Yellowstone - частина 3

Jul 31, 2010 14:45

Продовження, перша частина

                        друга частина

Коли рік тому ми вперше почали говорити про парк Єловстоун, це виглядало як авантюра, бо всі наші знайомі, які тут побували не ходили в походи, жили в готелі, і відповідно тратили на таку поїздку шалені гроші, що за таку ж суму можна було б відпочити у 5* десь в Мексиці чи Домінікані.... При тому інформації про так звану «беккаунтрі» було дуже мало. Тут не ходять в походи з ночівками так часто як наприклад у тому ж Гранд каньйоні. Нормальну топо карту в неті знайти було складно, прийшлось купити ))) маршрути описані але щось було багато незрозумілого, якось було страшно йти, не знаючи що тебе чекає. Тому я буквально перерила всю доступну інформацію, і таки знайшла лише одного (!) американця, який йшов з групою людей приблизно нашим маршрутом. Однак з його опису важко було дізнатись про стан стежок і т.п., та і йшли вони трохи не в таку пору року (у вересні). Я спробувала сконтактуватись з ним, але чи то він не мав часу багато розказувати, чи справді не було що, тому новою для мене була інформація про кількість комарів у липні ))))).

Одне, що ми для себе вирішили точно - наш похід не має тривати більше 2 днів, бо парк великий, дивитись є що, і просто вбивати час було шкода. Крім того в планах у нас був похід у гори в сусідньому парку Гранд Тетон. З довжиною маршруту теж складно, більшість або розраховані на 1 день, або на 4-5. Ми вибрали район від каньйону до Долини пеліканів. Довжина маршруту - 40 км, місце ночівлі приблизно посередині. Найбільшою нашою проблемою був транспорт, оскільки маршрут не закільцьовується, вийдем ми 30 км дорогою від місця де залишиться машина, далі треба думати, бо громадського транспорту ясна справа нема, а покладатись на автостоп чотирьом брудним туристам з великими наплечниками - трохи ризиковано.

День перед тим домовитись з місцевими працівниками не вдалось, винайняти машину теж, бо астрономічно дорого, але рейнджерка в офісі парку, куди ми звернулись за порадою, впевнено радила стопити, на чому ми й зупинились. Вона ж проінструктувала нас про стан маршруту: «ще ніхто не ходив цього року, але інформація з минулого - тільки один місток зруйновано і води в низинах вже не повинно бути».

І ось нарешті той день, якого ми всі чекали. Встали зранку о 6-00, швидко з»їли приготований звечора сніданок, погрілись в туалеті сушкою для рук, допакувались і виїхали. Поставили авто на паркінгу Artist point коло водоспаду, сфоткались і погнали до стежки.





Першу годину ми йшли вздовж каньйону, дуже красиво, хотілось збігти вниз, але насправді то дуже далеко.





Недоторкана природа за кожним поворотом, мікро-озерця заросли водяними ліліями. Цього року зима затягнулась, опадів було багато і ріки як ніколи широко розлились.





Звернувши вбік, ми вийшли на термальну зону з киплячим болотом. Нам вже трохи почав набридати той запах тухлих яєць. Особливо мені.....особливо після сніданку....



Clear Lake (Прозоре озеро) - можна сказати, мертва вода, справді прозора і ніби кипляча від газу, що виходить з недр землі.



Спочатку ми не дуже звірялись з картою, бо показники ніби були, розвилок тільки дві і кілометраж збігався.



Ми вийшли з лісу на долину і помітили, що стежка звертає вправо, хоча згідно з картою мало б бути в протилежну сторону. Звірили координати (я не маю топо навігатора, просто користуюсь смартфоном, визначаю координати GPSом і звіряю з картою....можна б було в нього топо запхати, але не встигли купити портативний сонячний генератор, батарея не витримує навіть пів дня з навігатором). Виглядало, що промахнулись на попередній розвилці - на стежку ми входили не з початку, і табличка на перехресті скерувала нас якраз до нього, дивно але кілометраж на ній теж збігався. Щось надзвичайне, переважно тут з таким строго... Вислали гінця познайомитись з бізоном до наступної розвилки перевірити на всякий.



Таким чином ми самі собі зробили крюк в понад 3 км.
Далі ми просто бігли, йшли дуже швидко, старались зупинятись тільки коли «треба». Земля під ногами - як подушка на воді, трошки нижче зійдеш і все, вода. За сухі ноги дякую своїм вірним харйкерським водонепроникним Merrell (не реклама, просто хороша річ). Взагалі, зручно було як в тапках, після 45 км - один невеликий мозольчик. Тут правда був ще один прикол - я навчилась у американців вдягати під грубу хайкерську шкарпетку ще одну тоненьку з шовку, трохи воно не дешево, але зато спокій всім, особливо вухам друзів.

Потім був ліс... буду пам»ятати його все своє життя... стільки разів я не нахилялась за всі свої роки. То був найбільш неприємний сюрприз, про який ми навіть не здогадувались, ніде не читали і не бачили на фото. Пройти понад 10 км поваленим лісом, коли з важким наплечником треба або перелазити, або пролазити під стовбурами - це просто жах.







В якийсь момент ми вже настільки змучились, що зрозуміли - треба щось з»їсти, хоч і не хочеться... за одно нафільтрувати води і хоча б трохи полежати. Зробили привал на травичці коло струмка.



Переважно ми берем їжу на привали і якісь «загризки» у вигляді енергетичних батончиків, щоб не зупинятись. Цього разу нам було не до батончиків, та ще й у протимоскітних сітках. А, та, забула про комарів! То не комарі, то просто якісь гіпер збуджені вампіри. Спочатку ми бризкались якимсь хвальоним супер-спреєм для хайкерів....вистачало рівно на годину, пробували жерти навіть крізь товсті штани.... Потім ми подякували дядькові-американцю за його пораду купити протимоскітну сітку на голову.... потім ми пошкодували, що не купили цілий протимоскітний костюм....а потім нам вже стало все одно...
Ближче до вечора коліна одного з наших хлопців почали здавати... я віддала одну свою палку... йти стало важче... Після 5 вечора стало ясно, що на місце нашої ночівлі ми можемо дійти не раніше 8 вечора, це якщо нічого не станеться. Стежку ми більше не губили, американці прибивають на дерева червоні металічні маркери, тому навіть якщо затопить, то можна визначити правильний напрямок і без карти. Тільки от як дерево впало - треба трохи обшукатись тих міток навколо. Кілька разів прийшлось знову йти практично по кісточки в воді - знову подяка черевикам. Під вечір ми кілька разів натягали свої водонепроникні шмотки, один раз навіть був дощ з градом, правда тривав він не цілих 10 хв, але дуже після цього похолодніло.... Ми вже досить високо піднялись, і незабаром додатковою перешкодою час від часу ставав сніг на стежці, правда і дерев поменшало...
Коротше кажучи, до останнього вирішального перехрестя ми дійшли майже о 7 вечора. Це була невелика галявина між гір з купами снігу і озерцем з зеленою водою. Далі треба було прийняти рішення, чи йти ще далі коло 4 км, чи ризикнути ночувати прямо тут. Було холодно, 2900 м над рівнем моря, мокро... Оцінивши фізичний стан і небезпеку нарватись на ведмедя у сутінках вирішили залишитись тут. На наступний день мали б піти кругом в 5 км, щоб зекономити 2 км маршрутом, який я навіть не розглядала, але по карті виглядало все не дуже печально, гір нема і на тому добре. Вогонь не палили, натопили снігу, перефільтрували.....розклали намет, обставили палками, натягнули парашутний трос (паракорд), навішали на нього свої дзвіночки (чіпляються на наплечник, типу має попереджувати ведмедів про присутність людини). Вночі вони б мали попередити нас про наближення ведмедів. Перепакували всю їжу і сміття компактніше, підвісили то все між соснами.... від відмедів... Сходили по двоє «в кущі» на ніч 100 м від намету в напрямку вітру з спреєм... від ведмедів. То виглядало як параноя, але справді було неприємно, особливо як згадати обдерті дерева і «залишки життєдіяльності» з риками десь в далині.
Напоїли таблетками одного з нас, коліна так пошкодились, що його просто скручувало від болю. Цілу ніч від крутився в спальнику як дзига. Другий зривався кожні 15 хвилин, здригаючись від кожного скрипу дерев і виглядав у віконце....нічого ж не видно....ніч... Лише моя коліжанка відключилась миттєво. Я лежала і в напівдрімотному стані думала що то може так ритмічно стукати десь в лісі....тук...тук...тук...десь за пару хвилин дійшло, що то моє серце... Під ранок всі трохи заспокоїлись і таки поспали пару годин...
О 6 ранку ми всі як по команді зірвались на рівні ноги, було вже зовсім світло, вирішили не снідати, не хочеться дочекатись на рейнджера, що буде допитуватись де ми тут взялись. Подякували вищим силам за щасливо проведену ніч і рванули... Мені прийшлось віддати і другу палку, треба купити ще один комплект і потім тим самовпевненим продавати в поході за 200 баксів )))
Йшлось досить легко, нам треба було швидко дійти до озера, до розвилки, куди ми б мали вийти згідно маршруту після ночівлі



Старались шуміти і голосно розмовляти, щоб попередити звірину. Коли дійшли до озера, отримали наступну несподіванку - витікаючі річечки розлились, і з маленького струмка перетворились на досить широку річку. Обходити нереально, прийшлось якось переходити... перекинули кілька стовбурів... тоді ще пару, бо попередні знесло течією, і якось перейшли, навіть не намочились. З полегшенням перевели подих, бо далі була рівнина вздовж річки і ми нарешті могли не боятись отримати штраф за порушення маршруту.



Ноги у хлопців почали здавати остаточно, я натерла їм коліна лідокаїном і нагодувала таблетками. Найгірше почувався мій чоловік. Якось зовсім не сподівалась такого від нього. Та ще й з досвідом. Та ще й фізично у прекрасній формі.
Ну але робити нічого, і ми поплелись далі, трохи вже звикнувши до грунту, що провалюється у воду під ногами. Зауважили свіжі сліди з підковами, в протилежному до нашого напрямку. Коней було тільки 2, значить зранку тут пройшли рейнджери, фух....пронесло.... За пару годин нарешті згадали, що сьогодні ще не їли. Присіли, закип»ятили воду, кава і запах їжі....ммммм.... правда вода знову закінчувалась, треба було знайти якесь більш менш чисте джерело з протічною водою.



Знайшли, присіли, хлопці качають, а ми з коліжанкою помітили щось велике чорне на протилежному боці ріки.... придивились - бізон. І от він бере і якогось дива переходить річку, а потім суне в нашому напрямку. Кажуть, бізони не агресивні і не нападають, але ми щось вирішили не випроповувати долю, швиденько «змотали і пішли далі». Ми ввійшли у знамениту Долину пеліканів. Це місце найбільш компактного заселення ведмедів грізлі, закрите для туристів з вересня до липня. Згідно правил тут можна ходити тільки з 9 ранку до 7 вечора. Ми йшли досить добре і сподівались вийти на час. Не сказати, що ми не боялись - збрехати. Наслухались і начитались жахливих історій, тому зрозуміли, що краще не лізти, де тебе не чекають. Сили нас покидали, і будь-яка несподіванка могла стати фатальною. Ми мали 3 перцевих спреї на чотирьох, здавалось - цього достатньо. Оскільки всі вже примучились, я якось вирвалась вперед....без спрею....метрів на 20 вперед. Вийшла на горбок і аж обмерла - спереді в 25м від мене пасся собі коло річки грізлі... великий....дуже великий.

Головне правило - не бігти і просто обійти я не виконала. Я почала махати нашим руками щоб відступали, а потім запанікувала і побігла. Вірніше, я думала, що повільно відходжу, але хлопці потім розказали, що я таки бігла. Вони ще не бачили його, подумали, що я хочу зупинитись, почали кричати «йди далі, потім станемо» і раптом самі рванули в сторону. Зліва - річка, пішли вправо через ліс, знову ті стовбури, все болить, але женем щодуху. Тут нариваємось на якісь кістки, потім ще одні, потім скелет з рештками м»яса.... допираєм, що то їдальня «міська» додаєм газу і кулею вилітаєм з лісу якісь 50 метрів нижче місця де ми побачили його. А він вже зник у лісі. Значить, таки пішов за нами.... Ну але ніби не пішов слідом, мабуть перевірив свої запаси і заспокоївся. Але я більше не хочу з ним зустрічатись, він мені снився ще кілька днів...
Далі ми йшли мовчки, швидко, без зупинок і навіть нічого не фоткали....

Дійшли до зруйнованого моста, втішились, бо це значило, що до кінця якісь дві години.



Трохи помили ноги в крижаній воді ))) на другому боці помітили якісь три чорні цятки, що швидко наближались. За якийсь час в бінокль побачили, що це двоє людей з 3-ма кіньми. Скоро вони нас наздогнали, це були ті самі рейнджери, сліди яких ми бачили зранку. Попросили їх забрати на коні мого чоловіка, який ледве пересувався - відмовились. Сказали, що візьмуть лише наплечник без їжі, але тут вже ми відмовились, він не був аж таким важким. Ретельно перевірили наш дозвіл, спитали що сталось з ногами, я пояснила про повалені дерева, і що просто мабуть розтягнулись колінні зв»язки. Рейнджерка мене «втішила» - ми якраз сьогодні то все прочистили (на третьому коні вони везли бензопилу).... Йопт! Хотілось матюкнутись )))) що ми й зробили пізніше ))).



Одним словом, вийшли ми на дорогу ще перед 7 вечора, подякували ще раз всім відомим богам за успішне завершення походу, сіли коло дороги і почали стопити.... і ще пів години.... стало трохи не по собі, ніхто навіть не думав зупинятись. Тут нам знову повезло - повз проїжджав рейнджер на позашляховику. Ми попросили підвезти нас, він спитав дозволу у начальства і за 2 хвилини ми вже знаєм, як то бути заарештованому ))) В машині у нього був цілий арсенал зброї. Ей Джей розказував нам цілу дорогу бувальщини з свого досвіду. Розказав, що хайкують тут переважно працівники парку, і дуже рідко приїжджі; що злочини тут трапляються всякі різні, як і у великому місті; що зброю возить, бо у місті підмога прибуде швидше ніж в парку. Хороший хлопець, велика йому дяка за допомогу. На кінець ще й допоміг загрузити наплечники в нашого бусика і поїхав своєю дорогою.
А ми скоренько зарулили на кемпінг.... зварили макарон, відкрили консерву з квашеними огірками... накапали символічно «зігрівальний напій» ....напакували живіт і скоренько пішли спати...
Живі і здорові....ну, майже здорові ))

Далі буде...

yellowstone, природа, США, походи, поїзденьки

Previous post Next post
Up