«Ми ні про що не шкодуємо»
Ура, нарешті я можу вам показати цікавезне інтерв*ю, яке недавно взяла у did_panas23, одного з хлопців, що відсидів 3 місяці в СІЗО за відпил голови Сталіну. Там про катування, спілкування з однокамерниками, про особливості побуту в СІЗО та готування борща кип*ятильником ) Насолоджуйтесь )
«Ми ні про що не шкодуємо»
Справа з відпиленням голови пам’ятнику радянському вождю прогриміла на всю Україну. Тоді за цей ідейний вчинок дев’ятеро хлопців досить довго відсиділи спочатку в ІТТ, а потім і в СІЗО. В цей час в країні відбувались численні мітинги в їхню підтримку, але комуністи наполягали на суворому покаранні. Едуарда Андрющенко затримали одним з найперших. За те, що він просто показав друзям місце розташування пам’ятника Сталіну та пустив їх до себе переночувати, хлопцю довелось провести в СІЗО три місяці. Досвід виявився не тільки важким, але й цікавим.
- Едуарде, спершу розкажи про умови в ізоляторі тимчасового тримання, в якому вам довелось пробути перші два тижні після арешту.
- Умови доволі важкі: голі нари, дуже холодно і практично відсутнє світло, тільки ті промені, що пробивались через грати. Годували, правда, нормально: як мені казали, їжу для ІТТ готували в столової одного з вузів Запоріжжя. Там було настільки холодно, що навіть за наявності ковдр ми спали в шапках, куртках, штанах, навіть помити голову в умивальнику було неможливо, бо дуже холодна вода і дуже холодна камера. В баню водили раз на тиждень, це було справжнє свято. Так що коли нас перевели в СІЗО, в перші дні мені було навіть затишно. Умови в СІЗО можна порівняти зі студентським гуртожитком: там був обігрівач, телевізор, паласи на підлозі, ми по черзі прибирали, мали змогу готувати, регулярно приймати душ, якщо підігріти воду кип’ятильником, і ледь не головне - там було достатньо світла, щоб читати.
- В ЗМІ з’являлась інформація про те, що вас катували. Це правда?
- Так, але не на території ІТТ чи СІЗО, для цього нас перші тижні практично щодня вивозили до міського відділу міліції і вимагали зізнатись, хто підірвав пам’ятник, та ще в купі інших справ подібного характеру. Ходили чутки, що комуністи призначили винагороду тій структурі, яка знайде винних, так що було навіть своєрідне змагання СБУ та міліції щодо того, хто швидше отримає свідчення.
До речі, по закону тримати на ІТТ більше 10 діб вони не мають права, після цього терміну треба приймати рішення - чи відправляти в СІЗО, чи відпускати. Нас незаконно тримали на тиждень більше, 17 діб. При чому, саме протягом цього зайвого тижня катувань було найбільше.
- Фізичну силу до вас застосовували?
- Так, в основному в міліції. Наприклад, одягали наручники та починали викручувати руки в таке положення, що довго так витримати неможна. Також вдягали пакет на голову і перетискали так, щоб не залишилось повітря для дихання. Перші пару раз я починав задихатись, а потім прокушував маленьку дірочку в пакеті, і відносно нормально дихав, хоча прикидався, що задихаюсь. Вони все не могли зрозуміти, чому немає ніякого результату. Також був психологічний тиск, всякі залякування… Могли просто розбудити рано зранку, привезти до міськвідділу, і там можна було години чотири просто просидіти на стільці чи простояти в наручниках - ніхто до тебе не приходить, нічого не питають, але це психологічно дуже виснажує. Побратими розповідали про те, що їх катували електрошком. Але це відбувалось в основному в міліції, в СБУ давили тільки психологічно. В СІЗО потім вже нікого не чіпали, там за цим посилений контроль.
- Коли в пресі з’явилась інформація про катування, незабаром в інтернеті опублікували відео, де ви це заперечуєте. Чому ви тоді не розказали про все це?
- Мене тоді раптово розбудили, я швидко вдягнувся, йду за ними заспаний, не розумію, що відбувається - мені не пояснювали, куди ведуть. Заходжу в кімнату, а там купа людей: депутати, журналісти, телекамери... Питають, чи були катування саме в СІЗО, я кажу «ні» і думаю, що зараз мають спитати про ІТТ, вже навіть подумки формулював, як розповідатиму про катування. А вони кажуть «Все, дякуємо, до побачення» і моментально виводять. Після повернення в камеру я довго ще мучився, чому не скористався нагодою та відразу не розказав про все. Правда, один з присутніх депутатів місцевого рівня звернув увагу на ці слизькі формулювання питань, його це насторожило, і буквально через 10 хвилин він попросив мене привести і вже наодинці, неофіційно, спитав, як все було насправді. Я йому все чесно розповів, з деталями, він це записав, але від цього нічого не змінилось.
- Чи виникала думка, що ви дарма це зробили?
- Шкодували, але в першу чергу про те, як саме це було зроблено. Обговорювали, що треба було обережніше, наприклад не брати з собою телефони, по яким врешті на нас вийшли. Перші тижні може й були певні емоції, але потім, коли опиняєшся на волі, переоцінюєш все, що відбулось, і тоді вже розумієш, що точно ні про що не шкодуєш.
- Що для тебе було найважчим за весь час перебування в СІЗО?
- Те, що страждали рідні, в першу чергу батьки. Будь-які побутові незручності, обмеження свободи - це неприємно, але пережити значно легше, ніж думку про те, як складно рідним. Особливо, коли побачив їх в суді, перекинувся парою фраз… було важко. Перші декілька тижнів вони взагалі дуже сильно хвилювались, але коли відчули підтримку суспільства, настрій став оптимістичнішим. Міліція залякувала, що нас обов’язково посадять років на 7, але коли справа отримала суспільний резонанс, ми розуміли, що не лишились одні, і все буде добре.
- Розкажи про побут в СІЗО. Чим ви харчувались?
- Те, чим нас годували, їсти було майже неможливо, тому всі їли те, що передавали з волі. Класичний раціон - гречка, макарони, вівсянка та пюре швидкого приготування, бо плити не було, тільки кип’ятильник. Домашню їжу передавати було заборонено, тільки те, що запаковано в магазині.
- Чому?
- Щоб не отруїли. Кажуть, що бували випадки, коли ув’язнений був важливим свідком, чи міг когось підставити, і йому передавали отруєну їжу. Але всякі «мівіни» швидко набридали, тому ми умудрялись навіть варити борщ кип’ятильником у відрі. При чому, за борщ в нашій камері відповідав я, бо він подобався співкамерникам і за це мене звільнили від деяких інших обов’язків. Бульйон робився з копченої курки, або бекону, ковбаси чи сосисок - що було в наявності. Досипали туди борщову заправку в пакетах, або бульйонні кубики. Картопля в борщі була не завжди - тільки якщо передавали зварену «у мундирі». Овочі різали канцелярським ножем. На смак такий борщ майже не відрізнявся від домашнього. Також постійно пили чай, з ним там пов’язана ціла традиція. А деякі навіть варили самогон.
- Чи можна було якимось чином передати заборонені речі?
- Звісно. За 200 гривень можна було пронести телефон. За 50 гривень - невеличкий пакунок з забороненою передачкою, в якій будь-що, починаючи від скотча і закінчуючи домашньою їжею. У нас в камері наркоманів не було, але поруч в карцері часто сиділи наркомани, і їм через співробітників СІЗО передавали важкі наркотики, там же вони і кололись. А якось приїхала інспекція, їм декілька днів не могли передати наркотики, і у них починалась ломка, це було страшно слухати - вони кричали по-звіриному.
Посуд можна було передавати тільки залізний або пластмасовий, але інколи передавали фарфор, бо це нагадувало про домашній затишок. Наприклад, з нами в камері сидів чоловік з численними судимостями і йому передали кумедну, яскраво розмальовану чашку, типу дитячої, на ній там були виліплені тигрята та пташечки. Він завжди пив з цієї чашки і це дуже кумедно виглядало.
- Як взагалі складались стосунки з співкамерниками?
- В цілому нормально, іноді деяких дратувало, що я по телефону говорив українською… Там ніхто там не розумів, як можна було щось робити не за гроші, типу «Дурак, зачем ты туда полез, если даже ничего не заплатили?». Спочатку мені навіть не повірили, що за таку дрібну річ могли арештувати, думали, що я щось не договорюю і чекали, поки прийде роздруківка моєї справи, щоб це перевірити.
- Складно було стільки часу провести з одними і тими ж людьми в чотирьох стінах?
- Іноді всі всіх починали дратувати, бувало що зчіплялись через якісь дрібниці, але згідно внутрішніх домовленостей там заборонено застосовувати фізичну силу без поважної причини.
- Які причини вважались поважними?
- Наприклад, якщо програв в карти і не віддаєш борг, або вкрав щось зі спільних речей. За це можна бити. Ще каралось, якщо ти збрехав про свою справу. Як тільки туди потрапляє нова людина, її розпитують про обставини її справи та статтю, а потім приходить роздруковане обвинувачення, де це все розписано. Якщо виявляється, що людина сказала щось одне, а насправді сидить за інше, переважно за не шановану статтю, то за це дуже сильно карають.
- Які статті вважаються «не шанованими»?
- Переважно зґвалтування, або педофілія. До тих, кого взяли за фінансові махінації, ставились з повагою, мовляв людині вистачило інтелекту щоб таке провернути.
- Як ставились наглядачі, коли при обшуці знаходили щось заборонене?
- З розумінням, знайдене конфісковували і давали папір для пояснювальної записки. А якщо знаходили телефон - забирали собі, а потім перепродавали за ті ж 200 гривень іншому ув’язненому. Загалом у наглядачів ненависті не було, вони ставились до нас нейтрально, просто як до своєї роботи.
- Чим ви займались, щоб скоротати час?
- Читали книжки, у кожній камері був телевізор, він ніколи не вимикався і працював цілодобово. Дозволені ігри - це шашки та нарди, але іноді проносили карти. При чому, грали не на гроші, а на відтискання, присідання та пресс… Бувало, що програвали декілька сотень присідань. І це не жарти, хоч борг і не грошовий, проте - помри, але зроби. Бо якщо навіть просто забудеш, то буде вважатись, що ти не віддав борг. А якщо не віддаєш програні гроші, то б’ють дуже сильно, і людина переважно переходить в іншу камеру, інформація дуже швидко поширюється, тому в новій камері ставлення теж буде погане.
- Звідки брались книжки для читання?
- Там була бібліотека, можна було замовити бібліотекарю окремий жанр, але в основному з того, що було, мені читати було нічого. Книги могли передати з волі близькі, але за умови, що вони потім підуть в фонд бібліотеки. Єдине, що я зміг звідти нелегально винести, це записка від одного з побратимів, у якій він цитував Шевченка, а також методичку з написання дипломних робіт та чернетку диплома.
- Розкажи про ієрархію ув’язнених...
- Коли приходить нова людина, її уважно розпитують, придивляються, і якщо її приймають в колектив, то відбувається своєрідна ініціація - треба випити за спільним столом чіфірь, кружку з яким передають по колу. Тим у кого «неповажна» стаття, або тим, кого не прийняли, навіть не дозволено харчуватись за одним столом з усіма. Є таке поняття як «контакт». Якщо ти сидів за одним столом з представником «непочесної верстви», то вважаєшся «законтаченим», тобто його негативна «карма» передалась і тобі. Людину можуть «опустити» як відомим способом, так і символічно - наприклад, якщо набрали води з унітазу і когось облили, то він вважається «опущеним». Зазвичай в СІЗО для таких є окремі камери, їх навіть в коридорі можна розпізнати за поглядом - опускають очі. Якщо ти попив з однієї чашки з такою людиною, або користувався однією ложкою, або посидів за одним столом, то ти вважаєшся «законтаченим».
- Чи є якісь цікаві прикмети, чи традиції?
- Наприклад, ти не можеш їсти, якщо в цей момент хтось ходить в туалет «по-великому». Так само, коли люди їдять, ти не можеш піти в туалет. Якщо ти туди йдеш, завжди перепитуєш, чи ніхто не їсть. Інакше також будеш вважатись «законтаченим». Але можна і «розконтачитись» - один зі способів, і я був тому свідком, - випити води, перемішаної з пральним порошком.
- Чи можна було зв’язатись з побратимами, які сиділи в інших камерах?
- Так, методів було декілька. З найближчими сусідами можна перестукуватись по батареї. Береться залізна кружка і певна кількість ударів означає певну інформацію. Цю кружку також прикладали до вуха, і можна було перемовлятись. Якщо діалог завершено, треба потерти кружкою по батареї - це означає кінець зв’язку. Щоб переписуватись з дальніми камерами, там існувала так звана дорога - тобто система мотузок, натягнутих між камерами через вікна. Вантаж, або записку, можна було вкласти у спеціальний мішечок і передавати з камери в камеру. В кожній камері вантаж витягують, вкладають в інший мішечок і передають далі. При чому, інформація про кожен вантаж, відправника, одержувача та час відправлення записувався у спеціальний зошит, який називався «комп’ютером». Це робилось для того, щоб вантаж не губився по дорозі і в разі чого можна було вирахувати, хто його вкрав, або загубив.
Ця система працювала переважно вночі, щоб не бачили наглядачі, і в кожній камері щоночі був черговий, який мав передавати вантаж. А вдень передавались тільки дуже важливі предмети - телефон, або наркотики. І це робилось дуже швидко, щоб не побачили та не відібрали. Наглядачі постійно обривають ці мотузки, але їх знову натягують за допомогою цілої системи з пластикових трубок, ниток так грузика. Мотузки робились методом розпускання светрів. Таким чином ми постійно переписувались з побратимами. Один з них постійно цитував українські вірші. Намагались один одного підтримувати та підбадьорювати.
- Чи часто траплялась змога подзвонити комусь на волю?
- Зв’язок був постійно, в камері постійно було по 2-3 телефона, але розмовляли переважно пізно ввечері, після вечірнього обходу, щоб наглядачі не відібрали мобілку. Булі такі ув’язнені, що з головою уходили у спілкування з рідними по телефону, але це вважається не дуже добре, бо ти відокремлюєшся від колективу та замикаєшся в собі. Треба бути в компанії, подобається вона тобі чи ні, проявляти ініціативу та активно спілкуватись, інакше не приймуть в колективі і можуть бути проблеми.
- Весь цей досвід трьохмісячного перебування в СІЗО щось змінив в твоєму ставленні до життя?
- Я почав більше цінувати свободу, можливість спілкуватись з людьми, багато в чому життя стало цікавішим та інтенсивнішим. Навчився цінувати час та не витрачати його на пустощі.
- На якому етапі зараз суд?
- Нам оголосили вирок: комусь 2, комусь 3 роки умовно та 109 тисяч гривень відшкодування збитків. Ми подали апеляцію, суд призначив експертизу на предмет того, чи можна було після відпилу відновити пам’ятник. Від цього залежить сума збитків та саме покарання. Ніби експертиза вже пройшла, і наступне судове засідання призначене на 14 червня.
Спілкувалась Тетяна Гонченко.
Опубліковано в газеті "Ліца" від 13 червня 2012