Про українську венецію. Частина 2.
Ой у гаю, при Дунаю
Соловей щебече.
Він же свою всю пташину
До гніздечка кличе.
Друга і заключна частина розповіді про містечко Вилкове, яке розташоване в дельті Дунаю.
Потрапили ми у Вилкове в найбільший розпал весняної повені. З одної сторони то добре, побачили повноводні єрики, з іншої трохи мокровато.
Ще пощастило. що весна тільки почалася, і комарів не було.
До моря тут всього 16 кілометрів. Тож чайки почувають себе як вдома.
Але треба вирушати в сторону Дунайсьго заповідника, гріх не побувати там, тим більше при такій чудовій погоді.
Вид на Вилкове зі сторони Румунії, до якої тут 2 рази впасти. Собсно, вона на іншій стороні Дунаю.
Раніше в містечку було 5 великих підприємств. Зараз не працює жодне з них. Знайти роботу непросто. Останнім часом непоганим додатковим заробітком для місцевих став туризм. В основному туристи з України. Росії і Білорусі. Проте доволі часто заїжджають падкі до екзотики європейці. Всіх катають на таких от, або схожих
корабликах.
Острівна частина Вилкового зараз не жила. Тобто постійно там проживає 5-6 сімей. Більшість використовує свої ділянки як дачі.
Тут вирощують перші в Україні полуниці особливого сорту, який спокійно доїджає до Одеси і до Києва. Тобто коли скоро смакуватимете полуниці задумайтеся звідки вони.
В кінці літа тут повно фруктів. Земля дуже плодорідна. бо це скоріше навіть не земля, а мул. Кожної весни мешканці виконують титанічну роботу викидуючи мул з єриків на свої городи і укріплюючи береги.
Тут же і знаходяться виноградники. В основному тут вирощують унікальний сорт винограду під назвою " Новак". Вино з нього теж роблять самі. Я вже писав, що вина особливо не люблю. Але той червоний сухарь...м...м.м..))
В 60-ті роки тут кипіло життя. Працювала школа, медпункт, був відкритий магазин. Таке собі місто зовсім без доріг.
Але поступово радянська влада зганяла людей працювати на заводи і залишилися тут найстійкіші старовіри.
І зараз тут люди живуть без світла і отоплення. Ніяких інтернетів і телебачення. Ну хіба що генератори на стоянках рибаків.
Доречі. забув вказаьти в минулій частині топлять в містечку ще досі вуглем і дровами). Центральне отоплення просто нереально провести.
90 % будинків в місті зроблено з... очерету і мулу. По периметру забиваються в два ряди жердини, між ними пресується очерет , потім то зовні і з середини в кілька шарів покривається мулом. І вже потім білиться. Дахи раніше покривалися очеретом, зараз в основному черепицею. Будинки дуже легкі і при потребі іх можна підняти 4 звичайними домкратами. А така потреба виникає часто, бо земля водяниста і оселі просідають.
Ще одним з місцевих промислів є заготівля очерету на експорт. Його залюбки закупають в Німеччину і Нідерланди.
Де їх використовують в будівництві - там зараз бум на екологічні матеріали і задля виробництва предметів декору.
Але основним заняттям місцевих жителів є звичайно рибалка і рибопереробка. Риби тут багато і різної.
Але вся вона смачна . І солена і копчена і мочена і товчена)))
Основна риба тут - дунайка ( Дунайський оселедець). Це, взагалі то, звичайний оселедець який долає тисячі кілометрів щоб віднереститися в Дунаї.
Проте цей промисел також на грані знищення . Позаминулого року, наприклад, було виловлено більше 100 тис тонн цієї риби, а минулого року лише 24 тисячі тонн.
Вилковчани бояться, що риба зникне. Тоді вимре і місто.
На місті цієї недавно збудованої каплички колись була церква старообрядців, знищена радянською владою
Люди тут в основному привітні. Майже все розказане тут мною я від них і почув.
Але були прецинденти. Коли ми гуляли по містечку два товариші гоповатого вигляду , сині в дюпель ( о 12 дня!) кричали гам щось типу " Сєвєряни понаєхалі!")
Ким -ким. а так ще не називали).
Стоянка рибалок.
Два основних доходи. Рибалка і заготівля очерету.
Прикордонників не зустрічали. хоча кордон з Румунією зовсім поряд. Телефон , навіть, постійно виходив у роумінг.
Але основні судоходні шляхи і як власне і кордон були трохи в стороні , ми спускалися по Анкудіновій протоці.
Ось звідки малювали прапор України.
Ще один забавний діалог стався зі мною біля церкви старообрядців. Стою, фотографую.
підходить до мене дядечка:
- Хохол ? - питає
- Українець - кажу.
- А я тебя понимаю. Я украинский в школе учил, 4 были по украинскому языку и литературе.
- Дуже радий - відповідаю- ви молодець.
Він і пошвендяв собі. Хоча української в місті і не почути не було такого. щоб хтось мене не зрозумів.
Корів тут також випасають на островах. Плавають до них , щоб подоїти. А так і прив*язувати не треба, нікуди не втечуть все одно).
На цьому я і закінчу свою розповідь про Вилкове. Дуже оригінальне, проте по своєму добре і душевне.
Завітайте обов*язково.
Наступного разу буде розповід про Дунайський біосферний заповідник.
Красно дякую за організацію подорожі dobre_poixaly
І ще не можу не втриматись знайшов кілька вінтажних фоток містечка.
Першу частину можна прочитати тут