КІНО ПІСЛЯ ОСВЄНЦИМУ. "Персона", Інгмар Бергман
УДАР
(розділ «Галюцинації»)
Початкові кадри “Персони” Бергмана - більші, ніж просто пролог. Тут задається метафізика фільму.
Спочатку - анатомія роботи кінопроектора: зближуються і розжарюються два контакти, верхній горизонтальний, нижній під кутом, кінострічка виповзає з приладу, миготить кругла лампа, чергуються спалахи і затемнення.
Робочі титри - перевернені цифри, зворотний відлік від слова “Start”: 11, 10, 9, 8… Стрекотіння проектора сплітається з музикою Ларса Йогана Верле, котра наслідує тривожні настрої і стилістику повоєнного академічного авангарду.
Після “сім” - моментальний план ерегованого пеніса, котрий повторює положення і форму нижнього контакту; за кадром чути короткий зойк.
Прямокутне джерело світла поступово перетворюється на віконце проекції - в ньому ногами догори фрагмент безтурботної дитячої анімації, вклинюється відповідна механічна мелодійка, гори блимає короткий “дощ” із подряпин.
Пара оголених рук плавно рухається й плеще в долоні.
На білому тлі, під складне тремоло ударних, у правому нижньому куті формується вставка-екран з гарячковим уривком німої комедії: добродій, вбраний у старомодну нічну сорочку й ковпак, тікає від карикатурної смерті, і, наштовхнувшись на такого ж балаганного біса, ховається під ковдру.
Біле знову порожніє, аби пропустити до центру крупного хижого павука.
Із зарізаного ягняти зливають кров. Крізь марево видніються голова тварини і руки того, хто ріже. На весь екран - ягняче око. Тоді - тельбухи.
Музика Верле сягає крещендо, що уривається сухими, сильними ударами: долоня тричі смикається від входження у плоть величезного цвяха, удари знято з різних ракурсів. Монтаж епізода такий швидкий, що молота майже не бачимо, лише наслідки - конвульсивне стиснення пальців, цівка крові. Після цього і ритм, і атмосфера картини змінюються.
Б'є далекий глухий дзвін, цвях розростається списоподібною огорожею довкола масивної будівлі, купа брудного рихлого снігу повторюється у профілі мертвої старої жінки. Символіку помирання і потойбіччя продовжують: монотонний звук капання, дзвінки телефону, на які ніхто не відповідає, горизонтальні погрудні профілі трохи знизу в перспективному скороченні (схожі кути зору маємо в малярських штудіях з мерцями), перевернуте жіноче обличчя з заплющеними очима, рука, що звисає з каталки, нарешті, середній бічний план тіла, накритого простирадлом. Згодом через подібне заціпеніння (нерухоме накрите тіло в профіль або перевернутий анфас з розпущеним волоссям) проходять обидві героїні. Хлопчик (Йорген Ліндстрьом), що з'являється у цьому аж занадто спокійному місці (так само спочатку лежачи, в профіль) - може бути як сином акторки Елізабет (Лів Ульман), так і ненародженою дитиною медсестри Альми (Бібі Андерссон): саме до їхніх облич, двох повільно мерехтливих абрисів, він марно намагається дотягнутися на початку і в кінці фільму.
Удар повторюється ще раз точно у середині історії, після того як Альма, розбивши склянку, навмисно лишає уламки на порозі. Не попереджена Елізабет ранить ногу.
Альма холодно дивиться на збентежену пацієнтку крізь напівпрозору завісу, і цієї миті зображення під знайомий стрекіт починає рватися по вертикалі. Лакуни з'їдають плівку, зловісним закляттям звучать кілька слів у зворотному відтворенні, прошмигує вбраний у плащ буфонний чорт з великими рогами і виряченими очима, подальша засвітка переривається кадрами зі згаданої німої стрічки: поліціянт тікає від добродія в ковпаку, за яким, у свою чергу, женеться вусатий дивак. За монтажною склейкою - нова макабрична примара, смерть-скелет, з тої-таки комедії. Акомпанемент ударних, струнних і клавесину розряджається криком і ударом - долоня знову здригається від заліза, яке входить у неї. Відновлення після больового шоку відбувається поступово - через план ока, такий близький, що видно окремі судини, і через розмиту постать Елізабет, котра ходить по кімнаті.
Надшвидка концентрація і розрізненість цих фрагментів не дозволяє закцентувати котрийсь як найбільш значущий. У своїй черговості вони утворюють образний аналог прикордонної свідомості, хиткого, ламаного, тривожного, спільного для обох антагоністок стану між існуванням і небуттям. Це та область, куди героїні витісняють найважчі свої таємниці, які уособлює дитина - ненароджена Альмою, зненавиджена Елізабет.
Ба більше. Маємо фільм/плівку між спостерігачем (ним може бути як глядач, так і режисер) і геть інакшим кіном як об'єктом . Тобто замість речей - зворотний бік зображення, його ще можна назвати перед-зображенням; це хтонічна візуальна праматерія, хаос, що передує світотворенню, а цим світом і є сам фільм. Тож нема нічого, окрім плівки, окрім зображення в різних ступенях структурованості. Це абсолютно герметична історія, історія без виходу, котра і дорівнює самій реальності, підтвердженій - що важливо для Бергмана - актом страждання. Адже цвях - то не лише прорив плоті, а й жорстоке поєднання, що відлунює надзвичайно болісною сценою зливання облич Альми та Елізабет в асиметричну моторошну парсуну. І це поєднання - фактично, ще одне, видозмінене розп'яття - невимовно трагічне, а надто для Елізабет.
Тут варто згадати про вихід героїнь. Вони збирають речі. Наїзд камери на валізу Елізабет невипадковий. Актриса йде без неї, виходить направо (ледь не сказав - у праву кулісу) рвучким виразним рухом: у подорожі, яку вона продовжила, багаж не потрібен. “Немає нічого” - єдині за весь фільм промовлені нею слова цілком слушні, бо за межами її кіно-театральної дійсності таки нічого немає, вона так і зачиняється в кадрі, чи то пак, у (на) сцені. Пронизливий, різкий сигнал остаточно розводить Альму та Елізабет: для першої то гудок автобуса, для другої - буквально початок чергової зйомки; недарма погляд Лів Ульман у вбранні Електри, кинутий просто в камеру, тієї миті, коли Альма замикає двері, сповнений німого благання: це - розпач залишеної.
У вічній тиші “немає нічого” Елізабет застигає прицвяхованою між безперервним становленням з позакадрового пекла дедалі новіших образів та доторками, на які не зможе відповісти любов'ю. “Персона”: тим, хто знімає, тим, хто грає. Розіп'ятим і покинутим.
____________
«Персона» / Persona (1966, Швеція, 85`), режисура - Інґмар Берґман, сценарій: Інґмар Берґман, оператор: Свен Нюквіст, актори: Бібі Андерсон, Лів Ульман; виробництво: “ Svensk Filmindustri”.
Дмитро Десятерик
Попередні глави:
Передмова http://d-desyateryk.livejournal.com/744377.html
"Європа", Ларс фон Трієр http://d-desyateryk.livejournal.com/744915.html
(розділ «Галюцинації»)
Початкові кадри “Персони” Бергмана - більші, ніж просто пролог. Тут задається метафізика фільму.
Спочатку - анатомія роботи кінопроектора: зближуються і розжарюються два контакти, верхній горизонтальний, нижній під кутом, кінострічка виповзає з приладу, миготить кругла лампа, чергуються спалахи і затемнення.
Робочі титри - перевернені цифри, зворотний відлік від слова “Start”: 11, 10, 9, 8… Стрекотіння проектора сплітається з музикою Ларса Йогана Верле, котра наслідує тривожні настрої і стилістику повоєнного академічного авангарду.
Після “сім” - моментальний план ерегованого пеніса, котрий повторює положення і форму нижнього контакту; за кадром чути короткий зойк.
Прямокутне джерело світла поступово перетворюється на віконце проекції - в ньому ногами догори фрагмент безтурботної дитячої анімації, вклинюється відповідна механічна мелодійка, гори блимає короткий “дощ” із подряпин.
Пара оголених рук плавно рухається й плеще в долоні.
На білому тлі, під складне тремоло ударних, у правому нижньому куті формується вставка-екран з гарячковим уривком німої комедії: добродій, вбраний у старомодну нічну сорочку й ковпак, тікає від карикатурної смерті, і, наштовхнувшись на такого ж балаганного біса, ховається під ковдру.
Біле знову порожніє, аби пропустити до центру крупного хижого павука.
Із зарізаного ягняти зливають кров. Крізь марево видніються голова тварини і руки того, хто ріже. На весь екран - ягняче око. Тоді - тельбухи.
Музика Верле сягає крещендо, що уривається сухими, сильними ударами: долоня тричі смикається від входження у плоть величезного цвяха, удари знято з різних ракурсів. Монтаж епізода такий швидкий, що молота майже не бачимо, лише наслідки - конвульсивне стиснення пальців, цівка крові. Після цього і ритм, і атмосфера картини змінюються.
Б'є далекий глухий дзвін, цвях розростається списоподібною огорожею довкола масивної будівлі, купа брудного рихлого снігу повторюється у профілі мертвої старої жінки. Символіку помирання і потойбіччя продовжують: монотонний звук капання, дзвінки телефону, на які ніхто не відповідає, горизонтальні погрудні профілі трохи знизу в перспективному скороченні (схожі кути зору маємо в малярських штудіях з мерцями), перевернуте жіноче обличчя з заплющеними очима, рука, що звисає з каталки, нарешті, середній бічний план тіла, накритого простирадлом. Згодом через подібне заціпеніння (нерухоме накрите тіло в профіль або перевернутий анфас з розпущеним волоссям) проходять обидві героїні. Хлопчик (Йорген Ліндстрьом), що з'являється у цьому аж занадто спокійному місці (так само спочатку лежачи, в профіль) - може бути як сином акторки Елізабет (Лів Ульман), так і ненародженою дитиною медсестри Альми (Бібі Андерссон): саме до їхніх облич, двох повільно мерехтливих абрисів, він марно намагається дотягнутися на початку і в кінці фільму.
Удар повторюється ще раз точно у середині історії, після того як Альма, розбивши склянку, навмисно лишає уламки на порозі. Не попереджена Елізабет ранить ногу.
Альма холодно дивиться на збентежену пацієнтку крізь напівпрозору завісу, і цієї миті зображення під знайомий стрекіт починає рватися по вертикалі. Лакуни з'їдають плівку, зловісним закляттям звучать кілька слів у зворотному відтворенні, прошмигує вбраний у плащ буфонний чорт з великими рогами і виряченими очима, подальша засвітка переривається кадрами зі згаданої німої стрічки: поліціянт тікає від добродія в ковпаку, за яким, у свою чергу, женеться вусатий дивак. За монтажною склейкою - нова макабрична примара, смерть-скелет, з тої-таки комедії. Акомпанемент ударних, струнних і клавесину розряджається криком і ударом - долоня знову здригається від заліза, яке входить у неї. Відновлення після больового шоку відбувається поступово - через план ока, такий близький, що видно окремі судини, і через розмиту постать Елізабет, котра ходить по кімнаті.
Надшвидка концентрація і розрізненість цих фрагментів не дозволяє закцентувати котрийсь як найбільш значущий. У своїй черговості вони утворюють образний аналог прикордонної свідомості, хиткого, ламаного, тривожного, спільного для обох антагоністок стану між існуванням і небуттям. Це та область, куди героїні витісняють найважчі свої таємниці, які уособлює дитина - ненароджена Альмою, зненавиджена Елізабет.
Ба більше. Маємо фільм/плівку між спостерігачем (ним може бути як глядач, так і режисер) і геть інакшим кіном як об'єктом . Тобто замість речей - зворотний бік зображення, його ще можна назвати перед-зображенням; це хтонічна візуальна праматерія, хаос, що передує світотворенню, а цим світом і є сам фільм. Тож нема нічого, окрім плівки, окрім зображення в різних ступенях структурованості. Це абсолютно герметична історія, історія без виходу, котра і дорівнює самій реальності, підтвердженій - що важливо для Бергмана - актом страждання. Адже цвях - то не лише прорив плоті, а й жорстоке поєднання, що відлунює надзвичайно болісною сценою зливання облич Альми та Елізабет в асиметричну моторошну парсуну. І це поєднання - фактично, ще одне, видозмінене розп'яття - невимовно трагічне, а надто для Елізабет.
Тут варто згадати про вихід героїнь. Вони збирають речі. Наїзд камери на валізу Елізабет невипадковий. Актриса йде без неї, виходить направо (ледь не сказав - у праву кулісу) рвучким виразним рухом: у подорожі, яку вона продовжила, багаж не потрібен. “Немає нічого” - єдині за весь фільм промовлені нею слова цілком слушні, бо за межами її кіно-театральної дійсності таки нічого немає, вона так і зачиняється в кадрі, чи то пак, у (на) сцені. Пронизливий, різкий сигнал остаточно розводить Альму та Елізабет: для першої то гудок автобуса, для другої - буквально початок чергової зйомки; недарма погляд Лів Ульман у вбранні Електри, кинутий просто в камеру, тієї миті, коли Альма замикає двері, сповнений німого благання: це - розпач залишеної.
У вічній тиші “немає нічого” Елізабет застигає прицвяхованою між безперервним становленням з позакадрового пекла дедалі новіших образів та доторками, на які не зможе відповісти любов'ю. “Персона”: тим, хто знімає, тим, хто грає. Розіп'ятим і покинутим.
____________
«Персона» / Persona (1966, Швеція, 85`), режисура - Інґмар Берґман, сценарій: Інґмар Берґман, оператор: Свен Нюквіст, актори: Бібі Андерсон, Лів Ульман; виробництво: “ Svensk Filmindustri”.
Дмитро Десятерик
Попередні глави:
Передмова http://d-desyateryk.livejournal.com/744377.html
"Європа", Ларс фон Трієр http://d-desyateryk.livejournal.com/744915.html