Клевань: тунель кохання та клеванський замок
Про тунель кохання в Клевані я чула давно, але не думала, що туди можна потрапити своїм ходом, витративши на це лише один день. Тому коли мені запропонували змотатися до Клевані туди-сюди, була дуже здивована, ну і звісно ж погодилася. Спочатку збиралися їхати маршруткою до Рівного, а звідти вже до Клевані. Потім сівши та вивчивши статті, розповіді та звіти про тунель кохання, вирішую, що ідеальним є варіант добиратися потягом Київ-Ковель. Так прибуває він у Клевань аж о 4.16 ранку, але літом то не страшно, бо вже починає сірити. І о такій годині точно можна буде зробити фото без купи народу, бо судячи з відгуків, тунель дуже розкручений, і на вихідні тут справжнє нашестя туристів. Вирішено, беремо квитки. Звісно з квитками виникла проблема, білетів було дуже мало, то ж довелося брати те, що було))))
Отже, 26 червня ввечері я вирушала з Києва, а ще зранку того дня голопом мчала на трасу ловити автобус Короп-Київ за 200 км від столиці.
В ранкових сутінках ми зійшли на залізничній станції Клевань, з іншого вагону ще хтось вийшов, але люди зникли у напрямку міста. А ми вирушаємо назустріч світанку.
Біля будівлі вокзалу до мене причепився песик, все стрибав навколо та бавився. Навіть не отримавши нічого смачного, він та його товариш рушають з нами. Ця ситуація вже класична - отакий схожий барбос пройшов зі мною із Яремче до Женця, не покинувши навіть, коли мене занесло в непрохідні хащі, ще один супроводжував мене взимку до Шипоту та допомагав кататися на лижах. Тож наша компанія збільшилася.
Минаємо стару будівлю вокзалу
та таку симпатичну водонапірну вежу
Йдемо по залізничній колії до переїзду, на ньому ліворуч, трохи вперед і ми на правильному шляху. Попереду видно вказівник, якісь фігури зі стрічками та накриті навіси, де вдень продають сувеніри та провізію. Наразі тут пусто, лише одна місцева машина - це приїхала якась компанія, вони зробили фотографії на початку тунелю та поїхали. А ми занурюємося в похмурий коридор.
Сонце ще не встало, а тому тут під кронами дерев досить таки темно. Перші фотографії вийшли надто шумними, бо катастрофічно не вистачало світла.
Начитавшись про кровожерливих комарів у великій кількості, заблагорозсудливо одягаю кофту, але комарів поки не помічаю, але то був лише початок.
Добре витоптана дорога, стрічки на гілках, рухаємося вперед.
Хочу сказати, що тунель справді класний. Бо я начитавшись різних відгуків, як і про те, що то лише на фото він такий, була приємно вражена. Тунель справді такий як на фотографіях.
Звісно, що у вас над головою небуде сплетеного з гілок даху, не завжди трапляються красиві стіни та ще й з обох боків, місцями можна побачити сухі дерева, бо вони ростуть у воді.
Але все одно стоячи посеред залізничної колії ви будуте бачити отаке і по одну і по іншу сторону. Словом видовище захопливе. Недаремно ж японці зняли тут романтичне кіно «Клевань. Тунель кохання».
А тим часом ми занурюємося далі, навкруги починаються болота і з'являються кровососи. Їх реально багато, вони просто обліплюють тебе, але окрім них, ще й сліпці, які кусаються болючіше і іх укуси довго не сходитимуть. Мені дуже допоміг спрей проти комарів, який я прихопила з собою, йому хоч і було вже років сто, але нічого - допоміг.
Цією дорогою декілька разів на день ходить потяг, який транспортує готову продукцію з Оржевського деревообробного комбінату, але нам не пощастило його побачити, а можливо того дня не було достатньо продукції для транспортування. Цікаво, є ділянки на яких досить легко можна відійти і пропустити вагончик, але на болоті не знаю як можна розминутися, щоб не покупатися у багні.
Виникла ідея пройти тунель до кінця, тому йдемо вперед, поступово просуватися стає веселіше, крізь крону дерев пробиваються сонячні промені, фото стають красивішими, але поступово зникає стежка.
Видно, що сюди основна маса народу вже не доходить, бо вже стежки майже не видно, на листях багато мазути.
Іноді я беру приклад з наших бобиків та йду по рельсах, але час від часу таки втрачаю рівновагу.
світло в кінці тунелю все більше і яскравіше, але чомусь ніяк не наближається. Саме там знаходиться селище Оржев та деревообробний комбінат.
Тут розвилка, колія вліво веде до секретної військової бази, збудованої ще при СССР, що там зараз я не знаю.
Порадилися, вирішуємо повертатися, бо нам треба в Клевань, адже там ще треба оглянути руїни замку, костел та церкву.
Йти по шпалах трохи набридає, настільки то якось монотонно.
А тим часом сонечко ховається за хмари і знову стає похмуро. Дорога назад забрала десь хвилин 50, тобто десь на початку дев'ятої ранку ми вже виходили з тунелю. На вході зустріли сім'ю з Києва, які також начувані про кількість туристів, яку тут можна спостерігати, приїхали раніше. Ще одну парочку побачили на вході, ото й весь люд. Можливо ще було зарано, а можливо нам просто пощастило.
На виході торговці вже почали розкладувати магніти та іншу сувенірку.
А от далі почалися наші блукання Клеванню, бо я повністю поклалася на людину з навігатором, в результаті ми зробили чималий крюк, окрім наших бобиків назбирали ще цілу зграю собак, які мене навіть почали дратувати.
Ще вони ледве не з'їли кота, уявіть наскільки треба налякати бідного, щоб він видерся так високо по бетонному стовпу.
Далі ми йдемо до траси Луцьк-Рівне, по дорозі відволікаюся на маки, шкода що їх було не ціле поле.
Детально вивчаю карту і виявляю, що ми намотали кругів і відійшли далеко від Клеванського замку, вирішуємо чекати маршрутку, щоб під'їхати. Ну а тим часом в телефоні здихає батарея і ми залишаємося без жодних засобів навігації. Чекання маршрутки затягнулася на 50 хвилин, тим часом почало припікати сонце, ми та наші нові друзі собаки ховалися під кронами дерев.
Нарешті маршрутка, їхати всього десь дві зупинки, де виходити орієнтуюся по банях церкви. На площі як раз в розгарі був базарний день, тому важко було протиснутися поміж торгових прилавків. Прорвавшись, прямуємо до Благовіщенського костелу, його верхівки добре проглядаються з траси.
Побудований костел був у 1610 році князем Чорторийським, в часи радянської влади стояв у запустінні. Наразі костел у власності католиків, будівля реставрується. На територію костелу ми не потрапили, ворота були зачинені, зробити це можна лише під час богослужіння, тоді ж можна зазирнути і в середину храму.
Роздивляюся будівлю, шукаю місце для вдалого кадру, завертаю за дзвіницю і натикаюся на собаку, а далі на качок та гусей в загородці))))
Дзвіниця, видно, що не так давно її відремонтували, перекрили дах.
На протилежному боці траси Православна церква Різдва Христового, побудована у 1777 році також за кошти Чорторийських. Здалеку здається, що храм дерев'яний, але це не так, насправді він кам'яний. Сфотографувати нормально його не вийшло, бо він сховався поміж дерев.
Тепер залишилося віднайти замок, пам'ятаю, що на карті він був десь поруч. Тому довго не роздумую і звертає на першу вуличку, що йде від церкви. Поступово починаю сумніватися, чи правильно я рухаюся, а потім бац і переді мною постала в'їздна брама.
Замок було закладено Чорторийським у 1475 році, це один із найстаріших замків Волині. Колись це була справжня фортеця оточена товстелезним муром та ровом, через який було перекинуто міст. А зараз, як кажуть деякі, що споруда мало чим схожа на замок. З першого погляду може й так, але якщо придивитися більш детальніше... Не дивно, що так сталося, замок багато разів руйнувався те перебудовувався, свого часу тут розміщувалася колегія езуїтів, польська гімназія, духовне училище, при радянській владі - школа інтернат, училище механізації та пунк НКВД, а потім лікувально-трудовий профілакторій для алкоголиків. Саме після нього в будівлі залишилася ця жахлива плитка радянських часів.
Боковий флігель взагалі нагадує якесь туалетно-душове приміщення - маленькі комірки обкладені плиткою. Всередину не заходили, бо якось трохи стрьомно, дах, перекриття майже скрізь обвалилися, дірки у підлозі.
А якщо ж все-таки придивитися уважніше, то можна помітити могутні оборонні мури,
Напівпідвальні приміщення з масивними стінами
В'їздна брама ще й досі дихає старовиною, легко можна уявити якою вона була у ті давні часи.
На подвір'ї
Вже залишаючи замок побачила протоптану стежинку вниз попід стіною, рішуче йду туди. Саме тут дуже добре видно могутність будівлі - вражають напівтемні нижні яруси з товстезними стінами. Не дивно, що це місте облюбувало НКВД, важко навіть уявити, що вони тут чинили(((
Знизу добре видно одну з веж, що збереглася
Ну і найбільший захват викликав чотирьохарочний міст, по якому ми заходили у замок. Коли я по ньому йшла, то і не уявляла, як він виглядає зі сторони. Видовище заворожуєче. Шкода, але фотографії не передають всієї тої величі і краси, та й дерева добряче закривають огляд.
Ще одна вежа.
На цьому все, ми трохи зморені спекою повертаємося до траси, далі наш шлях лежить до Рівного. Тут я нарешті скидаю берці перемазані мазутою, сьогодні вони мені вже не знадобляться, я ж прямую до міста)))
Без карти нікуди, бо я сплутала напрямки, і ледве не заїхала до Луцька замість Рівного, добре, що в саме в слушний момент трапився на очі вказівник)))
Отже, 26 червня ввечері я вирушала з Києва, а ще зранку того дня голопом мчала на трасу ловити автобус Короп-Київ за 200 км від столиці.
В ранкових сутінках ми зійшли на залізничній станції Клевань, з іншого вагону ще хтось вийшов, але люди зникли у напрямку міста. А ми вирушаємо назустріч світанку.
Біля будівлі вокзалу до мене причепився песик, все стрибав навколо та бавився. Навіть не отримавши нічого смачного, він та його товариш рушають з нами. Ця ситуація вже класична - отакий схожий барбос пройшов зі мною із Яремче до Женця, не покинувши навіть, коли мене занесло в непрохідні хащі, ще один супроводжував мене взимку до Шипоту та допомагав кататися на лижах. Тож наша компанія збільшилася.
Минаємо стару будівлю вокзалу
та таку симпатичну водонапірну вежу
Йдемо по залізничній колії до переїзду, на ньому ліворуч, трохи вперед і ми на правильному шляху. Попереду видно вказівник, якісь фігури зі стрічками та накриті навіси, де вдень продають сувеніри та провізію. Наразі тут пусто, лише одна місцева машина - це приїхала якась компанія, вони зробили фотографії на початку тунелю та поїхали. А ми занурюємося в похмурий коридор.
Сонце ще не встало, а тому тут під кронами дерев досить таки темно. Перші фотографії вийшли надто шумними, бо катастрофічно не вистачало світла.
Начитавшись про кровожерливих комарів у великій кількості, заблагорозсудливо одягаю кофту, але комарів поки не помічаю, але то був лише початок.
Добре витоптана дорога, стрічки на гілках, рухаємося вперед.
Хочу сказати, що тунель справді класний. Бо я начитавшись різних відгуків, як і про те, що то лише на фото він такий, була приємно вражена. Тунель справді такий як на фотографіях.
Звісно, що у вас над головою небуде сплетеного з гілок даху, не завжди трапляються красиві стіни та ще й з обох боків, місцями можна побачити сухі дерева, бо вони ростуть у воді.
Але все одно стоячи посеред залізничної колії ви будуте бачити отаке і по одну і по іншу сторону. Словом видовище захопливе. Недаремно ж японці зняли тут романтичне кіно «Клевань. Тунель кохання».
А тим часом ми занурюємося далі, навкруги починаються болота і з'являються кровососи. Їх реально багато, вони просто обліплюють тебе, але окрім них, ще й сліпці, які кусаються болючіше і іх укуси довго не сходитимуть. Мені дуже допоміг спрей проти комарів, який я прихопила з собою, йому хоч і було вже років сто, але нічого - допоміг.
Цією дорогою декілька разів на день ходить потяг, який транспортує готову продукцію з Оржевського деревообробного комбінату, але нам не пощастило його побачити, а можливо того дня не було достатньо продукції для транспортування. Цікаво, є ділянки на яких досить легко можна відійти і пропустити вагончик, але на болоті не знаю як можна розминутися, щоб не покупатися у багні.
Виникла ідея пройти тунель до кінця, тому йдемо вперед, поступово просуватися стає веселіше, крізь крону дерев пробиваються сонячні промені, фото стають красивішими, але поступово зникає стежка.
Видно, що сюди основна маса народу вже не доходить, бо вже стежки майже не видно, на листях багато мазути.
Іноді я беру приклад з наших бобиків та йду по рельсах, але час від часу таки втрачаю рівновагу.
світло в кінці тунелю все більше і яскравіше, але чомусь ніяк не наближається. Саме там знаходиться селище Оржев та деревообробний комбінат.
Тут розвилка, колія вліво веде до секретної військової бази, збудованої ще при СССР, що там зараз я не знаю.
Порадилися, вирішуємо повертатися, бо нам треба в Клевань, адже там ще треба оглянути руїни замку, костел та церкву.
Йти по шпалах трохи набридає, настільки то якось монотонно.
А тим часом сонечко ховається за хмари і знову стає похмуро. Дорога назад забрала десь хвилин 50, тобто десь на початку дев'ятої ранку ми вже виходили з тунелю. На вході зустріли сім'ю з Києва, які також начувані про кількість туристів, яку тут можна спостерігати, приїхали раніше. Ще одну парочку побачили на вході, ото й весь люд. Можливо ще було зарано, а можливо нам просто пощастило.
На виході торговці вже почали розкладувати магніти та іншу сувенірку.
А от далі почалися наші блукання Клеванню, бо я повністю поклалася на людину з навігатором, в результаті ми зробили чималий крюк, окрім наших бобиків назбирали ще цілу зграю собак, які мене навіть почали дратувати.
Ще вони ледве не з'їли кота, уявіть наскільки треба налякати бідного, щоб він видерся так високо по бетонному стовпу.
Далі ми йдемо до траси Луцьк-Рівне, по дорозі відволікаюся на маки, шкода що їх було не ціле поле.
Детально вивчаю карту і виявляю, що ми намотали кругів і відійшли далеко від Клеванського замку, вирішуємо чекати маршрутку, щоб під'їхати. Ну а тим часом в телефоні здихає батарея і ми залишаємося без жодних засобів навігації. Чекання маршрутки затягнулася на 50 хвилин, тим часом почало припікати сонце, ми та наші нові друзі собаки ховалися під кронами дерев.
Нарешті маршрутка, їхати всього десь дві зупинки, де виходити орієнтуюся по банях церкви. На площі як раз в розгарі був базарний день, тому важко було протиснутися поміж торгових прилавків. Прорвавшись, прямуємо до Благовіщенського костелу, його верхівки добре проглядаються з траси.
Побудований костел був у 1610 році князем Чорторийським, в часи радянської влади стояв у запустінні. Наразі костел у власності католиків, будівля реставрується. На територію костелу ми не потрапили, ворота були зачинені, зробити це можна лише під час богослужіння, тоді ж можна зазирнути і в середину храму.
Роздивляюся будівлю, шукаю місце для вдалого кадру, завертаю за дзвіницю і натикаюся на собаку, а далі на качок та гусей в загородці))))
Дзвіниця, видно, що не так давно її відремонтували, перекрили дах.
На протилежному боці траси Православна церква Різдва Христового, побудована у 1777 році також за кошти Чорторийських. Здалеку здається, що храм дерев'яний, але це не так, насправді він кам'яний. Сфотографувати нормально його не вийшло, бо він сховався поміж дерев.
Тепер залишилося віднайти замок, пам'ятаю, що на карті він був десь поруч. Тому довго не роздумую і звертає на першу вуличку, що йде від церкви. Поступово починаю сумніватися, чи правильно я рухаюся, а потім бац і переді мною постала в'їздна брама.
Замок було закладено Чорторийським у 1475 році, це один із найстаріших замків Волині. Колись це була справжня фортеця оточена товстелезним муром та ровом, через який було перекинуто міст. А зараз, як кажуть деякі, що споруда мало чим схожа на замок. З першого погляду може й так, але якщо придивитися більш детальніше... Не дивно, що так сталося, замок багато разів руйнувався те перебудовувався, свого часу тут розміщувалася колегія езуїтів, польська гімназія, духовне училище, при радянській владі - школа інтернат, училище механізації та пунк НКВД, а потім лікувально-трудовий профілакторій для алкоголиків. Саме після нього в будівлі залишилася ця жахлива плитка радянських часів.
Боковий флігель взагалі нагадує якесь туалетно-душове приміщення - маленькі комірки обкладені плиткою. Всередину не заходили, бо якось трохи стрьомно, дах, перекриття майже скрізь обвалилися, дірки у підлозі.
А якщо ж все-таки придивитися уважніше, то можна помітити могутні оборонні мури,
Напівпідвальні приміщення з масивними стінами
В'їздна брама ще й досі дихає старовиною, легко можна уявити якою вона була у ті давні часи.
На подвір'ї
Вже залишаючи замок побачила протоптану стежинку вниз попід стіною, рішуче йду туди. Саме тут дуже добре видно могутність будівлі - вражають напівтемні нижні яруси з товстезними стінами. Не дивно, що це місте облюбувало НКВД, важко навіть уявити, що вони тут чинили(((
Знизу добре видно одну з веж, що збереглася
Ну і найбільший захват викликав чотирьохарочний міст, по якому ми заходили у замок. Коли я по ньому йшла, то і не уявляла, як він виглядає зі сторони. Видовище заворожуєче. Шкода, але фотографії не передають всієї тої величі і краси, та й дерева добряче закривають огляд.
Ще одна вежа.
На цьому все, ми трохи зморені спекою повертаємося до траси, далі наш шлях лежить до Рівного. Тут я нарешті скидаю берці перемазані мазутою, сьогодні вони мені вже не знадобляться, я ж прямую до міста)))
Без карти нікуди, бо я сплутала напрямки, і ледве не заїхала до Луцька замість Рівного, добре, що в саме в слушний момент трапився на очі вказівник)))