ми це зробили! - підйом на вулкан Шінантекатль
Xinantécatl (у перекладі з науатль - "голий чоловік), або ж іспанською Nevado de Toluca - згаслий вулкан, четверта заввишки гора в Мексиці, 4690 м
насправді це дуже "легка" гора:
раніше аж до кратера можна було піднятися на машині.
зараз, на щастя, кратер закрили - надто багато людей, значить, надто багато забруднення.
тепер машинами можна піднятися "лише" до альпіністського прихистку.
але нам таке було якось не по кайфу - тож ми вирішили підніматися кошерно,
тобто пішки, й не по дорозі, а стежечками.
у перший день погода не дуже сприяла - але до прихистку,
розташованого на висоті приблизно 4 км, ми таки дісталися ще до дощу.
на відміну від Сьєрра Мадре Сур, біля океану,
де навіть на висоті мокро, джунгльово і тропічно -
тут, у глибині матеррика, "перехідні" пейзажі часом нагадують карпатські.
але ще вище, звісно - вже таке, для якого в карпатах не вистачає висоти.
у перший день ми дісталися до прихистку вже о другій дня, проте далі йти не змогли:
тільки відійдемо на двісті метрів - уперіщить дощ.
змокли наскрізь, перевдяглися, спробували ще раз - знову дощ.
в результаті ми повернулися до прихистку й о шостій вечора полягали спати.
і правильно зробили. на ранок встали удосвіта.
для початку вирішили піти закритою автомобільною дорогою,
бо часу було дохріна, погода охуєнна,
а таким чином ми обходимо гору по колу й бачимо більше всякого.
наприклад, притулок, де ночували, у світлі сонця, що сходить.
ранкові пейзажі. отака-от дорога.
ха! що для нас було "внєзапно": завдяки тому, що тут є рівні ділянки,
сюди приїжджають тренуватися професійні спортсмени -
команда з тріатлону (бігали та їздили на вєліках)
і марафонці. сенс, я думаю, зрозумілий:
бігати в розрідженому повітрі, аби внизу потім,
при нормальному тиску, всім давати чосу.
Ромашечка (сидить праворуч) таки казала, що їй дуже бракувало кисню -
тому вона навіть на прямій дорозі час від часу сідала відхекатись
і унять гумове відчуття в ногах.
ми з мексиканцем Цезарем якось особливого браку кисню не відчували.
коли я чотири роки тому піднімався на подібну висоту на Істаксіуатль,
то було так тяжко, що я був певен: більше ніколи.
а тут зненацька - досить просто.
імовірно, тому, що ми вже кілька місяців живемо на 2200 м у Мехіко,
потім переночували у Цезаря на 2800 м у Толуці,
й потім знову переночували на приблизно 4000 м у прихистку.
і те що до прихистку піднімалися пішки.
при до прихистку на машині під"їхали кілька чуваків із Сонори,
дівчина втратила свідомість там же, ще не почавши підйом.
на задньому плані в димці за Мехіко - друга й третя гори в країні,
Попокатепетль та Іскаксіуатль
десь там під хмарами, по ходу, наша квартірго: піденна частина Мехіко :)
поступово, з сонячного боку хмари випаровуються
словом, відчуття кльове.
Цезар і Ромашка на підході всередину кратера
всередині кратера - два озера. це - озеро Місяця
десь там біля нього сидить із рюкзаками Ромашечка,
тільки її вже не видно. вирішила зачекати,
поки ми з Цезарем подерлися-таки на вершину.
інша лагуна - озеро Сонця.
для масштабу: може, бачите лівіше від хатинки ліву точку? це мікроавтобус.
як нам потім сказали охоронці - це якісь чуваки, які тіпо мають розвивати туризм,
офіційні особи хуйо-мойо. Цезар більше схильний вірити, що це друзі когось із начальства.
при нас туди ще возили машинами посла Індії в Мексиці - ну там були машини з відповідними позначеннями, привезли-відвезли. а ці, в мікроавтобусі - помойму просто розклали пікнік.
слава богу що хоч так, для більшості позакривали.
Цезар каже, що раніше біля озер взимку, коли лежить екзотичний для місцевих сніг,
тут узагалі був як базар: кожен смажить шашлики, в отій хатинці був гамазін -
жопа карочє була. добре шо тепер пішки треба хоч останній відрізок іти -
більшість обламується. при нас приїхало два байкера, стали під шлагбаумом -
а по короткій стежці пішки йти два км, правда вгору - то вони обламалися.
по цих дорогах ми прийшли
технічно, до самісінької вершини ми не долізли від 20 до 50 метрів,
недарма це "пік" Фрайле. вертикальні скелі, по яких треба лізти або зі шнурками-карабінами,
тобто бути або профі, або йобнутим. ми стали на тій точці, доку можна було допертися рачки своїми руками-ногами без спорядження.
спускаємось - а хтось тут навіть працює. чуваки не хотіли казати, шо вони тут роблять -
Цезар припускає, що пішли на той бік зрубати дерево, того стільки мулів.
поверталися ми крутішою, але коротшою стежкою.
з неї видно ту дорогу, якою ми йшли вранці
від виходу з національного парку Ромашка вперше в житті їде
в найромантичніший із вигаданих людством спосіб -
автостопом у відкритому кузову пікапа.
наші попутчєгі по кузову
ота собаня, шо зі сплющеним носом - старенька вже. ми бачили її на горі,
їй реально було тяжко дихати, як людині.
і зблизька Цезар - навмисне додав іще цю фотку окремо.
один із найкльовіших чуваків, яких я зустрічів.
оце людина, з якою я "пішов би в розвідку".