Український портрет. серія 9. кінець 17-поч.18 ст. Лівобережна Україна. Генеральний обозний упир.

Dec 20, 2012 00:10



Василь Дунін-Борковський був чернігівським полковником і генеральним обозним (першим заступником гетьмана) - служив за гетьманів Многогрішного, Самойловича і Мазепи. Мав він титул граф - був знатного польського шляхетського роду, початки якого сягали данських королів, великих київських князів і візантійських імператорів.

Це був вже другий Дунін-Борковський, що служив українським гетьманам. Першим був двоюрідний дядько Василя Касперовича теж Василь - і теж (о, співпадіння!) був чернігівським полковником і сподвижником Богдана Хмельницького. (це, до слова, відмітимо ще раз, чисто козацько-селянський склад учасників українсько-польської війни;)).

Василь Касперович Дунін-Борковський був багатим землевласником, впливовою людиною і великим меценатом.
Так, зокрема, на його кошти було реставровано одну з найдавніших пам'яток епохи Русі - Чернігівський Спасо-Преображенський собор.

Помер Василь Касперович в 1702 році. І був похований в Успенському соборі Єлецького монастиря (на який теж щедро жертвував гроші). Там же зберігався і його портрет, найраніша згадка про який датується 1786 р. В подальшому портрет потрапив до колекції Тарновських, звідти до Чернігівського музею, де і зберігається досі. Вчені ще не дійшли до остаточного висновку - ктиторський це портрет чи епітафійний.

Одні вважають епітафійним і написаним після смерті - 1702-3 рр., інші - за життя (ктиторським) - 1685-м, бо на портреті він зображений з полковницьким пірначем (а не великою ложкою, як ви могли подумати), і тільки згодом ставший епітафійним.
90 % за те, що портрет створений 1685 році, бо на портреті велике місце займає Євангеліє, яке дуже схоже на те, що подарував Василь Касперович Єлецькому монастирю; і ложка пірнач кладеться на шапку, а таке традиційне покладення клейнода на головний убір символізувало відмову від владних повноважень.   Василь Касперович перестав бути полковником (перейшов на роботу в уряд) акурат в 1685 р і став заступником гетьмана Самойловича - генеральним обозним. Одне дивно - в 1685 р. Василь Дунін-Борковський ще відносно молодий чоловік 45 років, а на портреті зовсім сива і старшого віку людина.



гетьман Cамойлович. портрет тих же часів

Під час військових дій генеральні обозні завідували артилерією, були наказними гетьманами, тобто керували армією. Всього цього Василю не дісталось, бо енергійний Самойлович не бажав давати надто багато волі впливому і багатому заступнику.
Після того як Самойловича царська влада звинуватила у "зраді Москви" (гетьман виступав проти поділу на Право і Лівобережну Україну, як було підписано в "мирі" між Польщею і Москвою і мріяв про створення Руського князівства) і відправила до Сибіру - наш герой висунув свою кандидатуру на гетьмана і  навіть 7 днів був виконуючим обов'язки гетьмана, але його обійшов інший претендент передвиборчої гонки - Іван Степанович Мазепа.


ще один портрет Дуніна-Борковського із Чернігівського музею

Існує комічна легенда, що князь Голіцин (коханець Соф'ї Олексійовни, царівни) вимагав хабар в 10 000 золотих, за мприяння  претенденту стати гетьманом. Дунін-Борковський пожлобив (кажуть, що він був дуже скупим, але дивно, що при такій скупості він був щедрим меценатом), а Мазепа дав. При чому гроші на хабар Голіцину він позичив у свого конкурента по передвиборчій гонці - у Дуніна-Борковського:)

Незрозуміло чому, але такий богобоязненний чоловік, меценат і трохи інтриган - одним словом, вповні собі в тренді століття  чолов'яга, став в народній уяві...упирем.
Після його смерті почалися проповідки, як опівночі з брами Єлецького монастиря (де було поховання Д.-Б.) вилітає примарна карета з мерцем і летить  до свого маєтку, разом зі свитою - бенкетувати до світанку.
Або перед світанком з'являється покійник і раз по раз вказуває на колодязь, наче хоче, щоб йому щось знайшли.
Коли криницю розкопали - то знайшли там боковий лаз, а лаз привів у кімнату де лежала книга в чорній палітурці з якимись інфернальними знаками.

Кажуть люди, що полковник
По ночам блукає,
Бо душа його стражденна
Упокою все шукає.

Нарешті ці фокуси страх як набридли його вдові і вона попросила місцевого архієпископа щось зробити з непосидючим покійником. Архієпископ прислухався до прохання і одного разу, коли примарний Дунін-Борковський, як завжди, полетів на гульки - перестрів його, перекрив хрестом шлях упирю на Червоному мосту. Міст зруйнувався, а сам Борковський зі своєю дикою свитою зник у річкових водах. Назавжди.

Скоріше за все - це легенда. Рід Дуніних-Борковських на Василю не закінчився і так як легенда про упиря з'явилась далеко не одразу, а десь через сто п'ятдесят років по смерті генерального обозного вперше була записана - то існують вагомі здогадки, що прототипом її послужив хтось із нащадків Василя Дуніна-Борковського.

Живопис України, Бароко, Український портрет, Козацтво

Previous post Next post
Up