135. Воспоминания Бульбы. УПА ПС как военная сила УНР. Противоречия УПА ПС с ОУН
Значит, на Волыни "бандеровцы" закрепились в 41-м году в немецкой администрации прежде всего в Ровно. Ничего так уровень. По сути максимально возможный. "Столица". Шухевич и\или его приближенные, перемещаясь из-под Лепеля в 42г. на ЗУ почти наверняка должен был бывать в Ровно для контакта с соратниками там.
Бульба хранил верность УНР и не признавал провозглашенной ОУН 30.06.41 во Львове пронемецкой государственности. И несмотря на это ОУН пошла с ним на соглашение, подчиняясь его командованию в местах действия УПА ПС. Переговоры ГРУ с Бульбой в 42г., выходит, актуализировали именно правительство УНР. Теоретически должны быть контакты в это время ГРУ с "Президентом" Левицким в Варшаве или около того. Шухевич со своей группой должны были как-то участвовать в этом споре: что признавать УНР или государственность 30.06.41.
СССР свободно мог искать согласия с УНР. Но не с "бандеровской государственностью".
Пытаюсь понять смысл поездок и контактов Шухевича и его приближенных из-под Лепеля на Волынь и вообще - ЗУ в 42г. Сам Шухевич точно был в это время во Львове (летом). Капеллан украинского батальона ездил еще шире.
Бульба как Петэн (он так себя идентифицирует). Хм. И это, значит, называется в "узких кругах" борьбой за украинские интересы, а не коллаборацией. Вообще, конечно, трактовка коллаборации украинскими интеллектулами удивляет. Коллаборация - это сотрудничество с оккупационными властями. Мотивация этого сотрудничества конкретными коллаборантами или коллабарационными силами - вторична, имеет в основном "оперативный смысл". Сотрудничество с оккупационной немецкой властью, исходя из любой мотивации, кроме агентурной засылки им на службу с целью разведки и диверсий воюющей с ними стороной - коллаборация. Это для zo_zo/
***
Тарас Бульба-Боровець
АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ
ДРУГА ЧАСТИНА
РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА
БОРОТЬБА ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ (1940-1941)
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА В 1941 РОЦІ
З вибухом німецько-совєтської війни в 1941 році в Україні було досить помітне пожвавлення всіх тих підпільних рухів, що до цього часу діяли в абсолютному секреті. Однак, маючи такий сумний чвертьвіковий досвід, революційне підпілля Центральної та Східньої України далі діяло з великою обережністю, чого не можна сказати про Західню Україну, особливо Галичину. На цих наших землях політичне життя відразу почало прибирати відкриті форми.
Повний розгром Червоної армії та блискавичне захоплення всієї України німецькими військами й досить ліберальна окупаційна ситуація під тимчасовою військовою адміністрацією спочатку давали народнім масам України навіть деякі вигляди та надії на те, що німці остаточно не такі то вже „людоїди", як їх називає большевицька пропаганда. Робилися припущення, що з німцями все ж таки повинно бути краще, ніж з безбожним комунізмом. Як би воно не було, все ж таки німці - це європейська культурна нація, добрі господарі, не комуністи, не безбожники.
Але це були лише довоєнні припущення та перші враження, що їх робила на людей прекрасна німецька армія. Коротко кажучи, це були ті враження, які випливали з одчаю народніх мас та їх фаталістичної долі: „хай буде навіть сам чорт, аби лише не большевик" або „хоч і гірший, якби інший". Народ сподівався, що німці заведуть хоч якийнебудь правопорядок замість того дикого свавілля, яке панувало за большевиків. Так потішав себе народ перспективою кращого життя під новим „цивілізованим" окупантом.
Але ці припущення, що переважали серед народу України, дуже скоро розвіялися. Вже наступні тижні та місяці німецької окупації, коли німецька цивільна адміністрація Еріха Коха перебрала від армії управління окупованими землями України, показали марність таких припущень та сподівань. З цього моменту Україна відразу займає до нового „визволителя" таке саме негативне становище, як і до попереднього червоного окупанта. Перемагає твереза концепція: „перечекати цю фазу війни на поверхні пасивно, а в підпіллі вести свою активну роботу".
Такою була політична лінія, що її хоч окремо, але однодушно, провадили майже всі українські політичні угруповання, різні організації та окремі громадяни України. Всі припускали, що Німеччина оголосить якусь політичну концепцію для Східньої Европи (крім тієї, що витікала з „Майн Кампф") і щойно на підставі тієї концепції буде видно, яке становище до нового окупанта може зайняти українська офіційна і неофіційна політика. З уваги на те, що Німеччина жодної політичної концепції для сходу Европи не проголосила, а відразу почала за тенденцією „Дранґ нах Остен" (Натиск на Схід) вводити країну за країною в свою „нову Европу" - становище української національної політики до нового окупанта не змінилося.
Таку політичну лінію заступав Уряд Української Народньої Республіки з його масовим підпіллям, Організація Українських Націоналістів під проводом полк. Мельника, Союз Монархістів та інші українські національні організації.
З цього солідарного всенаціонального революційно-визвольного фронту випадала тільки одна так звана революційна Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери. Не чекаючи на те, що скажуть інші українські політичні чинники та німецький уряд, група Бандери З0 червня 1941 року сама одна проголошує через львівську радіостанцію наступний політичний акт:
АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Волею Українського
Народу Організація Українських Націоналістів
під проводом Степана Бандери проголошує
створення Української Держави, за яку поклали
свої голови цілі покоління найкращих синів
України.
Організація Українських
Націоналістів, яка під проводом її творця, Євгена
Коновальця, вела в останні десятиліття кривавого
московсько-большевицького поневолення завзяту
боротьбу за свободу, взиває ввесь Український
Народ не складати зброї так довго, поки на всіх
українських землях не буде створена Суверенна
Українська Влада.
Суверенна Українська Влада
запевнить Українському Народові лад і порядок,
всесторонній розвиток всіх його сил та
заспокоєння всіх його потреб. Організація
Українських Націоналістів під проводом Степана
Бандери взиває підпорядкуватися створеному у
Львові Краєвому Правлінню, якого головою
являється Ярослав Стецько.
Слава Героїчній Німецькій Армії і
її Фюрерові Адольфові Гітлерові!
Україна для українців. Геть з
Москвою! Геть з чужою владою на Українській
Землі! Будуймо свою Самостійну Українську
Державу!
Рівночасно з проголошенням акту З0. 6. 41 р. ця група опублікувала та пустила в масовий кольпортаж копію іншого, дуже важливого документу під назвою „Акт консолідації українських політичних сил". На жаль, я не маю під рукою цього документу. Зміст його зводиться до того, що всі українські політичні угруповання консолідуються, щоб таким чином створити один всенаціональний політичний провід Соборної України. Під документом було видруковано багато підписів визначних українських громадян, головним чином з Галичини. Чи цей документ та його підписи були дійсні, чи фальшиві - я не знаю, але сам документ був достосований до загальних подій з великою майстерністю.
Ці два документи робили велике враження на народні маси та внесли дуже серйозне замішання в ту політичну лінію всієї України, про яку була мова вище. Акт консолідації вказував на те, що наче б то серед всіх українських угруповань, хоч і не подано їх назв, нарешті припинилася зненавиджена народом партійна ворожнеча та створився якийсь один провідний політичний центр. Отже, все те, що говорять інші - брехня.
Насправді ж акт проголошення нової держави за плечима німецької армії та ще й з участю німецьких офіцерів та інших високих урядовців з привітальними телеграмами: Стецько-Бандера-Гітлер і т.п. вказували на те, що той новий політичний провід, як майбутній уряд України під німецьким протекторатом, договорився у цій так важливій справі з німецьким урядом та має завдання репрезентувати Україну перед німецьким урядом.
Народ ясно розумів, що якась нова форма адміністрації української території під німецькою окупацією мусить бути, що цю адміністрацію німці можуть передати тільки таким людям, яких вони добре знають і мають до них довір'я. Народ вважав, що серед українців, мусять знайтися такі люди, що будуть вести свою націю під німецькою окупацією. Якщо такою людиною сьогодні має бути навіть нікому невідомий, особливо на східніх землях, п. Степан Бандера, то на це під чужою окупацією немає ради. Всяка виборність у воєнний час під такою тоталітарною окупацією, як гітлерівська, відпадає. Вся відповідальність спадає тоді на тих людей, що беруться таке діло вести. Українському народові були відомі подібні приклади, де навіть найвищі національні авторитети жертвували своєю особистою гідністю, щоб не лишати своєї нації на волю долі в тяжку національну годину, а вести іншою дорогою до тієї самої мети. Під час другої світової війни таким прикладом був герой Франції маршал Петен.
Коли ж замість німецького протекторату на фронті, за фронтом, через радіо, газети та журнали шириться вістка про створення Української Держави, тоді тим більше така політична акція не може не мати хвилюючого впливу на маси народу. Бо це ж доказ, що німці - не „людоїди", а культурна і справедлива нація, яка несе на схід Европи свободу поневоленим націям.
Наскільки ці два акти та їх початкові наслідки були переконливі, свідчить той факт, що „державу" п. Бандери в перших днях благословить архипастирськими посланнями навіть така політично-письменна людина, як Князь Української Греко-Католицької Церкви Митрополит Граф Андрій Шептицький.
При цьому треба підкреслити, що якраз найбільшою жертвою ошуканства актом „консолідації" зроблено Митрополита Шептицького. Він благословив „державу" п. Бандери тільки тому, що його явно ошукав довірочний його ж підвладний духовник о. д-р Гриньох та сам „прем'єр-міністер" Ярослав Стецько. Вони о 4 год. ранку З0. 6. 41 р. з'явилися в Митрополита Шептицького, як спеціяльна делегація від С. Бандери, де заявили, що вони діють на підставі консолідаційної угоди з усіма політичними партіями та що їм „Український Національний Комітет" доручив проголосити створення української незалежної держави. Того ж самого дня до Митрополита Шептицького з'явилась делегація німецьких офіцерів в особах Ганса Коха та Зондерфюрера{*} Кайта, які заявили Митрополитові, що місцева команда німецької армії не має жодних застережень проти проголошення акту створення української незалежної держави. Ці ж самі старшини та багато інших були присутні на зборах, де була проголошена державність та „декрет" Степана Бандери, який призначував Ярослава Стецька головою „уряду" цієї держави.
За кілька днів Митрополит Шептицький довідався про дійсний стан речей та про політичну диверсію групи Бандери і змінив своє ставлення до державної фікції цієї групи. Незабаром все українське громадянство довідалось, що це не була серйозна акція, узгіднена з іншими українськими політичними чинниками та німецьким урядом. Вже 2 липня 1941 року німці відібрали від „уряду" Стецька львівську радіостанцію, а 13 липня німці розігнали ввесь уряд, а „прем'єра" арештували. При цьому було заарештовано чимало інших розконспірованих людей.
В Україні створилося невиразне становище - одні вважали, що треба ще почекати, а інші казали організовувати цивільну адміністрацію та всякі інші установи. Крайовий провідник групи Бандери - Іван Климів Легенда - автоматично стає „міністром" політичної координації та „головнокомандуючим збройних сил". Цей „міністер" видає за підписом - „Лейтенант Легенда" цілий ряд наказів по військовій лінії, повідомляє про створення своєї головної квартири з окремими центрами авіяції та танкових військ. Лейтенант Легенда наказує під загрозою кари смерти всім окремо повсталим з'єднанням в усій Україні підпорядкуватися директивам та наказам його головної квартири.
В одному з таких наказів (ч. 4) „міністер" Климів-Легенда, призначивши та впорядкувавши всі роди „збройних сил", на закінчення пише дослівно таке:
"1. На українській землі
війна. Німецька армія вийшла, як наша союзниця в
боротьбі з Москвою і за таку її треба вважати.
2. Головна роля в першій фазі
боротьби паде на німецьку армію. Поки німці
будуть бити Москву, ми маємо створити українську
міцну армію, щоб потім спільними силами
приступити до розподілу і перебудови світу.
(?!)
3. Назначую одиноким сувереном на
українській землі Український народ
(?!) та
його виразник Провід Української Нації зі
Степаном Бандерою на чолі. Всяке зазіхання на це
наше право стрінуть наш рішучий збройний
спротив. Німецькій армії в боротьбі з Москвою
помагатимемо всіма можливими засобами, але
творитимемо свою Українську Армію".
Думаю, що коментарів до цього „наказу" не треба. Цей наказ свідчить сам про себе та про його авторів.
Які ж позитивні та негативні моменти „державного" акту Бандери?
1. Акт З0. 6.41 року офіційно пригадав широкому світові, що в Україні нуртує воля до своєї суверенної державности.
2. Акт намагався ту волю скерувати в належно організоване русло.
3. Акт являється історично-доказовим документом, навіки засвідчуючим, що Україна в 1941 році офіційно змагалася за свою суверенну державу.
Так, принаймні, пояснюють цей акт його автори. А тепер пригляньмося до його інших моментів:
1. Акт не був волевиявленням всього українського народу через репрезентативно-парляментарні органи. Він був наспіх проголошений кількома випадковими людьми. З таких причин це не є жоден акт національно-державної політики, а самозванча диверсія і явна отаманія.
2. Проголошувачі цього акту автоматично анулювали Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 22.1.1918 року, яким була проголошена та затверджена суверенна Українська Народня Республіка.
3. Навіть зі становища авторів цей акт не може мати ані політично-дипломатичної, ані революційної законности, бо був проголошений за плечима чужої армії без згоди політичної влади та держави тієї армії. Цей акт мав би революційно-юридичну законність, якби він був проголошений не З0. 6. 41 р., а раніше і не за плечима німецької армії, а в підпіллі попереднього, совєтського, окупанта України. Німецька армія тоді застала б доконаний революційний факт, з яким, згідно з міжнародніми законами, повинна б рахуватись і його респектувати.
4. Проголошення цього акту внесло юридично-державний дуалізм в українську національну політику. Така затія являється доказом нерозуміння політичних законів авторами акту, чим компромітується державна традиція української нації перед широким світом.
5. Починаючи від 22.1.1918 р. ніхто не має потреби проголошувати українську суверенну державу, бо це Україна вже раз зробила і легітимний уряд тієї держави не припинив своєї політичної діяльности, як екзильний уряд окупованої ворогом країни. Може бути мова тільки про відновлення тієї держави.
6. Акт викликав певну дезорієнтацію та анархію серед народніх мас. Якщо це був революційний акт проти волі Німеччини, то чому там грубилося офіційно: „слава німецькому фюрерові", а коли за згодою німців, то чому автори акту не договорилися з німецьким урядом, щоб він той акт шанував?
7. Редакція самого акту неграмотна. Жодний акт будь-якої суверенної держави ніколи не має права бути інструментом вихваляння іншої чужої держави. Крім того, цей акт навіть не окреслює, якою має бути та держава: республіка, монархія, авторитарна диктатура, чи що інше.
8. Акти про відновлення держав та дії їх суверенної влади можуть бути практиковані тільки тоді, коли це робить або екзильний уряд на чужій території, куди ворог не має доступу, або на своїй території, тільки в такий час, коли політична та воєнна ситуація гарантує, що піднесений прапор найбільшої національної святині, якою є державність, не буде відразу будь-ким спрофанований. Таких передумов, навіть на кілька коротких днів Степан Бандера, проголошуючи свою „державу" під німецькою окупацією, не мав.
9. Акт без жодної підстави був коментований у світовій публіцистиці, як акт держави-сателіта під владою держав осі. По суті такий факт не відповідав дійсності, бо Україна ні де юре, ні де факто не була сателітом держав осі, а тільки окупованою територією під німецькою, румунською та мадярською адміністрацією.
10. Що в Україні не завмерла ідея відновлення своєї суверенної держави, свідчить постійна революційна боротьба з великими жертвами крови, а не „оперетковими державними актами" типу акту С. Бандери від З0.6.1941 р.
11. В часі Другої світової війни не було місця навіть для сателітної української держави, не говорячи вже про соборну українську державу та її суверенну владу. Це повинні були розуміти автори акту, як кандидати на державних мужів.
12. Національна революція, її політика та збройні змагання - це не дитяча забава в державу та війну, а поважна справа, за яку ціла нація платить величезну дань кров'ю та духовими й матеріяльними скарбами.
Щодо „акту консолідації", то, як потім виявилося, це була звичайна фальшивка для скріплення слабих позицій чужим авторитетом. В консолідаційних актах політичного характеру точно подаються назви організацій та їх провідників, а не одне загальне слово - „всі". Якраз всі офіційні політичні угруповання з „консолідацією" С. Бандери не мали нічого спільного.
Щодо військових „наказів" Климова-Легенди з його грандіозним маштабом та назначуванням „суверена" української землі, не зважаючи на їх загальну несумісність на тлі всіх подій, де про українську національну армію зовсім не могло бути мови, то ці накази були не чим іншим, як доказом повного політичного анальфабетизму всіх авторів тих актів та наказів. Сьогодні нам сором ці „державні акти" цитувати, щоб не осмішувати українського імени перед цивілізованим світом. Одначе, це нам нічого не поможе. Цілий світ про всі ці „державні акти" знає, а всі зацікавлені установи мають їх у своїх архівах. Це ж не була жодна таємниця, а офіційна політика цілої „держави".
Ми примушені ці документи цитувати насамперед для самих нас, щоб висвітлити повністю ту політичну ситуацію, яка була в Україні під час Другої світової війни. Робиться це в основному з двох мотивів:
- щоб дати майбутньому історикові нашої доби дійсні факти і події й
- для того, щоб автори всіх тих примітивних „державних документів" з перспективи часу побачили самі себе в дзеркалі і не пробували безсоромно називати себе „проводом" всієї України.
Поминаючи вищезгадану гарячкову і шкідливу політичну диверсію вождівської отаманії, вся ділова українська національно-політична думка в 1941 році була наставлена більш-менш на таку генеральну лінію:
1. Які б не були обставини та зміни - високо нести прапор державної суверенности України.
2. Ворогом України ч. 1 рахувати Всеросійську імперію та комуністичну партію.
3. Ворогом України ч. 2 рахувати всяку іншу нову Росію, яка не відмовиться від своїх претенсій на Україну, як складову частину будь-якої „федерації" з нею.
4. Ворогом України ч. З рахувати кожну імперіялістичну Німеччину, яка нераз була тимчасовим окупантом України, але не мала і ніколи не матиме змоги закріпити своє панування над Україною. Проти всякої німецької агресії завжди реагують інші сили світу, а проти старшобратнього поневолення Москви не реагує ніхто, поки московська агресія не стане загрозою для інших націй.
5. Ворогом України ч. 4 рахувати Польщу та інші сусідні держави, які претендуватимуть на українські етнографічні землі.
6. Україна бореться за свою суверенну державу на всій своїй території за принципом етнографії, а не будь-яких інших історичних, стратегічно-політичних чи економічних міркувань.
7. Всяку антиворожу пропаганду в залежності від обставин треба вести всіма доступними своїми та чужими засобами з тим, щоб прапор національно-державної політики ніде і ніколи не був виставлений на зневагу.
По цій лінії по всій Україні почалася пожвавлена акція, що відповідала духові того чи іншого середовища.
З наказу УНР діяла наша організація, розсилаючи своїх представників по всій Україні. До Києва був делегований сотник Малинівський, як спеціяльний обсерватор Головного Отамана А. Лівицького. Він мав завдання за всяку ціну якнайдовше вдержатися в Києві та постійно звітувати про ситуацію в Україні. Треба зазначити, що за німецької окупації було дуже тяжко втриматися в Києві серед гестапівсько-енкаведистських провокацій.
Республіканці й монархісти трималися в абсолютному підпіллі, намагаючись впливати на хід подій або з підпілля, або через особисті „легальні" контакти окремих людей, або через обсаджування фаховими людьми господарських та громадських установ всенаціонального значення. Народ всюди офіційно сторонився від політики. Така була ситуація всюди, куди тільки приходили німці. Кожна політична партія та напрям, очевидно, намагалися поширити свої впливи якнайширше легально і нелегально, але це було дуже тяжке завдання. Це стосується, головним чином, центральних та східніх земель. Там старі організації були знищені, а нові не могли прийнятися на ґрунті, так глибоко переораному історичними подіями останнього чвертьвіку. Центральна Україна до всього ставилася з застереженням і обережністю. Цю обережність деякі західні українські організації, особливо група С. Бандери, фальшиво зрозуміли, як доказ політичної немочі, мовляв, раз там ніхто офіційно не зголошується до жодної політичної чи революційної діяльности, то це доказ, що в усій підсовєтській Україні ніхто до такого діла не здібний(?!).
А раз на сході України нічого нема, то це означає, що треба тій Україні дати все, починаючи від поліції, цивільної адміністрації, політичної грамотности та практичної організованости. Треба негайно поширити активну роботу своєї партії, яка має задавати тон всій політиці та громадському життю цілої країни.
Поширюючи свою „владу" щораз все далі на схід, вслід за німецькою армією, бандерівці розпочали офіційне „здобування" України, посилаючи туди кількасот недосвідченої патріотичної молоді з Західньої України. Свою організацію вони разом з проголошенням „держави" зовсім розконспірували, ставлячи її офіційно „провідною" партією. Ввесь дотеперішній підпільний апарат цієї організації стає „державною владою". Крім того, до практичної фахової роботи притягаються люди з-поза партії, але під постійною диктатурою та інструктажем 20-літніх юнаків, які, мов „комісари", доглядають та контролюють роботу старших бородатих місцевих виконавців. Ці молоді недосвідчені люди, не знаючи місцевих відносин, сіють по всій Україні підозру та хаос і, таким чином, дуже гостро наставляють місцеве населення проти всієї еміграції.
ОУН, з наказу полк. Мельника, також висилає на Центральну та Східню Україну багато своїх провідних та ділових кадрів під проводом полк. Сціборського, генерала Капустянського, сотника Сеника-Грибівського, д-ра Кандиби-Ольжича, Ярослава Гайваса та багатьох інших своїх визначних членів для здійснення своїх політичних плянів.
Почалися справжні перегони головним чином поміж цими двома націоналістичними групами. Бандерівцям пощастило закріпитися у Львові та Рівному, а кадри ОУН опанували ключові позиції в Житомирі, Києві, Харкові та інших більших осередках. Бандерівці крім Галичини та Волині через брак відповідних кадрів та несприятливі умови не мали змоги поширювати свою „державну адміністрацію". На центральних та східніх землях бандерівці вже почали діяти також, як підпільна організація. На тих землях, за дозволом німецької військової влади, всюди організувалася цивільна самоуправа з місцевих людей. На ці управи кожна політична група намагалася впливати шляхом таємного пропихання туди своїх кадрів, головним чином, на провідні посади: міліції, господарських, громадських та культурно-освітніх установ. Так більш-менш виглядала праця антикомуністичних чинників з початком німецько-совєтської війни.
Крім вищезгаданих рухів, що відбувалися централізовано-організованим порядком, багато людей з української еміграції, що не належали до жодних партій та організацій рвалися за всяку ціну пробратися на рідні землі на власну руку. Цим людям німці не давали дозволу вертатися в Україну. Все ж таки, попри всякі заборони, такі люди тікали аж з Франції, Чехо-Словаччини, Німеччини та Польщі та безперервним потоком різними шляхами пливли в Україну або на підроблені документи, або і без жодних документів, переходячи всі нові німецькі кордони тайком.
Місцеве населення до всіх тих людей, які приходили в Україну разом з німцями й відразу вели гостру антинімецьку пропаганду, ставилося з абсолютним недовір'ям. Частково тому, що різні люди несли різні гасла та ідеали, а частково тому, що німці ще не встигли так тероризувати місцеве населення, як це робили большевики. По селах та містечках відкрилися церкви, люди почали хрестити дітей і виконувати всі обряди, як це було в давніші часи в Україні, німці не лише дозволяли, а й сприяли ширенню антикомуністичної роботи серед населення. Ось чому було чимало випадків, коли місцеве населення, видавало в руки німців не одного діяча з західніх земель, який появлявся в тій чи іншій місцевості з пакою антинімецьких летючок. Люди просто розглядали таких людей большевицькими агентами.
Місцеве населення робило те, що йому підказував здоровий глузд на підставі того, що люди бачили на власні очі. Вони намагалися своїми силами якнайскорше впорядкувати відносини країни на місцях і приступали до негайної відбудови економіки, культурного життя та всього того, що можна було робити в межах законів нового окупанта.
Іншого вибору та виходу громадсько-політична думка України під німецькою окупацією і не мала. Всяка політична робота, крім суто антикомуністичної, була заборонена німцями. „Держава" С. Бандери зникла, як булька на воді. І ця група була змушена перейти на підпільне становище, як це досі було з усіма іншими політичними групами. Ніхто не міг передбачити який буде кінець: чи переможе комуна, чи нацизм. Так чи інакше Україна стане об'єктом поневолення.
Ясно, що при такій перспективі на майбутнє не можна було вимагати від катованої на протязі 25 років України офіційного вияву своїх внутрішніх почувань та політичної ініціятиви. Вона далі не вилазила з-під землі, але вже тоді почала готуватися до найгіршого в майбутньому, щоб діяти за далекозорим пляном згідно з ситуацією в міжнародній політиці.
У військовій ділянці справа виглядала трохи інакше. Молодь всієї України хапалася насамперед за зброю, як найбільш надійний засіб самооборони та наступу. Багато людей надіялося, що німці напевно дозволять організувати українську національну армію, незалежно від того, яка буде німецька політика. Молодь вважала, що той, хто має зброю, при всяких обставинах буде мати вирішальний голос на своїй землі. Ось чому по всій Україні готувалися кадри та цілі військові частини для майбутньої української армії. Ці самочинно організовані військові частини німці всюди зразу розпускали, залишаючи лише міліцію з розрахунку один міліціонер на сто душ населення. Українська молодь зразу зорієнтувалась до чого змагають німці і зразу почала ховати зброю від німців. Рух української міліції в перших днях воєнних дій був до того потужний, що, коли б була політична доцільність та практична змога, тобто дозвіл німців або наш наказ користатися з нього, то він міг би розростися в понадмільйонну армію. Але цей рух німці автоматично спинили і він почав переходити в підпілля.
Український антикомуністичний військовий рух централізованим порядком поширювався на всю Україну з трьох головних баз:
- з поліської, що діяла за наказами Уряду УНР,
- з буковинської, що діяла за наказами ОУН та
- з львівської, що діяла за наказами групи С. Бандери.
Полковник А. Мельник наказав новоорганізованому Буковинському куріневі війська, під командою отамана П. Войновського, з вибухом війни вирушити на схід і по можливості розвиватися в більшу українську військову частину, або вливатися в лави місцевої міліції в східніх областях. Перша можливість з відомих причин відпала і буковинці розформувалися та дали свої кадри місцевій міліції в округах Умані, Вінниці, Проскурова, Житомира, Києва та інших міст України.
З наказу Проводу групи Бандери було вислано вслід за німецькою армією на центральні землі Легіон ім. Бандери силою в 300 багнетів під командою отамана Романа Шухевича та ще одну меншу групу. Командира цієї групи я не пригадую.
Групу Шухевича німці деякий час в перших днях війни толерували, як окреме українське військо, а потім за пару тижнів розігнали.
Про долю українського війська на Поліссі, яке стояло під наказами Уряду УНР, буде більш докладна мова в дальших розділах цієї праці. Ця військова формація із-за специфічного положення Поліської території мала більш сприятливі можливості для своїх операцій, ніж всі інші військові формації. Все це було передбачене Генеральним Штабом УНР. Тому, власне, на базу цілого повстанського руху була обрана Поліська котловина з її недоступними багнами та непрохідними лісами.
* Нім. Sonderfuhrer - спеціяльний керівник.
Бульба хранил верность УНР и не признавал провозглашенной ОУН 30.06.41 во Львове пронемецкой государственности. И несмотря на это ОУН пошла с ним на соглашение, подчиняясь его командованию в местах действия УПА ПС. Переговоры ГРУ с Бульбой в 42г., выходит, актуализировали именно правительство УНР. Теоретически должны быть контакты в это время ГРУ с "Президентом" Левицким в Варшаве или около того. Шухевич со своей группой должны были как-то участвовать в этом споре: что признавать УНР или государственность 30.06.41.
СССР свободно мог искать согласия с УНР. Но не с "бандеровской государственностью".
Пытаюсь понять смысл поездок и контактов Шухевича и его приближенных из-под Лепеля на Волынь и вообще - ЗУ в 42г. Сам Шухевич точно был в это время во Львове (летом). Капеллан украинского батальона ездил еще шире.
Бульба как Петэн (он так себя идентифицирует). Хм. И это, значит, называется в "узких кругах" борьбой за украинские интересы, а не коллаборацией. Вообще, конечно, трактовка коллаборации украинскими интеллектулами удивляет. Коллаборация - это сотрудничество с оккупационными властями. Мотивация этого сотрудничества конкретными коллаборантами или коллабарационными силами - вторична, имеет в основном "оперативный смысл". Сотрудничество с оккупационной немецкой властью, исходя из любой мотивации, кроме агентурной засылки им на службу с целью разведки и диверсий воюющей с ними стороной - коллаборация. Это для zo_zo/
***
Тарас Бульба-Боровець
АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ
ДРУГА ЧАСТИНА
РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА
БОРОТЬБА ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ (1940-1941)
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА В 1941 РОЦІ
З вибухом німецько-совєтської війни в 1941 році в Україні було досить помітне пожвавлення всіх тих підпільних рухів, що до цього часу діяли в абсолютному секреті. Однак, маючи такий сумний чвертьвіковий досвід, революційне підпілля Центральної та Східньої України далі діяло з великою обережністю, чого не можна сказати про Західню Україну, особливо Галичину. На цих наших землях політичне життя відразу почало прибирати відкриті форми.
Повний розгром Червоної армії та блискавичне захоплення всієї України німецькими військами й досить ліберальна окупаційна ситуація під тимчасовою військовою адміністрацією спочатку давали народнім масам України навіть деякі вигляди та надії на те, що німці остаточно не такі то вже „людоїди", як їх називає большевицька пропаганда. Робилися припущення, що з німцями все ж таки повинно бути краще, ніж з безбожним комунізмом. Як би воно не було, все ж таки німці - це європейська культурна нація, добрі господарі, не комуністи, не безбожники.
Але це були лише довоєнні припущення та перші враження, що їх робила на людей прекрасна німецька армія. Коротко кажучи, це були ті враження, які випливали з одчаю народніх мас та їх фаталістичної долі: „хай буде навіть сам чорт, аби лише не большевик" або „хоч і гірший, якби інший". Народ сподівався, що німці заведуть хоч якийнебудь правопорядок замість того дикого свавілля, яке панувало за большевиків. Так потішав себе народ перспективою кращого життя під новим „цивілізованим" окупантом.
Але ці припущення, що переважали серед народу України, дуже скоро розвіялися. Вже наступні тижні та місяці німецької окупації, коли німецька цивільна адміністрація Еріха Коха перебрала від армії управління окупованими землями України, показали марність таких припущень та сподівань. З цього моменту Україна відразу займає до нового „визволителя" таке саме негативне становище, як і до попереднього червоного окупанта. Перемагає твереза концепція: „перечекати цю фазу війни на поверхні пасивно, а в підпіллі вести свою активну роботу".
Такою була політична лінія, що її хоч окремо, але однодушно, провадили майже всі українські політичні угруповання, різні організації та окремі громадяни України. Всі припускали, що Німеччина оголосить якусь політичну концепцію для Східньої Европи (крім тієї, що витікала з „Майн Кампф") і щойно на підставі тієї концепції буде видно, яке становище до нового окупанта може зайняти українська офіційна і неофіційна політика. З уваги на те, що Німеччина жодної політичної концепції для сходу Европи не проголосила, а відразу почала за тенденцією „Дранґ нах Остен" (Натиск на Схід) вводити країну за країною в свою „нову Европу" - становище української національної політики до нового окупанта не змінилося.
Таку політичну лінію заступав Уряд Української Народньої Республіки з його масовим підпіллям, Організація Українських Націоналістів під проводом полк. Мельника, Союз Монархістів та інші українські національні організації.
З цього солідарного всенаціонального революційно-визвольного фронту випадала тільки одна так звана революційна Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери. Не чекаючи на те, що скажуть інші українські політичні чинники та німецький уряд, група Бандери З0 червня 1941 року сама одна проголошує через львівську радіостанцію наступний політичний акт:
АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Волею Українського
Народу Організація Українських Націоналістів
під проводом Степана Бандери проголошує
створення Української Держави, за яку поклали
свої голови цілі покоління найкращих синів
України.
Організація Українських
Націоналістів, яка під проводом її творця, Євгена
Коновальця, вела в останні десятиліття кривавого
московсько-большевицького поневолення завзяту
боротьбу за свободу, взиває ввесь Український
Народ не складати зброї так довго, поки на всіх
українських землях не буде створена Суверенна
Українська Влада.
Суверенна Українська Влада
запевнить Українському Народові лад і порядок,
всесторонній розвиток всіх його сил та
заспокоєння всіх його потреб. Організація
Українських Націоналістів під проводом Степана
Бандери взиває підпорядкуватися створеному у
Львові Краєвому Правлінню, якого головою
являється Ярослав Стецько.
Слава Героїчній Німецькій Армії і
її Фюрерові Адольфові Гітлерові!
Україна для українців. Геть з
Москвою! Геть з чужою владою на Українській
Землі! Будуймо свою Самостійну Українську
Державу!
Рівночасно з проголошенням акту З0. 6. 41 р. ця група опублікувала та пустила в масовий кольпортаж копію іншого, дуже важливого документу під назвою „Акт консолідації українських політичних сил". На жаль, я не маю під рукою цього документу. Зміст його зводиться до того, що всі українські політичні угруповання консолідуються, щоб таким чином створити один всенаціональний політичний провід Соборної України. Під документом було видруковано багато підписів визначних українських громадян, головним чином з Галичини. Чи цей документ та його підписи були дійсні, чи фальшиві - я не знаю, але сам документ був достосований до загальних подій з великою майстерністю.
Ці два документи робили велике враження на народні маси та внесли дуже серйозне замішання в ту політичну лінію всієї України, про яку була мова вище. Акт консолідації вказував на те, що наче б то серед всіх українських угруповань, хоч і не подано їх назв, нарешті припинилася зненавиджена народом партійна ворожнеча та створився якийсь один провідний політичний центр. Отже, все те, що говорять інші - брехня.
Насправді ж акт проголошення нової держави за плечима німецької армії та ще й з участю німецьких офіцерів та інших високих урядовців з привітальними телеграмами: Стецько-Бандера-Гітлер і т.п. вказували на те, що той новий політичний провід, як майбутній уряд України під німецьким протекторатом, договорився у цій так важливій справі з німецьким урядом та має завдання репрезентувати Україну перед німецьким урядом.
Народ ясно розумів, що якась нова форма адміністрації української території під німецькою окупацією мусить бути, що цю адміністрацію німці можуть передати тільки таким людям, яких вони добре знають і мають до них довір'я. Народ вважав, що серед українців, мусять знайтися такі люди, що будуть вести свою націю під німецькою окупацією. Якщо такою людиною сьогодні має бути навіть нікому невідомий, особливо на східніх землях, п. Степан Бандера, то на це під чужою окупацією немає ради. Всяка виборність у воєнний час під такою тоталітарною окупацією, як гітлерівська, відпадає. Вся відповідальність спадає тоді на тих людей, що беруться таке діло вести. Українському народові були відомі подібні приклади, де навіть найвищі національні авторитети жертвували своєю особистою гідністю, щоб не лишати своєї нації на волю долі в тяжку національну годину, а вести іншою дорогою до тієї самої мети. Під час другої світової війни таким прикладом був герой Франції маршал Петен.
Коли ж замість німецького протекторату на фронті, за фронтом, через радіо, газети та журнали шириться вістка про створення Української Держави, тоді тим більше така політична акція не може не мати хвилюючого впливу на маси народу. Бо це ж доказ, що німці - не „людоїди", а культурна і справедлива нація, яка несе на схід Европи свободу поневоленим націям.
Наскільки ці два акти та їх початкові наслідки були переконливі, свідчить той факт, що „державу" п. Бандери в перших днях благословить архипастирськими посланнями навіть така політично-письменна людина, як Князь Української Греко-Католицької Церкви Митрополит Граф Андрій Шептицький.
При цьому треба підкреслити, що якраз найбільшою жертвою ошуканства актом „консолідації" зроблено Митрополита Шептицького. Він благословив „державу" п. Бандери тільки тому, що його явно ошукав довірочний його ж підвладний духовник о. д-р Гриньох та сам „прем'єр-міністер" Ярослав Стецько. Вони о 4 год. ранку З0. 6. 41 р. з'явилися в Митрополита Шептицького, як спеціяльна делегація від С. Бандери, де заявили, що вони діють на підставі консолідаційної угоди з усіма політичними партіями та що їм „Український Національний Комітет" доручив проголосити створення української незалежної держави. Того ж самого дня до Митрополита Шептицького з'явилась делегація німецьких офіцерів в особах Ганса Коха та Зондерфюрера{*} Кайта, які заявили Митрополитові, що місцева команда німецької армії не має жодних застережень проти проголошення акту створення української незалежної держави. Ці ж самі старшини та багато інших були присутні на зборах, де була проголошена державність та „декрет" Степана Бандери, який призначував Ярослава Стецька головою „уряду" цієї держави.
За кілька днів Митрополит Шептицький довідався про дійсний стан речей та про політичну диверсію групи Бандери і змінив своє ставлення до державної фікції цієї групи. Незабаром все українське громадянство довідалось, що це не була серйозна акція, узгіднена з іншими українськими політичними чинниками та німецьким урядом. Вже 2 липня 1941 року німці відібрали від „уряду" Стецька львівську радіостанцію, а 13 липня німці розігнали ввесь уряд, а „прем'єра" арештували. При цьому було заарештовано чимало інших розконспірованих людей.
В Україні створилося невиразне становище - одні вважали, що треба ще почекати, а інші казали організовувати цивільну адміністрацію та всякі інші установи. Крайовий провідник групи Бандери - Іван Климів Легенда - автоматично стає „міністром" політичної координації та „головнокомандуючим збройних сил". Цей „міністер" видає за підписом - „Лейтенант Легенда" цілий ряд наказів по військовій лінії, повідомляє про створення своєї головної квартири з окремими центрами авіяції та танкових військ. Лейтенант Легенда наказує під загрозою кари смерти всім окремо повсталим з'єднанням в усій Україні підпорядкуватися директивам та наказам його головної квартири.
В одному з таких наказів (ч. 4) „міністер" Климів-Легенда, призначивши та впорядкувавши всі роди „збройних сил", на закінчення пише дослівно таке:
"1. На українській землі
війна. Німецька армія вийшла, як наша союзниця в
боротьбі з Москвою і за таку її треба вважати.
2. Головна роля в першій фазі
боротьби паде на німецьку армію. Поки німці
будуть бити Москву, ми маємо створити українську
міцну армію, щоб потім спільними силами
приступити до розподілу і перебудови світу.
(?!)
3. Назначую одиноким сувереном на
українській землі Український народ
(?!) та
його виразник Провід Української Нації зі
Степаном Бандерою на чолі. Всяке зазіхання на це
наше право стрінуть наш рішучий збройний
спротив. Німецькій армії в боротьбі з Москвою
помагатимемо всіма можливими засобами, але
творитимемо свою Українську Армію".
Думаю, що коментарів до цього „наказу" не треба. Цей наказ свідчить сам про себе та про його авторів.
Які ж позитивні та негативні моменти „державного" акту Бандери?
1. Акт З0. 6.41 року офіційно пригадав широкому світові, що в Україні нуртує воля до своєї суверенної державности.
2. Акт намагався ту волю скерувати в належно організоване русло.
3. Акт являється історично-доказовим документом, навіки засвідчуючим, що Україна в 1941 році офіційно змагалася за свою суверенну державу.
Так, принаймні, пояснюють цей акт його автори. А тепер пригляньмося до його інших моментів:
1. Акт не був волевиявленням всього українського народу через репрезентативно-парляментарні органи. Він був наспіх проголошений кількома випадковими людьми. З таких причин це не є жоден акт національно-державної політики, а самозванча диверсія і явна отаманія.
2. Проголошувачі цього акту автоматично анулювали Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 22.1.1918 року, яким була проголошена та затверджена суверенна Українська Народня Республіка.
3. Навіть зі становища авторів цей акт не може мати ані політично-дипломатичної, ані революційної законности, бо був проголошений за плечима чужої армії без згоди політичної влади та держави тієї армії. Цей акт мав би революційно-юридичну законність, якби він був проголошений не З0. 6. 41 р., а раніше і не за плечима німецької армії, а в підпіллі попереднього, совєтського, окупанта України. Німецька армія тоді застала б доконаний революційний факт, з яким, згідно з міжнародніми законами, повинна б рахуватись і його респектувати.
4. Проголошення цього акту внесло юридично-державний дуалізм в українську національну політику. Така затія являється доказом нерозуміння політичних законів авторами акту, чим компромітується державна традиція української нації перед широким світом.
5. Починаючи від 22.1.1918 р. ніхто не має потреби проголошувати українську суверенну державу, бо це Україна вже раз зробила і легітимний уряд тієї держави не припинив своєї політичної діяльности, як екзильний уряд окупованої ворогом країни. Може бути мова тільки про відновлення тієї держави.
6. Акт викликав певну дезорієнтацію та анархію серед народніх мас. Якщо це був революційний акт проти волі Німеччини, то чому там грубилося офіційно: „слава німецькому фюрерові", а коли за згодою німців, то чому автори акту не договорилися з німецьким урядом, щоб він той акт шанував?
7. Редакція самого акту неграмотна. Жодний акт будь-якої суверенної держави ніколи не має права бути інструментом вихваляння іншої чужої держави. Крім того, цей акт навіть не окреслює, якою має бути та держава: республіка, монархія, авторитарна диктатура, чи що інше.
8. Акти про відновлення держав та дії їх суверенної влади можуть бути практиковані тільки тоді, коли це робить або екзильний уряд на чужій території, куди ворог не має доступу, або на своїй території, тільки в такий час, коли політична та воєнна ситуація гарантує, що піднесений прапор найбільшої національної святині, якою є державність, не буде відразу будь-ким спрофанований. Таких передумов, навіть на кілька коротких днів Степан Бандера, проголошуючи свою „державу" під німецькою окупацією, не мав.
9. Акт без жодної підстави був коментований у світовій публіцистиці, як акт держави-сателіта під владою держав осі. По суті такий факт не відповідав дійсності, бо Україна ні де юре, ні де факто не була сателітом держав осі, а тільки окупованою територією під німецькою, румунською та мадярською адміністрацією.
10. Що в Україні не завмерла ідея відновлення своєї суверенної держави, свідчить постійна революційна боротьба з великими жертвами крови, а не „оперетковими державними актами" типу акту С. Бандери від З0.6.1941 р.
11. В часі Другої світової війни не було місця навіть для сателітної української держави, не говорячи вже про соборну українську державу та її суверенну владу. Це повинні були розуміти автори акту, як кандидати на державних мужів.
12. Національна революція, її політика та збройні змагання - це не дитяча забава в державу та війну, а поважна справа, за яку ціла нація платить величезну дань кров'ю та духовими й матеріяльними скарбами.
Щодо „акту консолідації", то, як потім виявилося, це була звичайна фальшивка для скріплення слабих позицій чужим авторитетом. В консолідаційних актах політичного характеру точно подаються назви організацій та їх провідників, а не одне загальне слово - „всі". Якраз всі офіційні політичні угруповання з „консолідацією" С. Бандери не мали нічого спільного.
Щодо військових „наказів" Климова-Легенди з його грандіозним маштабом та назначуванням „суверена" української землі, не зважаючи на їх загальну несумісність на тлі всіх подій, де про українську національну армію зовсім не могло бути мови, то ці накази були не чим іншим, як доказом повного політичного анальфабетизму всіх авторів тих актів та наказів. Сьогодні нам сором ці „державні акти" цитувати, щоб не осмішувати українського імени перед цивілізованим світом. Одначе, це нам нічого не поможе. Цілий світ про всі ці „державні акти" знає, а всі зацікавлені установи мають їх у своїх архівах. Це ж не була жодна таємниця, а офіційна політика цілої „держави".
Ми примушені ці документи цитувати насамперед для самих нас, щоб висвітлити повністю ту політичну ситуацію, яка була в Україні під час Другої світової війни. Робиться це в основному з двох мотивів:
- щоб дати майбутньому історикові нашої доби дійсні факти і події й
- для того, щоб автори всіх тих примітивних „державних документів" з перспективи часу побачили самі себе в дзеркалі і не пробували безсоромно називати себе „проводом" всієї України.
Поминаючи вищезгадану гарячкову і шкідливу політичну диверсію вождівської отаманії, вся ділова українська національно-політична думка в 1941 році була наставлена більш-менш на таку генеральну лінію:
1. Які б не були обставини та зміни - високо нести прапор державної суверенности України.
2. Ворогом України ч. 1 рахувати Всеросійську імперію та комуністичну партію.
3. Ворогом України ч. 2 рахувати всяку іншу нову Росію, яка не відмовиться від своїх претенсій на Україну, як складову частину будь-якої „федерації" з нею.
4. Ворогом України ч. З рахувати кожну імперіялістичну Німеччину, яка нераз була тимчасовим окупантом України, але не мала і ніколи не матиме змоги закріпити своє панування над Україною. Проти всякої німецької агресії завжди реагують інші сили світу, а проти старшобратнього поневолення Москви не реагує ніхто, поки московська агресія не стане загрозою для інших націй.
5. Ворогом України ч. 4 рахувати Польщу та інші сусідні держави, які претендуватимуть на українські етнографічні землі.
6. Україна бореться за свою суверенну державу на всій своїй території за принципом етнографії, а не будь-яких інших історичних, стратегічно-політичних чи економічних міркувань.
7. Всяку антиворожу пропаганду в залежності від обставин треба вести всіма доступними своїми та чужими засобами з тим, щоб прапор національно-державної політики ніде і ніколи не був виставлений на зневагу.
По цій лінії по всій Україні почалася пожвавлена акція, що відповідала духові того чи іншого середовища.
З наказу УНР діяла наша організація, розсилаючи своїх представників по всій Україні. До Києва був делегований сотник Малинівський, як спеціяльний обсерватор Головного Отамана А. Лівицького. Він мав завдання за всяку ціну якнайдовше вдержатися в Києві та постійно звітувати про ситуацію в Україні. Треба зазначити, що за німецької окупації було дуже тяжко втриматися в Києві серед гестапівсько-енкаведистських провокацій.
Республіканці й монархісти трималися в абсолютному підпіллі, намагаючись впливати на хід подій або з підпілля, або через особисті „легальні" контакти окремих людей, або через обсаджування фаховими людьми господарських та громадських установ всенаціонального значення. Народ всюди офіційно сторонився від політики. Така була ситуація всюди, куди тільки приходили німці. Кожна політична партія та напрям, очевидно, намагалися поширити свої впливи якнайширше легально і нелегально, але це було дуже тяжке завдання. Це стосується, головним чином, центральних та східніх земель. Там старі організації були знищені, а нові не могли прийнятися на ґрунті, так глибоко переораному історичними подіями останнього чвертьвіку. Центральна Україна до всього ставилася з застереженням і обережністю. Цю обережність деякі західні українські організації, особливо група С. Бандери, фальшиво зрозуміли, як доказ політичної немочі, мовляв, раз там ніхто офіційно не зголошується до жодної політичної чи революційної діяльности, то це доказ, що в усій підсовєтській Україні ніхто до такого діла не здібний(?!).
А раз на сході України нічого нема, то це означає, що треба тій Україні дати все, починаючи від поліції, цивільної адміністрації, політичної грамотности та практичної організованости. Треба негайно поширити активну роботу своєї партії, яка має задавати тон всій політиці та громадському життю цілої країни.
Поширюючи свою „владу" щораз все далі на схід, вслід за німецькою армією, бандерівці розпочали офіційне „здобування" України, посилаючи туди кількасот недосвідченої патріотичної молоді з Західньої України. Свою організацію вони разом з проголошенням „держави" зовсім розконспірували, ставлячи її офіційно „провідною" партією. Ввесь дотеперішній підпільний апарат цієї організації стає „державною владою". Крім того, до практичної фахової роботи притягаються люди з-поза партії, але під постійною диктатурою та інструктажем 20-літніх юнаків, які, мов „комісари", доглядають та контролюють роботу старших бородатих місцевих виконавців. Ці молоді недосвідчені люди, не знаючи місцевих відносин, сіють по всій Україні підозру та хаос і, таким чином, дуже гостро наставляють місцеве населення проти всієї еміграції.
ОУН, з наказу полк. Мельника, також висилає на Центральну та Східню Україну багато своїх провідних та ділових кадрів під проводом полк. Сціборського, генерала Капустянського, сотника Сеника-Грибівського, д-ра Кандиби-Ольжича, Ярослава Гайваса та багатьох інших своїх визначних членів для здійснення своїх політичних плянів.
Почалися справжні перегони головним чином поміж цими двома націоналістичними групами. Бандерівцям пощастило закріпитися у Львові та Рівному, а кадри ОУН опанували ключові позиції в Житомирі, Києві, Харкові та інших більших осередках. Бандерівці крім Галичини та Волині через брак відповідних кадрів та несприятливі умови не мали змоги поширювати свою „державну адміністрацію". На центральних та східніх землях бандерівці вже почали діяти також, як підпільна організація. На тих землях, за дозволом німецької військової влади, всюди організувалася цивільна самоуправа з місцевих людей. На ці управи кожна політична група намагалася впливати шляхом таємного пропихання туди своїх кадрів, головним чином, на провідні посади: міліції, господарських, громадських та культурно-освітніх установ. Так більш-менш виглядала праця антикомуністичних чинників з початком німецько-совєтської війни.
Крім вищезгаданих рухів, що відбувалися централізовано-організованим порядком, багато людей з української еміграції, що не належали до жодних партій та організацій рвалися за всяку ціну пробратися на рідні землі на власну руку. Цим людям німці не давали дозволу вертатися в Україну. Все ж таки, попри всякі заборони, такі люди тікали аж з Франції, Чехо-Словаччини, Німеччини та Польщі та безперервним потоком різними шляхами пливли в Україну або на підроблені документи, або і без жодних документів, переходячи всі нові німецькі кордони тайком.
Місцеве населення до всіх тих людей, які приходили в Україну разом з німцями й відразу вели гостру антинімецьку пропаганду, ставилося з абсолютним недовір'ям. Частково тому, що різні люди несли різні гасла та ідеали, а частково тому, що німці ще не встигли так тероризувати місцеве населення, як це робили большевики. По селах та містечках відкрилися церкви, люди почали хрестити дітей і виконувати всі обряди, як це було в давніші часи в Україні, німці не лише дозволяли, а й сприяли ширенню антикомуністичної роботи серед населення. Ось чому було чимало випадків, коли місцеве населення, видавало в руки німців не одного діяча з західніх земель, який появлявся в тій чи іншій місцевості з пакою антинімецьких летючок. Люди просто розглядали таких людей большевицькими агентами.
Місцеве населення робило те, що йому підказував здоровий глузд на підставі того, що люди бачили на власні очі. Вони намагалися своїми силами якнайскорше впорядкувати відносини країни на місцях і приступали до негайної відбудови економіки, культурного життя та всього того, що можна було робити в межах законів нового окупанта.
Іншого вибору та виходу громадсько-політична думка України під німецькою окупацією і не мала. Всяка політична робота, крім суто антикомуністичної, була заборонена німцями. „Держава" С. Бандери зникла, як булька на воді. І ця група була змушена перейти на підпільне становище, як це досі було з усіма іншими політичними групами. Ніхто не міг передбачити який буде кінець: чи переможе комуна, чи нацизм. Так чи інакше Україна стане об'єктом поневолення.
Ясно, що при такій перспективі на майбутнє не можна було вимагати від катованої на протязі 25 років України офіційного вияву своїх внутрішніх почувань та політичної ініціятиви. Вона далі не вилазила з-під землі, але вже тоді почала готуватися до найгіршого в майбутньому, щоб діяти за далекозорим пляном згідно з ситуацією в міжнародній політиці.
У військовій ділянці справа виглядала трохи інакше. Молодь всієї України хапалася насамперед за зброю, як найбільш надійний засіб самооборони та наступу. Багато людей надіялося, що німці напевно дозволять організувати українську національну армію, незалежно від того, яка буде німецька політика. Молодь вважала, що той, хто має зброю, при всяких обставинах буде мати вирішальний голос на своїй землі. Ось чому по всій Україні готувалися кадри та цілі військові частини для майбутньої української армії. Ці самочинно організовані військові частини німці всюди зразу розпускали, залишаючи лише міліцію з розрахунку один міліціонер на сто душ населення. Українська молодь зразу зорієнтувалась до чого змагають німці і зразу почала ховати зброю від німців. Рух української міліції в перших днях воєнних дій був до того потужний, що, коли б була політична доцільність та практична змога, тобто дозвіл німців або наш наказ користатися з нього, то він міг би розростися в понадмільйонну армію. Але цей рух німці автоматично спинили і він почав переходити в підпілля.
Український антикомуністичний військовий рух централізованим порядком поширювався на всю Україну з трьох головних баз:
- з поліської, що діяла за наказами Уряду УНР,
- з буковинської, що діяла за наказами ОУН та
- з львівської, що діяла за наказами групи С. Бандери.
Полковник А. Мельник наказав новоорганізованому Буковинському куріневі війська, під командою отамана П. Войновського, з вибухом війни вирушити на схід і по можливості розвиватися в більшу українську військову частину, або вливатися в лави місцевої міліції в східніх областях. Перша можливість з відомих причин відпала і буковинці розформувалися та дали свої кадри місцевій міліції в округах Умані, Вінниці, Проскурова, Житомира, Києва та інших міст України.
З наказу Проводу групи Бандери було вислано вслід за німецькою армією на центральні землі Легіон ім. Бандери силою в 300 багнетів під командою отамана Романа Шухевича та ще одну меншу групу. Командира цієї групи я не пригадую.
Групу Шухевича німці деякий час в перших днях війни толерували, як окреме українське військо, а потім за пару тижнів розігнали.
Про долю українського війська на Поліссі, яке стояло під наказами Уряду УНР, буде більш докладна мова в дальших розділах цієї праці. Ця військова формація із-за специфічного положення Поліської території мала більш сприятливі можливості для своїх операцій, ніж всі інші військові формації. Все це було передбачене Генеральним Штабом УНР. Тому, власне, на базу цілого повстанського руху була обрана Поліська котловина з її недоступними багнами та непрохідними лісами.
* Нім. Sonderfuhrer - спеціяльний керівник.