-К.,Поліграфкнига,2002.- с.74-77
2. Кубійович В. Полісся // Енциклопедія українознавства Т.6.- Львів, 1996.-с. 2161-2182
3. Руккас А. Вояки-українці в польській армії(1921-1939 рр.) //Військово-історичний альманах. - 2002, №1.- с.16-29
4. Дюпюи Р. Эрнест, Дюпюи Н. Тревор Всемирная история войн. Кн. 4 1925-1997 г.- СПБ-М., Полигон-АСТ, 1998.- 1085 с.
5. Укрепленный район// Советская военная энциклопедия Т.8/ ред. Огарков Н.В.Т.- М., 1980.-с. 185
6. Укрепленная линия// Советская военная энциклопедия Т.8/ред. Огарков Н.В.- М., 1980.-с. 184
7. Сектор укрепленного района// Советская военная энциклопедия Т.7/ред. Огарков Н.В.Т.- М., 1979.-с. 315-316
8. htpp://Forteca.and.pl/polesie.html
9. Военный энциклопедический словарь. -М., Оникс 21 век,2003.-1432 с.
10. Сарни// Радянська енциклопедія історії України/ ред. Скаба А.Д.. Т.4-К., 1972.- с.54
11. Гриневич В. Військове будівництво в Радянській Україні(кінець 30-их-80-ті роки ХХст.) // Історія українського війська(1917-1995).-Львів, Світ, 1996.- с. 332-467
12. Мельтюхов М. Советско-польские войны. Военно-политическое противостояние 1918-1939г.-М., Вече, 2001.-419с.
13. Прорыв укрепленного района// Советская военная энциклопедия Т.6/ред. Огарков Н.В.Т.- М., 1978.-с. 577
14. Мерецков К.А. На службе народу .-М., Политиздат, 1988.-447с.
15. Лесик О.В. Замки та монастирі України.-Львів,Світ, 1993.-176 с.
Кукурудза А. Сарненський укріплений район та польська оборонна концепція на Рівненщині в 30-х рр. ХХ ст. // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею. − Рівне: Волинські обереги, 2005. − Вип. 3. − С. 63−68.
Фото J. Sadowski та Z. Pruski
В статті я торкаюся історії спорудження та нетривалого функціонування польських прикордонних укріплень 30-років, що в радянській військовій історії дістали назву Сарненського укріпленого району(СаУР).
Міжвоєнний період 1918-39 рр. дав Європі нові кордони і нові країни, але стару проблему невирішеності національного питання. Країною, що стала ніби віддзеркаленням цих тенденцій, була 2-га Річ Посполита. Виборовши незалежність і межі великої держави, Польща, як не раз за свою історію, опинилася між двох вогнів: Німеччиною, що згодом стала 3-ім Райхом, та СРСР, з війни з яким 1920-1921 рр. і починалася друга польська державність. Ясна річ, що оборона держави та вироблення її концепції стали болючими питаннями для польського керівництва. Все це особливо погіршувалося невирішеністю внутрішньо-національних питань, а зокрема українського, що значно послабило цілісну міць держави. Недарма представник української військової думки генерал Всеволод Петрів акцентував, що „...стан реальной сили держави, яка складається не лише з війська, що є зовнішнім проявом той сили, але також з того впливає на міцність цей збройної сили: внутрішней консолідованости держави, її економічного стану, продукції й т.д., коротче кажучи, від тих факторов, котри обумовлюються внутрішнею політикою в державі,[1,75]. З огляду на згадувану війну СРСР з поляками, що закінчилася компромісним Ризьким миром 1921 року, східний кордон вважався найбільш загрожуваним протягнувшись майже на 1200 км. Це все погіршувало обороноздатність країни, натомість агресор мав можливість широкого маневру. Географічне розташування розмістило українське Полісся майже в центрі польського східного кордону. Складність проходження цього реґіону була відома з давніх-давен і змушувала наступаючу сторону розділяти фронт своїх сил на північ і південь по лінії Рівне - Люблин або Барановичі - Білосток та південніше Тернопіль-Львів. Похід Наполеона в Російську імперію 1812 року, бої Першої світової війни оминали басейн Прип’яті. Досвід останньої війни підштовхнув військових європейських країн до спорудження оборонних ліній на своїх кордонах( Лінії Мажіно, Манерґейма та Зіґфрида). З огляду на міцність таких ідей у європейській воєнній стратегії та фінансовий і союзницький вплив Франції, що була чи не головним виразником концепції довготривалої фортифікації, на Польщу, остання теж не відмовилася від подібних підготувань. Вибір району Сарни-Березне, позиції вздовж Случа був не випадковим. Як вже згадувалося, роль зіграло вигідне розташування по центру кордону, що пролягав від Даугавпылсу до Буковини.
Поліський низинний рельєф, хоч по Случу він не такий болотистий, як в районі Прип’яті, значно полегшував укріплення кордону, роблячи їх складно прохідними. „Найпоширеніші на Поліссі низинні болота, які займають перев. теперішні й давні долини рік, мають сполучення з річками, живляться ґрунтовими водами...Вони вкриті перев. травами й мохами, рідше лісами та чагарниками”[2,2168].
Спорудження цих укріплень на етнографічно суцільно українських землях та наявність залишок цих пам’яток сьогодні пробуджує інтерес до вивчення цієї теми ще й через те, що поляки приділяють цьому епізоду протистояння з СРСР велику увагу. Зокрема в 2000 році було видано спеціальну монографію Zbigniew Pruski „Польскі фортифікаційні споруди ділянки "Полісся" 1920-1939”.
Українці не повинні забувати про СаУР тому що у війську Польщі в рік відбувало службу 23-24 тисячі наших земляків. На спорудженні укріплень працювали українські робітники, використовувалися українські ресурси. На сьогодні підсумовано, що протягом 1921-1938 рр. коло 420-430 тис. українців відбували військову службу в польському війську[3,21]. І це не зважаючи на всілякі обмеження українців під час проходження служби, зокрема в прикордонній смузі на сході. Але на Рівненщині українці служили, могли вони бути й в гарнізоні СаУРу. Зокрема в 3-ому батальйоні 50 піхотного полку 27 піхотної дивізії було допущено 10% національних меншин. Місцем дислокації цього батальйону в 1936 році були Сарни, що якраз відповідало розташуванню укріплень[3,23]. З цього видно, як недовіряли поляки нацменшинам, зокрема з українських земель у несенні військової служби на сході, затверджуючи частку їх в межах 10%, тоді як в інших частинах, що дислокувалися в центрі Польщі, відсоток нацменшин у частинах досягав позначок 70%.
Нарощування військового потенціалу Польщі як і будь-якої іншої держави вимагало фінансових вливань і міцної економіки, чим Річ Посполита в першій половині 30-их не могла похвалитись. Через це робота з укріплень кордонів почалася пізно. Лише 1936 р. Польщі було надано французький кредит на 2 млрд франків( 500 млн злотих), але до вересня 1938 р. було реалізовано лише 13% цих коштів[4,63]. Проте укріплення спорудити все ж вдалося. В розробці плану приймав участь ще сам Юзеф Пілсудський в 1934 році. Розпочавши в 1928 році Вузьке бюро військової ради і Інспекції армії, затвердженої тоді Генеральною інспекцією збройних сил, прийняло основи оперативного плану війни на Сході, що передбачало максимальне використання природних перешкод та укріплень. План війни ж на Заході так і не був розроблений до осені 1939 року.
За фортифікаційними нормами укріплений район представляє собою район чи смугу місцевості, оснащений системою довготривалих і польових вогневих фортифікаційних споруд в поєднанні з різними інженерними перешкодами. Обороноздатність його забезпечується спеціальними військами, що взаємодіють самостійно або у взаємозв’язку із польовими частинами. Могли УРи оборонятися й лише польовими військами[5,185]. Вибір польського керівництва на будівництво укріпленого району впав, як і через меншу вартість його будівництва в порівнянні з лінією, так і через те, що їм ефективно прикривати ділянку державного кордону чи морське узбережжя на важливих в оперативно-стратегічному відношенні напрямків, економічний район, адміністративно-територіальний центр і інше. Особливо після Світової війни низка фахівців вважала, що застосування та спорудження довготермінових потужних укріплень як ліній, так і районів здатне серйозно вплинути на протидію ворогу й утримати фронт. В період між 1 та 2 світовими війнами такого характеру укріплення з’явилися найперше у Франції, згодом у Фінляндії та Німеччині. Переважно укріплені лінії складалися з передової позиції чи смуги забезпечення, головної смуги часом з 2-3 оборонних позицій, другої, а іноді і тилової смуги оборони, позиції резервів, проміжних відсічних позицій, системи перешкод і включала укріплені райони, сектори, вузли опору і опорні пункти[6,184]. Польське керівництво не було єдиним в такому вирішенні справ. В СРСР, як сусідній державі, активно споруджувалася низка УРів в рамках „лінії Сталіна” на тому ж польсько-радянському кордоні, зокрема Шепетівський, Коростенський( майже навпроти Сарненського) і найпотужніший Київський більш в глибині. В СРСР розробкою теорії будівництва й оборони Урів займалися Ф.І.Голенкін, С.А.Хмельков, Н.І.Коханов в Європі Ф.Кюльман[5, 185].
В польських джерелах Сарненські укріплення йшли під назвою укріплений відтинок „Полісся”, що мав виконувати ще й роль бази для флангових ударів армії „Волинь”. Обороняти Сарненські укріплення мали два батальони "Сарни" і "Малинськ". Їх планувалося підсилити польовою артилерією, а токаж відділами Корпусу Варти Прикордоння. Безпосередньо в ДОТах повинні були знаходитися кілька чот з вказаних батальйонів для розвідки та вилазок. До 1940 року на Поліссі планувалося побудувати на оборонних ділянках укріпленнь: "Ханцевичі"(120 км) - 175 об’ектів; "Лунинец"(140 км) - 127 об’ектів; "Сарни" (170 км) - 358 объектів. Cекторна розбивка Уру передбачала покращення його боєздатності. Згідно з фортифікаційними стандартами вона передбачала виділення в Урі частин обмежених з фронту передовими оборонними позиціями, з флангів роздільними лініями, проведеними від тилової межі УР до переднього краю. Сектор укріпленого району включав в себе довготривалі оборонні споруди з гарнізонами в них(згадувані вже чоти) і позиції для підрозділів польових віськ[7,315-316]. Всього в Поліссі планувалося побудувати 660 об’ектів на відтинку протяжністю 430 км. Для цих укріпленнь Інспектором Армії генералом Соснковським в 1936 році було заплановано 114 гармат, включно з 70 капонірними, і 44 в броньованих баштах, 700 станкових кулеметів, 430 ручних кулеметів, а також 100 мінометів, схованих в укриттях для ведення польового обстрілу. Але через загострення відносин з Німеччиною в 1939 році роботи починають згортатися, а ресурси перекидатися на захід. До цього часу на ділянці „Сарни вдалося збудувати 188 довготривалих оборонних точок, на решті ділянок цього зробити не встигли. Частина озброєннь теж була терміново перекинута на захід[8]. Але все ж на відміну від інших польських укріпленнь, коло Баранович та Вільнюса, якими взагалі не скористалися, Сарненський УР повоював.
Підступний напад Радянського Союзу на Польщу весною 1939 році до цього часу є болючою темою для історії Росії. Її сучасні військові історики придумали навіть специфічний термін „Походы Красной армии 1939-1940”, щоб приховати акти аґресії проти сусідніх Польщі, Прибалтійських країн та Румунії[9,1039]. „Радянська енциклопедія історії України” в статті про Сарни лише скромно згадувала про визволення Сарн 20.ІХ не вказуючи від кого[10,54]. Кількість загиблих у „визвольному поході” Червоної армії теж вказується досить різна в раніших радянських публікаціях та сьогоднішніх об’єктивніших виданнях. Газета „Правда”(01.10.39) подавала втрати Українського фронту, що склали 1850 чол., з них вбитими 491[11,336]. Сучасні дані про втрати СРСР теж різняться від 737 вбитими та 1862 пораненими до понад 1000 вбитими та 2,3 тисячі пораненими[4,94;9,1039].
Сарненські укріплення знаходилися на північному фланзі Українського фронту, де від Олевська до Ямполя розгорнулися війська 5-ї армії, що мали завдання завдати потужний і блискавичний удар по польських військах, рішуче і швидко наступати в напрямку на Рівне. На Сарни повинна була наступати 60-та стрілецька дивізія. Після перетину державного кордону радянські війська без особливого опору досягли на ранок 19 вересня укріпленнь. ДОТи на правому березі річки Случ стали для дивізії серйозною перешкодою[12,317]. Поляки, не очікуючи удару зі сходу, вже готували відправку батальйонів з укріпленнь на захід і змушені були терміново повертати їх в ДОТи зі станцій Немовичі й Сарни. Також в Урі було швидко проведено озброєння. Запеклі бої в районі сіл Богуші, Тинне, Зносичі, Тишиця точилися протягом двох днів. Радянська армія застосовувала тактику придушення системи вогню укріпленнь, зв’язування їх ближнім боєм, подавляла вогнем артилерії і танків, намагаючись допомогти піхоті й саперам. Входи в ДОТи підривалися вибухівкою, щоб вірватися в середину. Коли ж це не вдавалося, ДОТи випалювалися за допомогою хімічних танків ОТ-26, ОТ-130 та прикриття танків Т-26. Радянська військова наука розглядала прорив укріпленого району в рамках теорії глибокої операції, вважаючи його головним завданням ударної армії в наступі. Для придушення оборониУР передбачалося проведення потужної артилерійської і авіаційної підготовки, руйнування ДОТів і інших об’єктів із залученням значних сил бомбардувальної авіації( цього в 1939 році не залучали), артилерії великої потужності. Стрілецькі частини для прориву укріпленого району посилювалися танками, інженерними і вогнеметними підрозділами[13,577]. Цим всім Радянська армія скористалася. Незважаючи на ослабленість оборони через війну з німцями, чотири оборонні сотні сектора „Тинне”, зав’язавши бій з 224-им піхотного полком і батальйоном 76-го стрілкового полку, позбавила противника можливості маневру, чим значно затримала його просування. Марш 60-ої стрілецької дивізії в порівнянні з просуванням інших частин був затриманий на три-п’ять днів. Оточення завдяки цьому уникнули головні сили полку „Сарни” та приєдналися до частин генерала бригади Орлика-Рукемана[8]. Прорвати укріплений район вдалося лише 21 вересня, тоді як значно віддаленішого Львова Червона армія досягла лише на день пізніше, 22-го. Прорив стався на фронті Тинне-Князівка. Очищення ДОТів від залишків гарнізону та озброєннь тривало до 25 вересня[12,317]. Незабаром укріплення Уру зацікавили спеціальну радянську комісію, що проводила обстеження та маневри коло польських ДОТів. В 1940 році біля села Поляни здійснювалися спеціальні стрільби з метою виявлення слабких сил залізобетонних укріпленнь. Про ці стрільби, а також про підривання вцілілих бункерів протягом 1939-1940 рр. можна дізнатися від старожилів сусідніх сіл. Зокрема в Яринівських хуторах під час вибуху повилітали всі вікна. Броньовані куполи з польських укріплень знадобилися для спорудження укріплень на лінії нового кордону на заході. Це видно коли піднімаєшся на дах вцілілих ДОТів біля Моквина. Але як показала пізніша фінська кампанія 1940 року, Червона армія не повністю використала та оцінила досвід протидії ДОТам. На лінії Манерґейма червоноармійці боролися знову з укріпленнями. Ось як описував ці моменти майбутній маршал СРСР Мерецков: „И все же больше всего досаждали ДОТы. Бьем по ним, бьем, а разрушить не можем, так как снаряды не пробивали их»[14,178]. Подальший опис фінських ДОТів досить близький до характеристик польських в нашій області: „...оказалось, что у многих ДОТов боевые казематы прикрывались со стороны амбразур броневыми плитами в несколько слоев, а толщина железобетонных стен и перекрытий равнялась 1,5-2 метрам, причем они еще дополнительно покрывались 2-3 метровым слоем уплотненного грунта”[14,179]. В цьому може переконатися кожен відвідавши Сарненський чи Березнівський райони. Тож уявім собі, у що б міг вилитися бій за СаУР, коли б поляки знайшли можливість повністю зреалізувати оборонні плани на сході.
На сьогоднішній день бункери продовжують стирчати з полів Сарненського району, затягнені в болотистий ґрунт. Деякі з них причаїлися поряд із самими хатами в селах як в Антонівці Березнівського району. Місцеві жителі до них давно звикли, жартома називаючи між собою „обєктами”. Хоч 2-га світова війна двічі(а на Рівненщині й тричі) прокочувалася землями України й позалишала купу залізобетону, ДОТи все ж таки є пам’яткою. Для, нас мешканців Волині, повинно бути подвійно приємно через наявність в нашому краї не лише безцінних пам’яток архітектури старовини, але й більш прозаїчних та пізніших укріпленнь ХХ ст. Адже й вони теж змушують поки що одиноких дослідників, навіть з сусідньої Польщі, мандрувати в поліські села та болота в пошуках порозкиданих там ДОТів. В перші роки незалежності з’явилася маса різних розробок з туристично-історичним спрямуванням. „Важливим способом популяризації і подальшого дослідження пам’яток історії і культури є організація спеціалізованих екскурсій для художників, істориків, архітекторів, мистецтвознавців, археологів тощо. При цьому надзвичайно важливим моментом необхідно вважати науково обґрунтовані бесіди з туристами про екологічні проблеми України, бережливе ставлення до природи, збереження і відновлення навколишнього середовища[15,162]. І хоч нашій туристичній справі руки не доходять і до важливіших пам’яток, хотілося б думати про входження й таких споруд як бункери й ДОТи 2-ої світової війни до списку відвідуваних туристичних об’єктів на користь тим же сусіднім українським селам.
1. Петрів В. Оборона держави//Військово-історичні праці. Спомини..-К.,Поліграфкнига,2002.- с.74-77
2. Кубійович В. Полісся // Енциклопедія українознавства Т.6.- Львів, 1996.-с. 2161-2182
3. Руккас А. Вояки-українці в польській армії(1921-1939 рр.) //Військово-історичний альманах. - 2002, №1.- с.16-29
4. Дюпюи Р. Эрнест, Дюпюи Н. Тревор Всемирная история войн. Кн. 4 1925-1997 г.- СПБ-М., Полигон-АСТ, 1998.- 1085 с.
5. Укрепленный район// Советская военная энциклопедия Т.8/ ред. Огарков Н.В.Т.- М., 1980.-с. 185
6. Укрепленная линия// Советская военная энциклопедия Т.8/ред. Огарков Н.В.- М., 1980.-с. 184
7. Сектор укрепленного района// Советская военная энциклопедия Т.7/ред. Огарков Н.В.Т.- М., 1979.-с. 315-316
8. htpp://Forteca.and.pl/polesie.html
9. Военный энциклопедический словарь. -М., Оникс 21 век,2003.-1432 с.
10. Сарни// Радянська енциклопедія історії України/ ред. Скаба А.Д.. Т.4-К., 1972.- с.54
11. Гриневич В. Військове будівництво в Радянській Україні(кінець 30-их-80-ті роки ХХст.) // Історія українського війська(1917-1995).-Львів, Світ, 1996.- с. 332-467
12. Мельтюхов М. Советско-польские войны. Военно-политическое противостояние 1918-1939г.-М., Вече, 2001.-419с.
13. Прорыв укрепленного района// Советская военная энциклопедия Т.6/ред. Огарков Н.В.Т.- М., 1978.-с. 577
14. Мерецков К.А. На службе народу .-М., Политиздат, 1988.-447с.
15. Лесик О.В. Замки та монастирі України.-Львів,Світ, 1993.-176 с.
Кукурудза А. Сарненський укріплений район та польська оборонна концепція на Рівненщині в 30-х рр. ХХ ст. // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею. − Рівне: Волинські обереги, 2005. − Вип. 3. − С. 63−68.
Фото J. Sadowski та Z. Pruski