Один вчинок за життя...
Боже мій, люди, чим же ми тільки займаємось.
Поки українофоби роздували мильну бульбашку "нацистського скандалу", привертаючи до нього увагу цілого світу, поки я неприховано тішилась рекламою, яку за здорово живеш вони мені зробили, поки "прогресивна громадськість Німеччини" тиснула на організаторів німецького ж конкурсу - Ганна (Лисиця) Сінькова написала такі слова:
"Вже рік я нуджуся білим світом, чекаючи поки мені зачитають мої 5 років позбавлення волі, виконуючи ці ритуали разом з цинічними покидьками з судів і прокуратур.
Добре усвідомлюю, що "танцюю" на суддівських столах не тому що люблю танцювати, а через те, що не можу спокійно дивитися на людину в клітці, яка ходить завченою вже тюремною ходою по тій клітці з кутка в куток, з поглядом затравленого звіра, яка так само як і я колись, так само як і решта зараз - розуміє, що її не випустять до тих пір поки це не буде комусь вигідно.
Повага до суду, ритуали "всім встати, суд іде, неповага до суду", заявлення відводів за якими нікого не буде відведено, підписка про невиїзд з остогидлого до колік міста, роз'яснювальна робота в КВІ з регулярністю раз на місяць...
...
Я не розумію, чого я все далі і далі дотримуюсь цих ритуалів, знаючи що за місяць-другий споглядатиму небеса через сітку "критої" чи з плацу якогось табору впродовж 5ти років....
Я написала це, аби цього разу встигнути. Минулого ж разу змоги такої не було.
Я нуджуся бо знаю що не хочу тікати з цієї прогнилої наскрізь країни. Я не люблю бігати, ходити, тікати і просити".
Я не вірю, що її можуть посадити на 5 років. Але посадити - можуть.
Коли я читаю лекції, завжди кажу, що інформаційними приводами для широкого розголошення у ЗМІ зазвичай стають такі дрібниці, що просто соромно. Тягнибок розповідав колись давно, що можна тиждень готувати серйозну партійну заяву з важливого і актуального питання, залучаючи експертів, вивіряючи кожне слово - і потім вона буде висіти на партійному сайті і більше ніде. (Тепер вже не так, звісно, але це інша історія). Зате варто було йому викласти у Фейсбук фото, де він приймає у партію людину на прізвище Янукович - і це миттєво стає топ-новиною у всіх ЗМІ.
Або я колись написала у Фейсбук, що слідчий запропонував мені здати аналіз на ДНК, а я відмовилась. І знову топ-новина, аж до російських ЗМІ включно, під заголовками типу "Міліція збирає ДНК блогерів". Ні, коли в мене проблеми, я дуже рада таким публікаціям, але об’єктивно - не це ж варто уваги суспільства.
А по-справжньому сміливі і безкомпромісні люди цікавлять ЗМІ у перший тиждень після свого сміливого і безкомпромісного вчинку. А далі їх чекають пекельні кола, які доводиться долати самостійно, за допомогою лише найближчого оточення. А суспільству пофіг, суспільство і не знає нічого. ЗМІ з’являються на перше судове засідання і на вирок. Добре ще, якщо так.
А від вчинку до вироку - місяці або роки в СІЗО, або так, як зараз у Ганни - підписка, походи відмічатися і вимотуюче передчуття нового вироку. Потім когось чекає термін ув’язнення, за цей час його всі забудуть, і вийде він з тюрми ніким - і без громадсько-політичної ваги, і особисте життя переламане. Навіть людина такого калібру, як Тимошенко, змушена постійно вигадувати якісь інформаційні приводи, щоб нагадати про себе. А звичайного політв’язня гарантовано за час відсидки забудуть усі, крім вузького кола соратників.
І навіть якщо пощастить і людина отримає умовно - її особисту долю буде врятовано, вона зможе вчитися, працювати, одружитися, народити дитину - але все це вона могла б робити і не нариваючись на кримінальне переслідування. І навіть умовне покарання у більшості випадків робить з революціонера, активіста, бєзбашенного сміливця політичного інваліда, бо крок вправо-крок вліво означає для нього реальний строк.
От я - роками пишу, пишу, сьогодні про одних, завтра про інших. Підтримую то "тризубівців", то Лисицю, то Запорожця, то "васильківських" - і ті, кого треба підтримувати, все ніяк все не закінчуються :( А Запорожець - зробив свій вчинок, один на життя, і тепер 14 років буде сидіти. Лисиця зробила два вчинки - спочатку посмажила яєчню, а потім, вже перебуваючи за це під судом, пострибала на столі у продажної судді. Усвідомлюючи, що друга судимість може не бути умовною. До того ж, вона зараз практично беззахисна, бо принципово завжди каже те, що думає, і пересварилася з тими, хто її підтримував і міг би й надалі підтримувати.
І що вона далі буде робити, коли ця історія нарешті закінчиться, я навіть уявити собі не можу. Просто тихо жити, як усі? А навіщо тоді жити?
Виходить, що активна й смілива людина може за життя зробити один-два вчинки. Вчинків потрібно багато, а людей, здатних на них, дуже мало.
P.S. Цей пост - не про Лисицю. А про те, що треба, чорт забирай, ходити на суди. Треба писати про них. Хоч це і мало кому цікаво.
Треба допомагати політв’язням грошима, якщо є найменша можливість.
Треба ходити на масові заходи опозиції, навіть якщо їх організовують не дуже симпатичні люди.
Треба не сваритися між собою, а якщо вже посварилися - бодай не виносити це на загал.
Треба розгойдувати човника і викидати з нього крису.
Бо інакше - ми закінчимося, а вони правитимуть нами довічно.