Геноцид українців поляками та німцями на Волині з книги Михайла Подворняка "Вітер з Волині"
Фальсифікатор історії, етнічний поляк, котрий себе називає українцем коли треба нагадити українцям, Віктор Поліщук понад десять разів селективно цитував книгу Михайла Подворняка з назвою "Вітер з Волині" , навмисно вибираючи та вирізаючи ті моменти, котрі компрометують ОУН-УПА та вигороджують поляків разом з замовчуванням невигідних епізодів звірств поляків над мирним українським населенням, вирізанням та випаленням польською поліцією українських сіл на Волині. Нижче викладені цитати з книги Михайла Подворняка "Вітер з Волині", про які безстидно промовчав "історик" Віктор Поліщук у своїх опусах.
"Я йшов з Крем'янця додому зеленими полями, покритими морем пшениці, з якої на мене дивилися волошки і червоні маки. Переходив межами, польовими доріжками, по яких тепер мало хто їхав і вони позаростали травою. Я йшов і роздумував про те, як багато разів я ходив сюдою в різних часах мого ще не довгого життя. Зокрема було важко на моїй душі, коли я пригадав недавній 1937-й рік. Волинь була тоді під польською окупацією. Від нас недалеко був польсько-радянський кордон і нашим людям жилося тоді в прикордонній смузі дуже тяжко. Українець у прикордонних селах не мав права ані купити землі, ані продати. В деяких селах, що були біля самого кордону, по заході сонця не можна було в хатах запалювати світла і люди сиділи напотемки. Вояки Корпусу Охорони Пограниччя робили життя наших людей дуже тяжким, майже неможливим. Вони розвалювали православні церкви, або перемінювали їх на польські костели. Людей примушували приймати католицизм."
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-37
архів: https://archive.is/qFvM6
"Подорожуючи по Волині, я також бачив гірку і страшну долю полонених з червоної армії.
Були це молоді хлопці, які ненавиділи комунізм і при першій нагоді самі віддалися до неволі німцям. Було між ними багато наших волиняків, які навіть не були умунди-ровані, але їх десь німці половили і змішали разом з вояками червоної армії. Тепер вони сиділи за дротами і вмирали з голоду. Такі табори були біля багатьох міст Волині, а шляхом, що вів з Києва на Рівне, йшли нові і здавалося безконечні валки нових добровільців-полонених. Тепер ті вояки побачили, що німці їм волі не дали, але вже було запізно. їх гнали, ніби яку худобу, - голодних, босих, обірваних. Гнали цілими днями, тижнями, без хліба, без води. Надворі стояла спекота, полонені мучилися від спраги і від голоду. Багато з них падали на дорозі, а конвоїри їх тут і дострілювали. Тому над тим шляхом стояли могили, на яких потім наші люди ставили дерев'яні хрести, а дівчата прикрашували ті хрести вінками з волошок. Були випадки, коли деякі полонені проходили шляхом біля свого села, бачили його недалеко шляху, але не могли туди піти. Гітлерівці нікого тоді до шляху не пускали, не дозволяли жінкам подати кусочок хліба або чашку води.
Українці тоді створили в Рівному Допомоговий Комітет, завданням якого було збирати по селах одяг і харчі для полонених. За короткий час той Комітет зібрав стільки харчів, що можна було прокормити цілі армії, але німці Комітет розв'язали, а все зібране сконфіскували. Тепер було ясно видно, що в них була тільки одна мета, -- винищити голодом усіх полонених, що вони в своїй жорстокості потім і зробили.
При тому були випадки, що багато полонених, які мали ще силу, коли їх гнали вночі, то вони утекли. Потім вони розійшлися по селах, стали в господарів на працю, але багато їх потім таки загинули, але вже не від німців, а від своїх нерозумних І божевільних партійців, які кожного полоненого з Великої України вважали комуністом. Це дуже тяжка сторінка з недавньої історії, яка повинна чорною плямою навіки лягти на сумління тих нікчемних партійців, які вночі ходили по селах і вишукували своїх бідних братів по крові, яких не встигли знищити большевики чи німці, то вони це докінчували.
З важким каменем на душі я вертався додому зо своєї подорожі. В моєму селі не було жодних змін, окрім того, що за моєї відсутности приїздила якась комісія і вербувала добровольців на працю до Німеччини. Також застав у нашому селі висипану могилу з великим березовим хрестом і терновим вінком, як символ страждань І мук нашого народу. На хресті був вирізьблений багатомовний напис: „В пам'ять поляглим за волю України".
Минуло погідне літо і прийшли холодні осінні дні. Одного дня восени прийшов з німецького полону брат Пилип, член нашої євангельської громади. Він оповідав жахливі речі, в які нам важко було повірити. Оповідав, що їх, кілька тисяч полонених гнали від Житомира аж до Холма. Більшість із них дорогою були постріляні конвоїрами, бо вже не мали сили іти далі, але кілька соток їх живими пригнали до Холма. Падав холодний дощ зо снігом, а деякі з них були босі. Під самим містом їх затримали на чистому полі, сказали поскидати шинелі, черевики і залишили всіх тільки в одних подертих сорочках. І там на полі огородили їх кількома рядками колючих дротів, поставили варту і так тримали під дощем і снігом. Бідні полонені рвали на межах суху траву, запихали її собі за пазуху, щоб хоча трохи чимось загрітися. Кілька днів не давали їм нічого їсти, а потім привезли вантажними автами напівгнилої гички з буряків і кинули за дріт. І почалася страшна боротьба за ту „їжу". Полонені кинулися на гичку і разом з болотом жадібно їли. А вартові стояли біля дроту і сміялися диким нелюдським реготом.
Щовечора полонені збиралися в один великий гурт, ставали всі разом, притулювалися один до одного І так стояли всю ніч, гріючи себе взаємно. Коли приходив ранок, на болоті лежало багато трупів. Тоді ті, що були ще живими, бігли до трупів своїх товаришів, стягали з них останню якусь одежу, сідали на трупах, щоб хоча трохи посидіти на сухому місці. Кожен день гинули сотні нещасних цих людей. Братові Пилипові чудом вдалося перебути це пекло, він якось утік з табору і знесилений доплентався до якогось села. Там йому дали їсти, він відпочив, а згодом добрався додому. Він був худий, жовтий, ніби вилитий з воску. Відживлявся вдома, але це йому не помогло. Організм його не витримав того, що він пережив, поволі він худ і худ і по якомусь короткому часі відійшов до вічности. Відійшов туди, де немає вже горя, немає знущань і немає смерти. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-37
архів: https://archive.ph/qFvM6
"І прийшов на нашу Волинь 1943-й рік, я сказав би найстрашніший рік з усіх воєнних років. По лісах гуртувалося все більше і більше української молоді, що зорганізувалася в справжні озброєні відділи. І ці відділи незабаром дали німцям дошкульно себе відчути. Однієї ночі вони напали на місто Вишновець, заїхали багатьома підводами на ринок і забрали все, що було складене в магазинах. А в магазинах якраз було багато зібраного по селах контингенту, як -- м'ясо, полотно, мука, вовна, мед, масло та ін. Німці сиділи в замку і почали стріляти до повстанців, а ті відповіли їм також зброєю. Внаслідок цього мій приятель, який був змобілізований з підводою, там загинув. Загинуло також трохи німців. Але тієї ночі повстанці забрали все з магазинів і від'їхали в ліси в невідомому напрямку. Від українців, які працювали ще в німців перекладачами, повстанці все знали, вони знали також, що другого дня ввесь той контингент мав бути відвезений на станцію до Крем'янця, а тому й попередили німців, забираючи чимало майна. Німці ж не дуже радо вступали з повстанцями в бій, вони сиділи найбільше в шкільних будинках, а в Вишнівці - в замку, з якого виїздили лише вдень.
Після цього ми, робітники кооперативи, отримали з лісу повідомлення, щоб не збирати по селах для німців жодного контингенту. А з міста знову прийшло розпорядження, щоб контингент збирати і ще більший, як перед тим. І тут треба було так комбінувати, щоб вовк був ситий і коза ціла. Нам хотілося слухати своїх повстанців з лісу, бо з ними були симпатії всіх наших людей, але ми боялися також німецької влади, яка в своїй жорстокості не перебирала жодними засобами і карала тих, хто її не слухав."
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-38
архів: https://archive.ph/44cyX
"Німці побачили, що їхня справа на Волині програна, побачили, що вони не мають тут приятелів, а тому почали шукати їх в іншому місці. Вони навербували до своєї поліції поляків, якихось латишів, румунів, сербів, козаків, а навіть росіян з полонених червоної армії, які ще не погинули в таборах. Тепер і вони пригодилися.
Але німці і тут гірко помилилися, бо українські повстанці скоро нав'язали контакт з цією інтернаціональною поліцією, яка в більшості також пішла до лісу. Таким чином в лісах Волині потворилися групи повстанців з інших народів, які творили з українцями одну спільну силу. Ці нові групи повстанців принесли з собою до лісу багато німецької зброї і сильно посилили протинімецький рух. З тих нових груп потім - як оповідали - відзначилися в боротьбі з німцями особливого одчайдушністю й відвагою узбекські групи. Все це були недобитки з червоної армії, які пережили в німецьких таборах для полонених великі страхіття, бачили смерть тисячів своїх товаришів, а тепер мали нагоду помститися за них. Ці групи різних схід-ніх народів були однаково наставлені до німців і до большевиків. Не пішла тоді до лісу тільки польська поліція, яка лишилася на Волині з німцями до самого кінця.
Німці перестали виїжджати на села, не збирали більше контингенту, не вербували робітників до Німеччини, а тихо сиділи по містах і раді були, якщо повстанці їх не турбують. Але такої тиші довго не було. Незабаром німці посилили свою поліцію новими силами І почали знову виїздити на села, але тепер не тільки виїздили збирати контингенти, не тільки вербувати людей до Німеччини, але виїздили карати села за все, що де зробили повстанці. А українські повстанці в лісах і собі заметушилися. І настали на Волині страшні дні, страшні ночі, яких годі описати, яких хіба не знає історія нашої многостраждальної землі...
Однієї ночі повстанці знову напали на недалеке наше місто, але тим разом напали на міську в'язницю, в якій сиділо чимало політичних в'язнів. Повстанці повбивали всіх вартових, виломили двері й вікна і звільнили в'язнів. Ця подія дуже затривожила всю нашу околицю, бо ми знали жорстокість німців, а тому чекали з їхнього боку лютої пімсти. І справді, другого дня ми довідалися, що гестаповці зловили в місті кількох невинних прохожих і прилюдно на торговиці їх повісили. Вони висіли там кілька днів для постраху іншим. А це ще більше розлютило українських повстанців, які на кожному кроці намагалися німцям відплатити.
За нашим містом був великий сад якогось колишнього польського магната, а в саду було чудове озеро, розкішний дім та інші багаті забудови. Тепер там перебували на відпочинку високі німецькі офіцери, різні їхні достойники. І однієї ночі повстанці напали на той парк, побили всіх німецьких старшин, а дім з усіма іншими будинками спалили. Це вже перебрало міру. Німці почали люто мститися, тяжко карати наш народ. Разом з польською поліцією виїздили на наші села, палили їх, а людей вбивали.
Ті села, що були ближче міст, переживали найбільше нещастя, бо німці з польською поліцією приїздили туди дуже часто, грабували ті села і людей вбивали. Села, які були далі від міст, десь біля лісів, були безпечні, бо німці боялися туди приїздити. Там уся влада тепер була в руках повстанців, які вже повиходили з лісів і сміливо стояли по селах. Українські повстанці мали вже велику силу, взірцеву організацію і гідну подиву відвагу. Щоб дістати собі більше зброї, повстанці розкопували на полях могили, в яких були поховані большевицькі вояки, часто поховані із зброєю. Тепер цю зброю забирали. Коли два роки тому проходив нашими селами фронт, большевики втікали, то по селах залишили чимало зброї. Люди це припрятали, а тепер зносили своїм повстанцям. І треба було дивуватися з наших волиняків, які все це воєнне знаряддя десь тримали в соломі, надіючись, що воно їм колись пригодиться. Чимало знайшлося в господарів рушниць ще з першої війни. Тепер усе це було потрібне для своєї нової армії. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-38
"Українські повстанці діяли з усією своєю силою. Зірвали всі залізниці, поруйнували всі мости і знищили для німців усяке сполучення. На всю Волинь хіба була в русі тільки одна залізниця з Берестя на Ковель, Рівне і далі на схід. Цією залізницею німці ще возили воєнне постачання для свого фронту на сході і вона була сильно стережена військом. Але були випадки, що й ту залізницю українські повстанці зривали. До менших міст німці довозили різне постачання для своєї поліції тільки вантажними автами. Але таке постачання було дуже ризиковне. Одного разу до нашого міста їхало також кілька авт, навантажених зброєю І харчами І їхали вони в супроводі кількох панцерників. Дорога була насаджена старими чіх-ратими липами і тополями. А біля дороги - ліс. Повстанці зробили там засідку. Одні засіли за кущами, інші повилазили на липи біля дороги. Коли німецькі авта над'їхали, повстанці відкрили вогонь, а ті, що були на липах, кидали на дорогу гранати. І ні одне авто не доїхало до міста, а все, що було в тих автах, дісталося до рук повстанців.
Повстанці позрізували над дорогами телефонічні палі, порвали проводи. Потім позривали всі, навіть найменші, мости на річках, щоб унеможливити польській поліції й німцям приїзд до села. Люди копали на дорогах широкі ями і рови. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-38
архів: https://archive.ph/44cyX
"У німецькій поліції, яка прийшла на місце української, було багато поляків і всі вони були не місцеві, але привезені до нас десь з глибокої Польщі. Вони з великою жорстокістю нищили українське населення. Коли німці посилали їх спалити одне українське село, то вони палили п'ять-шість. Доходили також до нас чутки, що на українських землях за Бугом, в т. зв. Генеральному Губернаторстві польська партизанка жахливо переслідує наш народ. Невідомо, чи ті чутки були правдиві, але вони запалювали наших людей ненавистю до поляків. Розуміється, що в усьому тому була німецька рука, а може й рука большевиків, щоб звести ті обидва поневолені народи до взаємної боротьби. Тому німці в Генеральному Губернаторстві тримали українську поліцію для втихомирення польських повстанців, а на Волинь прислали поляків. І розпалилася між поляками і українцями нікому непотрібна братовбивча боротьба. Вона забрала багато невинних жертв з одної сторони і з другої і все це вийшло на користь польським ворогам І ворогам нашим.
Про всі події на Грубешівщині довідалися українські повстанці на Волині і з такою самою жорстокістю відплатили полякам за кров своїх братів. Не було тоді в людей жодного милосердя, не було найменшої іскри сумління, бо з людей стали звірі. Здавалося, що диявол зо своєю темною силою вийшов з безодні й опанував людськими серцями. Наприклад, були випадки, що поляки ловили наших людей, в'язали кількох докупи колючим дротом, а потім обливали бензи-ною і палили. Таке саме нелюдське знущання застосовували до поляків і українці. Найгірше ж було те, що гинуло чимало невинних людей, як поляків, так само і українців. Бо гинули не самі повстанці, а їхні матері, батьки, брати та сестри. Коли гинули з рук поляків батьки якогось українського повстанця, тоді цей повстанець шукав нагоди, щоб в найлютіший спосіб помститися на поляках. Те саме робили польські повстанці щодо українців. І важко було збагнути, що все це робили ніби якісь християни, які в неділю йшли до церкви чи до костела ...
Польського населення на Волині не було багато, але ті, що були в наших селах, вони бачили рухи українських повстанців, пильно стежили за тими рухами, а потім доносили своїй поліції до міста. Через це українські повстанці видали до всіх поляків відозву, щоб вони вибралися спокійно із сіл до міста. Кожній родині повісили таку відозву на дверях і визначили час, коли та родина має вибратися з села. Деякі поляки послухалися наказу і негайно виїхали до міст, врятувавши тим собі життя. Але інші не послухалися грізного наказу. Зокрема не послухали наказу ті поляки, що родилися на Волині, тут вони виростали і вважали, що тут їхня батьківщина. Багато з них не вміли навіть так, як треба, розмовляти по-польському.
Після визначеного реченця українські повстанці напали на села, в яких жили поляки і всіх, хто не втік до міста, винищили. Винищили без найменшого людського серця, без якогось людського сумління. Вбивали малих дітей, немічних старців, вбивали кожного поляка. Всі польські господарства спалили. Пригадую, що саме тієї ночі я вийшов за свій сад на поле. За горою лежало невелике польське село. Тепер над ним здіймалися клуби чорного диму і вогню. Було чути рев худоби, крик людей, рушничні постріли. Там відбувався страшний суд, завітала туди люта пімста, немилосердна людська ненависть. Праворуч за лісом -- друга пожежа, бо там також напів польське село. Я дивився туди і серце моє розривалося від болю. На моїх очах писалася страшна історія нашої землі, писалася кривавими літерами, писалася невинною кров'ю ... І що ж винні ті маленькі діти, хто почав і по-що почав те страшне людовбивство?
Далеко за горою, ближче міста, горіло українське село, підпалене поляками. Пасма вогню освітлювали темне небо, а голосні постріли ручних скоро-стрілів лунали відгомоном по всій околиці.
Другого дня стало відомо, що по довколишніх селах не було живих поляків, хіба тільки ті, яким вдалося вирватися з вогню і втекти до міста. У селах ближче міста тієї страшної ночі загинуло від поляків дуже багато українців, А таких ночей була не одна, їх було дуже багато. І невідомо, яка це зла сила пхала людей до такого страшного кровопролиття, до такого злочину. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-38
"І сильно засумували наші люди, бо не могли вони погодитися з такою жорстокістю. Вони ненавиділи Польщу, як владу, яка робила їм кривду, вони бачили, що й тепер німці з поляками плюндрують наші села, але ж невинні в цьому оті бідні польські селяни, з якими наші люди виростали І жили довгі літа. Але боротьба розпалилася і годі було ЇЇ тепер стримати. Вона, ніби ріка, що вийшла із своїх берегів, все рвала перед собою, все нищила. Невідомо, хто тим нещастям де керував, але було ясно, що керувала ним якась невидима рука, невидима зла сила на шкоду польському народові і народові нашому.
Незабаром поляки вийшли з міст і рушили на села. Палили села і хутори, а людей вбивали. Українські повстанці відплачували тим самим. І прийшло до того, що вдень горіли українські села, а вночі -- польські. Вдень гинули українці, а вночі - поляки. Німці ж стояли тепер разом з поляками. Наші люди залишали свої оселі і вибиралися далі від міст, виїздили в якісь рови, поміж гори, в ліси. В кожному селі вдень і вночі стояла варта, за селом також постійно вартували молоді хлопці і алярмували село, коли бачили, що з міста виїхали підводи з поляками І німцями. Кожний господар мав на подвір'ї готового воза, на якому завжди лежали спаковані рядна, подушки та інше господарське майно. Коли варта з-за села подавала знак про небезпеку, тоді всі втікали зо своїми підводами в поля, до лісів. Таке нещастя було довго, напротязі всього 1943-го року. Люди не мали спокою ні вдень, ні вночі. Були помучені, втомлені, бо ніколи було виспатися і відпочити. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-38
"Українська Повстанська Армія була належно зорганізована, населення Волині її підтримувало, як свою оборону, бо дійсно УПА боронила наші села перед поляками і німцями, перешкоджувала вивозу нашої молоді на примусову працю до Німеччини. Але довір'я наших людей до УПА було не довге, бо Українська Повстанська Армія того самого року поділилася надвоє. Поділилася на два ворожих собі табори, на якихось бандерівців І мельниківців, про яких наші звичайні селяни малощо знали. Цей поділ потім фатально відбився на всій повстанчій діяльності УПА, а найбільше за це знову таки заплатили наші люди, бо УПА зменшилася, втратила свою силу і не могла належно боротися проти своїх ворогів. Вона також у людей втратила пошану й повагу. До цього часу ми знали, що є один наш народ, однакових має своїх ворогів. З таким думанням молоді наші хлопці йшли в повстанці, бо УПА тоді була одинокою силою українського народу, дійсним його оборонцем. Але тепер УПА поділилася. Мало того, що вона поділилася, але почали ті дві групи вести між собою боротьбу.
На якій площині це сталося, коли і де, наші люди не знали, вони тільки почули, що навколо по лісах почали українці битися між собою. Дуже рясно полилася знову українська кров, але тим разом не від чужинців, але таки від своїх українців, засліплених партійців. Розуміється, що все це було на руку німцям і полякам, а на шкоду українському народові. Про це напевно знали самі провідники повстанців, а ось не могли спинити того злочинного поділу, який приніс для УПА велику неславу. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-38
"Німці з польською поліцією частіш і частіш виїздили на села, плюндруючи їх, а тому я сподівався, що вони колись таки приїдуть і до нашого села, хоча воно було досить далеко від міста. Найбільше мені було жаль моєї бібліотеки, з якою я ховався від боль-шевиків І тепер треба було також ховатися, бо німці приїдуть, село спалять і тоді всі книжки погорять. Тому одного дня я поскладав усі важливіші книжки до великої шафи і завіз до нашого молитовного дому, який стояв на віддалі від будинків, був критий дахівкою, а тому я думав, що на випадок, коли село буде спалене, він не так швидко загориться. Довго там лежали мої книжки, а німці, на щастя, не приїздили."
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-39
"Незабаром після того до нашого міста приїхало більше німецької І польської поліції. Почалися частіші напади на українські села. Українські повстанці своєю боротьбою одні з одними сильно ослабили себе і не були тепер в спромозі протиставитися ворогові. Німці одного дня спалили недалеко міста кілька сіл, попалили також хутори, бо хтось їм доніс, що там перебувають повстанці. Після того до мене прийшов наш станичний і сказав, що в одному спаленому селі були мої книжки і що вони тепер там всі згоріли. Ще того самого дня я пішов туди. Недалеко дороги бачу, що незнайомий господар стягає на купи обгорілі стовпи й дошки і все споглядає на дорогу, яка веде до міста, бо звідти кожного разу можна сподіватися нової небезпеки. Я привітався з господарем і спитався:
- Я чув, дядьку, що в вас були мої книжки, чи правда?
- То це ваші? - здивувася господар. -- Так, були, але тепер їх немає. Привезли їх до мене однієї ночі повстанці, поставили з шафою в коморі, щоб я їх тримав і нікому про них не говорив. То я й тримав. Ось ходіть, покажу вам, де вони були.
Ми пішли з господарем за кущі, де недавно ще стояла його комора. Тепер там була тільки купа згарищ, такі самі купи згарищ були з його хати, стодоли та хлівів. Він з родиною врятувався втечею до лісу, а тепер прийшов і ходив засумований поміж тими купами попелу. Зачепив чоботом купу попелу і сказав:
- Оце попіл з ваших книжок. Дивіться, ще знати літери. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-39
"Щодня навколо нас горіли ті села, які були ближче міста. Кілька найближчих до нас сіл, а в тому і наше село були далеко від міста, тут недалеко був ліс, а тому німці з поляками не відважувалися так далеко виїздити, бо знали, що в лісі є повстанці. За селом на горбку постійно стояла варта, вона мала довгі тички, до яких було причеплене полотно. І коли та варта бачила на шляху підводи, що їхали з міста, вона махала високо тичками, кидали шапками догори і це був знак, щоб люди втікали з села до лісу.
Одного погідного дня навістила люта недоля і наші тихі села. А було це восени 1943-го року саме на свято Покрови. Надворі була чудова погода і було дуже тепло. Десь біля 9-ої години ранку ми зібралися біля молитовного дому на своє богослуження. Нараз бачимо, що з села біжать хлопці і кажуть, що варта на горі показала, що з міста їде валка німців. Ми зачинили молитовного дома і всі розбіглися, хто куди міг. А в селі затрубили на тривогу, дзвонили в дзвона, що був спеціально для того біля кооперативи. Над селом постав великий галас і крик. Люди запрягали коні до возів І втікали до недалекого лісу, а худобу випускали з хлівів надвір.
Я прибіг додому, а мати вже випустила худобу на городи, а подушки і рядна виносила на коноплище. Я схопив братового хлопчика на руки і почав бігти на поле. На горі за селом їхало кільканадцять верхівців. Це були німці з поляками, а тому треба було спішити. В селі вже затих дзвін, але далеко на горі голосно строчив кулемет. Ми вибігли за село Мати біжить впереді, а я з хлопчиком з-заду. Бідна дитина тулиться до мого обличчя, тисне мене руками за шию і все питається, чи німці нас не постріляють. Ось уже недалеко до лісу, але вершники минули на горбку церкву і спускаються в долину просто до лісу, щоб перетяти шлях тим, що втікають. А тут стільки людей! Старі, немічні люди, матері з дітьми, -- всі рятуються від смерти. Залишилося нам тільки перебігти долину, а тут уже ліс, але верхівці вже перетинають нам шлях. Чути вже їхні голоси, чути постріли і кулі дзизчать над нашими головами.
Але нараз в лісі застрочило кілька кулеметів, почулися постріли рушниць і поляки з німцями завернулися назад. Це дали знати про себе українські повстанці. Ми скочили до лісу, попадали на землю, задихані, перестрашені, але врятовані.
Верхівці вернулися назад, але наше село минули і поїхали до сусіднього, яке було від нашого одну тільки милю. Дорогою зустрічали втікаючих людей І вбивали їх без всякого милосердя. А коли приїхали до села, підпалили його з усіх боків. Хати переважно були криті соломою, яка за суху осінь висохла, а тому за короткий час село обернулося в море вогню. Нам було видно з лісу, як над селом здіймалися чорні клуби диму, звідти також долітали голосні постріли і ми знали, що там діється. Ми знали, що з села багато людей втекли, але багато там ще лишилося і тепер над ними відбувався страшний суд. Серця наші краялися від болю, але ми були безрадні помогти своїм людям. Повстанці знали, що німців приїхало багато, частина ж українських повстанців виїхала на якусь іншу акцію, а тому вони тепер не мали стільки сили, щоб боронити палаюче село. Вони разом з нами стояли під лісом І здаля дивилися на палаюче село.
Сусідні села, дальші і ближчі, почули про нашу недолю, дали знати дальшим селам, іншим повстан-чим групам і до нашого лісу почали приїздити озброєні наші хлопці. Кажуть, що приїздили вже бандерівці і мельниківці, бо небезпека від німців тепер для всіх була загрозливою.
Німці з поляками боялися довго бути в селі. Що могли, те спалили, кого зловили, помордували і почали втікати до міста. Але далеко за селом їх перестріли українські повстанці, відібрали трохи зброї, а коли побачили, що з міста їде німецька підмога, відступили.
Коли поляки з німцями від'їхали із спаленого села, ми разом з повстанцями бігли туди. Але того села вже не було. Більша його половина вигоріла, нові господарства самі від себе займалися і горіли. Ніхто нічого не рятував, бо й не було кому. Багато людей повтікали возами до дальших сіл І ще не повернулися, а ті, що не встигли втекти, лежали тепер трупами по дорогах, на своїх подвір'ях. Це була жахлива картина, якої я ніколи не забуду. Ми біжимо туди, де все ще горять будинки, звідки долітають розпуч-ливі голоси жінок. На одній вулиці, яка цілком спалена, лежить у калюжі крові старенька жінка, а біля неї двоє постріляних її внучат. Біля діточок непритомніє їхня мати, яка щойно разом із нами прибігла з лісу. Вона падає на трупи своїх дітей, але її беруть під руки і відводять набік. Недалеко на дворі Петра син стоїть над замордованим батьком, над двома сестрами. Він рве на собі волосся і голосно плаче... Далі ті самі картини. Страшні і незабутні. Кров, трупи, згарища. Хто за це буде відповідати, хто почав ту страшну різню?
До самого вечора ми гасили вогонь, збирали трупи. Приїхало багато повстанців, але було вже пізно. Вони разом з нами зносили помордованих людей, клали їх на купи біля згарищ їхніх господарств і потішали людей, що вони помстяться над поляками і німцями. Але тими обітницями ніхто не тішився, бо люди наші знали, що за ті злочини постраждають десь польські невинні люди, як і тут постраждали наші невинні селяни. Тому люди не бажали жодної помсти за себе, вони не хотіли нічиєї крови, а хотіли тільки спокою."
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-39
"Так ми їхали цілу ніч, потім їхали один день і ще одну ніч. їхали полями, спаленими селами і всюди бачили одну і ту саму страшну картину. Ніде не було жодного моста, ніде не було над дорогою жодного телефонічного стовпа, все було знищене, спалене, зруйноване. Страшна це була картина моєї рідної землі. Поляки з німцями палили українські села, а повстанці палили польські."
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-39
"І розпочав я свою примусову працю. Сидів цілими днями над різними паперами, стукав на рахівниці, а туга поривала мене додому. Аж тепер я побачив, що Українська Повстанська Армія була добре організована і коли б не її внутрішній поділ, вона могла б була доконати великих справ для добра нашого народу. УПА мала по всіх волинських селах великі харчові сховища, мала вже багато зброї, яку різними способами відбирали від німців. Наприклад, одного разу наш земельний відділ отримав від однієї бойової частини наказ прислати їм 75 пудів ковбаси, кільканадцять пар чобіт, кожухів, рукавиць і другого дня підводи селян вже везли туди все це добро. На Волині досі Існувало чимало колишніх большевицьких радгоспів, яких німці не розпустили, але тримали там своїх наглядачів, а в тих радгоспах було чимало худоби - корови, свині тощо. Тепер усе це пішло в руки повстанців. Тому люди, на наказ УПА, кололи свині, робили ковбаси, заливали їх у бочках смальцем І десь переховували. І майже в кожному селі тоді був пов-станчий склад, з якого все добро розходилося туди, де його повстанці потребували.
Отже, на той час УПА мала все, що їй було треба, але вона не мала найголовнішого, не мала підтримки населення. Симпатії людей були на боці групи мель-никівців, а бандерівців люди вважали своїми ворогами. Дійшло до того, що люди наші тішилися, якщо десь в акції німці з поляками розбивали повстанців. Бандерівці надалі збирали з населення всяку данину, але тепер уже збирали примусово. За кожний спротив селян карало СБ, яке тепер було таким самим пострахом, як колишнє НКВД чи Гестапо. І наші люди до-краю втомилися І чекали якогось нового визволення, тепер уже від своїх. Але визволення тепер уже не було ні звідки. Через радіо ми слухали новини і бачили, Що фронт наближається до Волині, отже, ніхто тепер не вірив у перемогу німців. Ми знали, що на наші землі знову суне страшна навала, якої люди боялися, ніби якоїсь чуми. Ми відчували подих тієї навали, на одну тільки думку про неї, люди хололи від страху, але ніхто нічому зарадити не міг. Хмара сунулася І ми чекали з неї тяжкої зливи. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-39
"Однієї ночі повстанці знову напали на недалеке наше місто, але тим разом напали на міську в'язницю, в якій сиділо чимало політичних в'язнів. Повстанці повбивали всіх вартових, виломили двері й вікна і звільнили в'язнів. Ця подія дуже затривожила всю нашу околицю, бо ми знали жорстокість німців, а тому чекали з їхнього боку лютої пімсти. І справді, другого дня ми довідалися, що гестаповці зловили в місті кількох невинних прохожих і прилюдно на торговиці їх повісили. Вони висіли там кілька днів для постраху іншим. А це ще більше розлютило українських повстанців, які на кожному кроці намагалися німцям відплатити."
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-38
Взагалі дуже цікаво прочитати книгу Віктора Поліщука "Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА. (сповідь українця)" https://archive.ph/3rez в якій Віктор Поліщук вибрано цитує книгу Михайла Подворняка "Вітер з Волині" https://archive.ph/mPmhM та саму цю книгу Михайла Подворняка "Вітер з Волині" https://archive.ph/mPmhM і їх порівняти.
Ключові слова: Михайло Подворняк Вітер з Волині, Віктор Поліщук, Виктор Полищук, ОУН-УПА, бандерівці, українські націоналісти, СБ ОУН, ОУН, УПА
"Я йшов з Крем'янця додому зеленими полями, покритими морем пшениці, з якої на мене дивилися волошки і червоні маки. Переходив межами, польовими доріжками, по яких тепер мало хто їхав і вони позаростали травою. Я йшов і роздумував про те, як багато разів я ходив сюдою в різних часах мого ще не довгого життя. Зокрема було важко на моїй душі, коли я пригадав недавній 1937-й рік. Волинь була тоді під польською окупацією. Від нас недалеко був польсько-радянський кордон і нашим людям жилося тоді в прикордонній смузі дуже тяжко. Українець у прикордонних селах не мав права ані купити землі, ані продати. В деяких селах, що були біля самого кордону, по заході сонця не можна було в хатах запалювати світла і люди сиділи напотемки. Вояки Корпусу Охорони Пограниччя робили життя наших людей дуже тяжким, майже неможливим. Вони розвалювали православні церкви, або перемінювали їх на польські костели. Людей примушували приймати католицизм."
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-37
архів: https://archive.is/qFvM6
"Подорожуючи по Волині, я також бачив гірку і страшну долю полонених з червоної армії.
Були це молоді хлопці, які ненавиділи комунізм і при першій нагоді самі віддалися до неволі німцям. Було між ними багато наших волиняків, які навіть не були умунди-ровані, але їх десь німці половили і змішали разом з вояками червоної армії. Тепер вони сиділи за дротами і вмирали з голоду. Такі табори були біля багатьох міст Волині, а шляхом, що вів з Києва на Рівне, йшли нові і здавалося безконечні валки нових добровільців-полонених. Тепер ті вояки побачили, що німці їм волі не дали, але вже було запізно. їх гнали, ніби яку худобу, - голодних, босих, обірваних. Гнали цілими днями, тижнями, без хліба, без води. Надворі стояла спекота, полонені мучилися від спраги і від голоду. Багато з них падали на дорозі, а конвоїри їх тут і дострілювали. Тому над тим шляхом стояли могили, на яких потім наші люди ставили дерев'яні хрести, а дівчата прикрашували ті хрести вінками з волошок. Були випадки, коли деякі полонені проходили шляхом біля свого села, бачили його недалеко шляху, але не могли туди піти. Гітлерівці нікого тоді до шляху не пускали, не дозволяли жінкам подати кусочок хліба або чашку води.
Українці тоді створили в Рівному Допомоговий Комітет, завданням якого було збирати по селах одяг і харчі для полонених. За короткий час той Комітет зібрав стільки харчів, що можна було прокормити цілі армії, але німці Комітет розв'язали, а все зібране сконфіскували. Тепер було ясно видно, що в них була тільки одна мета, -- винищити голодом усіх полонених, що вони в своїй жорстокості потім і зробили.
При тому були випадки, що багато полонених, які мали ще силу, коли їх гнали вночі, то вони утекли. Потім вони розійшлися по селах, стали в господарів на працю, але багато їх потім таки загинули, але вже не від німців, а від своїх нерозумних І божевільних партійців, які кожного полоненого з Великої України вважали комуністом. Це дуже тяжка сторінка з недавньої історії, яка повинна чорною плямою навіки лягти на сумління тих нікчемних партійців, які вночі ходили по селах і вишукували своїх бідних братів по крові, яких не встигли знищити большевики чи німці, то вони це докінчували.
З важким каменем на душі я вертався додому зо своєї подорожі. В моєму селі не було жодних змін, окрім того, що за моєї відсутности приїздила якась комісія і вербувала добровольців на працю до Німеччини. Також застав у нашому селі висипану могилу з великим березовим хрестом і терновим вінком, як символ страждань І мук нашого народу. На хресті був вирізьблений багатомовний напис: „В пам'ять поляглим за волю України".
Минуло погідне літо і прийшли холодні осінні дні. Одного дня восени прийшов з німецького полону брат Пилип, член нашої євангельської громади. Він оповідав жахливі речі, в які нам важко було повірити. Оповідав, що їх, кілька тисяч полонених гнали від Житомира аж до Холма. Більшість із них дорогою були постріляні конвоїрами, бо вже не мали сили іти далі, але кілька соток їх живими пригнали до Холма. Падав холодний дощ зо снігом, а деякі з них були босі. Під самим містом їх затримали на чистому полі, сказали поскидати шинелі, черевики і залишили всіх тільки в одних подертих сорочках. І там на полі огородили їх кількома рядками колючих дротів, поставили варту і так тримали під дощем і снігом. Бідні полонені рвали на межах суху траву, запихали її собі за пазуху, щоб хоча трохи чимось загрітися. Кілька днів не давали їм нічого їсти, а потім привезли вантажними автами напівгнилої гички з буряків і кинули за дріт. І почалася страшна боротьба за ту „їжу". Полонені кинулися на гичку і разом з болотом жадібно їли. А вартові стояли біля дроту і сміялися диким нелюдським реготом.
Щовечора полонені збиралися в один великий гурт, ставали всі разом, притулювалися один до одного І так стояли всю ніч, гріючи себе взаємно. Коли приходив ранок, на болоті лежало багато трупів. Тоді ті, що були ще живими, бігли до трупів своїх товаришів, стягали з них останню якусь одежу, сідали на трупах, щоб хоча трохи посидіти на сухому місці. Кожен день гинули сотні нещасних цих людей. Братові Пилипові чудом вдалося перебути це пекло, він якось утік з табору і знесилений доплентався до якогось села. Там йому дали їсти, він відпочив, а згодом добрався додому. Він був худий, жовтий, ніби вилитий з воску. Відживлявся вдома, але це йому не помогло. Організм його не витримав того, що він пережив, поволі він худ і худ і по якомусь короткому часі відійшов до вічности. Відійшов туди, де немає вже горя, немає знущань і немає смерти. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-37
архів: https://archive.ph/qFvM6
"І прийшов на нашу Волинь 1943-й рік, я сказав би найстрашніший рік з усіх воєнних років. По лісах гуртувалося все більше і більше української молоді, що зорганізувалася в справжні озброєні відділи. І ці відділи незабаром дали німцям дошкульно себе відчути. Однієї ночі вони напали на місто Вишновець, заїхали багатьома підводами на ринок і забрали все, що було складене в магазинах. А в магазинах якраз було багато зібраного по селах контингенту, як -- м'ясо, полотно, мука, вовна, мед, масло та ін. Німці сиділи в замку і почали стріляти до повстанців, а ті відповіли їм також зброєю. Внаслідок цього мій приятель, який був змобілізований з підводою, там загинув. Загинуло також трохи німців. Але тієї ночі повстанці забрали все з магазинів і від'їхали в ліси в невідомому напрямку. Від українців, які працювали ще в німців перекладачами, повстанці все знали, вони знали також, що другого дня ввесь той контингент мав бути відвезений на станцію до Крем'янця, а тому й попередили німців, забираючи чимало майна. Німці ж не дуже радо вступали з повстанцями в бій, вони сиділи найбільше в шкільних будинках, а в Вишнівці - в замку, з якого виїздили лише вдень.
Після цього ми, робітники кооперативи, отримали з лісу повідомлення, щоб не збирати по селах для німців жодного контингенту. А з міста знову прийшло розпорядження, щоб контингент збирати і ще більший, як перед тим. І тут треба було так комбінувати, щоб вовк був ситий і коза ціла. Нам хотілося слухати своїх повстанців з лісу, бо з ними були симпатії всіх наших людей, але ми боялися також німецької влади, яка в своїй жорстокості не перебирала жодними засобами і карала тих, хто її не слухав."
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-38
архів: https://archive.ph/44cyX
"Німці побачили, що їхня справа на Волині програна, побачили, що вони не мають тут приятелів, а тому почали шукати їх в іншому місці. Вони навербували до своєї поліції поляків, якихось латишів, румунів, сербів, козаків, а навіть росіян з полонених червоної армії, які ще не погинули в таборах. Тепер і вони пригодилися.
Але німці і тут гірко помилилися, бо українські повстанці скоро нав'язали контакт з цією інтернаціональною поліцією, яка в більшості також пішла до лісу. Таким чином в лісах Волині потворилися групи повстанців з інших народів, які творили з українцями одну спільну силу. Ці нові групи повстанців принесли з собою до лісу багато німецької зброї і сильно посилили протинімецький рух. З тих нових груп потім - як оповідали - відзначилися в боротьбі з німцями особливого одчайдушністю й відвагою узбекські групи. Все це були недобитки з червоної армії, які пережили в німецьких таборах для полонених великі страхіття, бачили смерть тисячів своїх товаришів, а тепер мали нагоду помститися за них. Ці групи різних схід-ніх народів були однаково наставлені до німців і до большевиків. Не пішла тоді до лісу тільки польська поліція, яка лишилася на Волині з німцями до самого кінця.
Німці перестали виїжджати на села, не збирали більше контингенту, не вербували робітників до Німеччини, а тихо сиділи по містах і раді були, якщо повстанці їх не турбують. Але такої тиші довго не було. Незабаром німці посилили свою поліцію новими силами І почали знову виїздити на села, але тепер не тільки виїздили збирати контингенти, не тільки вербувати людей до Німеччини, але виїздили карати села за все, що де зробили повстанці. А українські повстанці в лісах і собі заметушилися. І настали на Волині страшні дні, страшні ночі, яких годі описати, яких хіба не знає історія нашої многостраждальної землі...
Однієї ночі повстанці знову напали на недалеке наше місто, але тим разом напали на міську в'язницю, в якій сиділо чимало політичних в'язнів. Повстанці повбивали всіх вартових, виломили двері й вікна і звільнили в'язнів. Ця подія дуже затривожила всю нашу околицю, бо ми знали жорстокість німців, а тому чекали з їхнього боку лютої пімсти. І справді, другого дня ми довідалися, що гестаповці зловили в місті кількох невинних прохожих і прилюдно на торговиці їх повісили. Вони висіли там кілька днів для постраху іншим. А це ще більше розлютило українських повстанців, які на кожному кроці намагалися німцям відплатити.
За нашим містом був великий сад якогось колишнього польського магната, а в саду було чудове озеро, розкішний дім та інші багаті забудови. Тепер там перебували на відпочинку високі німецькі офіцери, різні їхні достойники. І однієї ночі повстанці напали на той парк, побили всіх німецьких старшин, а дім з усіма іншими будинками спалили. Це вже перебрало міру. Німці почали люто мститися, тяжко карати наш народ. Разом з польською поліцією виїздили на наші села, палили їх, а людей вбивали.
Ті села, що були ближче міст, переживали найбільше нещастя, бо німці з польською поліцією приїздили туди дуже часто, грабували ті села і людей вбивали. Села, які були далі від міст, десь біля лісів, були безпечні, бо німці боялися туди приїздити. Там уся влада тепер була в руках повстанців, які вже повиходили з лісів і сміливо стояли по селах. Українські повстанці мали вже велику силу, взірцеву організацію і гідну подиву відвагу. Щоб дістати собі більше зброї, повстанці розкопували на полях могили, в яких були поховані большевицькі вояки, часто поховані із зброєю. Тепер цю зброю забирали. Коли два роки тому проходив нашими селами фронт, большевики втікали, то по селах залишили чимало зброї. Люди це припрятали, а тепер зносили своїм повстанцям. І треба було дивуватися з наших волиняків, які все це воєнне знаряддя десь тримали в соломі, надіючись, що воно їм колись пригодиться. Чимало знайшлося в господарів рушниць ще з першої війни. Тепер усе це було потрібне для своєї нової армії. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-38
"Українські повстанці діяли з усією своєю силою. Зірвали всі залізниці, поруйнували всі мости і знищили для німців усяке сполучення. На всю Волинь хіба була в русі тільки одна залізниця з Берестя на Ковель, Рівне і далі на схід. Цією залізницею німці ще возили воєнне постачання для свого фронту на сході і вона була сильно стережена військом. Але були випадки, що й ту залізницю українські повстанці зривали. До менших міст німці довозили різне постачання для своєї поліції тільки вантажними автами. Але таке постачання було дуже ризиковне. Одного разу до нашого міста їхало також кілька авт, навантажених зброєю І харчами І їхали вони в супроводі кількох панцерників. Дорога була насаджена старими чіх-ратими липами і тополями. А біля дороги - ліс. Повстанці зробили там засідку. Одні засіли за кущами, інші повилазили на липи біля дороги. Коли німецькі авта над'їхали, повстанці відкрили вогонь, а ті, що були на липах, кидали на дорогу гранати. І ні одне авто не доїхало до міста, а все, що було в тих автах, дісталося до рук повстанців.
Повстанці позрізували над дорогами телефонічні палі, порвали проводи. Потім позривали всі, навіть найменші, мости на річках, щоб унеможливити польській поліції й німцям приїзд до села. Люди копали на дорогах широкі ями і рови. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-38
архів: https://archive.ph/44cyX
"У німецькій поліції, яка прийшла на місце української, було багато поляків і всі вони були не місцеві, але привезені до нас десь з глибокої Польщі. Вони з великою жорстокістю нищили українське населення. Коли німці посилали їх спалити одне українське село, то вони палили п'ять-шість. Доходили також до нас чутки, що на українських землях за Бугом, в т. зв. Генеральному Губернаторстві польська партизанка жахливо переслідує наш народ. Невідомо, чи ті чутки були правдиві, але вони запалювали наших людей ненавистю до поляків. Розуміється, що в усьому тому була німецька рука, а може й рука большевиків, щоб звести ті обидва поневолені народи до взаємної боротьби. Тому німці в Генеральному Губернаторстві тримали українську поліцію для втихомирення польських повстанців, а на Волинь прислали поляків. І розпалилася між поляками і українцями нікому непотрібна братовбивча боротьба. Вона забрала багато невинних жертв з одної сторони і з другої і все це вийшло на користь польським ворогам І ворогам нашим.
Про всі події на Грубешівщині довідалися українські повстанці на Волині і з такою самою жорстокістю відплатили полякам за кров своїх братів. Не було тоді в людей жодного милосердя, не було найменшої іскри сумління, бо з людей стали звірі. Здавалося, що диявол зо своєю темною силою вийшов з безодні й опанував людськими серцями. Наприклад, були випадки, що поляки ловили наших людей, в'язали кількох докупи колючим дротом, а потім обливали бензи-ною і палили. Таке саме нелюдське знущання застосовували до поляків і українці. Найгірше ж було те, що гинуло чимало невинних людей, як поляків, так само і українців. Бо гинули не самі повстанці, а їхні матері, батьки, брати та сестри. Коли гинули з рук поляків батьки якогось українського повстанця, тоді цей повстанець шукав нагоди, щоб в найлютіший спосіб помститися на поляках. Те саме робили польські повстанці щодо українців. І важко було збагнути, що все це робили ніби якісь християни, які в неділю йшли до церкви чи до костела ...
Польського населення на Волині не було багато, але ті, що були в наших селах, вони бачили рухи українських повстанців, пильно стежили за тими рухами, а потім доносили своїй поліції до міста. Через це українські повстанці видали до всіх поляків відозву, щоб вони вибралися спокійно із сіл до міста. Кожній родині повісили таку відозву на дверях і визначили час, коли та родина має вибратися з села. Деякі поляки послухалися наказу і негайно виїхали до міст, врятувавши тим собі життя. Але інші не послухалися грізного наказу. Зокрема не послухали наказу ті поляки, що родилися на Волині, тут вони виростали і вважали, що тут їхня батьківщина. Багато з них не вміли навіть так, як треба, розмовляти по-польському.
Після визначеного реченця українські повстанці напали на села, в яких жили поляки і всіх, хто не втік до міста, винищили. Винищили без найменшого людського серця, без якогось людського сумління. Вбивали малих дітей, немічних старців, вбивали кожного поляка. Всі польські господарства спалили. Пригадую, що саме тієї ночі я вийшов за свій сад на поле. За горою лежало невелике польське село. Тепер над ним здіймалися клуби чорного диму і вогню. Було чути рев худоби, крик людей, рушничні постріли. Там відбувався страшний суд, завітала туди люта пімста, немилосердна людська ненависть. Праворуч за лісом -- друга пожежа, бо там також напів польське село. Я дивився туди і серце моє розривалося від болю. На моїх очах писалася страшна історія нашої землі, писалася кривавими літерами, писалася невинною кров'ю ... І що ж винні ті маленькі діти, хто почав і по-що почав те страшне людовбивство?
Далеко за горою, ближче міста, горіло українське село, підпалене поляками. Пасма вогню освітлювали темне небо, а голосні постріли ручних скоро-стрілів лунали відгомоном по всій околиці.
Другого дня стало відомо, що по довколишніх селах не було живих поляків, хіба тільки ті, яким вдалося вирватися з вогню і втекти до міста. У селах ближче міста тієї страшної ночі загинуло від поляків дуже багато українців, А таких ночей була не одна, їх було дуже багато. І невідомо, яка це зла сила пхала людей до такого страшного кровопролиття, до такого злочину. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-38
"І сильно засумували наші люди, бо не могли вони погодитися з такою жорстокістю. Вони ненавиділи Польщу, як владу, яка робила їм кривду, вони бачили, що й тепер німці з поляками плюндрують наші села, але ж невинні в цьому оті бідні польські селяни, з якими наші люди виростали І жили довгі літа. Але боротьба розпалилася і годі було ЇЇ тепер стримати. Вона, ніби ріка, що вийшла із своїх берегів, все рвала перед собою, все нищила. Невідомо, хто тим нещастям де керував, але було ясно, що керувала ним якась невидима рука, невидима зла сила на шкоду польському народові і народові нашому.
Незабаром поляки вийшли з міст і рушили на села. Палили села і хутори, а людей вбивали. Українські повстанці відплачували тим самим. І прийшло до того, що вдень горіли українські села, а вночі -- польські. Вдень гинули українці, а вночі - поляки. Німці ж стояли тепер разом з поляками. Наші люди залишали свої оселі і вибиралися далі від міст, виїздили в якісь рови, поміж гори, в ліси. В кожному селі вдень і вночі стояла варта, за селом також постійно вартували молоді хлопці і алярмували село, коли бачили, що з міста виїхали підводи з поляками І німцями. Кожний господар мав на подвір'ї готового воза, на якому завжди лежали спаковані рядна, подушки та інше господарське майно. Коли варта з-за села подавала знак про небезпеку, тоді всі втікали зо своїми підводами в поля, до лісів. Таке нещастя було довго, напротязі всього 1943-го року. Люди не мали спокою ні вдень, ні вночі. Були помучені, втомлені, бо ніколи було виспатися і відпочити. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-38
"Українська Повстанська Армія була належно зорганізована, населення Волині її підтримувало, як свою оборону, бо дійсно УПА боронила наші села перед поляками і німцями, перешкоджувала вивозу нашої молоді на примусову працю до Німеччини. Але довір'я наших людей до УПА було не довге, бо Українська Повстанська Армія того самого року поділилася надвоє. Поділилася на два ворожих собі табори, на якихось бандерівців І мельниківців, про яких наші звичайні селяни малощо знали. Цей поділ потім фатально відбився на всій повстанчій діяльності УПА, а найбільше за це знову таки заплатили наші люди, бо УПА зменшилася, втратила свою силу і не могла належно боротися проти своїх ворогів. Вона також у людей втратила пошану й повагу. До цього часу ми знали, що є один наш народ, однакових має своїх ворогів. З таким думанням молоді наші хлопці йшли в повстанці, бо УПА тоді була одинокою силою українського народу, дійсним його оборонцем. Але тепер УПА поділилася. Мало того, що вона поділилася, але почали ті дві групи вести між собою боротьбу.
На якій площині це сталося, коли і де, наші люди не знали, вони тільки почули, що навколо по лісах почали українці битися між собою. Дуже рясно полилася знову українська кров, але тим разом не від чужинців, але таки від своїх українців, засліплених партійців. Розуміється, що все це було на руку німцям і полякам, а на шкоду українському народові. Про це напевно знали самі провідники повстанців, а ось не могли спинити того злочинного поділу, який приніс для УПА велику неславу. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-38
"Німці з польською поліцією частіш і частіш виїздили на села, плюндруючи їх, а тому я сподівався, що вони колись таки приїдуть і до нашого села, хоча воно було досить далеко від міста. Найбільше мені було жаль моєї бібліотеки, з якою я ховався від боль-шевиків І тепер треба було також ховатися, бо німці приїдуть, село спалять і тоді всі книжки погорять. Тому одного дня я поскладав усі важливіші книжки до великої шафи і завіз до нашого молитовного дому, який стояв на віддалі від будинків, був критий дахівкою, а тому я думав, що на випадок, коли село буде спалене, він не так швидко загориться. Довго там лежали мої книжки, а німці, на щастя, не приїздили."
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-39
"Незабаром після того до нашого міста приїхало більше німецької І польської поліції. Почалися частіші напади на українські села. Українські повстанці своєю боротьбою одні з одними сильно ослабили себе і не були тепер в спромозі протиставитися ворогові. Німці одного дня спалили недалеко міста кілька сіл, попалили також хутори, бо хтось їм доніс, що там перебувають повстанці. Після того до мене прийшов наш станичний і сказав, що в одному спаленому селі були мої книжки і що вони тепер там всі згоріли. Ще того самого дня я пішов туди. Недалеко дороги бачу, що незнайомий господар стягає на купи обгорілі стовпи й дошки і все споглядає на дорогу, яка веде до міста, бо звідти кожного разу можна сподіватися нової небезпеки. Я привітався з господарем і спитався:
- Я чув, дядьку, що в вас були мої книжки, чи правда?
- То це ваші? - здивувася господар. -- Так, були, але тепер їх немає. Привезли їх до мене однієї ночі повстанці, поставили з шафою в коморі, щоб я їх тримав і нікому про них не говорив. То я й тримав. Ось ходіть, покажу вам, де вони були.
Ми пішли з господарем за кущі, де недавно ще стояла його комора. Тепер там була тільки купа згарищ, такі самі купи згарищ були з його хати, стодоли та хлівів. Він з родиною врятувався втечею до лісу, а тепер прийшов і ходив засумований поміж тими купами попелу. Зачепив чоботом купу попелу і сказав:
- Оце попіл з ваших книжок. Дивіться, ще знати літери. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-39
"Щодня навколо нас горіли ті села, які були ближче міста. Кілька найближчих до нас сіл, а в тому і наше село були далеко від міста, тут недалеко був ліс, а тому німці з поляками не відважувалися так далеко виїздити, бо знали, що в лісі є повстанці. За селом на горбку постійно стояла варта, вона мала довгі тички, до яких було причеплене полотно. І коли та варта бачила на шляху підводи, що їхали з міста, вона махала високо тичками, кидали шапками догори і це був знак, щоб люди втікали з села до лісу.
Одного погідного дня навістила люта недоля і наші тихі села. А було це восени 1943-го року саме на свято Покрови. Надворі була чудова погода і було дуже тепло. Десь біля 9-ої години ранку ми зібралися біля молитовного дому на своє богослуження. Нараз бачимо, що з села біжать хлопці і кажуть, що варта на горі показала, що з міста їде валка німців. Ми зачинили молитовного дома і всі розбіглися, хто куди міг. А в селі затрубили на тривогу, дзвонили в дзвона, що був спеціально для того біля кооперативи. Над селом постав великий галас і крик. Люди запрягали коні до возів І втікали до недалекого лісу, а худобу випускали з хлівів надвір.
Я прибіг додому, а мати вже випустила худобу на городи, а подушки і рядна виносила на коноплище. Я схопив братового хлопчика на руки і почав бігти на поле. На горі за селом їхало кільканадцять верхівців. Це були німці з поляками, а тому треба було спішити. В селі вже затих дзвін, але далеко на горі голосно строчив кулемет. Ми вибігли за село Мати біжить впереді, а я з хлопчиком з-заду. Бідна дитина тулиться до мого обличчя, тисне мене руками за шию і все питається, чи німці нас не постріляють. Ось уже недалеко до лісу, але вершники минули на горбку церкву і спускаються в долину просто до лісу, щоб перетяти шлях тим, що втікають. А тут стільки людей! Старі, немічні люди, матері з дітьми, -- всі рятуються від смерти. Залишилося нам тільки перебігти долину, а тут уже ліс, але верхівці вже перетинають нам шлях. Чути вже їхні голоси, чути постріли і кулі дзизчать над нашими головами.
Але нараз в лісі застрочило кілька кулеметів, почулися постріли рушниць і поляки з німцями завернулися назад. Це дали знати про себе українські повстанці. Ми скочили до лісу, попадали на землю, задихані, перестрашені, але врятовані.
Верхівці вернулися назад, але наше село минули і поїхали до сусіднього, яке було від нашого одну тільки милю. Дорогою зустрічали втікаючих людей І вбивали їх без всякого милосердя. А коли приїхали до села, підпалили його з усіх боків. Хати переважно були криті соломою, яка за суху осінь висохла, а тому за короткий час село обернулося в море вогню. Нам було видно з лісу, як над селом здіймалися чорні клуби диму, звідти також долітали голосні постріли і ми знали, що там діється. Ми знали, що з села багато людей втекли, але багато там ще лишилося і тепер над ними відбувався страшний суд. Серця наші краялися від болю, але ми були безрадні помогти своїм людям. Повстанці знали, що німців приїхало багато, частина ж українських повстанців виїхала на якусь іншу акцію, а тому вони тепер не мали стільки сили, щоб боронити палаюче село. Вони разом з нами стояли під лісом І здаля дивилися на палаюче село.
Сусідні села, дальші і ближчі, почули про нашу недолю, дали знати дальшим селам, іншим повстан-чим групам і до нашого лісу почали приїздити озброєні наші хлопці. Кажуть, що приїздили вже бандерівці і мельниківці, бо небезпека від німців тепер для всіх була загрозливою.
Німці з поляками боялися довго бути в селі. Що могли, те спалили, кого зловили, помордували і почали втікати до міста. Але далеко за селом їх перестріли українські повстанці, відібрали трохи зброї, а коли побачили, що з міста їде німецька підмога, відступили.
Коли поляки з німцями від'їхали із спаленого села, ми разом з повстанцями бігли туди. Але того села вже не було. Більша його половина вигоріла, нові господарства самі від себе займалися і горіли. Ніхто нічого не рятував, бо й не було кому. Багато людей повтікали возами до дальших сіл І ще не повернулися, а ті, що не встигли втекти, лежали тепер трупами по дорогах, на своїх подвір'ях. Це була жахлива картина, якої я ніколи не забуду. Ми біжимо туди, де все ще горять будинки, звідки долітають розпуч-ливі голоси жінок. На одній вулиці, яка цілком спалена, лежить у калюжі крові старенька жінка, а біля неї двоє постріляних її внучат. Біля діточок непритомніє їхня мати, яка щойно разом із нами прибігла з лісу. Вона падає на трупи своїх дітей, але її беруть під руки і відводять набік. Недалеко на дворі Петра син стоїть над замордованим батьком, над двома сестрами. Він рве на собі волосся і голосно плаче... Далі ті самі картини. Страшні і незабутні. Кров, трупи, згарища. Хто за це буде відповідати, хто почав ту страшну різню?
До самого вечора ми гасили вогонь, збирали трупи. Приїхало багато повстанців, але було вже пізно. Вони разом з нами зносили помордованих людей, клали їх на купи біля згарищ їхніх господарств і потішали людей, що вони помстяться над поляками і німцями. Але тими обітницями ніхто не тішився, бо люди наші знали, що за ті злочини постраждають десь польські невинні люди, як і тут постраждали наші невинні селяни. Тому люди не бажали жодної помсти за себе, вони не хотіли нічиєї крови, а хотіли тільки спокою."
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-39
"Так ми їхали цілу ніч, потім їхали один день і ще одну ніч. їхали полями, спаленими селами і всюди бачили одну і ту саму страшну картину. Ніде не було жодного моста, ніде не було над дорогою жодного телефонічного стовпа, все було знищене, спалене, зруйноване. Страшна це була картина моєї рідної землі. Поляки з німцями палили українські села, а повстанці палили польські."
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-39
"І розпочав я свою примусову працю. Сидів цілими днями над різними паперами, стукав на рахівниці, а туга поривала мене додому. Аж тепер я побачив, що Українська Повстанська Армія була добре організована і коли б не її внутрішній поділ, вона могла б була доконати великих справ для добра нашого народу. УПА мала по всіх волинських селах великі харчові сховища, мала вже багато зброї, яку різними способами відбирали від німців. Наприклад, одного разу наш земельний відділ отримав від однієї бойової частини наказ прислати їм 75 пудів ковбаси, кільканадцять пар чобіт, кожухів, рукавиць і другого дня підводи селян вже везли туди все це добро. На Волині досі Існувало чимало колишніх большевицьких радгоспів, яких німці не розпустили, але тримали там своїх наглядачів, а в тих радгоспах було чимало худоби - корови, свині тощо. Тепер усе це пішло в руки повстанців. Тому люди, на наказ УПА, кололи свині, робили ковбаси, заливали їх у бочках смальцем І десь переховували. І майже в кожному селі тоді був пов-станчий склад, з якого все добро розходилося туди, де його повстанці потребували.
Отже, на той час УПА мала все, що їй було треба, але вона не мала найголовнішого, не мала підтримки населення. Симпатії людей були на боці групи мель-никівців, а бандерівців люди вважали своїми ворогами. Дійшло до того, що люди наші тішилися, якщо десь в акції німці з поляками розбивали повстанців. Бандерівці надалі збирали з населення всяку данину, але тепер уже збирали примусово. За кожний спротив селян карало СБ, яке тепер було таким самим пострахом, як колишнє НКВД чи Гестапо. І наші люди до-краю втомилися І чекали якогось нового визволення, тепер уже від своїх. Але визволення тепер уже не було ні звідки. Через радіо ми слухали новини і бачили, Що фронт наближається до Волині, отже, ніхто тепер не вірив у перемогу німців. Ми знали, що на наші землі знову суне страшна навала, якої люди боялися, ніби якоїсь чуми. Ми відчували подих тієї навали, на одну тільки думку про неї, люди хололи від страху, але ніхто нічому зарадити не міг. Хмара сунулася І ми чекали з неї тяжкої зливи. "
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-39
"Однієї ночі повстанці знову напали на недалеке наше місто, але тим разом напали на міську в'язницю, в якій сиділо чимало політичних в'язнів. Повстанці повбивали всіх вартових, виломили двері й вікна і звільнили в'язнів. Ця подія дуже затривожила всю нашу околицю, бо ми знали жорстокість німців, а тому чекали з їхнього боку лютої пімсти. І справді, другого дня ми довідалися, що гестаповці зловили в місті кількох невинних прохожих і прилюдно на торговиці їх повісили. Вони висіли там кілька днів для постраху іншим. А це ще більше розлютило українських повстанців, які на кожному кроці намагалися німцям відплатити."
http://pharisai.at.ua/publ/18-1-0-38
Взагалі дуже цікаво прочитати книгу Віктора Поліщука "Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА. (сповідь українця)" https://archive.ph/3rez в якій Віктор Поліщук вибрано цитує книгу Михайла Подворняка "Вітер з Волині" https://archive.ph/mPmhM та саму цю книгу Михайла Подворняка "Вітер з Волині" https://archive.ph/mPmhM і їх порівняти.
Ключові слова: Михайло Подворняк Вітер з Волині, Віктор Поліщук, Виктор Полищук, ОУН-УПА, бандерівці, українські націоналісти, СБ ОУН, ОУН, УПА