(no subject)
СПОМИН ПРО ВАНДЕЮ
№ 27 (178) 6 - 12 липня 2006 рокуБогдан Вишневецький
Словосполучення «консервативна революція» звучить для багатьох людей так само, як, скажімо, «зимова спека» або «суха вода». Втім, консервативна революція - це спротив гармонії перед наступом хаосу, світла - перед темрявою.
Консервативна революція - це не контрреволюція. Вона не ставить собі за мету реставрацію того суспільно-політичного устрою, який передував буржуазній, чи то пак пролетарській революції. Йдеться про те, щоб на землю зійшло Царство Боже чи принаймні утвердилася Країна Сонця.
Ідеологія Консервативної Революції почала повною мірою формуватися в Європі наприкінці ХVІІІ століття, в період важкої кризи європейського традиційного суспільства, коли сатаністи - змовники, нащадки цинічних філософів та позірно дотепних гострословів Просвітництва - почали впроваджувати на землі механістичну та раціональну подобу пекла. Звісно ж, йдеться про Французьку революцію. У радянській та українській історіографії міцно закріпилася теза про крайню стадію занепаду, в якій перебував перед початком тієї революції французький монархічний режим. Мовляв, рвати за карк цих корупціонерів та розпусників 1789 року почали цілком обгрунтовано. Що ж, ми також не ідеалізуємо великою мірою звироднілий королівський устрій. За кількістю відрубаних голів та революція і справді була великою, а за духом, принаймні на першій (1789 - 1793) та другій (1794 - 1804) своїх стадіях, була справді буржуазною, оскільки суспільство, побудоване за принципом дії годинника, значно сприятливіше для накопичення капіталу, аніж будь-яке інше.
Французька революція робилася під гаслом надання більших прав та свобод третій верстві. Доречно нагадати, що суспільство монархічної Франція складалося з трьох верств - аристократії, духівництва та власне третьої верстви, до якої зараховували ремісників, буржуазію та селянство. Зазначимо, що така суспільна структура повністю відповідала арійський суспільній парадигмі, хоча - маємо повторитися - передреволюційна Франція була далеко не зразковою країною щодо соціальної справедливості. Повалення монархії та супутній цьому революційний терор практично звели нанівець і пишномовну демагогію про рівність і братерство, і міф про однорідний характер третьої верстви. Читаючи добре відому з юнацьких років книжку «Капітан Фракас» Теофіля Готьє, важко не впасти в розпач від того, що ти є свідком складного та строкатого світу, який буде знищено в ім’я механічного та бездушного мурашника. Карнавальність революції, відрубані голови на палях, королівські покої, перетворені на вбиральні, - це лише короткоплинне свято непослуху, яке блискавично та невблаганно поступається місцем сірій та герметичній касарні. Такими є всі буржуазні революції. Зубожілий, але чесний дворянин, мандрівний актор, знавець латини та незлостивий сільський священик підуть під ніж гільйотини разом із особами королівської крові, міністрами-шахраями та кардиналами-розпусниками. У новітньому царстві буржуазного хамства для них теж не буде місця. Не було місця і для селян - для тих, кого зубожіле дворянство захищало на війні, кого розважали мандрівні актори, за кого молилися сільські кюре. Зловживання республіканського уряду стосовно селян, несамовита атеїстична, а насправді сатанинська пропаганда культу Верховної Істоти, паплюження церков та фізичне винищення священиків призвели до того, що прогресивна революція зіштовхнулася з консервативної революцією, яку розпочали проти республіки на заході Франції, у провінції Вандея селяни та священики.
Вандея дещо відрізняється від решти французьких провінцій. Дається взнаки її кельтський субстрат, який у ХХVІІІ столітті виражався у ще живій розмовній мові, геть не схожій на французьку, у своєрідному фольклорі, в якому відлунювала військова культура перших арійців Західної Європи, та дикунській, з погляду тодішніх парижан, звичці вкривати обличчя татуюванням. Не можна сказати, що Вандея відзначалася лояльністю до королівської влади, але той устрій, той, вже згадуваний нами, принцип суспільства-годинника, який вперто і несамовито впроваджували якобинці, виявився настільки осоружним для вандейських селян, що вони вдалися до збройного бунту. Сатанізм Просвітництва увійшов у кривавий та виснажливий конфлікт з вцілілим уламком сонячної культури Золотого Віку. До політико-психологічної несумісності додавалася і суто регіональна несумісність. Через етнічну окремішність Вандеї усе, що йшло з Парижа, сприймалося тут досить ворожо.
Вандейський збройний спротив розпочався у березні 1793 року. Біля витоків опору стояли селяни та священики. Аристократи приєдналися згодом. Вандейці контролювали значну територію. Там панував доволі дивний різновид правління, який деякі французькі дослідники називали «монархічним» або ж «селянським соціалізмом». Певно, тут є свідоме перебільшення, але один факт важко заперечити - вандейські повстанці залишали в живих та подекуди відпускали з полону неушкодженими солдат-республіканців, натомість безжально винищуючи лояльну до якобінського уряду буржуазію. Про дивний суспільний устрій лісової Вандеї (французькою - bocage) відомо не дуже багато, оскільки територія, контрольована повстанцями, перебувала у стані навіть не постійної облоги, а радше безперервного знищення. Каральні експедиції республіканського уряду відзначалися винятковою жорстокістю. Вандейці трималися тільки тому, що мали опорні бази в уже згаданій лісовій місцевості. Вони зазнали поразки через тактичні прорахунки свого керманича де Ларошжаклена, який у жовтні 1793 року перейшов річку Луару, залишив власне вандейську територію і рушив до нормандського узбережжя, аби захопити порт Гранвіль. Там мав висадитися англійський десант. На жаль, англійський флот так і не з’явився, а Гранвіль був надто добре укріпленим із суходолу, аби вандейці могли захопити його штурмом. Почався відступ, під час якого майже всі збройні сили повстанців знищили. Упродовж всього 1794 року у Вандеї тривали ті жахіття, які вже у сучасній Франції отримають назву франко-французького геноциду. У своїй книжці «Європа. Історія» позірно холодний та безпристрасний британець Норман Дейвіс розповідає про те, як республіканці втопили силу-силенну вандейських селян. «Поборники рівності та братства» заповнювали полоненими широкі баржі з неглибокою посадкою і вночі занурювали їх у воду, а вранці підіймали на поверхню.
Вандейський збройний рух опору був усе ж таки першим ідеологічно оформленим рухом проти впровадження на цьому світі механістичного ритму буржуазного пекла. УПА та FARC, ідеологічно різнополюсні, але водночас багато в чому схожі між собою повстанські рухи, також є рухами селянськими. І про це треба пам’ятати.
Безперечно, впродовж двох століть, навіть попри реставраційно-монархічні процеси у Франції, вандейський рух прийнято потрактовувати як рух забобонний та відсталий. Особливо показовий у цьому сенсі роман Віктора Гюго «Дев’яносто третій рік», у якому геніальний письменник неабияк вправляється у паплюженні вандейських повстанців. Зокрема, намагаючись змалювати вандейця як щирого дикуна, Гюго зазначає: вандейський селянин міг годинами стояти на березі, слухаючи шум моря, і звісно, каже далі Гюго, такий дикун не міг сприйняти того світла, яке несла йому, нерозумному вандейцеві, буржуазна революція. Однак те революційне світло нагадувало відблиск пекельного вогню. У сучасній нам Україні можна почути майже аналогічні закиди на адресу українців, які також не сприймають світла прогресу. Вандеєць двісті років тому чув у голосі моря щось потаємне та вічне, щось, що заважало йому сприймати сатанізм республіканської влади. Сподіваємося, українець прислухаючись до вітрів карпатських полонин та донецьких териконів, вчуває і те, що можна назвати «верховним голосом». Сподіваємося, хоча майже без надії.
