Моя перша дігерка
Цієї суботи й неділі я, дякуючи Євгену solonyna, взяла участь у дігерському змаганні.
Для мене це був перший підземний досвід (багатогодинні лазання по бомбосховищах у підлітковому віці не рахуються), для Євгена - перший у Києві. А Запоріжжя відрізняється від Києва дуже і дуже - тамтешні дренажки сухі, а наші…
Зібралися ми на Поштовій, дивлюся - купа народу, більшість - «нєфорського» такого вигляду і зовсім юні. Я, у повному камуфляжі, почувалася між ними «цивілкою» і взагалі трохи не в своїй тарілці :)
Люди попарно поділилися на команди, вигадали їм назви. Посміхнула назва команди, що складалася з двох молоденьких хлопців - «Отцы-основатели отечественного диггерства». Ми з Євгеном назвалися скромно - «Експромт». «Как вы шхуну назовете, так она и поплывет». На нас це справдилося - мало не здалося :)
"Залаз", він же "інстал"
У перший день було два завдання - орієнтування і топозйомка. Нам роздали навмисно неправильні карти дренажної системи з п’ятьма номерами на кожній.
Неправильна карта
Цим номерам відповідали заламіновані папірці з тризначними цифрами, що були заховані у дренажці.
Їх треба було знаходити - кожній команді свої - і вписувати ці цифри поруч з номером на карті.
Це перше завдання здалося мені дитячою грою. Навіть і не дуже цікавою. Ну, не вкурила я ще тоді дігерської романтики! :) Бігти, пригинаючись, трапецієподібною штольнею, після страйкболу було зовсім неважко, пошук папірців потребував лише уважності. Єдина серйозна загроза - стукнутися головою - мене не стосувалася, бо Євген - спасибі йому - привіз мені із Запоріжжя каску і бахіли. Води було десь по щиколотки, і ноги лишилися сухі.
А далі пішло по зростаючій.
Люк (вигляд знизу)
Сталактити
На другому завданні, в іншій дренажці, «Кінг Спелео», ми попали.
Спочатку довго спускалися вниз складною і дуже гарною металевою конструкцією з драбин і решіток.
(Ці та інші фотки з "Кінг Спелео" зроблені наступного дня, коли нас не підганяв час. Ми спеціально повернулися і повторили свій маршртут, щоб зафоткати цю красу)
Сходинки були дуже брудні, але внизу на нас чекав "рукомийник".
Убік відходив тунель із давньою вузькоколійкою.
Метрів 500 ми ішли штольнею. Коридор закінчився вертикальним колодязем у підлозі і стелі, в колодязі - вертикальна драбина, згори ллється неслабий потік.
Ось це місце
Суддя, що чекав на нас там, пояснив: лізьте вгору по драбині, там буде коридор, звідти починаєте топозйомку. І ми полізли.
Повітря у дренажці - трохи більше +10 і така сама вода. Коли вона згори ллється тобі на голову й за комір… Ні, звикнути можна. Але поки не звик… Євген поліз вперед, я за ним, і ми обоє, зорієнтовані залізти на верх драбини, пропустили коридор, паралельний тому, яким прийшли, але рівнем вище. Він починався від середини драбини. А ми вилізли на самий її верх.
Євген каже: «Далі треба підніматися на розпорі». Стали підніматися. Спочатку наче було не дуже важко, у стінах були виступи. Далі все важче. Стіни слизькі, згори ллється вода. В Євгена зріст - рівно два метри, йому з розпором легше, а я до тих стін ледве дістаю.
Ліземо. Внизу за нами намагається дряпатись якась команда, кричимо їм: «Не лізьте, зараз ми впадемо вам на голову!». В голові нехороша думка: невже організатори могли кинути на таке без страховки? А біс його знає - може, у них всі підготовлені. Вгорі нічого не видно, я-то думала, там висота метри два, Євген залізе і втягне мене. А вертикальна шахта не закінчується. Підтягуюсь до найближчої опори, відпускаю напарника, він вилазить, розпирається і витягає мене. А далі виступи закінчуються. Вниз лізти пізно, вгору - майже неможливо.
Нога ковзає по слизькій стіні, опори немає. Стою на нозі Євгена, вишу на ньому. Якщо не відпущу, він не зможе лізти. Якщо відпущу - впаду. Відчуваю, що й він слабшає, зараз полетимо обоє. Вгорі видно якийсь незрозумілий виступ, може, за ним коридор? Що б не було, там можна утриматись - треба туди. Давлю, з усіх сил давлю паніку. Кажу Євгену: «Я спробую розпертись і протриматись кілька секунд, а ти залізеш туди і витягнеш мене. Не дістанеш до мене - кинеш ремінь».
Далі в очах було темно, м’язи не тримали - тваринний жах - розуміння, що до падіння кілька секунд - і 12 метрів до низу.
Євген встиг. Заліз і витяг мене.
Та сама драбина і провалля над нею, сфоткане наступного дня. Щоб врятувати мильницю від водоспаду прямо на об’єктив, довелося натягнути на неї "гумовий виріб" - головний помічник дігера :)
Потім ми 40 хвилин сиділи на маленькому бетонному уступі - до верха колодязя було ще метрів 12 - спиною до бетонної стіни - під крижаним потоком згори - абсолютно щасливі. Бо розуміли, що протримаємось там стільки, скільки буде треба, щоб організатори побачили, що двох не вистачає, пішли нас шукати, знайшли і викликали допомогу. Євген - у нього просто чудовий голос - навіть співав для мене народних пісень. Оце так розвіртуалення з френдом... :)
Хвилин за 15-20 ми докричалися до судді. Крізь шум води змогли пояснити, що нам потрібна мотузка, і хтось пішов нагору за нею. Спритний Олексій, він же Сіра Людина (щира подяка йому), видерся вгору і закинув нам мотузку, яку ми прив’язали до арматури (добре хоч, що була) і спустилися всі троє.
Одразу після цього ми вийшли топозйомити, але, звісно, прийшли останніми, бо годину, проведену нами «нагорі», зарахували у час завдання.
Якби, друзі, вгорі не було того виступу, до якого ми змогли долізти, або якби моїм напарником був хлопець меншої ваги і сили, або якби панікер попався - я б зараз це не писала.
********************************************************
Другого дня був квест. Збиралися на "Зеленці".
"Нижня стіна" зовні. По ній лазять альпіністи
...і всередині
Нашій команді випало стартувати одній з останніх - о 17:30, і ми встигли сходити від Зеленки у «Кінг Спелео» і добре там пофоткатись. Тільки в оту трубу вже не полізли :)
Від квесту я у повному захваті. Це було справжнє. Справжній екстрім, хоча й без ризику для життя. Перевірка всього - не тільки фізичної сили і спритності, але й голови і сили характеру.
Спасибі Кисі - попередила, що фотік там не виживе. Виявилася права на 100%. В результаті фоток з квесту у мене немає, зате є фотік :)
Спочатку нас спустили у глибокий колодязь, з нього треба було піднятися вгору за технікою SRT у інший, метрів лише 8 заввишки, але під водоспадом. Вгорі ти мокрий до нитки, а попереду ще півтори-дві години під землею.
Ми повзали у воді під залізною сіткою, проповзали у трубах, спускалися і піднімалися у колодязі, в яких постійно текла вода. Заблукати було неможливо - в кінці кожної ділянки шляху чекав суддя з новим завданням. Як правило, це були логічні загадки, які треба було розв’язувати миттєво після складної ділянки шляху. Євген клацав їх, як горішки. Ми запам’ятовували цифри на стінах, рахували крихітних іграшкових тваринок, що ховалися де попало, шукали навпомацки свічку у скрині і впізнавали деталі камінної кладки по фотографіях. Суддям довелося ще важче, ніж нам - вони просиділи під землею цілий день! Взагалі, організаторам величезний респект :)
Сталактити у "Кінг Спелео"
Нам вдалося загерметизувати і донести сухими отримані на старті сірники, і запалити свічку. Її треба було донести, не загасивши, до наступного судді, і Євген майже доніс, долонею захистивши від води. «Ух ти!» - вигукнув суддя, Євген зітхнув з полегшенням і подихом свічу загасив :)
Вже в кінці квесту, неподалік від виходу, ми знайшли відкорковану пляшку горілки і три стакани біля неї. «Це провокація, - кажу, - не треба її чіпати». Пішли далі, а там наступне завдання - визначити об’єм порожньої пляшки. Поруч лежать лінійки, але не в сантиметрах, а в якійсь іншій метричній системі. Євген плюнув, збігав туди, де була горілка, і виміряв пляшку стаканами. Нам це зарахували :)
Останню ділянка шляху була трубою, яка виходила прямо у Дніпро. Після дренажки вода у ньому була як парне молоко! Як класно було плавати прямо в камуфляжі і берцях!! Мене фоткали за цим заняттям, якщо фотки пришлють, викладу, бо жесть :)
Фотки прислали. Оце такі ми були в кінці змагань :)
Єдина неприємність - що Євген спізнився на поїзд і поїхав наступного дня…
Ось вам, друзі, і «нєфори». Непогано було б випробувати такими підземними змаганнями тих, хто постійно закликає до рішучих і ризикованих дій. Переконана, більшість з них у ту дренажку силою не заженеш :))
UPD: Євген, повернувшись у Запоріжжя, вже встиг вірша написати, як ми з ним тим колодязем дряпались:
http://solonyna.livejournal.com/20350.html
http://deep-water.ru/?http://bilozerska.livejournal.com/76839.html