70. Шухевич и украинский батальон и их связи с советской разведкой
Via joanerges
Отлично:
Еще бы источники посмотреть, но, очень правдоподобно, что автор не "от себя", не все по-крайней мере "ОТ СЕБЯ"- однозначно.
Мое предположение, что Шухевич, находясь в Лепеле имел тесный контакт с партизанами (и с совсеткой разведкой) начинает подтверждаться. Это еще не доказательство, но утверждение из националистического "лагеря", звучащее независимо от меня и похоже просто пересказ какой-то информации. Я ис чего исхожу:
- все националистические лидеры ВЕ того периода (ну, или почти все) постоянно контактирвоали со спецслужбами нескольких враждебных им в принципе стран сразу. Это было в порядке вещей и советские спецслужбы были в этом списке обязательны.
- близ Лепеля именно во время когда туда прибыли украинцы находилась очень серьезная советская разведывательная група, точнее, ядро диверсионной-разведывательной сети, работавшей в масштабе всей Беларуси - отряд Линькова. Агентурная сеть Линькова затем была поджхвачена местными партиазанами Лобанка, но особая группа, оставленная Лимньквым после своего ухода на Полесье - отдельный отряд Ермаковича "зачем-то" продолжала оставаться близ Лепеля и далее,не подчиняясь Лобанку.
- Уход Линькова на Полесье имел целью действия в части западной Украины, куда потом перешел Шухевич. Предполагаю, что разведывателное сопровождение рейда Линькова обеспечили как раз украинские полицаи, скорее всего. сам Шухевич.
- в Лепеле находилась какая-то серьезная точка, видимо. абвера. В заштатной периферийном глубхом городке неописанная в широкой литературе антипартиазнская школа и штаб какого-то генерала, разгромленный партиазанами ("Якоби"). Про разгром штаба пишут только рядовые партиазны. руководство же - Лобанок и проч. эту тему усиленно обходят. (во всяком случае в тех источниках, которые я видел). Согласно Побегузему этот штаб и лично генерала охраняли украинцы, но якобы генерал убит не был. Мемуары Побегущего - сплошное умолчание о том,чем реално занимались украинцы под Лепелем - обрывочные сведения, напоминающие стариковский бред, но в них проскальзывает все. что "надо".
- мемуары партиазнских командирво - полностью умалчивают про украинцев. Рядовые партиазны региона - также. Для паритиазснких мемуаров харктерно умалчивать о самом важном и глдавное - о контактах, на которых была выстроена агентурная работа. Они все сознательно умаличвают про украинцев.
- украинский батаьлон сумел почти без потерь бежать из лесов в епель перед 1.10.42 в то время как в районе его расположения уже находились ок. 2000 партизан, сведенных в одно упарвляемое соединение, а также - судя по всему отряд Флегонтова и естественно бригада Заслонова и отряд Ермаковитча. Эти три отряда подчинялись РУ и могли уничтодить украинцев, распределенных по 7 гарнизонам в лесу - элементарно. Украинцам дали уйти и дали уйти примерно именнно туда, куда прибыл в июле 42г. из-под Лепеля сам Линьков, сохранявший прямую связь с Заслоновым и Ермаковичем.
- Побегущий умалчивает про все основные операции совестких партизан в зоне расположения украинского батальона под Лепелем, хотя операций было много и ни были невероятно громкими по тем временам: срыть 50 км ж\д - это вообще невероятно пол меркам всей партиазнской войны в годы 2МВ. Уничтоженный штаб "ген. Якоби", если это было или какого-то другого генерала - это вообще нечто сопоставимое с убийство гауляйтера Вайсрутении Кубе.
- Ну, и меня всегда умилял рассказ про отдых Шухевича в пансионате Одессы. Например, такой: "У 1949 році, під час того як Роман Шухевич вдруге відпочивав у Одесі, він загубив медальйон із зображенням Богородиці. Своїй зв’язковій Галині Дидик сказав, що напевно скоро загине." МГБ его в маленькой послевоенной Одессе не отследило и т.д., "идиоты" были, ага.
Но, вот, про специальный визит к украинским полицаям в Лепель самого фон Баха, командовавшего по сути всеми антипартизанскими силами в Беларуси - это очень интересно...
В общем, выглядит правдоподно примерно так: украинцы, абвер и советская разведка, а также разные группировки внутри них всех вели в 42г. сложную взаимную игру, географическим эпицентром которой был Лепель. Украинцы очень серьезно помогали совестким партиазанм и разведке в этой игре, за что их не убивали. Обычным партиазанам украинцы не мешали свободно действовать на занимаемой украинцами территории. В сентябре месяце 42г. украинцы, похоже, сдали партизанам и местную ж\д для разрушения и, главное - какой-то немецкий штаб во главе с "ген.Якоби". После чего им позволили бежать из Беларуси. Дальше сложная игра все равно продолжилась, но уже вокруг УПА и в другом регионе.
Может быть, игра пошла не по плану у всех. Создается впечатление, что Линьков ("Батя") завербовал в Лепеле или просто получил в распоряжение от Центра агентурную сеть, давно имевшуюся внутри украинских националистов (Шухевича включая) и не отдал ее Пономаренко. когда партийцы оттеснили разведчиков от управления народившимся партизанским движением, Шухевич вышел из-под имевшего место под Лепелем контроля и развернул УПА в сотрудничестве больше с абвером.
"На війні Шухевич проявив себе доволі нестандартним офіцером. Так, в Білорусії, він нав’язав контакти із комуністичним підпіллям і домовився, що в місцях де знаходиться його частина „червоні” не проводитимуть саботажних заходів. Натомість, обіцяв, що випустить з в’язниці білоруських в’язнів. Іншого разу, коли українці квартирували у одному білоруському місті, де знаходився дитячий інтернат із російськими дітьми, Шухевич-Тур звернувся до військових щоб вони обмежили свої пайки і таким чином врятували дітей від голоду. В цей же ж час сім’я Романа Шухевича знову повернулася до Львова і дружина курінного „Нахтігалю” окрім двох власних дітей взяла на виховання єврейську дівчинку, намагаючись врятувати її від переслідувань нацистів.
Українські вояки пригадували, що їх командир завжди відзначався особистою скромністю та чуйністю до своїх підлеглих. Він рідко коли карав за дрібні проступки, проте був дуже вимогливий щодо охайності та зовнішнього вигляду військових.
Якось до „Нахтігалю” приїхав офіцер високого рангу фон Бах. Побачивши Тура він відзначив, що „оцей стрілець - то зовсім германський тип”. А коли наступного разу Шухевича викликали на зібрання командирів, то фон Бах побачивши його видав наказ нашити українським старшинам офіцерські відзнаки (до того українцям було заборонено їх носити). "
Командир Безіменних
Святослав Липовецький
Роман Шухевич, перш ніж очолити Повстанську армію, як офіцер боровся за Карпатську Україну, проголошував Українську Державність у Львові й брав участь у бойових діях в Білорусії.
На момент призначення його Командиром УПА, 36-літній Роман Шухевич мав неспівмірний ні з ким із ровесників досвід бойової та військової діяльності.
Борис Щука та Карпатська Січ. У жовтні 1938 року на Закарпатті постала Українська держава. Ці події на Срібній Русі, як тоді називали Закарпаття, настільки захопили українську громадськість, що молодь почала масово й нелегально переходити кордон, щоб долучитись до визвольної боротьби українців.
Серед багатьох добровольців був й Роман Шухевич, який на початку відповідав за фінансову підтримку закарпатських українців та організацію кадрів з провідних членів ОУН, які мали б направлятись в Закарпаття.
24 грудня 1938 року Шухевич сам переходить кордон. Згодом він згадував про супутника який супроводжував його в подорожі на Закарпаття - це був вовк. Роман їхав на лижах цілу ніч, а за ним весь час біг вовк. Коли Шухевич повільно піднімався на горб - вовк теж повільно йшов, коли ж доводилось на швидкості з’їжджати із горба - вовк швидко біг за ним.
На Закарпатті Шухевич, під псевдо „Борис Щука”, виконує функції поручника генерального штабу. Власне, Роман продовжує займатись звичним для нього справами - організацією фінансового забезпечення та поповнення бойовими кадрами Карпатської Січі.
„Поїздки до Праги, Відня, Берліну, нелегальні переходи кордону до Львова, постійні старання, щоб роздобути зброю, - це обов’язки, що їх прийняв на себе чотар „Щука”, - так згадували про Шухевича друзі із Закарпаття.
Якось йому довелось „організувати” зброю з чеських військових складів. Операція була виконана настільки вдало, що хоч чехи й підозрювали, що це справа рук українців, а проте нічого доказати, як і знайти слідів зброї, їм не вдалося.
Саме в Закарпатті поруч з Шухевичем-Щукою воювали найкращі тогочасні українські стратеги й бойовики - полковник Михало Колозінський-Гузар та Зенон Коссак-Тарнавський. Легендарним є спогад про те, як німецький консул викликав до себе представників штабу Карпатської Січі з вимогою капітуляції українців. Відповідь полковника Колодзінського була лаконічною і зрозумілою: „В словнику українського націоналіста не має слова „капітуляція”. Разом із героїчною обороною січовиків та падінням Карпатської України, серед багатьох загиблих були й Колодзінський та Коссак.
Шухевич врятувався чудом. Відомо, що мадяри (угорці) без слідства страчували січовиків, а румуни - ні. Борис Щука потрапив у румунську зону, але перед тим його піймали озброєна єврейська варта, яка була на боці угорців. На той момент Шухевича заріс так, що мав густу руду бороду і євреї його сприйняли за свого. Але, щоб пересвідчитись, Романа відправили до місцевого рабина, який мав вияснити ким насправді являється Шухевич. Впродовж кількох годин Шухевич оповідав рабину львівські оповідки з історії єврейства, і той наприкінці запитав: „Скажи мені правду: ти жид?” На що розгублений Шухевич перепитав: „А чому я не маю бути жид?” Ця відповідь переконала єврейського авторитета, адже „Як на питання ти відповів питанням, то ти таки жид”.
Тур та курінь „Нахтігаль”. Із Закарпаття Роман Шухевич через Румунію та Югославію перебирається в Австрію, де має зустрічі з провідниками ОУН. А далі, як зв’язковий із українськими землями, він живе у Данцигу (сучасному Гданську) та Кракові. В невеличкий краківський період життя Шухевич мав нагоду пожити зі сім’єю. Сусідами, в помешканні, де наймали кімнатку Шухевичі, були майбутні голови ОУН - Степан Ленкавський та Ярослав Стецько. Це було надзвичайно насичене та активне українське життя, Шухевич став Крайовим Провідником ОУН на західноокраїнних українських землях (Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина), займався політичною діяльністю. Саме в цей час він пройшов курс їзди на автомобілі.
Найбільше енергії Шухевича спрямовувалось на проведення військових вишколів, за його глибоким переконанням, яке він висловлював близьким: „Буде українська армія - буде Україна”.
А весною 1941 року німці погодились на створення української військової частини - Дружини Українських Націоналістів (ДУН). Шухевич, під псевдо „Тур”, очолив курінь „Нахтігаль” (нім.-„Соловейко”).
Завдяки „Нахтігалю”, який 30 червня 1941 року ввійшов до Львова, націоналістам вдалось проголосити Акт відновлення української держави. Це не входило в план німців, відтак весь ново-проголошений уряд опинився у концентраційному таборі. Вояки „Нахтігалю” в знак протесту відмовилися від служби в німецькій армії, тим паче, що вони з самих початків настояли й добились того, що складали присягу на вірність Україні та Проводу ОУН.
Шухевич розглядав ДУН, як зародок майбутньої армії, втім після розпуску Дружини українських націоналістів, українські вояки були змушені підписати в Німеччині нові контракти уже як військові Охоронного батальйону №201. Українців було направлено у Білорусію для охорони військових об’єктів та боротьби із радянськими партизанами.
На війні Шухевич проявив себе доволі нестандартним офіцером. Так, в Білорусії, він нав’язав контакти із комуністичним підпіллям і домовився, що в місцях де знаходиться його частина „червоні” не проводитимуть саботажних заходів. Натомість, обіцяв, що випустить з в’язниці білоруських в’язнів. Іншого разу, коли українці квартирували у одному білоруському місті, де знаходився дитячий інтернат із російськими дітьми, Шухевич-Тур звернувся до військових щоб вони обмежили свої пайки і таким чином врятували дітей від голоду. В цей же ж час сім’я Романа Шухевича знову повернулася до Львова і дружина курінного „Нахтігалю” окрім двох власних дітей взяла на виховання єврейську дівчинку, намагаючись врятувати її від переслідувань нацистів.
Українські вояки пригадували, що їх командир завжди відзначався особистою скромністю та чуйністю до своїх підлеглих. Він рідко коли карав за дрібні проступки, проте був дуже вимогливий щодо охайності та зовнішнього вигляду військових.
Якось до „Нахтігалю” приїхав офіцер високого рангу фон Бах. Побачивши Тура він відзначив, що „оцей стрілець - то зовсім германський тип”. А коли наступного разу Шухевича викликали на зібрання командирів, то фон Бах побачивши його видав наказ нашити українським старшинам офіцерські відзнаки (до того українцям було заборонено їх носити).
Лише один зовнішній вигляд Романа Шухевича уже викликав повагу у оточення. Коли українських офіцерів німці під наглядом перевозили до Львова, командир „Нахтігалю” спокійно взяв валізу та зійшов на передостанній станції „Підзамче”, таким чином йому єдиному вдалось уникнути нацистського арешту.
Тарас Чупринка та Українська Повстанська Армія. Восени 1943 роки Романа Шухевича, в ранзі підполковника, призначають Головним Командиром УПА. За дуже короткий час йому вдалося розбудувати велику партизанську мережу із якісною системою вишколів, організацією побуту та харчів партизанів, із своєю медичною службою. Присвоєння у 1946 році ступеня генерал-хорунжого Шухевич сприйняв стримано - стверджував, що немає відповідної військової освіти.
У 1943 році Шухевича обрано Головою Бюро Проводу ОУН, а у 1944 році він став Генеральним Секретарем Української Головної Визвольної Ради - найвищого органу української влади. Таким чином в його руках концентрувалася уся влада: військова, адміністративна та організаційна. „Тур” (це псевдо Шухевич використовував в ОУН), „Р.Лозовський” (псевдо в УГВР) та „Тарас Чупринка” (псевдо Командира УПА) зажди залишався надзвичайно скромною особистістю. На Конференції поневолених народів сходу Європи та Азії, яку проводили українські націоналісти у 1943 році, були присутні представники різних національностей. Командир УПА цілий день прослухав доповіді, а потім непомітно зник - жоден делегат навіть не запідозрив, що чоловік, який сидів у останньому ряді був легендарним Тарасом Чупринкою.
Іншого разу Шухевич із оточенням потрапили до місця перебування повстанської сотні. Коли офіцерам було приготовлений святковий сніданок - з маслом та кавою, то Шухевич наказав це віддати хворим у лазарет, а собі попросив звичайний солдатський сніданок. Таких історій про Тараса Чупринку є безліч. І хоч ніхто із присутніх не знав, що має справу з Головним Командиром, солдати мимоволі відчували повагу до свого командування. В свідомості сучасників, самого Шухевича нерідко називали „Командиром Армії Нескорених”, „Команадантом Армії Непереможених”, „Командиром Безіменних”.
Боротьба, яку проводила УПА була надзвичайно важкою, але коли один з провідників ОУН - Микола Лебідь, у 1944 році запитав Шухевича „чи не доведеться нам усім невдовзі покинути рідну землю?” Командир відповів, що про це ще рано думати, бо „ми зможемо вдержатися в боротьбі власними силами ще три роки”.
Насправді боротися довелося значно довше, а проте Тарас Чупринка був категорично проти покидати рідну землю і не тільки коли йшлося про нього особисто, але й коли мова йшла про його сім’ю. І хоч сам відправляв цілі повстанські сотні на Захід, стверджував, що залишиться щоб „хоч кістки удобрили український ґрунт”.
В часи німецької окупації Тарас Чупринка переховувався у лісах, згодом у селах, а з 1947 у Львові та с.Білогорща. У 1944 році його часто вечорами можна було зустріти у каплиці на околиці Львова під час Богослужінь. А у вільний час Шухевич вивчав німецьку та англійську мови, слухав Бі-бі-Сі, любив грати в шахи. Його наступник на пості Командира УПА Василь КУК згадував, що після кожної виграної партії Шухевич радісно вигукував Франкове „Жеб так гордо не ревів!”
Німецькою владою було призначено велику нагороду за голову Командира УПА, проте, він спокійно ходив у німецькому однострої по вулицях Львова. Одного разу священик Василь Лаба побачив Шухевича в оперному театрі і коли під час антракту звернув увагу на те, що Романа шукають німці, той відповів: „Поляки були задурні, щоб мені щось доказати, з німцями бавлюся в піжмурки, а з Москвою ще поборемося”. Командир жив ризикованим життям, але йому завжди вдавалось перехитрити противників.
Після закінчення ІІ Світової війни, умови перебування в підпіллі значно погіршилися, проте Шухевич не втратив своєї любові до пригод. Коли по всій Галичині його розшукували чисельні загони НКВД - генерал Чупринка під фальшивими документами двічі лікувався на морі в Одесі. Іншого разу йому вдалось в однострої радянського офіцера відвідати хворого батька, який знаходився під суворим наглядом НКВД.
Незважаючи на притаманний йому оптимізм, Роман Шухевич дуже важко переживав долю своєї родини. Ще 30 червня 1941 року у Львові він віднайшов понівечене енкаведистами тіло свого брата Юрка. Після чергової радянської окупації репресій зазнала вся родина - батьків та дружину заарештували, дітей відправили на перевиховання у дитячі будинки в Чорнобилі, а потім у Сталіно (Донецьк). Командир довший час не мав інформації про їх місцеперебування. Не лише зв’язкові Тараса Чупринки, але й звичайні вояки зауважили як постарів та втомився за останні роки їх Командир.
У 1949 році, під час того як Роман Шухевич вдруге відпочивав у Одесі, він загубив медальйон із зображенням Богородиці. Своїй зв’язковій Галині Дидик сказав, що напевно скоро загине.
Це сталося 5 березня 1950 року в Білогорщі під Львовом. Роману Шухевича неодноразово вдавалося уникати смерті від рук поляків, угорців, румунів, німців, неодноразово він виходив живим із сутичок із НКВД. Втім, свою життєву місію він виконав сповна. Ще в липні 1946 року в своєму зверненні до бійців і командирів УПА Тарас Чупринка писав: „Я гордий з того, що мені довелося очолювати ту славну армію героїв, якій рівної не знає історія України”.
Одного разу, в час війни, Роман Шухевич мав зустріч із дружиною Наталею. На її запитання, як повстанці зможуть боротися проти чисельної і добре озброєної армії окупантів, Роман відповів: „Наталю, ти знаєш, як я Тебе люблю, але Україну більше”.
Юрій Шухевич: „У Галичині я зумів через підпілля встановити зв’язок із батьком... Був кінець вересня або початок жовтня 1947 року. Майже цілу ніч ми говорили про нашу родину, її арешт, дитячий будинок, втечу з нього, мандри по Україні та інше. Тоді власне батько мені сказав, що вони, тобто підпілля, борються не за те, щоб помститися за жертви, а за те, щоб подібне не могло більше повторитися. Згодом додав, що я, очевидно, мрію про підпілля, збройну боротьбу, але тепер не ті часи. Я повинен вчитися, бо воно, старше покоління, приречене загинути у цій збройній боротьбі, бути фізично винищеним. Мине час, і, ми, моє покоління, маємо піднімати народ на боротьбу за нашу державність. А хто буде це робити, коли ми такі молоді будемо знищені?! Інша справа, якби склалась така ситуація, що можливе повстання проти окупантів. Тоді він не мав би нічого проти того, щоб я пішов воювати. Він благословив би мене на такий чин, і навіть якби мені довелося загинути в цій боротьбі, то, як би йому не було тяжко, сприйняв би мою смерть як гідну смерть за свій народ. І я знов, хоч і з неохотою, попрощався з думкою іти в УПА: не міг не признати його слушності”.
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=1195
Отлично:
Еще бы источники посмотреть, но, очень правдоподобно, что автор не "от себя", не все по-крайней мере "ОТ СЕБЯ"- однозначно.
Мое предположение, что Шухевич, находясь в Лепеле имел тесный контакт с партизанами (и с совсеткой разведкой) начинает подтверждаться. Это еще не доказательство, но утверждение из националистического "лагеря", звучащее независимо от меня и похоже просто пересказ какой-то информации. Я ис чего исхожу:
- все националистические лидеры ВЕ того периода (ну, или почти все) постоянно контактирвоали со спецслужбами нескольких враждебных им в принципе стран сразу. Это было в порядке вещей и советские спецслужбы были в этом списке обязательны.
- близ Лепеля именно во время когда туда прибыли украинцы находилась очень серьезная советская разведывательная група, точнее, ядро диверсионной-разведывательной сети, работавшей в масштабе всей Беларуси - отряд Линькова. Агентурная сеть Линькова затем была поджхвачена местными партиазанами Лобанка, но особая группа, оставленная Лимньквым после своего ухода на Полесье - отдельный отряд Ермаковича "зачем-то" продолжала оставаться близ Лепеля и далее,не подчиняясь Лобанку.
- Уход Линькова на Полесье имел целью действия в части западной Украины, куда потом перешел Шухевич. Предполагаю, что разведывателное сопровождение рейда Линькова обеспечили как раз украинские полицаи, скорее всего. сам Шухевич.
- в Лепеле находилась какая-то серьезная точка, видимо. абвера. В заштатной периферийном глубхом городке неописанная в широкой литературе антипартиазнская школа и штаб какого-то генерала, разгромленный партиазанами ("Якоби"). Про разгром штаба пишут только рядовые партиазны. руководство же - Лобанок и проч. эту тему усиленно обходят. (во всяком случае в тех источниках, которые я видел). Согласно Побегузему этот штаб и лично генерала охраняли украинцы, но якобы генерал убит не был. Мемуары Побегущего - сплошное умолчание о том,чем реално занимались украинцы под Лепелем - обрывочные сведения, напоминающие стариковский бред, но в них проскальзывает все. что "надо".
- мемуары партиазнских командирво - полностью умалчивают про украинцев. Рядовые партиазны региона - также. Для паритиазснких мемуаров харктерно умалчивать о самом важном и глдавное - о контактах, на которых была выстроена агентурная работа. Они все сознательно умаличвают про украинцев.
- украинский батаьлон сумел почти без потерь бежать из лесов в епель перед 1.10.42 в то время как в районе его расположения уже находились ок. 2000 партизан, сведенных в одно упарвляемое соединение, а также - судя по всему отряд Флегонтова и естественно бригада Заслонова и отряд Ермаковитча. Эти три отряда подчинялись РУ и могли уничтодить украинцев, распределенных по 7 гарнизонам в лесу - элементарно. Украинцам дали уйти и дали уйти примерно именнно туда, куда прибыл в июле 42г. из-под Лепеля сам Линьков, сохранявший прямую связь с Заслоновым и Ермаковичем.
- Побегущий умалчивает про все основные операции совестких партизан в зоне расположения украинского батальона под Лепелем, хотя операций было много и ни были невероятно громкими по тем временам: срыть 50 км ж\д - это вообще невероятно пол меркам всей партиазнской войны в годы 2МВ. Уничтоженный штаб "ген. Якоби", если это было или какого-то другого генерала - это вообще нечто сопоставимое с убийство гауляйтера Вайсрутении Кубе.
- Ну, и меня всегда умилял рассказ про отдых Шухевича в пансионате Одессы. Например, такой: "У 1949 році, під час того як Роман Шухевич вдруге відпочивав у Одесі, він загубив медальйон із зображенням Богородиці. Своїй зв’язковій Галині Дидик сказав, що напевно скоро загине." МГБ его в маленькой послевоенной Одессе не отследило и т.д., "идиоты" были, ага.
Но, вот, про специальный визит к украинским полицаям в Лепель самого фон Баха, командовавшего по сути всеми антипартизанскими силами в Беларуси - это очень интересно...
В общем, выглядит правдоподно примерно так: украинцы, абвер и советская разведка, а также разные группировки внутри них всех вели в 42г. сложную взаимную игру, географическим эпицентром которой был Лепель. Украинцы очень серьезно помогали совестким партиазанм и разведке в этой игре, за что их не убивали. Обычным партиазанам украинцы не мешали свободно действовать на занимаемой украинцами территории. В сентябре месяце 42г. украинцы, похоже, сдали партизанам и местную ж\д для разрушения и, главное - какой-то немецкий штаб во главе с "ген.Якоби". После чего им позволили бежать из Беларуси. Дальше сложная игра все равно продолжилась, но уже вокруг УПА и в другом регионе.
Может быть, игра пошла не по плану у всех. Создается впечатление, что Линьков ("Батя") завербовал в Лепеле или просто получил в распоряжение от Центра агентурную сеть, давно имевшуюся внутри украинских националистов (Шухевича включая) и не отдал ее Пономаренко. когда партийцы оттеснили разведчиков от управления народившимся партизанским движением, Шухевич вышел из-под имевшего место под Лепелем контроля и развернул УПА в сотрудничестве больше с абвером.
"На війні Шухевич проявив себе доволі нестандартним офіцером. Так, в Білорусії, він нав’язав контакти із комуністичним підпіллям і домовився, що в місцях де знаходиться його частина „червоні” не проводитимуть саботажних заходів. Натомість, обіцяв, що випустить з в’язниці білоруських в’язнів. Іншого разу, коли українці квартирували у одному білоруському місті, де знаходився дитячий інтернат із російськими дітьми, Шухевич-Тур звернувся до військових щоб вони обмежили свої пайки і таким чином врятували дітей від голоду. В цей же ж час сім’я Романа Шухевича знову повернулася до Львова і дружина курінного „Нахтігалю” окрім двох власних дітей взяла на виховання єврейську дівчинку, намагаючись врятувати її від переслідувань нацистів.
Українські вояки пригадували, що їх командир завжди відзначався особистою скромністю та чуйністю до своїх підлеглих. Він рідко коли карав за дрібні проступки, проте був дуже вимогливий щодо охайності та зовнішнього вигляду військових.
Якось до „Нахтігалю” приїхав офіцер високого рангу фон Бах. Побачивши Тура він відзначив, що „оцей стрілець - то зовсім германський тип”. А коли наступного разу Шухевича викликали на зібрання командирів, то фон Бах побачивши його видав наказ нашити українським старшинам офіцерські відзнаки (до того українцям було заборонено їх носити). "
Командир Безіменних
Святослав Липовецький
Роман Шухевич, перш ніж очолити Повстанську армію, як офіцер боровся за Карпатську Україну, проголошував Українську Державність у Львові й брав участь у бойових діях в Білорусії.
На момент призначення його Командиром УПА, 36-літній Роман Шухевич мав неспівмірний ні з ким із ровесників досвід бойової та військової діяльності.
Борис Щука та Карпатська Січ. У жовтні 1938 року на Закарпатті постала Українська держава. Ці події на Срібній Русі, як тоді називали Закарпаття, настільки захопили українську громадськість, що молодь почала масово й нелегально переходити кордон, щоб долучитись до визвольної боротьби українців.
Серед багатьох добровольців був й Роман Шухевич, який на початку відповідав за фінансову підтримку закарпатських українців та організацію кадрів з провідних членів ОУН, які мали б направлятись в Закарпаття.
24 грудня 1938 року Шухевич сам переходить кордон. Згодом він згадував про супутника який супроводжував його в подорожі на Закарпаття - це був вовк. Роман їхав на лижах цілу ніч, а за ним весь час біг вовк. Коли Шухевич повільно піднімався на горб - вовк теж повільно йшов, коли ж доводилось на швидкості з’їжджати із горба - вовк швидко біг за ним.
На Закарпатті Шухевич, під псевдо „Борис Щука”, виконує функції поручника генерального штабу. Власне, Роман продовжує займатись звичним для нього справами - організацією фінансового забезпечення та поповнення бойовими кадрами Карпатської Січі.
„Поїздки до Праги, Відня, Берліну, нелегальні переходи кордону до Львова, постійні старання, щоб роздобути зброю, - це обов’язки, що їх прийняв на себе чотар „Щука”, - так згадували про Шухевича друзі із Закарпаття.
Якось йому довелось „організувати” зброю з чеських військових складів. Операція була виконана настільки вдало, що хоч чехи й підозрювали, що це справа рук українців, а проте нічого доказати, як і знайти слідів зброї, їм не вдалося.
Саме в Закарпатті поруч з Шухевичем-Щукою воювали найкращі тогочасні українські стратеги й бойовики - полковник Михало Колозінський-Гузар та Зенон Коссак-Тарнавський. Легендарним є спогад про те, як німецький консул викликав до себе представників штабу Карпатської Січі з вимогою капітуляції українців. Відповідь полковника Колодзінського була лаконічною і зрозумілою: „В словнику українського націоналіста не має слова „капітуляція”. Разом із героїчною обороною січовиків та падінням Карпатської України, серед багатьох загиблих були й Колодзінський та Коссак.
Шухевич врятувався чудом. Відомо, що мадяри (угорці) без слідства страчували січовиків, а румуни - ні. Борис Щука потрапив у румунську зону, але перед тим його піймали озброєна єврейська варта, яка була на боці угорців. На той момент Шухевича заріс так, що мав густу руду бороду і євреї його сприйняли за свого. Але, щоб пересвідчитись, Романа відправили до місцевого рабина, який мав вияснити ким насправді являється Шухевич. Впродовж кількох годин Шухевич оповідав рабину львівські оповідки з історії єврейства, і той наприкінці запитав: „Скажи мені правду: ти жид?” На що розгублений Шухевич перепитав: „А чому я не маю бути жид?” Ця відповідь переконала єврейського авторитета, адже „Як на питання ти відповів питанням, то ти таки жид”.
Тур та курінь „Нахтігаль”. Із Закарпаття Роман Шухевич через Румунію та Югославію перебирається в Австрію, де має зустрічі з провідниками ОУН. А далі, як зв’язковий із українськими землями, він живе у Данцигу (сучасному Гданську) та Кракові. В невеличкий краківський період життя Шухевич мав нагоду пожити зі сім’єю. Сусідами, в помешканні, де наймали кімнатку Шухевичі, були майбутні голови ОУН - Степан Ленкавський та Ярослав Стецько. Це було надзвичайно насичене та активне українське життя, Шухевич став Крайовим Провідником ОУН на західноокраїнних українських землях (Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина), займався політичною діяльністю. Саме в цей час він пройшов курс їзди на автомобілі.
Найбільше енергії Шухевича спрямовувалось на проведення військових вишколів, за його глибоким переконанням, яке він висловлював близьким: „Буде українська армія - буде Україна”.
А весною 1941 року німці погодились на створення української військової частини - Дружини Українських Націоналістів (ДУН). Шухевич, під псевдо „Тур”, очолив курінь „Нахтігаль” (нім.-„Соловейко”).
Завдяки „Нахтігалю”, який 30 червня 1941 року ввійшов до Львова, націоналістам вдалось проголосити Акт відновлення української держави. Це не входило в план німців, відтак весь ново-проголошений уряд опинився у концентраційному таборі. Вояки „Нахтігалю” в знак протесту відмовилися від служби в німецькій армії, тим паче, що вони з самих початків настояли й добились того, що складали присягу на вірність Україні та Проводу ОУН.
Шухевич розглядав ДУН, як зародок майбутньої армії, втім після розпуску Дружини українських націоналістів, українські вояки були змушені підписати в Німеччині нові контракти уже як військові Охоронного батальйону №201. Українців було направлено у Білорусію для охорони військових об’єктів та боротьби із радянськими партизанами.
На війні Шухевич проявив себе доволі нестандартним офіцером. Так, в Білорусії, він нав’язав контакти із комуністичним підпіллям і домовився, що в місцях де знаходиться його частина „червоні” не проводитимуть саботажних заходів. Натомість, обіцяв, що випустить з в’язниці білоруських в’язнів. Іншого разу, коли українці квартирували у одному білоруському місті, де знаходився дитячий інтернат із російськими дітьми, Шухевич-Тур звернувся до військових щоб вони обмежили свої пайки і таким чином врятували дітей від голоду. В цей же ж час сім’я Романа Шухевича знову повернулася до Львова і дружина курінного „Нахтігалю” окрім двох власних дітей взяла на виховання єврейську дівчинку, намагаючись врятувати її від переслідувань нацистів.
Українські вояки пригадували, що їх командир завжди відзначався особистою скромністю та чуйністю до своїх підлеглих. Він рідко коли карав за дрібні проступки, проте був дуже вимогливий щодо охайності та зовнішнього вигляду військових.
Якось до „Нахтігалю” приїхав офіцер високого рангу фон Бах. Побачивши Тура він відзначив, що „оцей стрілець - то зовсім германський тип”. А коли наступного разу Шухевича викликали на зібрання командирів, то фон Бах побачивши його видав наказ нашити українським старшинам офіцерські відзнаки (до того українцям було заборонено їх носити).
Лише один зовнішній вигляд Романа Шухевича уже викликав повагу у оточення. Коли українських офіцерів німці під наглядом перевозили до Львова, командир „Нахтігалю” спокійно взяв валізу та зійшов на передостанній станції „Підзамче”, таким чином йому єдиному вдалось уникнути нацистського арешту.
Тарас Чупринка та Українська Повстанська Армія. Восени 1943 роки Романа Шухевича, в ранзі підполковника, призначають Головним Командиром УПА. За дуже короткий час йому вдалося розбудувати велику партизанську мережу із якісною системою вишколів, організацією побуту та харчів партизанів, із своєю медичною службою. Присвоєння у 1946 році ступеня генерал-хорунжого Шухевич сприйняв стримано - стверджував, що немає відповідної військової освіти.
У 1943 році Шухевича обрано Головою Бюро Проводу ОУН, а у 1944 році він став Генеральним Секретарем Української Головної Визвольної Ради - найвищого органу української влади. Таким чином в його руках концентрувалася уся влада: військова, адміністративна та організаційна. „Тур” (це псевдо Шухевич використовував в ОУН), „Р.Лозовський” (псевдо в УГВР) та „Тарас Чупринка” (псевдо Командира УПА) зажди залишався надзвичайно скромною особистістю. На Конференції поневолених народів сходу Європи та Азії, яку проводили українські націоналісти у 1943 році, були присутні представники різних національностей. Командир УПА цілий день прослухав доповіді, а потім непомітно зник - жоден делегат навіть не запідозрив, що чоловік, який сидів у останньому ряді був легендарним Тарасом Чупринкою.
Іншого разу Шухевич із оточенням потрапили до місця перебування повстанської сотні. Коли офіцерам було приготовлений святковий сніданок - з маслом та кавою, то Шухевич наказав це віддати хворим у лазарет, а собі попросив звичайний солдатський сніданок. Таких історій про Тараса Чупринку є безліч. І хоч ніхто із присутніх не знав, що має справу з Головним Командиром, солдати мимоволі відчували повагу до свого командування. В свідомості сучасників, самого Шухевича нерідко називали „Командиром Армії Нескорених”, „Команадантом Армії Непереможених”, „Командиром Безіменних”.
Боротьба, яку проводила УПА була надзвичайно важкою, але коли один з провідників ОУН - Микола Лебідь, у 1944 році запитав Шухевича „чи не доведеться нам усім невдовзі покинути рідну землю?” Командир відповів, що про це ще рано думати, бо „ми зможемо вдержатися в боротьбі власними силами ще три роки”.
Насправді боротися довелося значно довше, а проте Тарас Чупринка був категорично проти покидати рідну землю і не тільки коли йшлося про нього особисто, але й коли мова йшла про його сім’ю. І хоч сам відправляв цілі повстанські сотні на Захід, стверджував, що залишиться щоб „хоч кістки удобрили український ґрунт”.
В часи німецької окупації Тарас Чупринка переховувався у лісах, згодом у селах, а з 1947 у Львові та с.Білогорща. У 1944 році його часто вечорами можна було зустріти у каплиці на околиці Львова під час Богослужінь. А у вільний час Шухевич вивчав німецьку та англійську мови, слухав Бі-бі-Сі, любив грати в шахи. Його наступник на пості Командира УПА Василь КУК згадував, що після кожної виграної партії Шухевич радісно вигукував Франкове „Жеб так гордо не ревів!”
Німецькою владою було призначено велику нагороду за голову Командира УПА, проте, він спокійно ходив у німецькому однострої по вулицях Львова. Одного разу священик Василь Лаба побачив Шухевича в оперному театрі і коли під час антракту звернув увагу на те, що Романа шукають німці, той відповів: „Поляки були задурні, щоб мені щось доказати, з німцями бавлюся в піжмурки, а з Москвою ще поборемося”. Командир жив ризикованим життям, але йому завжди вдавалось перехитрити противників.
Після закінчення ІІ Світової війни, умови перебування в підпіллі значно погіршилися, проте Шухевич не втратив своєї любові до пригод. Коли по всій Галичині його розшукували чисельні загони НКВД - генерал Чупринка під фальшивими документами двічі лікувався на морі в Одесі. Іншого разу йому вдалось в однострої радянського офіцера відвідати хворого батька, який знаходився під суворим наглядом НКВД.
Незважаючи на притаманний йому оптимізм, Роман Шухевич дуже важко переживав долю своєї родини. Ще 30 червня 1941 року у Львові він віднайшов понівечене енкаведистами тіло свого брата Юрка. Після чергової радянської окупації репресій зазнала вся родина - батьків та дружину заарештували, дітей відправили на перевиховання у дитячі будинки в Чорнобилі, а потім у Сталіно (Донецьк). Командир довший час не мав інформації про їх місцеперебування. Не лише зв’язкові Тараса Чупринки, але й звичайні вояки зауважили як постарів та втомився за останні роки їх Командир.
У 1949 році, під час того як Роман Шухевич вдруге відпочивав у Одесі, він загубив медальйон із зображенням Богородиці. Своїй зв’язковій Галині Дидик сказав, що напевно скоро загине.
Це сталося 5 березня 1950 року в Білогорщі під Львовом. Роману Шухевича неодноразово вдавалося уникати смерті від рук поляків, угорців, румунів, німців, неодноразово він виходив живим із сутичок із НКВД. Втім, свою життєву місію він виконав сповна. Ще в липні 1946 року в своєму зверненні до бійців і командирів УПА Тарас Чупринка писав: „Я гордий з того, що мені довелося очолювати ту славну армію героїв, якій рівної не знає історія України”.
Одного разу, в час війни, Роман Шухевич мав зустріч із дружиною Наталею. На її запитання, як повстанці зможуть боротися проти чисельної і добре озброєної армії окупантів, Роман відповів: „Наталю, ти знаєш, як я Тебе люблю, але Україну більше”.
Юрій Шухевич: „У Галичині я зумів через підпілля встановити зв’язок із батьком... Був кінець вересня або початок жовтня 1947 року. Майже цілу ніч ми говорили про нашу родину, її арешт, дитячий будинок, втечу з нього, мандри по Україні та інше. Тоді власне батько мені сказав, що вони, тобто підпілля, борються не за те, щоб помститися за жертви, а за те, щоб подібне не могло більше повторитися. Згодом додав, що я, очевидно, мрію про підпілля, збройну боротьбу, але тепер не ті часи. Я повинен вчитися, бо воно, старше покоління, приречене загинути у цій збройній боротьбі, бути фізично винищеним. Мине час, і, ми, моє покоління, маємо піднімати народ на боротьбу за нашу державність. А хто буде це робити, коли ми такі молоді будемо знищені?! Інша справа, якби склалась така ситуація, що можливе повстання проти окупантів. Тоді він не мав би нічого проти того, щоб я пішов воювати. Він благословив би мене на такий чин, і навіть якби мені довелося загинути в цій боротьбі, то, як би йому не було тяжко, сприйняв би мою смерть як гідну смерть за свій народ. І я знов, хоч і з неохотою, попрощався з думкою іти в УПА: не міг не признати його слушності”.
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=1195