Шевченко и Давид Штраус
Предлагаю ещё одну статью Д. Чижевского, которая посвящена проблеме религии в творчестве Шевченка и её связи с "Жизнью Иисуса" Штрауса.
Шевченко і Давид Штраус
У духовному образі Шевченка його релігійність - мабуть, найзагадковіша риса. Не викликає сумніву те, що Шевченко мав глибокий інтерес до релігійних проблем - він знову і знову читає Біблію, цитує її в своїх листах і щоденнику, обирає епіграфами до своїх поезій біблійні вислови. І водночас - майже презирливе, негативне ставлення до християнських догм, до церкви та релігійних обрядів, «блюзнірство», за яке він, будучи арештованим, каявся в пізніші роки свого життя. Арешт не призвів до гірших наслідків тільки тому, що майже всі свідки блюзнірської бесіди були добряче напідпитку і тому не могли дані достатньо переконливих показань. Це двозначне ставлення Шевченка до церковного християнства було й залишається до нашого часу перешкодою для визнання поетичної величі Шевченка з боку певних кіл українського суспільства. Суперечка навколо поеми «Марія», сприйнятої як блюзнірська, зайшла так далеко, що з'явилося навіть фальсифіковане видання цього твору, в якому всі сумнівні місця виправлені в дусі церковних традицій. Але ця підробка викрила себе сама своєю жалюгідною поетичною слабкістю.
У цій статті ми робимо спробу з'ясувати один аспект питання, а саме - показати з очевидністю, що Шевченко знав, навіть якщо й не в оригіналі, «Життя Ісуса» Д. Штрауса.
1
Головна риса всього духовного образу Шевченка, головний настрій усієї його поетичної творчості, основний пафос його життя - це «антропологізм», Головна риса всього духовного образу Шевченка, головний настрій усієї його поетичної творчості, основний пафос його життя - це «антропологізм», тобто розміщення людини в центрі всього буття, цілого світу - як природного, так і історичного та культурного. Природа, історія та культура (мистецтво, наука, релігія) - все це має сенс, цінність і значення лише з огляду на цей універсальний вихідний пункт - на людину, на її переживання, бажання, потреби, прагнення.
Для нас важливо знати ставлення Шевченка до історії. В минулому він бачить не події, сили, ідеї, а тільки людей, живих, конкретних людей, які «стогнуть у кайданах», причому стогнуть точно так, як вони стогнали за часів Шевченка. «Неволя», «неправда», - проти чого боровся Шевченко, - це не етичні поняття, а людська неволя (неволя українського народу, українських селян) і людська неправда (царів, попів, панів), при цьому і «неволя», і «неправда» цілком ті самі, що і сьогодні і якими вони були до Шевченкових часів. Царі Ізраїлю, Іван Гус, перші християни - всі вони ввійшли в Шевченкову поезію лише тому, що в них він бачить щось у такій мірі людське, що воно дожило до його днів і залишається далі «сучасним» та «актуальним» . Від дуже багатьох соціальних постів Шевченко відрізняється тим, що йому цілком і повністю чужа мова філософських понять і філософських символів, що його соціальна й стична проблематика знає лише мову наскрізь антропоцентричних образів. Навіть нація постає в нього в образі конкретних людських постатей - цс або Прометей («Кавказ»), або ж «мати», «стара мати», «заплакана маги» («До мертвих і живих» тощо). І ким би не була написана «Книга буття українського народу», ця своєрідна «пророча» книга українського «месіанізму» , написана вона цілком у дусі Шевченка, якщо мати на увазі зображення світової історії з антропоцентричної точки зору; отже, історичний антропоцентризм був спільний у Шевченка з деким із побратимів з «Кирило-Мефодіївського братства».
Ясна річ, оцей історичний антропоцентризм Шевченка виявляється і в його ставленні до релігії. Минуле релігії постає для Шевченка в тому самому світлі, що й історія взагалі. Не випадково Шевченко у своїх перекладах Пророків замінює «Ізраїль» «Україною» («Осії», глава XIV), а в релігійних рухах найважливіше для нього - боротьба за свободу людини («Неофіти», «Іван Гус»). «Свята історія» теж безпосередньо зв'язується з проблемами сучасності («Царі», «Саул»).
Але не тільки це. Підхід Шевченка до всієї релігійної проблематики так само антропоцентричний. Шевченко знов і знов перечитує Євангеліє («єдина моя відрада», «Новий Завіт читаю з побожним трепетом» ), залюбки цитує його, з нього бере епіграфи до своїх творів, перекладає фрагменти Біблії, читає Тому Кемпійського, і водночас в його віршах знаходимо чимало місць, що їх багато хто з читачів уважає непристойними - мова йде про «блюзнірські» вислови Шевченка. Не лише російська поліція розпочинає слідство проти нього, а й один з його друзів, старий Максимович, пориває з ним через «його блюзнірство» і віровідступництво. У «Щоденнику» Шевченка нерідко трапляються гострі судження з релігійних питань - тут ми знаходимо то в'їдливі висловлювання про давньоруський церковний живопис, то кепкування з православних церковних обрядів. У російській архієрейській службі Божій він бачить «щось тібетське і японське», «лялькову комедію»; пасхальне богослужіння в Кремлі - цс «японська комедія» тощо. І святі тексти Шевченко не завжди читає з однаковим інтересом та однаковою увагою - Апокаліпсис здається йому «алегоричною нісенітницею».
Та, перечитавши уважно «блюзнірські», «богохульні» місця в «Щоденнику» Шевченка, ми побачимо, що всі його дошкульні судження, гострі слова, його глузування і кепкування завжди спрямовані проти того, що, на його погляд, є в релігії зовнішнім та випадковим і тільки затемнює, приховує, спотворює глибокий зміст віри - «глибокий», вічний, святий зміст релігійності. Поклоніння іконам - це «поганство». «Де християни?», «де нематеріальна ідея Добра і Чистоти?» - питає він. Його релігійне почуття уражається тим, що в «ляльковій комедії» читають Євангеліє, і між святим, у справжньому розумінні цього слова, змістом Євангелія та зовнішньою пишнотою й розкішшю церковних обрядів виникає «найвульгарніша суперечність». Його обурює «пияцтво і ненажерство» на Великдень і в дні апостолів Петра і Павла, «великих апостолів» і «вчителів», у день «пам'яті двох найбільших провозвісініків любові й миру» . Перед історичною картиною його охоплює думка про те, що «в ім'я Христа проливаються сльози і кров», «християни взаємно знищують один одного» - «і Господа зневажають!»
Одначе від читача не залишається прихованим те, в чому, власне. Шевченко бачить святе, істинний зміст християнської - та й будь-якої іншої - релігії, в чому, на його думку, полягає справжнє і вічне у проповіді Христа. Шевченко відкидає в релігії, зокрема і в християнстві, все те, що так або інакше робить з релігії якусь абстрактну силу, байдужу до конкретної живої людини чи навіть ворожу до неї, те, що перешкоджає вільному розвиткові особистості, задоволенню її потреб. Тому він бореться проти тих сторін православ'я, які, на його думку, вступають у конфлікт з естетичними потребами людини (богослужіння, традиційне церковне малярство) або з людською «натурою» (аскетизм), тому він проти зловживання релігією з політичною мстою, проти «пролиття крові і сліз» в ім'я релігії - проти релігійних війн, проти «інквізиції й автодафе», проти нелюдського ставлення церкви до деяких «гріхів» (самогубства - православна церква, як відомо, відмовляла самогубцям у похованні) . Але в усьому цьому він бачить лише виродження «істинної» релігії, тільки занепад справжньої релігійності, яка є в своїй суті загальнолюдською правдою, і, можливо, в безпосередній, простій народній вірі, навіть у напівдикунів («безсловесная, поэтическая молитва дикаря») більше сучасного, ніж у церковній вірі і в церковному житті. Ця безпосередня, природна релігія - почасти зі злим наміром - «зіпсована», «спотворена» «панами» і «папством». «Очищення» віри - завдання кожної релігійної .полини. Всі ці міркування-майже дослівне повторення думок Просвітництва XVIII ст., які були ще досить живі в Росії XIX ст.
Але поряд з цими простими думками в Шевченка є багато інших, які пов'язують його скоріше з протестантською релігійністю (раціоналістичною типу), аніж з Просвітництвом. Шевченко залишається повністю на християнськім позиції, для нього постать Христа в історії та в людському житті має виключно позитивне значення.
«Очищення» релігії означає для Шевченка досягнення безпосереднього, неопосередкованого зв'язку кожної людини з Богом, поряд з яким не може стояти жоден інший об'єкт релігійною поклоніння: «І Тобі одному помоляться всі язики вовіки і віки...»". Бог протиставляється візантійському Саваофові, який якраз і потребує посередництва між собою та людиною і дозволяє його. Подібна думка характерна і для автора «Книги буття українського народу»: «істий українець... повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятовати Бога Ісуса Христа, царя і пана над землею і небом».
Шевченкове розуміння світової історії «христоцентричне». В земному житті Христа вирішуються всі проблеми історії, насамперед головна проблема - проблема свободи. Проте Христа Шевченко «антропологізує», наближує до людини, навіть більше - робить йот людиною, адже божественне - якраз і с істинно людське. У певному розумінні Христос був «ідеальним типом» людини. З цим пов'язана і думка, з якої виріс найбільш спірний твір Шевченка, його «Марія» - твір, що є спробою «проаналізувати серце матері на прикладі життя святої Марії», «зобразити серце матері на прикладі життя Пречистої Діви». Ця думка довго гримала Шевченка в своєму полоні. Вона тісно пов'язана з одним із головних мотивів усієї його творчості. В образі Пречистої Діви Шевченко знайшов найвище втілення тієї жіночої долі, яку, мабуть, можна визначити як центральну тему поезії Шевченка. Саме ця «антропологізація» божественних образів наближує Шевченка до спроб зобразити життя Ісуса «в простих людських рисах», які так характерні для протестантської теології XIX століття.
1
Говорячи про зображення життя Ісуса «в простих людських рисах», ми маємо на увазі протестантське дослідження життя Ісуса, яке в певному розумінні найвиразніше виявилося в «Житті Ісуса» (1835-1836) Штрауса.
Шевченко, як і багато його сучасників серед земляків, відчував велику симпатію до протестантизму. Козачковський розповідає, що «Шевченко розхвалював протестантську віру». Ця симпатія знайшла вираження у його поезії «Іван Гус». Те, що учасники Кирило-Мефодіївського товариства високо оцінювали протестантизм, засвідчують такі рядки «Книги буття українського народу»: «І німецькі народи приняли благодать і стали увіходить у пущу силу, у жизнь нову і просвіщенность, і благословив їх Господь, бо вони ще лучче приняли віру, ніж греки і романці, і з'явивсь у них Лютер, котрий почав учити, що християнам повинно жити так, як жили вони до того часу, коли поприймали і попереверчували ученіе Христово царі і пани...». Зв'язок симпатій до протестантизму з настроями Просвітництва став у Шевченка підґрунтям прийняття погляду Штрауса, насамперед його думки про «секуляризоване» життя Ісуса.
Д. Штраус, як відомо, так формулював свою точку зору: «Доки християнство розглядатимуть як щось дароване людству ззовні, Христа - як того, що зійшов з небес, а його вчення - як готування до спокути людства за його кров, сама релігія буде бездуховною, а християнство - витлумаченим у дусі юдаїзму. Лише тоді, коли усвідомлять, що в Христі людство пізнало себе глибше, ніж до нього, що Ісус... та людина, в якій ця глибока свідомість уперше постала як реальна сила, матеріалізована всім його життям і вдачею, - лише в такому разі християнство дійсно стане християнським». Тому Штраус ставить перед собою завдання намалювати «образ історичного Ісуса в його простих рисах». Так розуміли твори Штрауса і його критики - у Христі Штраус «зобразив людську натуру в її універсальності». Подальші кроки в антропологізації християнства зробив Фейєрбах, побачивши в сутності Бога і в житті Христа лише втілення «загальнолюдської натури».
Поставлене Штраусом завдання, наскільки я знаю, вперше отримало поетичне вирішення саме в поезії Шевченка. Щоправда, у Шевченковій «Марії» зображено тільки життя Марії, життя Ісуса автор торкається лише наприкінці твору, проте увесь настрій поеми подібний до настрою в Штраусівському «Житті Ісуса» - зображення євангельської історії «в простих людських рисах». Шевченко відкидає все «блюзнірське», будь-яке глузування зі святих образів, він пише не «Гавриліаду», як Пушкін, а «поему-псалом» тій, до якої він звертається з такими словами:
«Все упованіс моє
На тебе, мій пресвітлий раю...»
«Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, благая!»
«Благословенная в женах.
Святая праведная мати
Святого сина на землі...» .
Земне життя Христа все-таки залишається для нього центральним пунктом світової історії. Але подібність настроїв - це майже єдине, що дозволяє нам бачити певну спорідненість між «Життям Ісуса» Штрауса і поемою Шевченка. Загалом Шевченко в основу свого твору кладе євангельську оповідь, доповнення і зміни якої майже без винятку ґрунтуються на апокрифічних та іконографічних мотивах, які були йому знайомі з фольклору та завдяки вивченню історії мистецтва.
Ми знаходимо лише два місця, в яких подібність Шевченка і Штрауса, мабуть, не випадкова. Це, по-перше, розповідь про участь Марії в проповідях і в житті Ісуса. Другий пункт - це звістка про народження Христа, яка подається достоту, як і в Штрауса в зображенні Т. Паулюса з його твору про «Життя Ісуса». Паулюс пише: «Якщо вона (Елизавета) мала надію породити божого пророка, то повинна була бажати, щоб був він найвищим пророком, предтечею месії, отже, щоб згодом народився і цей останній. А в своєму роду вона мала одну особу цілком придатною бути матір'ю месії, - непорочну Марію, нащадка Давида; йшлося тільки про те, щоб збудити в ній ці особливі надії». Треба уявити собі, «що хтось видав себе за ангела та Гавриїла і як начебто посланець Бога переспав з Марією, щоб зачати з нею месію». «Тут Марія постає як благочестива мрійниця, а той, хто видає себе за божого вістовця, - як обманщик або як грубий фанатик». «Марія... ошукана закоханим і мрійливим юнаком... і водночас ненароком знову сама шукала інших». Можливо, тільки з такого погляду і можна зрозуміти той факт (інакше він у зображенні «Марії» Шевченка залишається неясним), що провісник приходить від Елизавет до Марії і є апостолом прийдешнього месії. Впадає в око сюжетна подібність із Штраусом-Паулюсом у цій частині поеми.
Тут слід указати на те, що на своєму життєвому шляху Шевченко не раз зустрічав ім'я Штрауса, у різні часи був знайомий із його прихильниками і завдяки цьому утверджувався в думці зобразити життя Марії та Ісуса в «проТут слід указати на те, що на своєму життєвому шляху Шевченко не раз зустрічав ім'я Штрауса, у різні часи був знайомий із його прихильниками і завдяки цьому утверджувався в думці зобразити життя Марії та Ісуса в «простих людських рисах». Той факт, що Штраус дав наукове антропологізоване зображення життя Ісуса, міг тільки посилити рішення Шевченка. Само собою зрозуміло, що Шевченко поставив проблему суто по-мистецькому, а не по-науковому: «зобразити серце матері на прикладі життя Пречистої Діви». І теми, і окремі мотиви «Марії» виростають з усього мистецького розвитку Шевченка.
3
Одначе безпосереднього свідчення, що Шевченко був знайомий з думками Штрауса, у нас немає. Але ми маємо безліч непрямих доказів того, що в найближчому оточенні Шевченка Штрауса знали й шанували.
Між членами Кирило-Мефодіївського товариства велися розмови про релігійні проблеми. Цс неодноразово засвідчують зізнання «братчиків» перед слідчими: так, Тулуб розповідав про Гулака, що вони розмовляли «про релігію у її відношенні до філософії». Тулуб говорив із Кулішем «про релігію, про поезію...» . Серед подробиць розмов Тулуб називає «неокатолицизм» і «вчення Штрауса, яке, як ми чули, відкидає всі міфи у християнській релігії». Те саме засвідчив О. Маркович. Релігійні інтереси, як відомо, були в «братчиків» дуже сильні, отож така тема, як вчення Штрауса, в жодному разі не могла згадуватися лише побіжно.
Про Штрауса «братчики» могли чимало чути і в київських академічних колах, адже київські теологи й філософи приділяли увагу Штраусові більше, ніж учені деяких інших російських університетів того часу. Про це яскраво свідчать дві кумедні історії, які дійшли до нас.
Вищезгаданий студент університету Тулуб дозволив собі жарт із професором теології Київського університету (і філософії в Київській Духовній академії) Скворцовим, про який оповідає київський мемуарист А. А. Солта-нівський. У своїх лекціях Скворцов досить багато часу присвячував критиці вчення Штрауса. Студентові Тулубові (з якої причини, про це ми, звичайно, нічого не знаємо: те, що повідомляє про це Солганівський, є лише його власним припущенням) спало на думку ввести професора в оману. Під час сповіді він розповів професорові, який одночасно був і духовником студентів, що «вивчаючи Євангеліє та діяння апостолів і завдяки серйозному обдумуванню, він прийшов до думки, що спаситель був тільки побожним пророком і вчителем віри... а не Богом. Що чудеса неможливі і що євангелісти та апостоли вигадали чудо для того, щоб краще поширювати християнство». Скворцов «два дні розмовляв із Тулубом і, на свою радість, знову зробив його віруючим». «Про безневір'я Тулуба і чудесне навернення його до релігії невдовзі заговорив увесь університет і все місто. Тулуб ніколи б не додумався оголосити себе невіруючим: Скворцов сам наштовхнув його на цю думку, заперечуючи на своїх лекціях тези Штрауса, спрямовані проти чуда і проти божественної сутності спасителя...».
Інший випадок, пов'язаний з ім'ям Штрауса, трапився ще з одним київським професором, ставши відомим якщо не на все місто, то принаймні на «весь університет», тобто колам, до яких через посередництво «братчиків» стояв близько і Шевченко (Шевченко, зрештою, був призначений на посаду «академічного художника», тобто вчителя малювання в Київському університеті). Професор Петро Семенович Авсенєв був у близьких особистих стосунках з «братчиками», позичав їм книги, запрошував їх до себе, і багато з них високо шанували його. Авсснєв, шеллінгіанець і глибоко релігійна людина (пізніше він став ченцем під іменем Феофан), «одного разу взяв з університетської бібліотеки книгу Штрауса «Життя Ісуса», але не зміг спокійно її читати, і закінчилося тим, що, аби книжка не збивала з пантслику інших, він вкинув її в піч, і вона згоріла». Про це розповів у своїх цікавих спогадах колега Авсснєва О. Новицький, професор філософії в університеті. Ця історія скоро стала відомою в широких колах, бо, хоч Авсенєв відшкодував вартість книжки (7 рублів 42 копійки), незабаром прийшов запит з міністерства, яке побачило в університетській бухгалтерії, що ця «безумовно заборонена книга» в Росії зникла, і виникла підозра, що книга потрапила в якісь чужі руки. Ректор звернувся до Авсенєва (який тим часом, 1844 року, залишив університетську доцентуру). Від Авсенєва прийшов лист такого змісту: «Одного разу вночі я читав книжку, сидячи за столом, на якому горіла свічка і лежали обидва томи твору, і непомітно заснув глибоким сном. Прокинувся я від запаху, побачивши, що свічка перекинулась і розплавилась, а речі, що лежали біля неї, - зошити та книжки - були охоплені полум'ям або тліли; поміж цих речей були й обидва томи згаданого твору. Я врятував лише невеликі рештки твору, випадково зберігшії їх разом з іншими обгорілими речами, і тепер маю честь прилучити їх до листа як доказ того, що обидва названих томи дійсно згоріли, на їхніх рештках ще можна розгледіти номери сторінок». Адміністрація університету переслала цей лист і рештки книг до міністерства.Ця історія і чутка проте, що Авсенєв навмисне спалив «блюзнірські» книги, невдовзі стала «загальновідомою» .
Члени Кирило-Мефодіївського товариства виявляли великий інтерес до протестантської теології. Їхні симпатії до протестантизму видно із «Книги буття українського народу». Саме 1845 року в європейській пресі (за якою стежили «братчики») ім'я Штрауса зазвучало знову, бо в 1845 році бургомістром Цюріха було обрано Фуррера, якому разом з усім цюріхським урядом довелося піти у відставку 1836 року через те, що він запросив Штрауса на роботу в Цюріхському університеті. Спогади про цюріхський переворот 1836 року - про один з останніх релігійних рухів - знову ожили і повинні були викликати в братчиків великий інтерес, спричинившись до нових розмов про Штрауса.
Шевченко міг почути про Штрауса і в Петербурзі, в колі «петрашевців», з якими він підтримував стосунки.
Ми не можемо сказати, чи чув Шевченко в Києві або в Петербурзі щось конкретне про «Життя Ісуса» Штрауса, але, принаймні, він міг отримати відповіді на свої запитання від читачів Штрауса і, отже, в такий спосіб дізнатися про подробиці, які його особливо цікавили.
Навіть на засланні в Шевченка виникали знайомства, які повинні були знову спрямувати його увагу на Штрауса та інших критиків традиційної теології. Тут він познайомився з польським постом і другом А. Сови-Желіговського Б. Залеським. А через А. Сову-Желіговського зв'язки вели до Штрауса. У Шевченкових листах до Залеського Сова згадується не менше як 13 разів; Шевченко прагне познайомитись з ним, отримує від Залеського портрет Сови, пізніше вітає його в своїх листах, не будучи з ним знайомим.
Шевченко згадує і твори Сови, між іншим, і його «драматичну фантазію» «Йордан» (1845), яку він, очевидно, вже читав раніше, - «"Йордана" і Сову я знаю, як своє серце», «О, з якою насолодою прочитав би я тепер його "Йордан"!» . Шевченко особисто познайомився з Совою пізніше - в березні 1858 року вони зустрічалися в Петербурзі щонайменше тричі.
Але якраз у «драматичній фантазії» «Йордан» ми читаємо такі рядки: «злий дух говорить»:
Wy cheecie tylko prawdç w starym znac mundurze:
juz sic mundur ten podart na Golgoty gôrze,
juz SIowo, ktôre przyszlo і stalo sie cialem,
powieszone oddawna - ja sam pomagalem.
Juz niema Slowa ciala; tylko krzyz widzicie:
Strus siedzi і swym dziobem dziobie bez litosci,
tuz przy Strusiu Chlop dzielnie siekiera go wali,
a tuz Ognisty Sirumien z podstawy go pali.
Przestaiicie, glupcy, wierzyc!
У примітках Сова каже, що «Strus» (=Straus), «Chlop» (=Bauer-селянин), і «Ognisty Strumieiï» (=feuriger Bach - вогняний потік) це Давид Штраус, Бруно Бауср і Л. Фейербах і що сама картина виникла під впливом «німецької карикатури».
Сова поєднує глибоку віру з визнанням права на критичне розуміння, християнство - з політичним радикалізмом; обидві ці риси могли бути дуже симпатичні Шевченкові. Цитовані вище рядки він читав не без особливої уваги.
Повернувшись із заслання до Петербурга, Шевченко якраз там знову повинен був стикатися із багатьма згадками про Штрауса. Щойно ми згадували зустрічі із Совою. Спогади про старих друзів і про роки, проведені в Києві, ожили, і пережите та передумане знову постало перед очима. Але, без сумніву, навів його на думки про Штрауса ще й новий знайомий. Це був художник А. А. Іванов. Адже якраз у цей час в Петербурзі нарешті було виставлено великий твір Іванова - «Явлення Христа народові», над яким він працював два десятиліття, одночасно з рядом підготовчих робіт до всієї серії картин, які повинні були зобразити все життя Ісуса відповідно до поглядів Штрауса . «Життя Ісуса» Іванов знав «майже напам'ять». Він хотів навіть запросити Штрауса до Рима, щоб той сказав, чи виражає його думки велике полотно Іванова. Іванов мав задум створити «храм» - подати в картинах твір Штрауса . Звичайно, можна сказати, що паралелі між міфами та Євангеліями для Іванова не були підставою того, щоб відкинути оповіді Євангелій, а скоріше доказом того, що загальний релігійний досвід людства єдиний і концентрується навколо постаті Христа. У «храмі» сцени з життя Христа і сюжети з міфології повинні були творити одну єдність всіх народів (це певним чином нагадує ідеї Шеллінга пізнішого періоду). Пережита під впливом Штрауса релігійна криза паралізувала творчі сили Іванова. Крім першої (вона стала й останньою) картини «храму», Іванов зробив ще тільки ряд ескізів до подальших картин.
Шевченко як художник і раніше виявляв інтерес до Іванова. Ще до заслання він багато чув про його картину (яка тоді була вже в стадії підготовки) , іншу його картину «Марію Магдалину...» не вважав незначною , знає він і відомий лист Гоголя про Іванова (1846). Шевченко згадує Іванова і на засланні: у повісті «Художник» один із її героїв зустрічає Іванова в Римі.
Дорогою в Петербург Шевченко дізнається з газет, що картину Іванова нарешті виставлено. Він сумнівається, що двадцятирічна праця «зберегла соковитість і свіжість життя». Пост згадує Іванова та його картину і наступного дня. З Івановим, що повернувся з Рима, він зустрічається в Петербурзі, позаяк обидва вони бували в одному мистецькому колі (наприклад, у графа А.Толстого), і невдовзі в своїх листах Іванов говорить про Шевченка як про доброго знайомого: «Ми їхали всі разом, разом із Шевченком». У той час Шевченко навчався гравіруванню у Йордана, приятеля Іванова, зближуючись із ним особисто. Іванов також часто зустрічається тоді з Йорданом. Цілком природно, що ідеологічні сторони мистецької діяльності Іванова могли стати предметом розмови Йордана з Шевченком, і якщо ми ні в (Щоденнику», ні в Шевченкових листах не знаходимо згадок про Штрауса, то, мабуть, це можна пояснити лише тим, що такі згадки не особливо були бажані з суто антиполіцейських застережень, адже Іванов у своїх листах теж «одним словом не згадує свого кумира!
Картина Іванова через свою «сухість» не могла справити на Шевченка особливого враження. Важливіші з цього погляду, звичайно, малюнки Іванова, що їх Шевченко міг бачити, - серед них знаходимо кілька зображень, які стосуються нашого повідомлення.
Незабаром Іванов помер. У газетних статтях про нього Штраус, напевно не згадувався зовсім. Але в мистецьких колах ця тема, мабуть, не залишалася непорушеною, адже вплив Штрауса, який так багато важив у долі Іванова, не можна було замовчати! Шевченко знову отримував добру спонуку поміркувати над проблемою «антропологічної» теології.
У кожному разі, для російського художника і для українського поета «секуляризоване», «світське», «антронологізоване» зображення подій зі «святої» історії аж ніяк не було профанацією їх, богохульством, а навпаки - проплавленням їхнього значення для людства. І якщо якісь із висловлювань Штрауса могли вплинути на обох, то це напевне були міркування такого характеру: «Історія Євангелія в основі своїй є історією людської натури взагалі, уявленої як ідеал на прикладі життя Єдиного. Євангеліє показує нам, якою повинна бути людина» . Життя Христа (а також його матері) - це тільки «ідея людства у формі життя конкретної особистості».
Шевченко і Давид Штраус
У духовному образі Шевченка його релігійність - мабуть, найзагадковіша риса. Не викликає сумніву те, що Шевченко мав глибокий інтерес до релігійних проблем - він знову і знову читає Біблію, цитує її в своїх листах і щоденнику, обирає епіграфами до своїх поезій біблійні вислови. І водночас - майже презирливе, негативне ставлення до християнських догм, до церкви та релігійних обрядів, «блюзнірство», за яке він, будучи арештованим, каявся в пізніші роки свого життя. Арешт не призвів до гірших наслідків тільки тому, що майже всі свідки блюзнірської бесіди були добряче напідпитку і тому не могли дані достатньо переконливих показань. Це двозначне ставлення Шевченка до церковного християнства було й залишається до нашого часу перешкодою для визнання поетичної величі Шевченка з боку певних кіл українського суспільства. Суперечка навколо поеми «Марія», сприйнятої як блюзнірська, зайшла так далеко, що з'явилося навіть фальсифіковане видання цього твору, в якому всі сумнівні місця виправлені в дусі церковних традицій. Але ця підробка викрила себе сама своєю жалюгідною поетичною слабкістю.
У цій статті ми робимо спробу з'ясувати один аспект питання, а саме - показати з очевидністю, що Шевченко знав, навіть якщо й не в оригіналі, «Життя Ісуса» Д. Штрауса.
1
Головна риса всього духовного образу Шевченка, головний настрій усієї його поетичної творчості, основний пафос його життя - це «антропологізм», Головна риса всього духовного образу Шевченка, головний настрій усієї його поетичної творчості, основний пафос його життя - це «антропологізм», тобто розміщення людини в центрі всього буття, цілого світу - як природного, так і історичного та культурного. Природа, історія та культура (мистецтво, наука, релігія) - все це має сенс, цінність і значення лише з огляду на цей універсальний вихідний пункт - на людину, на її переживання, бажання, потреби, прагнення.
Для нас важливо знати ставлення Шевченка до історії. В минулому він бачить не події, сили, ідеї, а тільки людей, живих, конкретних людей, які «стогнуть у кайданах», причому стогнуть точно так, як вони стогнали за часів Шевченка. «Неволя», «неправда», - проти чого боровся Шевченко, - це не етичні поняття, а людська неволя (неволя українського народу, українських селян) і людська неправда (царів, попів, панів), при цьому і «неволя», і «неправда» цілком ті самі, що і сьогодні і якими вони були до Шевченкових часів. Царі Ізраїлю, Іван Гус, перші християни - всі вони ввійшли в Шевченкову поезію лише тому, що в них він бачить щось у такій мірі людське, що воно дожило до його днів і залишається далі «сучасним» та «актуальним» . Від дуже багатьох соціальних постів Шевченко відрізняється тим, що йому цілком і повністю чужа мова філософських понять і філософських символів, що його соціальна й стична проблематика знає лише мову наскрізь антропоцентричних образів. Навіть нація постає в нього в образі конкретних людських постатей - цс або Прометей («Кавказ»), або ж «мати», «стара мати», «заплакана маги» («До мертвих і живих» тощо). І ким би не була написана «Книга буття українського народу», ця своєрідна «пророча» книга українського «месіанізму» , написана вона цілком у дусі Шевченка, якщо мати на увазі зображення світової історії з антропоцентричної точки зору; отже, історичний антропоцентризм був спільний у Шевченка з деким із побратимів з «Кирило-Мефодіївського братства».
Ясна річ, оцей історичний антропоцентризм Шевченка виявляється і в його ставленні до релігії. Минуле релігії постає для Шевченка в тому самому світлі, що й історія взагалі. Не випадково Шевченко у своїх перекладах Пророків замінює «Ізраїль» «Україною» («Осії», глава XIV), а в релігійних рухах найважливіше для нього - боротьба за свободу людини («Неофіти», «Іван Гус»). «Свята історія» теж безпосередньо зв'язується з проблемами сучасності («Царі», «Саул»).
Але не тільки це. Підхід Шевченка до всієї релігійної проблематики так само антропоцентричний. Шевченко знов і знов перечитує Євангеліє («єдина моя відрада», «Новий Завіт читаю з побожним трепетом» ), залюбки цитує його, з нього бере епіграфи до своїх творів, перекладає фрагменти Біблії, читає Тому Кемпійського, і водночас в його віршах знаходимо чимало місць, що їх багато хто з читачів уважає непристойними - мова йде про «блюзнірські» вислови Шевченка. Не лише російська поліція розпочинає слідство проти нього, а й один з його друзів, старий Максимович, пориває з ним через «його блюзнірство» і віровідступництво. У «Щоденнику» Шевченка нерідко трапляються гострі судження з релігійних питань - тут ми знаходимо то в'їдливі висловлювання про давньоруський церковний живопис, то кепкування з православних церковних обрядів. У російській архієрейській службі Божій він бачить «щось тібетське і японське», «лялькову комедію»; пасхальне богослужіння в Кремлі - цс «японська комедія» тощо. І святі тексти Шевченко не завжди читає з однаковим інтересом та однаковою увагою - Апокаліпсис здається йому «алегоричною нісенітницею».
Та, перечитавши уважно «блюзнірські», «богохульні» місця в «Щоденнику» Шевченка, ми побачимо, що всі його дошкульні судження, гострі слова, його глузування і кепкування завжди спрямовані проти того, що, на його погляд, є в релігії зовнішнім та випадковим і тільки затемнює, приховує, спотворює глибокий зміст віри - «глибокий», вічний, святий зміст релігійності. Поклоніння іконам - це «поганство». «Де християни?», «де нематеріальна ідея Добра і Чистоти?» - питає він. Його релігійне почуття уражається тим, що в «ляльковій комедії» читають Євангеліє, і між святим, у справжньому розумінні цього слова, змістом Євангелія та зовнішньою пишнотою й розкішшю церковних обрядів виникає «найвульгарніша суперечність». Його обурює «пияцтво і ненажерство» на Великдень і в дні апостолів Петра і Павла, «великих апостолів» і «вчителів», у день «пам'яті двох найбільших провозвісініків любові й миру» . Перед історичною картиною його охоплює думка про те, що «в ім'я Христа проливаються сльози і кров», «християни взаємно знищують один одного» - «і Господа зневажають!»
Одначе від читача не залишається прихованим те, в чому, власне. Шевченко бачить святе, істинний зміст християнської - та й будь-якої іншої - релігії, в чому, на його думку, полягає справжнє і вічне у проповіді Христа. Шевченко відкидає в релігії, зокрема і в християнстві, все те, що так або інакше робить з релігії якусь абстрактну силу, байдужу до конкретної живої людини чи навіть ворожу до неї, те, що перешкоджає вільному розвиткові особистості, задоволенню її потреб. Тому він бореться проти тих сторін православ'я, які, на його думку, вступають у конфлікт з естетичними потребами людини (богослужіння, традиційне церковне малярство) або з людською «натурою» (аскетизм), тому він проти зловживання релігією з політичною мстою, проти «пролиття крові і сліз» в ім'я релігії - проти релігійних війн, проти «інквізиції й автодафе», проти нелюдського ставлення церкви до деяких «гріхів» (самогубства - православна церква, як відомо, відмовляла самогубцям у похованні) . Але в усьому цьому він бачить лише виродження «істинної» релігії, тільки занепад справжньої релігійності, яка є в своїй суті загальнолюдською правдою, і, можливо, в безпосередній, простій народній вірі, навіть у напівдикунів («безсловесная, поэтическая молитва дикаря») більше сучасного, ніж у церковній вірі і в церковному житті. Ця безпосередня, природна релігія - почасти зі злим наміром - «зіпсована», «спотворена» «панами» і «папством». «Очищення» віри - завдання кожної релігійної .полини. Всі ці міркування-майже дослівне повторення думок Просвітництва XVIII ст., які були ще досить живі в Росії XIX ст.
Але поряд з цими простими думками в Шевченка є багато інших, які пов'язують його скоріше з протестантською релігійністю (раціоналістичною типу), аніж з Просвітництвом. Шевченко залишається повністю на християнськім позиції, для нього постать Христа в історії та в людському житті має виключно позитивне значення.
«Очищення» релігії означає для Шевченка досягнення безпосереднього, неопосередкованого зв'язку кожної людини з Богом, поряд з яким не може стояти жоден інший об'єкт релігійною поклоніння: «І Тобі одному помоляться всі язики вовіки і віки...»". Бог протиставляється візантійському Саваофові, який якраз і потребує посередництва між собою та людиною і дозволяє його. Подібна думка характерна і для автора «Книги буття українського народу»: «істий українець... повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятовати Бога Ісуса Христа, царя і пана над землею і небом».
Шевченкове розуміння світової історії «христоцентричне». В земному житті Христа вирішуються всі проблеми історії, насамперед головна проблема - проблема свободи. Проте Христа Шевченко «антропологізує», наближує до людини, навіть більше - робить йот людиною, адже божественне - якраз і с істинно людське. У певному розумінні Христос був «ідеальним типом» людини. З цим пов'язана і думка, з якої виріс найбільш спірний твір Шевченка, його «Марія» - твір, що є спробою «проаналізувати серце матері на прикладі життя святої Марії», «зобразити серце матері на прикладі життя Пречистої Діви». Ця думка довго гримала Шевченка в своєму полоні. Вона тісно пов'язана з одним із головних мотивів усієї його творчості. В образі Пречистої Діви Шевченко знайшов найвище втілення тієї жіночої долі, яку, мабуть, можна визначити як центральну тему поезії Шевченка. Саме ця «антропологізація» божественних образів наближує Шевченка до спроб зобразити життя Ісуса «в простих людських рисах», які так характерні для протестантської теології XIX століття.
1
Говорячи про зображення життя Ісуса «в простих людських рисах», ми маємо на увазі протестантське дослідження життя Ісуса, яке в певному розумінні найвиразніше виявилося в «Житті Ісуса» (1835-1836) Штрауса.
Шевченко, як і багато його сучасників серед земляків, відчував велику симпатію до протестантизму. Козачковський розповідає, що «Шевченко розхвалював протестантську віру». Ця симпатія знайшла вираження у його поезії «Іван Гус». Те, що учасники Кирило-Мефодіївського товариства високо оцінювали протестантизм, засвідчують такі рядки «Книги буття українського народу»: «І німецькі народи приняли благодать і стали увіходить у пущу силу, у жизнь нову і просвіщенность, і благословив їх Господь, бо вони ще лучче приняли віру, ніж греки і романці, і з'явивсь у них Лютер, котрий почав учити, що християнам повинно жити так, як жили вони до того часу, коли поприймали і попереверчували ученіе Христово царі і пани...». Зв'язок симпатій до протестантизму з настроями Просвітництва став у Шевченка підґрунтям прийняття погляду Штрауса, насамперед його думки про «секуляризоване» життя Ісуса.
Д. Штраус, як відомо, так формулював свою точку зору: «Доки християнство розглядатимуть як щось дароване людству ззовні, Христа - як того, що зійшов з небес, а його вчення - як готування до спокути людства за його кров, сама релігія буде бездуховною, а християнство - витлумаченим у дусі юдаїзму. Лише тоді, коли усвідомлять, що в Христі людство пізнало себе глибше, ніж до нього, що Ісус... та людина, в якій ця глибока свідомість уперше постала як реальна сила, матеріалізована всім його життям і вдачею, - лише в такому разі християнство дійсно стане християнським». Тому Штраус ставить перед собою завдання намалювати «образ історичного Ісуса в його простих рисах». Так розуміли твори Штрауса і його критики - у Христі Штраус «зобразив людську натуру в її універсальності». Подальші кроки в антропологізації християнства зробив Фейєрбах, побачивши в сутності Бога і в житті Христа лише втілення «загальнолюдської натури».
Поставлене Штраусом завдання, наскільки я знаю, вперше отримало поетичне вирішення саме в поезії Шевченка. Щоправда, у Шевченковій «Марії» зображено тільки життя Марії, життя Ісуса автор торкається лише наприкінці твору, проте увесь настрій поеми подібний до настрою в Штраусівському «Житті Ісуса» - зображення євангельської історії «в простих людських рисах». Шевченко відкидає все «блюзнірське», будь-яке глузування зі святих образів, він пише не «Гавриліаду», як Пушкін, а «поему-псалом» тій, до якої він звертається з такими словами:
«Все упованіс моє
На тебе, мій пресвітлий раю...»
«Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, благая!»
«Благословенная в женах.
Святая праведная мати
Святого сина на землі...» .
Земне життя Христа все-таки залишається для нього центральним пунктом світової історії. Але подібність настроїв - це майже єдине, що дозволяє нам бачити певну спорідненість між «Життям Ісуса» Штрауса і поемою Шевченка. Загалом Шевченко в основу свого твору кладе євангельську оповідь, доповнення і зміни якої майже без винятку ґрунтуються на апокрифічних та іконографічних мотивах, які були йому знайомі з фольклору та завдяки вивченню історії мистецтва.
Ми знаходимо лише два місця, в яких подібність Шевченка і Штрауса, мабуть, не випадкова. Це, по-перше, розповідь про участь Марії в проповідях і в житті Ісуса. Другий пункт - це звістка про народження Христа, яка подається достоту, як і в Штрауса в зображенні Т. Паулюса з його твору про «Життя Ісуса». Паулюс пише: «Якщо вона (Елизавета) мала надію породити божого пророка, то повинна була бажати, щоб був він найвищим пророком, предтечею месії, отже, щоб згодом народився і цей останній. А в своєму роду вона мала одну особу цілком придатною бути матір'ю месії, - непорочну Марію, нащадка Давида; йшлося тільки про те, щоб збудити в ній ці особливі надії». Треба уявити собі, «що хтось видав себе за ангела та Гавриїла і як начебто посланець Бога переспав з Марією, щоб зачати з нею месію». «Тут Марія постає як благочестива мрійниця, а той, хто видає себе за божого вістовця, - як обманщик або як грубий фанатик». «Марія... ошукана закоханим і мрійливим юнаком... і водночас ненароком знову сама шукала інших». Можливо, тільки з такого погляду і можна зрозуміти той факт (інакше він у зображенні «Марії» Шевченка залишається неясним), що провісник приходить від Елизавет до Марії і є апостолом прийдешнього месії. Впадає в око сюжетна подібність із Штраусом-Паулюсом у цій частині поеми.
Тут слід указати на те, що на своєму життєвому шляху Шевченко не раз зустрічав ім'я Штрауса, у різні часи був знайомий із його прихильниками і завдяки цьому утверджувався в думці зобразити життя Марії та Ісуса в «проТут слід указати на те, що на своєму життєвому шляху Шевченко не раз зустрічав ім'я Штрауса, у різні часи був знайомий із його прихильниками і завдяки цьому утверджувався в думці зобразити життя Марії та Ісуса в «простих людських рисах». Той факт, що Штраус дав наукове антропологізоване зображення життя Ісуса, міг тільки посилити рішення Шевченка. Само собою зрозуміло, що Шевченко поставив проблему суто по-мистецькому, а не по-науковому: «зобразити серце матері на прикладі життя Пречистої Діви». І теми, і окремі мотиви «Марії» виростають з усього мистецького розвитку Шевченка.
3
Одначе безпосереднього свідчення, що Шевченко був знайомий з думками Штрауса, у нас немає. Але ми маємо безліч непрямих доказів того, що в найближчому оточенні Шевченка Штрауса знали й шанували.
Між членами Кирило-Мефодіївського товариства велися розмови про релігійні проблеми. Цс неодноразово засвідчують зізнання «братчиків» перед слідчими: так, Тулуб розповідав про Гулака, що вони розмовляли «про релігію у її відношенні до філософії». Тулуб говорив із Кулішем «про релігію, про поезію...» . Серед подробиць розмов Тулуб називає «неокатолицизм» і «вчення Штрауса, яке, як ми чули, відкидає всі міфи у християнській релігії». Те саме засвідчив О. Маркович. Релігійні інтереси, як відомо, були в «братчиків» дуже сильні, отож така тема, як вчення Штрауса, в жодному разі не могла згадуватися лише побіжно.
Про Штрауса «братчики» могли чимало чути і в київських академічних колах, адже київські теологи й філософи приділяли увагу Штраусові більше, ніж учені деяких інших російських університетів того часу. Про це яскраво свідчать дві кумедні історії, які дійшли до нас.
Вищезгаданий студент університету Тулуб дозволив собі жарт із професором теології Київського університету (і філософії в Київській Духовній академії) Скворцовим, про який оповідає київський мемуарист А. А. Солта-нівський. У своїх лекціях Скворцов досить багато часу присвячував критиці вчення Штрауса. Студентові Тулубові (з якої причини, про це ми, звичайно, нічого не знаємо: те, що повідомляє про це Солганівський, є лише його власним припущенням) спало на думку ввести професора в оману. Під час сповіді він розповів професорові, який одночасно був і духовником студентів, що «вивчаючи Євангеліє та діяння апостолів і завдяки серйозному обдумуванню, він прийшов до думки, що спаситель був тільки побожним пророком і вчителем віри... а не Богом. Що чудеса неможливі і що євангелісти та апостоли вигадали чудо для того, щоб краще поширювати християнство». Скворцов «два дні розмовляв із Тулубом і, на свою радість, знову зробив його віруючим». «Про безневір'я Тулуба і чудесне навернення його до релігії невдовзі заговорив увесь університет і все місто. Тулуб ніколи б не додумався оголосити себе невіруючим: Скворцов сам наштовхнув його на цю думку, заперечуючи на своїх лекціях тези Штрауса, спрямовані проти чуда і проти божественної сутності спасителя...».
Інший випадок, пов'язаний з ім'ям Штрауса, трапився ще з одним київським професором, ставши відомим якщо не на все місто, то принаймні на «весь університет», тобто колам, до яких через посередництво «братчиків» стояв близько і Шевченко (Шевченко, зрештою, був призначений на посаду «академічного художника», тобто вчителя малювання в Київському університеті). Професор Петро Семенович Авсенєв був у близьких особистих стосунках з «братчиками», позичав їм книги, запрошував їх до себе, і багато з них високо шанували його. Авсснєв, шеллінгіанець і глибоко релігійна людина (пізніше він став ченцем під іменем Феофан), «одного разу взяв з університетської бібліотеки книгу Штрауса «Життя Ісуса», але не зміг спокійно її читати, і закінчилося тим, що, аби книжка не збивала з пантслику інших, він вкинув її в піч, і вона згоріла». Про це розповів у своїх цікавих спогадах колега Авсснєва О. Новицький, професор філософії в університеті. Ця історія скоро стала відомою в широких колах, бо, хоч Авсенєв відшкодував вартість книжки (7 рублів 42 копійки), незабаром прийшов запит з міністерства, яке побачило в університетській бухгалтерії, що ця «безумовно заборонена книга» в Росії зникла, і виникла підозра, що книга потрапила в якісь чужі руки. Ректор звернувся до Авсенєва (який тим часом, 1844 року, залишив університетську доцентуру). Від Авсенєва прийшов лист такого змісту: «Одного разу вночі я читав книжку, сидячи за столом, на якому горіла свічка і лежали обидва томи твору, і непомітно заснув глибоким сном. Прокинувся я від запаху, побачивши, що свічка перекинулась і розплавилась, а речі, що лежали біля неї, - зошити та книжки - були охоплені полум'ям або тліли; поміж цих речей були й обидва томи згаданого твору. Я врятував лише невеликі рештки твору, випадково зберігшії їх разом з іншими обгорілими речами, і тепер маю честь прилучити їх до листа як доказ того, що обидва названих томи дійсно згоріли, на їхніх рештках ще можна розгледіти номери сторінок». Адміністрація університету переслала цей лист і рештки книг до міністерства.Ця історія і чутка проте, що Авсенєв навмисне спалив «блюзнірські» книги, невдовзі стала «загальновідомою» .
Члени Кирило-Мефодіївського товариства виявляли великий інтерес до протестантської теології. Їхні симпатії до протестантизму видно із «Книги буття українського народу». Саме 1845 року в європейській пресі (за якою стежили «братчики») ім'я Штрауса зазвучало знову, бо в 1845 році бургомістром Цюріха було обрано Фуррера, якому разом з усім цюріхським урядом довелося піти у відставку 1836 року через те, що він запросив Штрауса на роботу в Цюріхському університеті. Спогади про цюріхський переворот 1836 року - про один з останніх релігійних рухів - знову ожили і повинні були викликати в братчиків великий інтерес, спричинившись до нових розмов про Штрауса.
Шевченко міг почути про Штрауса і в Петербурзі, в колі «петрашевців», з якими він підтримував стосунки.
Ми не можемо сказати, чи чув Шевченко в Києві або в Петербурзі щось конкретне про «Життя Ісуса» Штрауса, але, принаймні, він міг отримати відповіді на свої запитання від читачів Штрауса і, отже, в такий спосіб дізнатися про подробиці, які його особливо цікавили.
Навіть на засланні в Шевченка виникали знайомства, які повинні були знову спрямувати його увагу на Штрауса та інших критиків традиційної теології. Тут він познайомився з польським постом і другом А. Сови-Желіговського Б. Залеським. А через А. Сову-Желіговського зв'язки вели до Штрауса. У Шевченкових листах до Залеського Сова згадується не менше як 13 разів; Шевченко прагне познайомитись з ним, отримує від Залеського портрет Сови, пізніше вітає його в своїх листах, не будучи з ним знайомим.
Шевченко згадує і твори Сови, між іншим, і його «драматичну фантазію» «Йордан» (1845), яку він, очевидно, вже читав раніше, - «"Йордана" і Сову я знаю, як своє серце», «О, з якою насолодою прочитав би я тепер його "Йордан"!» . Шевченко особисто познайомився з Совою пізніше - в березні 1858 року вони зустрічалися в Петербурзі щонайменше тричі.
Але якраз у «драматичній фантазії» «Йордан» ми читаємо такі рядки: «злий дух говорить»:
Wy cheecie tylko prawdç w starym znac mundurze:
juz sic mundur ten podart na Golgoty gôrze,
juz SIowo, ktôre przyszlo і stalo sie cialem,
powieszone oddawna - ja sam pomagalem.
Juz niema Slowa ciala; tylko krzyz widzicie:
Strus siedzi і swym dziobem dziobie bez litosci,
tuz przy Strusiu Chlop dzielnie siekiera go wali,
a tuz Ognisty Sirumien z podstawy go pali.
Przestaiicie, glupcy, wierzyc!
У примітках Сова каже, що «Strus» (=Straus), «Chlop» (=Bauer-селянин), і «Ognisty Strumieiï» (=feuriger Bach - вогняний потік) це Давид Штраус, Бруно Бауср і Л. Фейербах і що сама картина виникла під впливом «німецької карикатури».
Сова поєднує глибоку віру з визнанням права на критичне розуміння, християнство - з політичним радикалізмом; обидві ці риси могли бути дуже симпатичні Шевченкові. Цитовані вище рядки він читав не без особливої уваги.
Повернувшись із заслання до Петербурга, Шевченко якраз там знову повинен був стикатися із багатьма згадками про Штрауса. Щойно ми згадували зустрічі із Совою. Спогади про старих друзів і про роки, проведені в Києві, ожили, і пережите та передумане знову постало перед очима. Але, без сумніву, навів його на думки про Штрауса ще й новий знайомий. Це був художник А. А. Іванов. Адже якраз у цей час в Петербурзі нарешті було виставлено великий твір Іванова - «Явлення Христа народові», над яким він працював два десятиліття, одночасно з рядом підготовчих робіт до всієї серії картин, які повинні були зобразити все життя Ісуса відповідно до поглядів Штрауса . «Життя Ісуса» Іванов знав «майже напам'ять». Він хотів навіть запросити Штрауса до Рима, щоб той сказав, чи виражає його думки велике полотно Іванова. Іванов мав задум створити «храм» - подати в картинах твір Штрауса . Звичайно, можна сказати, що паралелі між міфами та Євангеліями для Іванова не були підставою того, щоб відкинути оповіді Євангелій, а скоріше доказом того, що загальний релігійний досвід людства єдиний і концентрується навколо постаті Христа. У «храмі» сцени з життя Христа і сюжети з міфології повинні були творити одну єдність всіх народів (це певним чином нагадує ідеї Шеллінга пізнішого періоду). Пережита під впливом Штрауса релігійна криза паралізувала творчі сили Іванова. Крім першої (вона стала й останньою) картини «храму», Іванов зробив ще тільки ряд ескізів до подальших картин.
Шевченко як художник і раніше виявляв інтерес до Іванова. Ще до заслання він багато чув про його картину (яка тоді була вже в стадії підготовки) , іншу його картину «Марію Магдалину...» не вважав незначною , знає він і відомий лист Гоголя про Іванова (1846). Шевченко згадує Іванова і на засланні: у повісті «Художник» один із її героїв зустрічає Іванова в Римі.
Дорогою в Петербург Шевченко дізнається з газет, що картину Іванова нарешті виставлено. Він сумнівається, що двадцятирічна праця «зберегла соковитість і свіжість життя». Пост згадує Іванова та його картину і наступного дня. З Івановим, що повернувся з Рима, він зустрічається в Петербурзі, позаяк обидва вони бували в одному мистецькому колі (наприклад, у графа А.Толстого), і невдовзі в своїх листах Іванов говорить про Шевченка як про доброго знайомого: «Ми їхали всі разом, разом із Шевченком». У той час Шевченко навчався гравіруванню у Йордана, приятеля Іванова, зближуючись із ним особисто. Іванов також часто зустрічається тоді з Йорданом. Цілком природно, що ідеологічні сторони мистецької діяльності Іванова могли стати предметом розмови Йордана з Шевченком, і якщо ми ні в (Щоденнику», ні в Шевченкових листах не знаходимо згадок про Штрауса, то, мабуть, це можна пояснити лише тим, що такі згадки не особливо були бажані з суто антиполіцейських застережень, адже Іванов у своїх листах теж «одним словом не згадує свого кумира!
Картина Іванова через свою «сухість» не могла справити на Шевченка особливого враження. Важливіші з цього погляду, звичайно, малюнки Іванова, що їх Шевченко міг бачити, - серед них знаходимо кілька зображень, які стосуються нашого повідомлення.
Незабаром Іванов помер. У газетних статтях про нього Штраус, напевно не згадувався зовсім. Але в мистецьких колах ця тема, мабуть, не залишалася непорушеною, адже вплив Штрауса, який так багато важив у долі Іванова, не можна було замовчати! Шевченко знову отримував добру спонуку поміркувати над проблемою «антропологічної» теології.
У кожному разі, для російського художника і для українського поета «секуляризоване», «світське», «антронологізоване» зображення подій зі «святої» історії аж ніяк не було профанацією їх, богохульством, а навпаки - проплавленням їхнього значення для людства. І якщо якісь із висловлювань Штрауса могли вплинути на обох, то це напевне були міркування такого характеру: «Історія Євангелія в основі своїй є історією людської натури взагалі, уявленої як ідеал на прикладі життя Єдиного. Євангеліє показує нам, якою повинна бути людина» . Життя Христа (а також його матері) - це тільки «ідея людства у формі життя конкретної особистості».