Мандруючі образи?
У моєму житті все трапляється за принципом раптової неминучості. Щоб я не робила, воно якось дивно переплітається між собою і підводить до несподіваних висновків. Те саме і з літературою.
Заїхала я якось у київський офіс ОПОРИ і взяла почити один примірник книги Артема Чапая "Авантюра". І мало б бути все, як з рештою книг: прочитала, зробила висновки, щось прийняла, щось відкинула тай по всьому. Але дьоргнуло мене щось одразу після Чапая мені під руки попався "Петр Каменцинд" Гемана Гессе. Книгу треба було віддати, бо не моя. Тай пролежала вона в мене довгенька. А ще я хворіла, тож співпав і час, і натхнення. І ледь не з самого початку я відчула дежавю... Ні, тексти абсолютно різні. Стилі, манера, форма викладу... Та що там говорити - століття. Але було щось невловимо схоже. На рівні ідей, ставлення тощо.
Ось які перегуки я помітила:
Обидва герої цінують мандри заради мандрів. Ліричний герой Чапая їде знімати якісь репортажі і мріє десь побувати, а Каменцинд Гессе шукає самореалізації чи тікає від людей. Але обох їх нездоланно тягне кудись, за сиву димку далі, якась підсвідома сила. Навіть коли все гаразд і сміло можна пускати коріння.
Любов до батьківщини. Не така, як у Фаріон, а тиха, самосконцентрована. Як джерело сили. Чапай співав українські пісні, а Петр Каменцинд - трелі на тірольський манер. Коли була внутрішня потреба або відповідні зовнішні подразники. І обом було щастя))). Вони навіть схожі психологічно до пейзажів своїх земель. За характерами. Фаталістичний мрійливий меланхолік Петр і життєствердний, чуйний, сконцентрований на сьогоденні Чапай. Але обоє - рамантікі... :)
У них схоже ставлення до жінок. Хай Чапай часто міняє подруг і не надто церемониться з ними. Хай Петр одухотворює і обожествляє своїх кохних. Але як вони обидвоє привязуються... Як розгадують жіноцтво... Як не можуть встояти перед чарами... Серце стискається, умгу. Тобто, попри різні ситуації, жінка для обох - БАГІНЯ.
Суб'єктивна правда. Ага, обоє її для себе шукають. Один - у зневажливім ставленні до людей, у відчутті своєї іншості через "гірський" характер. Інший - через сформований на базі перечитаного-перебаченого. Але в кожного правда своя. То базована на гіпертрофованому зв'язку із природою, то на загостреному відчутті соціальної несправедливості.
Ага, щодо природи. Тут уже не проза. Це прозова поезія. Коли мова доходить до описів, вони захоплюють подих. Типу відчуття у читача"І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало")))
Ну і контрольний. До мікроскопічних напівусвідомлених рухів душі придивляються гіперуважно та гіперсконцентровано, ніби переживання у внутрішньому світі не менш реальні за все решта. Приведу для прикладу дві цитати, які мене вишибли:
Герман Гессе, "Петер Каменицинд"
"Там, на вершине холма я бросался на колени, ложился на землю, вновь вскакивал, стонал, топал ногами, швырял прочь свою шляпу, зарывался лицом в траву, тряс стволы деревьев, плакал, смеялся, всхлипывал, бушевал, стыдясь самого себя, блаженствуя и разрываясь на части от тоски. Через час этот огонь безумства прогорел и погас, задохнувшись в густом, безвоздушном тумане, который заполнил мою грудь. У меня не было ни мыслей, ни намерений, ни чувств. Как сомнамбула, спустился с холма, вновь прошагал полгорода, заметил в укромном переулке маленький погребок, все еще открытый в такой поздний час, покорно вошел в него, выпил два литра ваадтлен-дского и под утро, безобразно пьяный, вернулся домой."
Артем Чапай, "Авантюра"
"мені здавалося, що я живу тут завжди,
мені здавалося, що я тут народився, здавалося, що це мій дім. мені тут було затишно та добре. мені так подобалося пітніти й пітніти, терти своє тіло й відчувати, як вода з нього виступає скрізь - не краплями, ні - вона вкриває мене суцільним шаром, я тварина-амфібія, навіщо мені цей одяг? я тварина! я зняв футболку, мені здалося, що цього мало, я відкинув її вбік і почав роззуватися, щоб залишитися твариною, якою я є - я зняв штани й залишився зовсім голий, з мене текло і мене це перло, я пройшов іще далі в джунглі, я ходив голий і хотів знову з'єднатися з Землею-матір'ю, я став на коліна, почав терти свій мокрий торс і струшувати свою солону вологу на землю, мої коліна поколювало сухе листя, яке лежало на ґрунті, а я скроплював його своїм потом, але знав, що й цього мало, і взяв у долоню свій член, я так я стояв на землі на колінках, навколо стрибали коники, не зачіпаючи мене, а я моливсь одвічній Матері, й вона відповідала, вливаючи хвилі насолоди до мого тіла, до мого мозку, до мого члена, вони накочували на мене, одна сильніша од іншої, аж поки я не підняв обличчя, побачив клаптик неба крізь густе широке листя, з якого крапала вода - "
Ога, напрошуються висновки: або chapeye фанат Гессе, або всі мандрівники мають щось спільне. Правда, треба тільки, щоб котрась із тез (чи обидві) підтвердились)))
Заїхала я якось у київський офіс ОПОРИ і взяла почити один примірник книги Артема Чапая "Авантюра". І мало б бути все, як з рештою книг: прочитала, зробила висновки, щось прийняла, щось відкинула тай по всьому. Але дьоргнуло мене щось одразу після Чапая мені під руки попався "Петр Каменцинд" Гемана Гессе. Книгу треба було віддати, бо не моя. Тай пролежала вона в мене довгенька. А ще я хворіла, тож співпав і час, і натхнення. І ледь не з самого початку я відчула дежавю... Ні, тексти абсолютно різні. Стилі, манера, форма викладу... Та що там говорити - століття. Але було щось невловимо схоже. На рівні ідей, ставлення тощо.
Ось які перегуки я помітила:
Обидва герої цінують мандри заради мандрів. Ліричний герой Чапая їде знімати якісь репортажі і мріє десь побувати, а Каменцинд Гессе шукає самореалізації чи тікає від людей. Але обох їх нездоланно тягне кудись, за сиву димку далі, якась підсвідома сила. Навіть коли все гаразд і сміло можна пускати коріння.
Любов до батьківщини. Не така, як у Фаріон, а тиха, самосконцентрована. Як джерело сили. Чапай співав українські пісні, а Петр Каменцинд - трелі на тірольський манер. Коли була внутрішня потреба або відповідні зовнішні подразники. І обом було щастя))). Вони навіть схожі психологічно до пейзажів своїх земель. За характерами. Фаталістичний мрійливий меланхолік Петр і життєствердний, чуйний, сконцентрований на сьогоденні Чапай. Але обоє - рамантікі... :)
У них схоже ставлення до жінок. Хай Чапай часто міняє подруг і не надто церемониться з ними. Хай Петр одухотворює і обожествляє своїх кохних. Але як вони обидвоє привязуються... Як розгадують жіноцтво... Як не можуть встояти перед чарами... Серце стискається, умгу. Тобто, попри різні ситуації, жінка для обох - БАГІНЯ.
Суб'єктивна правда. Ага, обоє її для себе шукають. Один - у зневажливім ставленні до людей, у відчутті своєї іншості через "гірський" характер. Інший - через сформований на базі перечитаного-перебаченого. Але в кожного правда своя. То базована на гіпертрофованому зв'язку із природою, то на загостреному відчутті соціальної несправедливості.
Ага, щодо природи. Тут уже не проза. Це прозова поезія. Коли мова доходить до описів, вони захоплюють подих. Типу відчуття у читача"І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало")))
Ну і контрольний. До мікроскопічних напівусвідомлених рухів душі придивляються гіперуважно та гіперсконцентровано, ніби переживання у внутрішньому світі не менш реальні за все решта. Приведу для прикладу дві цитати, які мене вишибли:
Герман Гессе, "Петер Каменицинд"
"Там, на вершине холма я бросался на колени, ложился на землю, вновь вскакивал, стонал, топал ногами, швырял прочь свою шляпу, зарывался лицом в траву, тряс стволы деревьев, плакал, смеялся, всхлипывал, бушевал, стыдясь самого себя, блаженствуя и разрываясь на части от тоски. Через час этот огонь безумства прогорел и погас, задохнувшись в густом, безвоздушном тумане, который заполнил мою грудь. У меня не было ни мыслей, ни намерений, ни чувств. Как сомнамбула, спустился с холма, вновь прошагал полгорода, заметил в укромном переулке маленький погребок, все еще открытый в такой поздний час, покорно вошел в него, выпил два литра ваадтлен-дского и под утро, безобразно пьяный, вернулся домой."
Артем Чапай, "Авантюра"
"мені здавалося, що я живу тут завжди,
мені здавалося, що я тут народився, здавалося, що це мій дім. мені тут було затишно та добре. мені так подобалося пітніти й пітніти, терти своє тіло й відчувати, як вода з нього виступає скрізь - не краплями, ні - вона вкриває мене суцільним шаром, я тварина-амфібія, навіщо мені цей одяг? я тварина! я зняв футболку, мені здалося, що цього мало, я відкинув її вбік і почав роззуватися, щоб залишитися твариною, якою я є - я зняв штани й залишився зовсім голий, з мене текло і мене це перло, я пройшов іще далі в джунглі, я ходив голий і хотів знову з'єднатися з Землею-матір'ю, я став на коліна, почав терти свій мокрий торс і струшувати свою солону вологу на землю, мої коліна поколювало сухе листя, яке лежало на ґрунті, а я скроплював його своїм потом, але знав, що й цього мало, і взяв у долоню свій член, я так я стояв на землі на колінках, навколо стрибали коники, не зачіпаючи мене, а я моливсь одвічній Матері, й вона відповідала, вливаючи хвилі насолоди до мого тіла, до мого мозку, до мого члена, вони накочували на мене, одна сильніша од іншої, аж поки я не підняв обличчя, побачив клаптик неба крізь густе широке листя, з якого крапала вода - "
Ога, напрошуються висновки: або chapeye фанат Гессе, або всі мандрівники мають щось спільне. Правда, треба тільки, щоб котрась із тез (чи обидві) підтвердились)))