Русскоязичним укрАінцам присвячується
Герої в обороні
Коли точиться боротьба між двома спільнотами, то герої з культурного іконостасу кожного табору змагаються й не гинуть. І навіть у випадку руйнівної поразки, коли бойові сили поновляться ще не скоро, герої тримають оборону й готові до нового раунду боїв.
У часи Майдану, коли кожен міг піднятися на трибуну і сказати Україні все, що думає, народна артистка Галина Яблонська сказала приблизно таке: Ми тут не самі! З нами на Майдані Тарас Шевченко! З нами мерзне Леся Українка! З нами не здається Василь Стус! І ці екзальтовані слова, які звучали дещо наївно, все ж відображають сутність доленосних моментів нації: наші герої з нами завжди, а особливо в години великих битв.
І тут же виникло питання: а хто «з ними»? Дуже важко собі уявити, щоб на з»їзді в Сєвєродонецьку «з ними» сидів граф Лєв Толстой чи Фьодор Достоєвський. Так зване «російськокультурне» населення України є проросійським населенням України , і не більше.
Це не народ великої Росії хоча б тому, що сама Росія мислить «Южноросію» як сферу свого неоколоніального впливу, а не як свою землю. Ті люди не є росіянами, вони можуть дуже гучно й дуже агресивно кричати про «приверженность русской культуре», одначе ніхто з них не помре за Росію в Україні. І, взагалі, за російську Україну ніхто не помер, дарма, що за Росію померло багато.
Але в російській Україні з мучениками за ідею дуже сутужно. Навіть у сенсі грунту для фальсифікацій. Тоді як тих, хто вмирав за Україну, в українському сакрумі пре достатньо. А «южнороси» спромоглися хіба зобразити на іконі свого мордатого кандидата, цілковити профануючи саме поняття сакрального.
У них немає пісень, немає гімну, немає великих поетів, немає мучеників і борців за ідею. Російські духовні символи тут не допоможуть, потрібні свої, місцеві. А без усього цього в них немає духовної основи для витворення унікальної ідентичності, відмінної і від української , і від російської. Якщо ж у їхніх степах раптом народиться й підросте непересічно обдарована людина, яка почне рефлектувати про своє місце у світі, то вона неуникно прийде…до української України. Чи варто нагадувати знакові імена? Володимир Сосюра, Іван Дзюба, Іван Світличний, Анатолій Солов»яненко - всі вони зі Східної України.
Так, на українській землі народилось і чимало видатних людей російської культури. Але всі вони рано чи пізно від»їджали до Росії. Ніхто не заходився розбудовувати «Южноросію». Бо, ідентифікуючи себе з Росією, вони в будь-якій частині України відчували себе в провінції, а працюючи в рамках російської культури на високому рівні, потребували котроїсь із російських столиць. Так і поїхади з Києва Бєрдяєв і Булгаков, а з Одеси - Катаєв і Бабель. Як, до речі, від»їздять до Парижа французькі бельгійці, які прагнуть досягнути значних успіхів у рамках франкомовної культури. Наприклад, співак, поет і актор Жак Брель - «найбільший з усіх бельгійців», згідно з рейтингом «Великі», який провадився за форматом ББС у багатьох країнах Європи, зокрема й України. А найбільшим українцем усіх часів і народів було визнано київського князя ХІ сторіччя Ярослава Мудрого, і вочевидь, це сталося в результаті фальсифікації…
Коли громадяни називають своїх великих, то беруться до уваги не самі історичні постаті в усій їх складності й суперечливості, а й ті ідеї й цінності, які з ними асоціюються.
Одіозний Степан Бандера в СРСР був чи не найтяжчим державним злочинцем і асоціювався із зазіханням на підрив великої держави, а борцем за незалежну Україну він є не для всіх свідомих українців, для багатьох нині це занадто радикальна постать. Але коли саме він потрапив до десятки, включився не інтелект, а інший механім («а от вам всім!»). Ідея мати найвеличнішим українцем саме демонізованого і в СРСР, і в путінській Росії Степана Бандеру раптом видалася надзвичайно привабливою, і цілком ліберально налаштовані громадяни почали масово підтримувати радикального націоналіста-терориста. Але «проросійські сили» вчасно похопилися…
Якби всі свідомі українці кинулися голосувати за очікуваного і прогнозованого Тараса Шевченка, який завжди виручав українців, первно, ніхто б не організовував фальсифікації. Але в колективному несвідомому прихильників українського проекту України визріла постать Степана Бандери як борця за незалежну державу суттєво радикальнішими методами. То був великий прорахунок радянської ідеології - створити з Бандери те, чим проти ночі лякають дітей, і не створити серії мучеників, загиблих від рук бандерівців, за аналогією з радянськими мучениками в боротьбі з фашистами - героями-молодогвардійцями, піонерами-героями.
Якби постать такої узагальненої страченої бандерівцями «зої космодем»янської» була присутня, вона б виручила тих, хто хотів діяти на противагу Степанові Бандері. Певне, майбутній радянській ідеології не було з кого робити щось подібне.
Тому проросійська Україна знову виявилася беззбройною в ідеологічній боротьбі з проукраїнською.
Російська Україна однозначно не має культурно-героїчно-мученицького іконостасу й позичає героїв в України української.
І, попри всю нібито безперспективність боротьби за українську мову в котромусь із великих міст Східної України, попри безліч ситуацій, коли і в Києві російська Україна є нібито значно природнішою та зрозумілішою, ніж Україна українська, перемога російської України ніколи не буде остаточною. Добірне шляхетне військо українських героїв та повна відсутність їх у російської України гарантує нові битви після будь-яких руйнівних поразок.
Євгенія Кононенко (із збірника "Герої і героїні")
Коли точиться боротьба між двома спільнотами, то герої з культурного іконостасу кожного табору змагаються й не гинуть. І навіть у випадку руйнівної поразки, коли бойові сили поновляться ще не скоро, герої тримають оборону й готові до нового раунду боїв.
У часи Майдану, коли кожен міг піднятися на трибуну і сказати Україні все, що думає, народна артистка Галина Яблонська сказала приблизно таке: Ми тут не самі! З нами на Майдані Тарас Шевченко! З нами мерзне Леся Українка! З нами не здається Василь Стус! І ці екзальтовані слова, які звучали дещо наївно, все ж відображають сутність доленосних моментів нації: наші герої з нами завжди, а особливо в години великих битв.
І тут же виникло питання: а хто «з ними»? Дуже важко собі уявити, щоб на з»їзді в Сєвєродонецьку «з ними» сидів граф Лєв Толстой чи Фьодор Достоєвський. Так зване «російськокультурне» населення України є проросійським населенням України , і не більше.
Це не народ великої Росії хоча б тому, що сама Росія мислить «Южноросію» як сферу свого неоколоніального впливу, а не як свою землю. Ті люди не є росіянами, вони можуть дуже гучно й дуже агресивно кричати про «приверженность русской культуре», одначе ніхто з них не помре за Росію в Україні. І, взагалі, за російську Україну ніхто не помер, дарма, що за Росію померло багато.
Але в російській Україні з мучениками за ідею дуже сутужно. Навіть у сенсі грунту для фальсифікацій. Тоді як тих, хто вмирав за Україну, в українському сакрумі пре достатньо. А «южнороси» спромоглися хіба зобразити на іконі свого мордатого кандидата, цілковити профануючи саме поняття сакрального.
У них немає пісень, немає гімну, немає великих поетів, немає мучеників і борців за ідею. Російські духовні символи тут не допоможуть, потрібні свої, місцеві. А без усього цього в них немає духовної основи для витворення унікальної ідентичності, відмінної і від української , і від російської. Якщо ж у їхніх степах раптом народиться й підросте непересічно обдарована людина, яка почне рефлектувати про своє місце у світі, то вона неуникно прийде…до української України. Чи варто нагадувати знакові імена? Володимир Сосюра, Іван Дзюба, Іван Світличний, Анатолій Солов»яненко - всі вони зі Східної України.
Так, на українській землі народилось і чимало видатних людей російської культури. Але всі вони рано чи пізно від»їджали до Росії. Ніхто не заходився розбудовувати «Южноросію». Бо, ідентифікуючи себе з Росією, вони в будь-якій частині України відчували себе в провінції, а працюючи в рамках російської культури на високому рівні, потребували котроїсь із російських столиць. Так і поїхади з Києва Бєрдяєв і Булгаков, а з Одеси - Катаєв і Бабель. Як, до речі, від»їздять до Парижа французькі бельгійці, які прагнуть досягнути значних успіхів у рамках франкомовної культури. Наприклад, співак, поет і актор Жак Брель - «найбільший з усіх бельгійців», згідно з рейтингом «Великі», який провадився за форматом ББС у багатьох країнах Європи, зокрема й України. А найбільшим українцем усіх часів і народів було визнано київського князя ХІ сторіччя Ярослава Мудрого, і вочевидь, це сталося в результаті фальсифікації…
Коли громадяни називають своїх великих, то беруться до уваги не самі історичні постаті в усій їх складності й суперечливості, а й ті ідеї й цінності, які з ними асоціюються.
Одіозний Степан Бандера в СРСР був чи не найтяжчим державним злочинцем і асоціювався із зазіханням на підрив великої держави, а борцем за незалежну Україну він є не для всіх свідомих українців, для багатьох нині це занадто радикальна постать. Але коли саме він потрапив до десятки, включився не інтелект, а інший механім («а от вам всім!»). Ідея мати найвеличнішим українцем саме демонізованого і в СРСР, і в путінській Росії Степана Бандеру раптом видалася надзвичайно привабливою, і цілком ліберально налаштовані громадяни почали масово підтримувати радикального націоналіста-терориста. Але «проросійські сили» вчасно похопилися…
Якби всі свідомі українці кинулися голосувати за очікуваного і прогнозованого Тараса Шевченка, який завжди виручав українців, первно, ніхто б не організовував фальсифікації. Але в колективному несвідомому прихильників українського проекту України визріла постать Степана Бандери як борця за незалежну державу суттєво радикальнішими методами. То був великий прорахунок радянської ідеології - створити з Бандери те, чим проти ночі лякають дітей, і не створити серії мучеників, загиблих від рук бандерівців, за аналогією з радянськими мучениками в боротьбі з фашистами - героями-молодогвардійцями, піонерами-героями.
Якби постать такої узагальненої страченої бандерівцями «зої космодем»янської» була присутня, вона б виручила тих, хто хотів діяти на противагу Степанові Бандері. Певне, майбутній радянській ідеології не було з кого робити щось подібне.
Тому проросійська Україна знову виявилася беззбройною в ідеологічній боротьбі з проукраїнською.
Російська Україна однозначно не має культурно-героїчно-мученицького іконостасу й позичає героїв в України української.
І, попри всю нібито безперспективність боротьби за українську мову в котромусь із великих міст Східної України, попри безліч ситуацій, коли і в Києві російська Україна є нібито значно природнішою та зрозумілішою, ніж Україна українська, перемога російської України ніколи не буде остаточною. Добірне шляхетне військо українських героїв та повна відсутність їх у російської України гарантує нові битви після будь-яких руйнівних поразок.
Євгенія Кононенко (із збірника "Герої і героїні")