Туди не долітали мрії...
...або місто, куди хочеться вертатись.
Я ніколи не думав, що вимокну до нитки під сильним дощем в лютому місяці так само, як ніколи не думав, що мені цей факт буде на стільки байдужим.
Всього шість годин, за які я прожив альтернативне життя.
Я ніколи не думав, що буду тут.
Я навіть про це ніколи не мріяв...
Мені було достатньо кількох секунд, щоб закохатися у це місто.
Перше, що я побачив, вийшовши із метро - це Собор Паризької Богоматері
Я був настільки вражений, що на кілька хвилин заціпенів, а очі зардницьки стали вологими. Я навіть не мріяв, навіть не усвідомлював, що колись можу бути тут.
Навіть, коли їхав поягом. Навіть,коли піднімався із метро. Але ось це - "Я в Парижі!" прийшло тільки на площі перед Notre Dame de Paris де я нерухомо стояв і ледь не плакав...
Неможливо передати словами всю велич і монументальність цього собору. Так само, як я не зможу передати ту атмсферу:
Я зовсім не здивований тим, що більшість фільмів, знятих про Париж - автоматично стають фільмами про коханя.
Ці вулички прото створені для закоханих. А мости над Сеною, наче запитують "Чому ти стоїш тут один?!"
Я впевнений, що жодне місце не підкреслює самотність так, як зробив зі мною це Париж...
У мене ще ніколи не було такого гострого відчуття, що місто може бути живим.
Величезний і величний Лувр:
У цьому дворі мене прибило емоціями вдруге, не так сильно, але все ж...
Мені не посміхнулась Мона Ліза, хоч я був зовсім поруч, варто було лише зайти в сердину. Але і без музею, палац сам по-собі, вартий багато чого!
Ну і, звичайно, вежа, яку побудував ось цей дядько:
Може хтось і скаже, що "попса"... і хоч я не був сильно вражений... проте для мене це було символом... символом того, що Париж у моєму житті міг і не трапитись... зовсім!..
Але все це було насправді. Це було зі мною. Я відчував все це.
Можна спробувати написати про парижанок, у кожну з яких можна закохатись, про французьке вино, камамбер і каву із трьома сортами желе... але ж це - не головне.
Головне те, що частинка цього міста тепер живе в мені і як шматок металу, інколи тягнется до великого магніту, який зветься Париж...
Я ніколи не думав, що вимокну до нитки під сильним дощем в лютому місяці так само, як ніколи не думав, що мені цей факт буде на стільки байдужим.
Всього шість годин, за які я прожив альтернативне життя.
Я ніколи не думав, що буду тут.
Я навіть про це ніколи не мріяв...
Мені було достатньо кількох секунд, щоб закохатися у це місто.
Перше, що я побачив, вийшовши із метро - це Собор Паризької Богоматері
Я був настільки вражений, що на кілька хвилин заціпенів, а очі зардницьки стали вологими. Я навіть не мріяв, навіть не усвідомлював, що колись можу бути тут.
Навіть, коли їхав поягом. Навіть,коли піднімався із метро. Але ось це - "Я в Парижі!" прийшло тільки на площі перед Notre Dame de Paris де я нерухомо стояв і ледь не плакав...
Неможливо передати словами всю велич і монументальність цього собору. Так само, як я не зможу передати ту атмсферу:
Я зовсім не здивований тим, що більшість фільмів, знятих про Париж - автоматично стають фільмами про коханя.
Ці вулички прото створені для закоханих. А мости над Сеною, наче запитують "Чому ти стоїш тут один?!"
Я впевнений, що жодне місце не підкреслює самотність так, як зробив зі мною це Париж...
У мене ще ніколи не було такого гострого відчуття, що місто може бути живим.
Величезний і величний Лувр:
У цьому дворі мене прибило емоціями вдруге, не так сильно, але все ж...
Мені не посміхнулась Мона Ліза, хоч я був зовсім поруч, варто було лише зайти в сердину. Але і без музею, палац сам по-собі, вартий багато чого!
Ну і, звичайно, вежа, яку побудував ось цей дядько:
Може хтось і скаже, що "попса"... і хоч я не був сильно вражений... проте для мене це було символом... символом того, що Париж у моєму житті міг і не трапитись... зовсім!..
Але все це було насправді. Це було зі мною. Я відчував все це.
Можна спробувати написати про парижанок, у кожну з яких можна закохатись, про французьке вино, камамбер і каву із трьома сортами желе... але ж це - не головне.
Головне те, що частинка цього міста тепер живе в мені і як шматок металу, інколи тягнется до великого магніту, який зветься Париж...