Далекий світ
Як завжди, моє знайомство з новим ім"ям відбулось завдяки Євгену Маланюку. Два в мене чичероне по невідомій українській літературі, а часом і історії - Євген Маланюк і Ігор Качуровський.
Галина Журба - написав Маланюк в своєму есе "Жіноча мудрість", написав в сенсі, що на його думку українські жінки в деяких душних історичних часах, в розбудові високої української культури, замінюють чоловіків в масштабності, полеті думки, мужності і історіософічних амбіціях - і поставив в ряд три імені: Леся Українка, Докія Гуменна і Галина Журба.
От так - не багато, не мало. З Лесею все, загалом ясно - її труд по вписуванню українського в загальносвітовий контекст переоцінити важко і про це вже сказано досить вичерпно.
Колись з одним розумним френдом ми силувались зрозуміти чому це в українській літературі немає епічного роману аля "Сага о Форсайтах" чи "Війна і мир". Не знали ми тодішні, що вони такі є
- і це "Діти Чумацького шляху" Докії Гуменної (до речі, чекайте скоро електронну прем"єру на сайті "Дівчата"http://divczata.org/ ) і "Тодур Сокур" і "Далекий світ" Галини Журби.
Галина Журба написала набагато більше, але я називаю те, що читала.
І, скажу по правді, давно я вже не мала такої насолоди - як тільки випадала вільна хвилинка на дачі, я кидалась до своєї електронної книжечки і зачитувалась "Далеким світом", час від часу смикаючи чоловіка, вимагаючи його уваги - зачитувала вголос яскраві епізоди повісті (затуркала його так, що він від мене почав тікати), відтвореного світу, що пішов від нас назавжди і який для більшості практично невідомий, як наче не було його - світу Правобережжя України кінця 19 століття, симбіозу українського селянства і попольщеної української шляхти, нащадків українських старих родів - руської шляхти і козацької верхівки. Журба нітрохи не описує ідилію, ба навіть навпаки - проблема співжиття польської шляхти і українського "моря" постає досить жорстко, пише про взаємну довголітню ненависть гокоманів і селян, несправедливість і соціальні утиски (на диво актуально і може слугувати картинкою сьогоднішнього дня) та так, що стає зрозуміло, чому ж палали в Революцію фольварки.
Я би поставила "Далекий світ" поряд з "Зачарованою Десною" О.Довженка. Такий же опоетизований спомин, тільки не очима українського хлопчика, що живе в дорослій, зформованій особистості українського генія кіно з Чернігівщини, а польської поміщицької дівчинки з Поділля, що виросла і повернулась до крові і культури українських предків: де дорослі, діти, звірі вписані в розкішну українську природу, що і сама являється не тільки тлом, а творцем, Деметрою - тою, завдяки чому вони всі були. Та ще й як вписані - володіння пером майстерне, все подається так талановито, композиційно віртуозно, що складне видається простим, приправлене хорошим гумором, але таким, що нітрохи не знижує загальний рівень, не доторкується до бурлеску, а трохи дотичний іронії.
Книжка ні на хвилину не заставляє скучати, навіть описи природи, які дуже часто пропускаєш в погоні за сюжетом, у Журби прочитуються до кожної коми і двокрапки над Ї.
Після "Далекого світу" відкриваєш для себе загадкову сторінку української історії - створення, роль і побут суспільної верстви "кресові поляки", розумієш, що проблема поляків і їх взаємовідносин з місцевим українським населенням на Галичині і Волині 20-40-х років 20 ст. - продовження проблеми загалом України 19-поч.20 століття, і що Одеса і море до українського Поділля ближче, ніж Київ.
З проблеми кресовості витинається і проблема московського колоніалізму, однаково чужого і місцевим полякам і українцям. І те, що ті "поляки" частково теж породження російського імперіалізму, коли в 19 ст. царизм знищив уніатство на підвладних РІ українських землях і українському поміщицькому загалу, якому відразливо було ставати росіянами (православними), нічого не залишалось, як вибрати собі католицизм і ... пополячитись і на тому грунті утвердитись в своїй відмінності від "москалів".
І все стає на свої місця- протягується товстий неперервний ланцюг від мертвих до живих в заплутаному клубку нашої історії, де "ми" - це і аристократія, і шляхта, і козацтво і селяни, і українці, і поляки, і росіяни і, коли ще суб"єктами історії були не нації, а суспільні прошарки.
Галина Журба - це літературний псевдонім Галини Нивинської, уродженої Домбровської, польської шляхтанки гербу "Забава".
Вона прожила насичене життя, померла 90-літньою в 1979 році і на її відспівуванні сказали, що це перша така літня людина про яку хочеться сказати, що вона відійшла зарано.
Похована на знаменитому кладовищі в Бавнд Бруку - там же, де лежать Маланюк, Багряний, Осьмачка.
"Далекий світ" http://diasporiana.org.ua/memuari/3827-zhurba-g-dalekiy-svit-rozpovid-avtobiografichna/
P.S. ніколи не думала, що слово "пацан" - українське.