2. Делі. Перший індійський шок та фотогенічні люди
Отже, ще пару годин літаком з Дубаї, і ми опинились в Делі. Здається тільки вийшовши з аеропорта я нарешті усвідомила, що така давня мрія взяла і здійснилась ) Правда, в перший же індійський вечір на мене набігла паніка в стилі "Куди ми потрапили??", "Де дім??" і "мамашоцезатреш?" =) Але про все по порядку...
Спочатку нічо не предвєщало... Ми вигрузились в аеропорту Делі, хоч і не такому пафосному, як дубайський, але теж цілком нічо:
поки що на Індію зовсім і не схоже: чисто, сучасно, блєск, і ніякої ніщєти...
Відразу на виході з аеропорта розумієш, куди ти потрапив. По-перше, в ніс б'є густий запах незрозумілочого: суміш ароматів спецій, корів, сміття, мочі, спеки та інших запахів. До цього дуже швидко принюхуєшся, але оцей перший момент зустрічі з індійським повітрям я запам'ятаю надовго ))
А ще як тільки виходиш на вулицю, у вуха і очі б'є звичний індійський шум і гомін. В першу чергу - десятки таксистів, гідів та представників готелей, які зі спеціальними табличками чекають своїх заздалегідь узгоджених клієнтів )
Далі - просто люди, які чекають прильота своїх родичів. Деякі - цілими сім'ями. Одна з родин, що прийшла в повному складі: десяток дітей і пару жінок в сарі - викликали у мене море позитиву, але сфоткати я їх чомусь не здогадалась - не до того було )
А потім почалось найцікавіше. В Індію ми прилетіли пізно ввечері. Вписка на каучі була домовлена, але турбувати нашого хостера так пізно ми не захотіли і вирішили переночувати першу ніч в якомусь гесті. Чули, що основна маса туристів тусить і живе в районі Мейн Базара, так що вирішили їхати туди.
Метро, що їде від самого аеропорта, запросило якусь дивну суму за два жетончика до центра - 60 гривень. Враховуючи, що Індія мала бути дешевою, і звикнувши, що нормальне метро має коштувати гривні дві, ми подумали, що або щось не дочули, або метрокасир намагається нас намахати. Вийшли з метро і пішли шукати автобуси.
Темно. Вечір. Скрізь сплять індійські бомжі. Ми не спали більше доби і страшенно заморились від довгих перельотів, але приєднуватись до бомжів якось не хочеться. В такому стані кружляємо довкола аеропорта і не бачимо жодного транспорту. Єдиний знайдений автобус стоїть порожній, у водія з кондуктором з англійською зовсім гірко, і ми вирішуємо їхати хоч кудись. Але через дві зупинки біля якогось мосту нам жестами пояснюють, що треба вийти і пересісти в інший автобус, який вже точно їде до Мейн Базара.
Хвилин десять ми намагаємось розпитати у перехожих про номер потрібного автобусу, але англійська у них кхм.. специфічна, та ще й кожен називає інші номери. Шумно, темно, нічо не зрозуміло, а ми стоїмо в якійсь жопі Делі і не маємо поняття, що робити далі в незнайомій країні.
Врешті домовились з якимось моторікшею, який за 30 гривен погодився відвезти переляканих туристів до Мейн Базара ))) Це потім ми звикнемо до рікш і почуватимемось в них комфортно і весело. А тоді, посеред ночі, ми намертво вчепились в стінки цієї дивної машини, посміхались як дурні, а рікша виробляв небачені піруети, вирулюючи на жвавій трасі між численними автобусами, машинами, велорікшами і ще купою видів транспорта.
Я чула, що з правилами дорожнього руху в Індії туго, але чути і відчувати - різні речі ))) В Індії рух відбувається інтуїтивно, і часто автівки під час руху ледве не торкаються одна одної, всі бібікають як дурні, дьоргаються, підрізають одна одну, але аварій практично не буває: інтуїція у тамошніх водіїв працює на ура.
Подарувавши нам купу емоцій, рікша дійсно привіз на Мейн Базар. І тут же, відчувши нашу "зеленість" та побачивши рюкзаки, нас окупували десятки індусів з пропозиціями здати кімнату. Кожен з них, якщо заведе туристів в хостел або готель, отримує від адміністрації винагороду. Тому за право нам допомогти вони ледве не бились. В якийсь момент дати всім їм в морду захотілось нам, бо слів "ноу" та "донт нід" вони не чули і не хотіли зрозуміти. Буквально хапаючи за руки, вони тараторили щось про житло і чіплялись до нас хвостіками, не даючи жодних шансів лишились наодинці, щось обсудити і подумати. І варто було підійти до будь-якої вивіски про житло, один з цих зазивал неодмінно перся з нами, ігноруючи всі спроби від нього відчепитись, відштовхнути, позбавитись його нав'язливої присутності.
Хостелів, гестів, готелів і інших видів житла довкола було море. Але в кожному з них за доволі немаленькі суми нам пропонували ну дуже брудні, ужасні і неприємні кімнати, в які навіть заходити не хотілось, не те, що ночувати. Через певний час таких блукань ми знаходимо теж брудну, але більш-менш житлову кімнату за 600 рупій (120 гривень). Постіль нам не видають, ліжко брудне і страшне, в душі тільки холодна вода, але пофіг - втома робить свою справу.
А це - фото з робочого місця адміністратора цього геста. Боги та міні-алтарі там скрізь, але поки ми до цього не звикли, тож розглядаємо з цікавістю )
А під вікнами потихеньку засинає Мейн Базар...
перша зустріч з індійськими розетками )))
Ми засинаємо, не роздягаючись, в душному номері на брудних простинях. Там, за вікнами, зовсім незрозуміла трешова Індія. І стан у мене, враховуючи добовий недосип, майже панічний. В голові крутиться єдина думка: "І як я могла стільки років сюди хотіти?". Від розуміння, що нам ще в цьому доведеться жити цілий місяць, ставало моторошно... )))
Зранку визирнули на вулицю. Не так все і страшно начебто:
Це наше перше житло. На фото виглядає не так і страшно, але то ви просто рівня брудності ліжка не бачите, і тарганів в усіх кутах кімнати ))
Настрій став трохи краще, але все рівно поки що нічо не зрозуміло, хоч і колоритно ))
Мейн Базар знаходиться біля залізничної станції. Вирішуємо відразу зайти купити подальший квиток куди-небудь. Для таких цілей практично на усіх індійських вокзалах є спеціальне туристичне бюро. Для туристів тут навіть резервують певну кількість квитків.
З "туристичними" обличчями та рюкзаками на вокзал прорватись доволі важко. Для цього треба пройти декілька кордонів. Спочатку - рікші зі своєю окремою логікою, яка їм зовсім не підказує, що якщо ви йдете в напрямку до вокзалу, значить користування їхніми послугами в ваші плани, принаймні в даний момент, не входить. Кожен з них (а їх там сотні) лізуть зі своїми "Хелло", "Where are you go?" та "What a problem?".
Наступний кордон - люди, які краще за вас знають, куди вам в даний момент треба, і намагаються це пояснити. Одні вважають, що вам неодмінно треба до касс - і ледве не силою туди ведуть. Інші - що вам треба до платформ, ці люди виростають перед вами і мільйон разів повторюють: "Ей! Платформи там! Там! Куди ви йдете?? Платформи ж там! Ей! Йдіть не до касс, а до платформ!". ))))
На підході до туристичного бюро є ще один кордон - там вам обов'язково повідомлять, що туристичні каси "тільки сьогодні і тільки для вас" не працюють, тому квитки треба купить по-любому тільки у цих людей ) Але ми стріляні горобці, були начитані про цей прикол, впевнено всіх їх розштовхали і пішли до туристичного бюро, яке звісно ж працювало. Тим більше, що навіть спеціальна вивіска повідомляла: "Не вірте тим, хто каже, що туристичне бюро не працює" =))
Тут треба заповнити спеціальну форму, вказати, куди бажаєте взяти квиток, паспортні дані та почекати в невеличкій черзі. Ми ще не дуже розібрались в типах вагонів, тому взяли квиток в доволі дорогий клас - квитки з Делі в Варанасі коштували по 200 гривень з людини. Це не дуже в*язалось з нашими уявленнями про дешеві індійські ціни, але діватись було нікуди.
Більшість питань в нашій подорожі розрулював Ед, я ж займала позицію "я дєвочка і нє хочу нічєго рєшать". В першу чергу - через мовний бар'єр, бо моя англійська нот соу гуд, та й розмовляти нею я трохи соромлюсь )
Квитки на Варанасі були на руках, тож ми вийшли з вокзалу і пішли шукати, де б купити сім-карту, щоб подзвонити хостеру.
Всі індійські вокзали нагадують циганські табори. Причому, сплять, лежать и сидять там далеко не тільки бомжі. Звичайні люди, які чекають своїх потягів, теж можуть присісти на підлогу, або заснути під плєдіком на землі посеред вокзалу. Це у них не вважається чимось таким.
Продавець сім-карти не побажав нам повідомити, що активація індійських сімок - процес тривалий ( І індійські боги йому не підказали, що клієнтів про таке треба попереджувати...
Лише потім, коли карта вирішила не працювати, нам пояснили, що треба почекати добу, поки вона активується. Потім казали, що дві доби. Виявилось, що активація триває майже тиждень (
Але поки ми про це не знали і тинялись далі вулицями, в усі очі роздивляючись навколишній світ. Паніка трохи попустилась )
Люди в Індії дуже люблять, коли їх фоткають, не те що у нас. Вони позують, посміхаються, просять показати фотку, а то й самі просять їх сфотографувати ) Причому, так налаштовані абсолютно всі: чоловіки, жінки, діти, будь-якого рівня достатку та професій. Кльово )
Спроба сфотографувати божевільний рух на індійських дорогах )))
Тинялись-тинялись і пішли в Мак. Насправді збирались використати його виключно за призначенням - тобто сходити в туалет. Але туалета в МакДональдсі не виявилось взагалі 0_0. Нам запропонували лише пройти на кухню (!) та помити руки. Пересічним індусам таку честь не роблять, вони в Макдональдсі не можуть помити навіть руки 0_0
У відповідь на таку дивну гостинність, вирішили спокуситись на вегетаріанські бургери - в наших Маках таких немає =) Бургери виявились гострими, але прикольними )
Перукарня посеред вулиці - звичне явище. З часом я навіть перестла фотографувати, як когось бриють чи стрижуть просто під відкритим небом )
Плювання - розповсюджена звичка серед індусів, тому такі написи в метро на кожному кроці ))
З ціною на проїзд ми потім розібрались. Виявляється, від аеропорта в центр їздить окрема, супершвидка та супервучасна гілка, яка коштує великих грошей (проїхати одну станцію коштує 7 гривень, дібратись до центра - 30 гривень).
В цілому ж проїзд в делійському метро залежить від відстані, і коштує від 10 до 30 рупій (тобто, він 2 до 6 гривень). Кожен раз, коли купуєш жетончик, треба повідомляти касиру, на яку саме станцію ти їдеш, і він "програмує" жетон на певну ціну. Цікава система )
До речі, в індійському метро їздять, в основному, люди середнього класу - офісні клерки, програмісти, та інші інтелектуальні працівники. Простий люд такі ціни собі дозволити не може, вони пересуваються або на автобусах (по 2-3 гривні), або на рікшах (для індусів у рікш окремі ціни, дешевші, ніж для туристів).
Скоро ми доїхали до нашого хостера Санджая. Він живе зі слугою, який завжди ходить в білій рубашці, готує їжу, прибирає, подає страви, відкриває двері, словом, виконує абсолютно всю можливу роботу.
А це Санджай )
Санджай розповів нам, що по Делі можна кататись на автобусах типу Hop on - Hop off. Це спеціальні туристичні автобуси, які цілий день їздять від храма до храма, від пам'ятки до пам'ятки, словом по всіх цікавих місцях. Ці автобуси ходять кожні півгодини, квиток на день коштує 600 рупій (120 гривень). Ми вирішили, що система доволі зручна і купили такі квитки. Потім правда подумали, що це дорогувато, і добиратись рікшами вийшло б дешевше.
Але ідея ця прийшла пізно, вже після купівлі квитків )
Щоб сісти на той автобус, треба було дістатись до найближкої цікавинки. Поїздка рікшами здалась вже не настільки страшною )))
Приїхали до меморіалу. Вхід коштує 100 рупій (20 гривень). Загалом це стандартна ціна для багатьох туристичних місць в Індії.
Дощіло, не було спеки, а ми ще не звикли до місцевої архітектури, тож тинялись з задоволенням, фоткали безкінечно і дивились в усі очі ))
Автобуси системи Hop on - Hop off виглядають так:
Наступна зупинка - дім-музей Індіри Ганді ))) Тут ми отримали задоволення не стільки від самого музея, скільки від публіки ))))
Музеєм Ганді в основному цікавляться індійські жінки та пенсіонери )
Вони з якимось дитячим захопленням дивились фотки та інтер'єри музея Ганді )))))
ця жіночка сама підійшла щоб сфоткатись )))
Далі була якась обсерваторія, в якій нічо не ясно ) Вхід теж 20 гривень. За цією мудрьоною системою колись визначали найкращий час для богослужінь - це єдине, що ми про це місце зрозуміли. Все інше - якесь бррр ))))
Знову самі напросились на фото )
А цей хлопець (зліва) потім ще довго бігав за мною, вимагаючи поцілунок - ледве втекла )))))
Ред форт ми обійшли довкола, але не заходили - вхід там був доволі дорогим, а ми були не впевнені, що це дійсно того варте. Та й заморились вже.
Індуси часто просили з нами сфоткатись ) Для них біла людина - це wow ))) Ми фоткались з ними, вони - з нами - і всі були задоволені )))
такі от перехожі )
шопінг у них виглядає так ))))
бомж ) щось в ньому є, нє?
зайшли в якийсь ашрам, але нічого не зрозуміли ))
ашрам зсередини )
В Індію ми їхали з порожніми рюкзаками, збираючись купити все, включаючи одяг, вже на місці. Тому в перший же день влаштували шопінг. І хоча торгувались, потім з часом зрозуміли, що переплатили ) Судячи з форумів, це буває з усіма, хто в перший же день намагається щось купити в Індії ))))
Писала-писала і вирішила розбити Делі на два пости, бо нормальна людина стільки за один раз не прочитає ) Тож далі буде...
Спочатку нічо не предвєщало... Ми вигрузились в аеропорту Делі, хоч і не такому пафосному, як дубайський, але теж цілком нічо:
поки що на Індію зовсім і не схоже: чисто, сучасно, блєск, і ніякої ніщєти...
Відразу на виході з аеропорта розумієш, куди ти потрапив. По-перше, в ніс б'є густий запах незрозумілочого: суміш ароматів спецій, корів, сміття, мочі, спеки та інших запахів. До цього дуже швидко принюхуєшся, але оцей перший момент зустрічі з індійським повітрям я запам'ятаю надовго ))
А ще як тільки виходиш на вулицю, у вуха і очі б'є звичний індійський шум і гомін. В першу чергу - десятки таксистів, гідів та представників готелей, які зі спеціальними табличками чекають своїх заздалегідь узгоджених клієнтів )
Далі - просто люди, які чекають прильота своїх родичів. Деякі - цілими сім'ями. Одна з родин, що прийшла в повному складі: десяток дітей і пару жінок в сарі - викликали у мене море позитиву, але сфоткати я їх чомусь не здогадалась - не до того було )
А потім почалось найцікавіше. В Індію ми прилетіли пізно ввечері. Вписка на каучі була домовлена, але турбувати нашого хостера так пізно ми не захотіли і вирішили переночувати першу ніч в якомусь гесті. Чули, що основна маса туристів тусить і живе в районі Мейн Базара, так що вирішили їхати туди.
Метро, що їде від самого аеропорта, запросило якусь дивну суму за два жетончика до центра - 60 гривень. Враховуючи, що Індія мала бути дешевою, і звикнувши, що нормальне метро має коштувати гривні дві, ми подумали, що або щось не дочули, або метрокасир намагається нас намахати. Вийшли з метро і пішли шукати автобуси.
Темно. Вечір. Скрізь сплять індійські бомжі. Ми не спали більше доби і страшенно заморились від довгих перельотів, але приєднуватись до бомжів якось не хочеться. В такому стані кружляємо довкола аеропорта і не бачимо жодного транспорту. Єдиний знайдений автобус стоїть порожній, у водія з кондуктором з англійською зовсім гірко, і ми вирішуємо їхати хоч кудись. Але через дві зупинки біля якогось мосту нам жестами пояснюють, що треба вийти і пересісти в інший автобус, який вже точно їде до Мейн Базара.
Хвилин десять ми намагаємось розпитати у перехожих про номер потрібного автобусу, але англійська у них кхм.. специфічна, та ще й кожен називає інші номери. Шумно, темно, нічо не зрозуміло, а ми стоїмо в якійсь жопі Делі і не маємо поняття, що робити далі в незнайомій країні.
Врешті домовились з якимось моторікшею, який за 30 гривен погодився відвезти переляканих туристів до Мейн Базара ))) Це потім ми звикнемо до рікш і почуватимемось в них комфортно і весело. А тоді, посеред ночі, ми намертво вчепились в стінки цієї дивної машини, посміхались як дурні, а рікша виробляв небачені піруети, вирулюючи на жвавій трасі між численними автобусами, машинами, велорікшами і ще купою видів транспорта.
Я чула, що з правилами дорожнього руху в Індії туго, але чути і відчувати - різні речі ))) В Індії рух відбувається інтуїтивно, і часто автівки під час руху ледве не торкаються одна одної, всі бібікають як дурні, дьоргаються, підрізають одна одну, але аварій практично не буває: інтуїція у тамошніх водіїв працює на ура.
Подарувавши нам купу емоцій, рікша дійсно привіз на Мейн Базар. І тут же, відчувши нашу "зеленість" та побачивши рюкзаки, нас окупували десятки індусів з пропозиціями здати кімнату. Кожен з них, якщо заведе туристів в хостел або готель, отримує від адміністрації винагороду. Тому за право нам допомогти вони ледве не бились. В якийсь момент дати всім їм в морду захотілось нам, бо слів "ноу" та "донт нід" вони не чули і не хотіли зрозуміти. Буквально хапаючи за руки, вони тараторили щось про житло і чіплялись до нас хвостіками, не даючи жодних шансів лишились наодинці, щось обсудити і подумати. І варто було підійти до будь-якої вивіски про житло, один з цих зазивал неодмінно перся з нами, ігноруючи всі спроби від нього відчепитись, відштовхнути, позбавитись його нав'язливої присутності.
Хостелів, гестів, готелів і інших видів житла довкола було море. Але в кожному з них за доволі немаленькі суми нам пропонували ну дуже брудні, ужасні і неприємні кімнати, в які навіть заходити не хотілось, не те, що ночувати. Через певний час таких блукань ми знаходимо теж брудну, але більш-менш житлову кімнату за 600 рупій (120 гривень). Постіль нам не видають, ліжко брудне і страшне, в душі тільки холодна вода, але пофіг - втома робить свою справу.
А це - фото з робочого місця адміністратора цього геста. Боги та міні-алтарі там скрізь, але поки ми до цього не звикли, тож розглядаємо з цікавістю )
А під вікнами потихеньку засинає Мейн Базар...
перша зустріч з індійськими розетками )))
Ми засинаємо, не роздягаючись, в душному номері на брудних простинях. Там, за вікнами, зовсім незрозуміла трешова Індія. І стан у мене, враховуючи добовий недосип, майже панічний. В голові крутиться єдина думка: "І як я могла стільки років сюди хотіти?". Від розуміння, що нам ще в цьому доведеться жити цілий місяць, ставало моторошно... )))
Зранку визирнули на вулицю. Не так все і страшно начебто:
Це наше перше житло. На фото виглядає не так і страшно, але то ви просто рівня брудності ліжка не бачите, і тарганів в усіх кутах кімнати ))
Настрій став трохи краще, але все рівно поки що нічо не зрозуміло, хоч і колоритно ))
Мейн Базар знаходиться біля залізничної станції. Вирішуємо відразу зайти купити подальший квиток куди-небудь. Для таких цілей практично на усіх індійських вокзалах є спеціальне туристичне бюро. Для туристів тут навіть резервують певну кількість квитків.
З "туристичними" обличчями та рюкзаками на вокзал прорватись доволі важко. Для цього треба пройти декілька кордонів. Спочатку - рікші зі своєю окремою логікою, яка їм зовсім не підказує, що якщо ви йдете в напрямку до вокзалу, значить користування їхніми послугами в ваші плани, принаймні в даний момент, не входить. Кожен з них (а їх там сотні) лізуть зі своїми "Хелло", "Where are you go?" та "What a problem?".
Наступний кордон - люди, які краще за вас знають, куди вам в даний момент треба, і намагаються це пояснити. Одні вважають, що вам неодмінно треба до касс - і ледве не силою туди ведуть. Інші - що вам треба до платформ, ці люди виростають перед вами і мільйон разів повторюють: "Ей! Платформи там! Там! Куди ви йдете?? Платформи ж там! Ей! Йдіть не до касс, а до платформ!". ))))
На підході до туристичного бюро є ще один кордон - там вам обов'язково повідомлять, що туристичні каси "тільки сьогодні і тільки для вас" не працюють, тому квитки треба купить по-любому тільки у цих людей ) Але ми стріляні горобці, були начитані про цей прикол, впевнено всіх їх розштовхали і пішли до туристичного бюро, яке звісно ж працювало. Тим більше, що навіть спеціальна вивіска повідомляла: "Не вірте тим, хто каже, що туристичне бюро не працює" =))
Тут треба заповнити спеціальну форму, вказати, куди бажаєте взяти квиток, паспортні дані та почекати в невеличкій черзі. Ми ще не дуже розібрались в типах вагонів, тому взяли квиток в доволі дорогий клас - квитки з Делі в Варанасі коштували по 200 гривень з людини. Це не дуже в*язалось з нашими уявленнями про дешеві індійські ціни, але діватись було нікуди.
Більшість питань в нашій подорожі розрулював Ед, я ж займала позицію "я дєвочка і нє хочу нічєго рєшать". В першу чергу - через мовний бар'єр, бо моя англійська нот соу гуд, та й розмовляти нею я трохи соромлюсь )
Квитки на Варанасі були на руках, тож ми вийшли з вокзалу і пішли шукати, де б купити сім-карту, щоб подзвонити хостеру.
Всі індійські вокзали нагадують циганські табори. Причому, сплять, лежать и сидять там далеко не тільки бомжі. Звичайні люди, які чекають своїх потягів, теж можуть присісти на підлогу, або заснути під плєдіком на землі посеред вокзалу. Це у них не вважається чимось таким.
Продавець сім-карти не побажав нам повідомити, що активація індійських сімок - процес тривалий ( І індійські боги йому не підказали, що клієнтів про таке треба попереджувати...
Лише потім, коли карта вирішила не працювати, нам пояснили, що треба почекати добу, поки вона активується. Потім казали, що дві доби. Виявилось, що активація триває майже тиждень (
Але поки ми про це не знали і тинялись далі вулицями, в усі очі роздивляючись навколишній світ. Паніка трохи попустилась )
Люди в Індії дуже люблять, коли їх фоткають, не те що у нас. Вони позують, посміхаються, просять показати фотку, а то й самі просять їх сфотографувати ) Причому, так налаштовані абсолютно всі: чоловіки, жінки, діти, будь-якого рівня достатку та професій. Кльово )
Спроба сфотографувати божевільний рух на індійських дорогах )))
Тинялись-тинялись і пішли в Мак. Насправді збирались використати його виключно за призначенням - тобто сходити в туалет. Але туалета в МакДональдсі не виявилось взагалі 0_0. Нам запропонували лише пройти на кухню (!) та помити руки. Пересічним індусам таку честь не роблять, вони в Макдональдсі не можуть помити навіть руки 0_0
У відповідь на таку дивну гостинність, вирішили спокуситись на вегетаріанські бургери - в наших Маках таких немає =) Бургери виявились гострими, але прикольними )
Перукарня посеред вулиці - звичне явище. З часом я навіть перестла фотографувати, як когось бриють чи стрижуть просто під відкритим небом )
Плювання - розповсюджена звичка серед індусів, тому такі написи в метро на кожному кроці ))
З ціною на проїзд ми потім розібрались. Виявляється, від аеропорта в центр їздить окрема, супершвидка та супервучасна гілка, яка коштує великих грошей (проїхати одну станцію коштує 7 гривень, дібратись до центра - 30 гривень).
В цілому ж проїзд в делійському метро залежить від відстані, і коштує від 10 до 30 рупій (тобто, він 2 до 6 гривень). Кожен раз, коли купуєш жетончик, треба повідомляти касиру, на яку саме станцію ти їдеш, і він "програмує" жетон на певну ціну. Цікава система )
До речі, в індійському метро їздять, в основному, люди середнього класу - офісні клерки, програмісти, та інші інтелектуальні працівники. Простий люд такі ціни собі дозволити не може, вони пересуваються або на автобусах (по 2-3 гривні), або на рікшах (для індусів у рікш окремі ціни, дешевші, ніж для туристів).
Скоро ми доїхали до нашого хостера Санджая. Він живе зі слугою, який завжди ходить в білій рубашці, готує їжу, прибирає, подає страви, відкриває двері, словом, виконує абсолютно всю можливу роботу.
А це Санджай )
Санджай розповів нам, що по Делі можна кататись на автобусах типу Hop on - Hop off. Це спеціальні туристичні автобуси, які цілий день їздять від храма до храма, від пам'ятки до пам'ятки, словом по всіх цікавих місцях. Ці автобуси ходять кожні півгодини, квиток на день коштує 600 рупій (120 гривень). Ми вирішили, що система доволі зручна і купили такі квитки. Потім правда подумали, що це дорогувато, і добиратись рікшами вийшло б дешевше.
Але ідея ця прийшла пізно, вже після купівлі квитків )
Щоб сісти на той автобус, треба було дістатись до найближкої цікавинки. Поїздка рікшами здалась вже не настільки страшною )))
Приїхали до меморіалу. Вхід коштує 100 рупій (20 гривень). Загалом це стандартна ціна для багатьох туристичних місць в Індії.
Дощіло, не було спеки, а ми ще не звикли до місцевої архітектури, тож тинялись з задоволенням, фоткали безкінечно і дивились в усі очі ))
Автобуси системи Hop on - Hop off виглядають так:
Наступна зупинка - дім-музей Індіри Ганді ))) Тут ми отримали задоволення не стільки від самого музея, скільки від публіки ))))
Музеєм Ганді в основному цікавляться індійські жінки та пенсіонери )
Вони з якимось дитячим захопленням дивились фотки та інтер'єри музея Ганді )))))
ця жіночка сама підійшла щоб сфоткатись )))
Далі була якась обсерваторія, в якій нічо не ясно ) Вхід теж 20 гривень. За цією мудрьоною системою колись визначали найкращий час для богослужінь - це єдине, що ми про це місце зрозуміли. Все інше - якесь бррр ))))
Знову самі напросились на фото )
А цей хлопець (зліва) потім ще довго бігав за мною, вимагаючи поцілунок - ледве втекла )))))
Ред форт ми обійшли довкола, але не заходили - вхід там був доволі дорогим, а ми були не впевнені, що це дійсно того варте. Та й заморились вже.
Індуси часто просили з нами сфоткатись ) Для них біла людина - це wow ))) Ми фоткались з ними, вони - з нами - і всі були задоволені )))
такі от перехожі )
шопінг у них виглядає так ))))
бомж ) щось в ньому є, нє?
зайшли в якийсь ашрам, але нічого не зрозуміли ))
ашрам зсередини )
В Індію ми їхали з порожніми рюкзаками, збираючись купити все, включаючи одяг, вже на місці. Тому в перший же день влаштували шопінг. І хоча торгувались, потім з часом зрозуміли, що переплатили ) Судячи з форумів, це буває з усіма, хто в перший же день намагається щось купити в Індії ))))
Писала-писала і вирішила розбити Делі на два пости, бо нормальна людина стільки за один раз не прочитає ) Тож далі буде...