Як заспівають треті півні...
Наближаються президентські вибори - і романтичні та екзальтовані персони вже починають подумувати про новий Майдан. Починають потихеньку порпатися у шухлядах, витягати звідти вицвілі стрічечки та пожовклі посвідчення учасників Помаранчевої революції й приміряти старі речівки на нові прізвища...
Марно, панове! Не вступимо ми двічі в одну й ту ж саму ріку. ТОГО Майдану - кольорового й веселкового, прикольного й карнавального, з піснями й танцями вже не буде. Якщо і збереться публіка на Майдан, то Майдан цей, швидше за все, буде похмурим і брутальним - з вилами й дрюччям... або не буде нічого - країна просто не вийде зі ступору.
От тільки не треба мені нагадувати, що силове протистояння - це жахливо. Я й сама знаю, що силове протистояння - це жахливо. Особливо, коли має місце стихійний спалах насильства - без підготовки, без чітко сформульованих цілей та програми (якщо не рахувати за мету та програму розвішування догори ногами тих, кого народ вважає своїми кривдниками), без мудрих, харизматичних лідерів, без міжнародної підтримки... Але давайте не будемо уподібнюватися маленьким діткам, які заплющують очі, щоб позбутися страшного видовища. Якщо ми теоретично довели, що силове протистояння - це погано, то це не значить, що цього не буде, і до цього не треба бути готовим.
І якщо вже обирати між хуторянською байдужістю/овечою покірністю та стихійним бунтом, я б, напевно, вибрала стихійний бунт - принаймні нація продемонструє, що вона ще жива, і що її не можна безкарно гвалтувати.
Однак тих, кому не байдужа доля країни, не може не турбувати потенційна некерованість масових заворушень. Ну не будемо ж ми на повному серйозі вважати, що оті віртуальні персонажі, які пафосно іменують себе лідерами опозиції, здатні приборкати народну стихію і спрямувати її в конструктивне русло.
Останні події у Миколаївській області показали, що наші реєстрові опозиціонери не здатні ні боронити народ від злочинної влади, ні очолити протести, ні виступити посередниками між владою і населенням. Все, що вони можуть - це злетітися на місце трагедії, як круки на падаль, і урвати собі шматочок рейтингу.
Один топовий блогер прибув у Врадіївку одразу після штурму, сфоткався на тлі розгромленої дільниці і радісно повідомив, що на підмогу йому їде аж дві машини націоналістів та інших активістів. Всьо! Ховайтеся, менти позорні! Буде вам атентат!
Панове націоналісти та інші активісти! Ви там удома нічого не позабували? Чи є ще газ у ваших газових балончиках? Чи не полиняли ваші фірмові футболочки з партійними логотипами, бо хто ж тоді взнає, що ви товклися у Врадіївці, чи, пак, як ви це називаєте: допомагали народові боротися зі злочинною владою?
Один депутат уже повідомив нам страшні цифри. Виявляється, за 3 роки бандити в погонах убили й згвалтували 5 жінок! Який жах! От тільки де ж ви були всі ці три роки, панове депутати-кандидати, журналісти-активісти, агітатори-провокатори? Ви не знали, що діється в країні, яку ви, не жаліючи власної слини, захищаєте від бандитів на ток-шоу? Чому народ, замучений владою, не звернувся до опозиції? Може тому, що довіряє їй не більше, ніж владі, бо нутром чує: ті, хто видає себе за опозиціонерів, - такі ж перевертні, як і садисти в погонах, і толку з них - як з козла молока.
Ще один блогер закликав народ створювати загони самооборони. Ідея непогана, але хто донесе її до народу, який нечасто зазирає у блоги? І чим ці загони будуть боронитися від озброєних до зубів силовиків? Вилами та лопатами? І хто буде координувати їхні дії? Адже без координації дій, без розголосу у ЗМІ, оборонну самодіяльність влада швидко припинить. Пара загонів беркуту - і самооборонців возитимуть носом по асфальту.
І потім, створення загонів самооборони - це вже початок латентної війни з владою. А війна - це не іграшки. Війна потребує організації та дисципліни. Народній армії, як і будь-якій армії, потрібен буде Генеральний Штаб. І тут ми знову повертаємося до ідеї нової політичної організації.
Потребу в якісно новій політитсилі країна відчуває вже давно, десь із 2008 року, вле так і не може її народити. Кожен раз під виглядом альтернативи («третьої сили») народові впарюють ерзац, або застарілий політпродукт у новій упаковці. Публіка розкусює підробку, але натомість отримує нову фальшивку, в той час як політичний розвиток не просувається ні на крок. Стан, у якому нині перебуває наше суспільство, можна умовно назвати організаційним паралічем. Ця соціальна хвороба - типова для посттоталітарних соціумів. Адже все, що ми зараз маємо: незалежну державу, приватну власність, елементи демократії не було нами осмислене і завойоване, а з’явилося головним чином унаслідок рішення вузької групи осіб, що належали до вищих ешелонів номенклатури, яка з міркувань самозбереження почали поступово демонтувати тоталітарну імперію.
Тому народ продовжує по інерції очікувати змін «згори», сподіваючись, що хтось «прийде і зробить». І найпопулярнішими партіями залишаються ті, які у прямій, або завуальованій формі обіцяють прийти - і зробити/покращити/зупинити/посадити/захистити, і.т.д, і.т.п. До того ж сама структура нашого суспільства консервує патерналістські настрої. Адже більшість виборців (і левову частку активних виборців) становлять бюджетники, пенсіонери, напівколгоспне селянство і працівники крупних промислових підприємств - тобто, люди, відчужені від засобів виробництва, «гвинтики», яким потрібна сильна рука, здатна підкрутити гайки.
Не останнім чинником, який гальмує процес демократизації українського суспільства є... ЗМІ. Якщо у розвинутих демократичних країнах ЗМІ є дієвим інструментом демократії, то у нашому посттоталітарному соціумі вони перетворилися на інструмент зомбування населення і засіб сублімації. Особливо це стосується телебачення, де вже котрий рік нон-стоп ідуть яскраві політичні ток-шоу. Замість того, щоб організовано протидіяти наступу верхів на політичні та економічні права й свободи, обиватель задовольняється «розмазуванням» представників влади язикатою, але абсолютно імпотентною опозицією по віртуальній стінці телестудій. А Васька слушаєт да єст...
Ця безперервна вакханалія псевдодемократії не тільки одурманює маси, але й призводить до деградації опозиційних сил. І справді: навіщо ходити в народ, навіщо перейматися його проблемами, навіщо вибудовувати дієву мережу партійних осередків і налагоджувати контакти з громадськісю, якщо можна просто залізти у «ящик» і патякати там донесхочу, збираючи щедрий електоральний урожай і конвертуючи його в матеріальні бонуси. (Думаю, зайвим було б нагадувати, що жодна політсила або лідер, які становлять реальну загрозу кримінально-олігархічному режимові, не мають жодних шансів потрапити на екрани телевізорів, а якщо випадково і потраплять, то проникливі господарі телепрограм дуже швидко запишуть їх у неформат і пошлють у відповідному напрямку.)
Звичайно, така схема не є безвідмовною. Вона працює лише доти, доки в народу залишається ще якийсь мінімум, яким він не готовий ризикувати. Але небезпека подібних «розводок» полягає в тому, що коли телевізійний опіум перестане діяти і народ прокинеться від тривалого наркотичного угару, він опиниться вщент пограбованим і дезорієнтованим. (Як там у класика: в огні окраденую збудять...) Збурені маси не матимуть ні матеріальних ресурсів для відновлення держави, ні достойного проводу. Бо політики, які у всіх на виду, спроможні лише на віртуальні баталії, а особистості, які ще не розгубили моральні та інтелектуальні якості, нидіють на задвірках, і про них ніхто не знає і знати не хоче. Тому на хвилі народних протестів знову підніметься якась наволоч і зведе національний підйом нанівець.
Правда, не всі громадяни України є фанатами телевізійного лохотрону. Значна частина суспільства не піддається чарам студійних гуру і політичних блазнів. Це - найбільш освічений та продвинутий прошарок, креативний клас, який черпає інформацію не з «зомбоящика», а з Мережі. Хтось навіть сказав, що в нас є дві партії: Партія Телебачення і Партія Інтернету. Насправді ж Партії Інтернету як такої не існує. Якби вона була, то мала б представництво у ВР. Деякі діячі, яких можна умовно записати до Партії Інтернету, намагалися прорватися по мажоритарці, але марно. Потенційний електорат такої партії розпорошений по країні, і нова політсила, орієнтована на найбільш прогресивну частину суспільства, має шанси потрапити до парламенту лише за списками. Але ці списки так і не з’явилися, бо організаційним паралічем уражений не лише простий люд, який живе з подачок держави та олігархів, але й ті, хто пафосно іменує себе «креативним класом».
І різниця між Партією Телебачення і Партією Інтернету полягає лише у тому, що одні сублімуються за допомогою ТБ, а інші - роблять те ж саме у Інтернеті. Замість того, щоб використовувати Мережу як інструмент мобілізації, креативний клас перетворив її на спосіб ескейпізму та місце для необтяжливого спілкування. Блоги, пости, лайки, коменти, віртуальні френди, рейтинги, форуми... Інтелектуальна еліта тріпається у Неті, як муха у павутинні. А час спливає, і країна наближається до чергової точки біфуркації, за якою слідують незворотні процеси.
Параліч - страшна хвороба, не кожен [соціальний] організм здатен її подолати. Тут головне - зробити перший крок. Один маленький крок назустріч одне одному - далі буде легше.
Хто зробить цей перший крок?