Про Фестиваль Гайдамака по суті
Багато народу пише про гопніків на фестивалі, але того я торкатися не буду. Напишу про те, що там було, властиво. Здається мені, це важливіше.
1. На диво мало знайомих обличь. Селик, Таня-Марія, Демченко - ото й уся юна мистецька братія.
2. тільки два майданчики - це добре. Я пропадала на дискусійному, вділивши час тільки Телері, Компаніченкові і Тіні Сонця.
3. Зустріч із 5 каналом - найяскравіша пляма другого дня. Бадьорі журналісти самі собі задавали із залу запитання, скублися одне з одного і так усім заморочили голову, аж хтось із слухачів запитав їх зопалу про перспективи цензури))) А Роман Чайка поділився гарною історією від Позаяка, про те як той із приятелем, щоб дістатися під час травневої демонстрації до крамнички з теплими напоями, пройшов повз камери з транспарантом - вичепленою на смітнику табличкою, на якому було написано "за взрьів баллонов администрация ответственности не несет".
Такий же шлях боротьби з режимом пропонував і письменник Юрій Винничук, поділившись своїми містифікаціями студентських часів (його нова книга Груші в тісті саме про це).
4. Хтілося би, звичайно, обійтися сміхом, та самого сміху мало. Хоча й він, як ліки проти страху, важливий. Інша мікстура - розуміння того, наскільки важче було боротися з режимом раніше. Про це розповідали гості-дисиденти (хоча не всі вони погоджувалися з цією назвою). Ще в перший день виступив Степан Хмара, відомий своєю безапеляційністю і різкістю оцінок. Він був першим із учасників, хто заявив, як шкодить політичним партіям фінансова залежність, пізніше ця думка лунала ще неодноразово. Василь Овсієнко розповів про Стуса, з яким трохи перетинався по таборах. Його розповідь була підкріплена деякими наочними матеріалами, і вже він неодноразово повторював: "Нам було легше, ніж тим, хто пройшов крізь це у 20-х роках". Пізніше цю ж фразу уже про Овсієнка, Стуса та інших повторить Левко Лук"яненко, а Олесь Доній, який поділився досвідом Революції на граніті - щодо Левка Лук"яненка.
І питання, яке не прозвучало вголос, очевидне. Нам, принаймні поки що, легше від них усіх. То що ж ми?
5. Методи. Крім психологічної підготовки варто було обговорити методі дій. Другого дня під час дискусії про громадські організації тільки закинуто було думку: саме на громадських організаціях може вирости нова політична еліта, позбавлена недоліків і хиб сучасної: коли партії не є партіями по суті, соціалісти не орієнтуються на соціальні проблеми, націоналісти на національні, а регіони позбавляють усі області регіональної влади; коли партії є іменними і без лідера лишаються нічого не вартими; коли не відбувається ротація лідерів, як у Європі, коли після кожного програшу верхівка партії повністю міняється, а стабільною є ідеологія; коли відсутня ідеологія і коли партії залежні від спонсорів як утриманки... Проте слухачі не перейнялися довірою до цієї групи доповідачів загалом, надто вже оптимістичні вони були. Безґрунтовно оптимістичні. Тішилися, наприклад, що стільки опозиціонерів перейшли в коаліцію. Мовляв, вони ж лишилися зі своїми переконаннями! - От, і як можна вірити доповідачу з такими поглядами? Аби ті перебіжчики голосували не так, як їхні нові господарі, в це можна було би повірити. Згадали і про сумний досвід Пори, яка сформувалася значно оперативніше, ніж могли би поєднатися громадські організації, а потім просто була з"їдена і зраджена.
Втім, попри всі ці справедливі ремствування, потрібно було продовжити цю дискусію, і наступного дня до теми громадських організацій повернулися знову. Доній окремо наголосив, що цей круглий стіл - найважливіше за все, що тут відбувалося. Пішов обмін досвіду. Доній мусив міцно тримати хід дискусії, просто підсумовуючи позитивний досвід усіх, хто говорив. Формування довіри, робота з дітьми, дискутивність питання: чи допомагають пластові і інші вишколи формувати активну і свідому молодь (і чому її тут немає зараз?).
6. Небезпеки. Окремий круглий стіл був присвячений місії Галичини та Львова в українізації України. Галичину представляли Юрій Винничук, Місько Барбара і Роман Чайка, а схід - Вахтанг Кіпіані та модератор Олесь Доній. На жаль, розмова пішла дещо в деструктивний бік, і вкотре прозвучали сепаратистські ідеї, і Чайка сказав, що вони вже втомилися від тої місії, яка ні на йоту не міняє схід. Заперечення із залу не переконали їх, натомість гірке зізнання Донія про те, за рахунок чого була розбита Революція на граніті, здається, декого переконала. Принаймні, того ж Чайку. А Олесь Доній розповів, як уже після успіху і прийняття умов голодуючих студентів, раптом деякі "друзі" як то Піховшек, наприклад, почали вести з двома лідерами студентського опору - киянином і львівянином окремі співчутливі розмови. І коли довіру було втрачено і лідерів пересварено, умови різко переполовинилися, і, як з"ясувалося потім, дуже важливі умови. Через це верхівка партійна фактично зберегла владу і колишні комуністи й досі під різними назвами керують нами. Пізніше, набагато пізніше стало ясно, хто такий Піховшек і інші "співчутливі друзі".
Є час на зневіру і втому. але хочеться вірити, що схід дасть надію галичині. мабуть, цього разу маємо починати ми... не знаю.
7.Мовне питання. Викликало дуже мало суперечок, як завше, не дійшли згоди щодо суржику. Я ж думаю, цілуом правильно: якщо вважати селян, носіїв суржику, недостатньо якісними українцями, то давайте всіх красномовних поселимо десь на острові Хортиця - якраз усі влізуть - і назвемо це Україною. Або розучимо з суржиконосцями всі принади риторики і змиримося з тим, що вони масово підуть в письменники і журналісти, а нам не буде що їсти. Книжники, не ставте себе вище за інших. І до галичан те саме прохання, нехай ви і заслужили на це. хоча б тимчасово. Ніхто не любить зарозумілих, а зараз як ніколи потрібно, щоб українське полюбили.
10. Дух, що тіло рве до бою.
Народ чекає копняка. Так пояснив своє бачення ситуації Сергій Пантюк. Тобто, справді щиро чекає, а якщо нормальними словами: жде, поки його покличуть протестувати. Без цього "копняка" мало хто наважиться. І зокрема від митців чекають. А як інакше, в ситуації, коли всі політичні сили скомпроментували себе, покликати може тільки хтось чистий. Митці поки що чисті.
Але митці не хочуть. І мають на це право.
І знаєте, їм варто дослухатися до інтуїції і в політику таки не йти. Але займатися політикою саме їм варто і треба. Отакі тонкощі: не йти, але займатися. У них є харизма. Вірять вони в те чи ні, вони міняють людей. Оце, на мою думку і є їхня необхідна роль. Натомість наявне напруження: глядачі і слухачі прямим текстом вимагають: ведіть нас. Митці мучаться між відповідальністю і розумінням, що це не їхнє.
9. Що робити з цензурою. Митці проти цензури - брати Капранови, лірник Сашко, Вахтанг Кіпіані, Сергій Архипчук, музиканти з Мертвого Півня і От Вінта ділилися досвідом. Юрко Журавель був дуже лаконічним, сказавши, що панки і цензура - штуки несумісні. Дуже лікувальною була промова лірника Сашка, який закликав не боятися, який на прикладах показував, як легко в інтернеті дати відсіч СБУ. Ви знаєте ці приклади, не зупинятимуся докладно. А потім почалося найцікавіше: брати Капранови запропонували несподівану ідею, відмовитися публічно від Євро 2012.
Звісно, пішли ремствування: а як до цього поставиться народ? А чи не буде це черговим приводом звинуватити патріотів у всіх гріхах світу і налаштувати проти них маси? І як зрештою бути з усіма економічними перевагами?
Втім, усе більше аргументів було за.
Пам"ятки архітектури. Їх вимагають відреставрувати за лічені місяці, тоді як біля таких споруд треба ходити зі щіточкою і лупою, а за кілька місяців їх можна тільки заполірувати і назавжди зіпсувати.
Економічний зиск, робочі місця. Лірник Сашко, як відомо, будівельник за професією, і він поділився інформацією, як тендери на побудову і ремонт отримують донецькі будівельні фірми, що виникли за кілка дняв до оголошення тендеру. Економічний зиск, словом, буде, але для кого? Очевидно.
Дороги, які робляться, щоб по них кілька разів проїхав Платіні залишаться українцям, але скільки проїздів вони ще витримають після цього? Швидко склепані декорації це будуть чи таки дороги?
Про харківський парк, який, нагадаю, по документах теж робиться заради благої цілі Євро 2012 уже можна й не згадувати.
Але як це зробити без шкоди? Або руками еліти вболівальників, які, за словами Капранових, не проти (еліті вболівальників рядові вболівальники може й повірять, але чужими руками жар загрібати?) Або інформуючи всіх і кожного про всі ці підводні камені і всю цю шкоду. Чи реально це зробити в умовах цензурованих ЗМІ і населення, яке не дуже любить слухати неприємні розмови і просто хоче футболу? Питання відкрите, а чи продумані хлопці Капранови, чи легковажні - того я не знаю.
Про музику писати не буду, хоча музична частина була вельми достойна і саме на неї сходилася основна маса глядачів. Просто суть фестивалю ж не так у музиці була насправді.
1. На диво мало знайомих обличь. Селик, Таня-Марія, Демченко - ото й уся юна мистецька братія.
2. тільки два майданчики - це добре. Я пропадала на дискусійному, вділивши час тільки Телері, Компаніченкові і Тіні Сонця.
3. Зустріч із 5 каналом - найяскравіша пляма другого дня. Бадьорі журналісти самі собі задавали із залу запитання, скублися одне з одного і так усім заморочили голову, аж хтось із слухачів запитав їх зопалу про перспективи цензури))) А Роман Чайка поділився гарною історією від Позаяка, про те як той із приятелем, щоб дістатися під час травневої демонстрації до крамнички з теплими напоями, пройшов повз камери з транспарантом - вичепленою на смітнику табличкою, на якому було написано "за взрьів баллонов администрация ответственности не несет".
Такий же шлях боротьби з режимом пропонував і письменник Юрій Винничук, поділившись своїми містифікаціями студентських часів (його нова книга Груші в тісті саме про це).
4. Хтілося би, звичайно, обійтися сміхом, та самого сміху мало. Хоча й він, як ліки проти страху, важливий. Інша мікстура - розуміння того, наскільки важче було боротися з режимом раніше. Про це розповідали гості-дисиденти (хоча не всі вони погоджувалися з цією назвою). Ще в перший день виступив Степан Хмара, відомий своєю безапеляційністю і різкістю оцінок. Він був першим із учасників, хто заявив, як шкодить політичним партіям фінансова залежність, пізніше ця думка лунала ще неодноразово. Василь Овсієнко розповів про Стуса, з яким трохи перетинався по таборах. Його розповідь була підкріплена деякими наочними матеріалами, і вже він неодноразово повторював: "Нам було легше, ніж тим, хто пройшов крізь це у 20-х роках". Пізніше цю ж фразу уже про Овсієнка, Стуса та інших повторить Левко Лук"яненко, а Олесь Доній, який поділився досвідом Революції на граніті - щодо Левка Лук"яненка.
І питання, яке не прозвучало вголос, очевидне. Нам, принаймні поки що, легше від них усіх. То що ж ми?
5. Методи. Крім психологічної підготовки варто було обговорити методі дій. Другого дня під час дискусії про громадські організації тільки закинуто було думку: саме на громадських організаціях може вирости нова політична еліта, позбавлена недоліків і хиб сучасної: коли партії не є партіями по суті, соціалісти не орієнтуються на соціальні проблеми, націоналісти на національні, а регіони позбавляють усі області регіональної влади; коли партії є іменними і без лідера лишаються нічого не вартими; коли не відбувається ротація лідерів, як у Європі, коли після кожного програшу верхівка партії повністю міняється, а стабільною є ідеологія; коли відсутня ідеологія і коли партії залежні від спонсорів як утриманки... Проте слухачі не перейнялися довірою до цієї групи доповідачів загалом, надто вже оптимістичні вони були. Безґрунтовно оптимістичні. Тішилися, наприклад, що стільки опозиціонерів перейшли в коаліцію. Мовляв, вони ж лишилися зі своїми переконаннями! - От, і як можна вірити доповідачу з такими поглядами? Аби ті перебіжчики голосували не так, як їхні нові господарі, в це можна було би повірити. Згадали і про сумний досвід Пори, яка сформувалася значно оперативніше, ніж могли би поєднатися громадські організації, а потім просто була з"їдена і зраджена.
Втім, попри всі ці справедливі ремствування, потрібно було продовжити цю дискусію, і наступного дня до теми громадських організацій повернулися знову. Доній окремо наголосив, що цей круглий стіл - найважливіше за все, що тут відбувалося. Пішов обмін досвіду. Доній мусив міцно тримати хід дискусії, просто підсумовуючи позитивний досвід усіх, хто говорив. Формування довіри, робота з дітьми, дискутивність питання: чи допомагають пластові і інші вишколи формувати активну і свідому молодь (і чому її тут немає зараз?).
6. Небезпеки. Окремий круглий стіл був присвячений місії Галичини та Львова в українізації України. Галичину представляли Юрій Винничук, Місько Барбара і Роман Чайка, а схід - Вахтанг Кіпіані та модератор Олесь Доній. На жаль, розмова пішла дещо в деструктивний бік, і вкотре прозвучали сепаратистські ідеї, і Чайка сказав, що вони вже втомилися від тої місії, яка ні на йоту не міняє схід. Заперечення із залу не переконали їх, натомість гірке зізнання Донія про те, за рахунок чого була розбита Революція на граніті, здається, декого переконала. Принаймні, того ж Чайку. А Олесь Доній розповів, як уже після успіху і прийняття умов голодуючих студентів, раптом деякі "друзі" як то Піховшек, наприклад, почали вести з двома лідерами студентського опору - киянином і львівянином окремі співчутливі розмови. І коли довіру було втрачено і лідерів пересварено, умови різко переполовинилися, і, як з"ясувалося потім, дуже важливі умови. Через це верхівка партійна фактично зберегла владу і колишні комуністи й досі під різними назвами керують нами. Пізніше, набагато пізніше стало ясно, хто такий Піховшек і інші "співчутливі друзі".
Є час на зневіру і втому. але хочеться вірити, що схід дасть надію галичині. мабуть, цього разу маємо починати ми... не знаю.
7.Мовне питання. Викликало дуже мало суперечок, як завше, не дійшли згоди щодо суржику. Я ж думаю, цілуом правильно: якщо вважати селян, носіїв суржику, недостатньо якісними українцями, то давайте всіх красномовних поселимо десь на острові Хортиця - якраз усі влізуть - і назвемо це Україною. Або розучимо з суржиконосцями всі принади риторики і змиримося з тим, що вони масово підуть в письменники і журналісти, а нам не буде що їсти. Книжники, не ставте себе вище за інших. І до галичан те саме прохання, нехай ви і заслужили на це. хоча б тимчасово. Ніхто не любить зарозумілих, а зараз як ніколи потрібно, щоб українське полюбили.
10. Дух, що тіло рве до бою.
Народ чекає копняка. Так пояснив своє бачення ситуації Сергій Пантюк. Тобто, справді щиро чекає, а якщо нормальними словами: жде, поки його покличуть протестувати. Без цього "копняка" мало хто наважиться. І зокрема від митців чекають. А як інакше, в ситуації, коли всі політичні сили скомпроментували себе, покликати може тільки хтось чистий. Митці поки що чисті.
Але митці не хочуть. І мають на це право.
І знаєте, їм варто дослухатися до інтуїції і в політику таки не йти. Але займатися політикою саме їм варто і треба. Отакі тонкощі: не йти, але займатися. У них є харизма. Вірять вони в те чи ні, вони міняють людей. Оце, на мою думку і є їхня необхідна роль. Натомість наявне напруження: глядачі і слухачі прямим текстом вимагають: ведіть нас. Митці мучаться між відповідальністю і розумінням, що це не їхнє.
9. Що робити з цензурою. Митці проти цензури - брати Капранови, лірник Сашко, Вахтанг Кіпіані, Сергій Архипчук, музиканти з Мертвого Півня і От Вінта ділилися досвідом. Юрко Журавель був дуже лаконічним, сказавши, що панки і цензура - штуки несумісні. Дуже лікувальною була промова лірника Сашка, який закликав не боятися, який на прикладах показував, як легко в інтернеті дати відсіч СБУ. Ви знаєте ці приклади, не зупинятимуся докладно. А потім почалося найцікавіше: брати Капранови запропонували несподівану ідею, відмовитися публічно від Євро 2012.
Звісно, пішли ремствування: а як до цього поставиться народ? А чи не буде це черговим приводом звинуватити патріотів у всіх гріхах світу і налаштувати проти них маси? І як зрештою бути з усіма економічними перевагами?
Втім, усе більше аргументів було за.
Пам"ятки архітектури. Їх вимагають відреставрувати за лічені місяці, тоді як біля таких споруд треба ходити зі щіточкою і лупою, а за кілька місяців їх можна тільки заполірувати і назавжди зіпсувати.
Економічний зиск, робочі місця. Лірник Сашко, як відомо, будівельник за професією, і він поділився інформацією, як тендери на побудову і ремонт отримують донецькі будівельні фірми, що виникли за кілка дняв до оголошення тендеру. Економічний зиск, словом, буде, але для кого? Очевидно.
Дороги, які робляться, щоб по них кілька разів проїхав Платіні залишаться українцям, але скільки проїздів вони ще витримають після цього? Швидко склепані декорації це будуть чи таки дороги?
Про харківський парк, який, нагадаю, по документах теж робиться заради благої цілі Євро 2012 уже можна й не згадувати.
Але як це зробити без шкоди? Або руками еліти вболівальників, які, за словами Капранових, не проти (еліті вболівальників рядові вболівальники може й повірять, але чужими руками жар загрібати?) Або інформуючи всіх і кожного про всі ці підводні камені і всю цю шкоду. Чи реально це зробити в умовах цензурованих ЗМІ і населення, яке не дуже любить слухати неприємні розмови і просто хоче футболу? Питання відкрите, а чи продумані хлопці Капранови, чи легковажні - того я не знаю.
Про музику писати не буду, хоча музична частина була вельми достойна і саме на неї сходилася основна маса глядачів. Просто суть фестивалю ж не так у музиці була насправді.