Кручик - історичне село.
Але перед першою подорожжю до нього я про це ще не знав. Друг просто запропонував провести травневі вихідні у нього у селі на з радістю відгукнулося декілька людей.
Першого разу я з Ромою поїхав через Богодухів громадським транспортом, інші дісталися села автівкою. Наступного разу ми вже разом їхали громадським транспортом. Але розповідь не про наш відпочинок, а про село та красу тих місць.
Шлях з автовокзалу до залізничного у Богодухові пролягав крізь приватний сектор, тож пам’яток на кшталт церков не зустріли. Лише пережитки минулого.
Та місцева гопота =))))))
Якась незрозуміла будівля
З Богодухова до Кручика діставалися рейковим автобусом. Я про нього чув вже давно, але жодного разу до цих пір не перетинався. Поки його чекали познімав красоти вокзалу :)
Порода... не пам’ятаю. Але така є лише у Пилипа Кіркорова, Ірини Білик та у мене (с)
А ось і наш автобус
Кручик відразу зустрічає неймовірною природою. Навіть біля платформи
Далі більше
Чого ніколи не зустріти у місті - лелека
Водойма у дворі
Звісно село в Україні занепадає, але все одно принад у нього не забрати
Ці безкрайні простори...
Ці маленькі водоймища, які часто звуть калюжами
Це просте спілкування з тваринами
А це місцева річка - Мерла
Побачили лелеку у польоті, але "птічкостріл" вдягнути не встиг
А наступного разу на нас вже чекала веселка
Ну і головна наша прогулянка вздовж Мерли
Тут навіть дамба є
І жодної душі поруч
Кажєтся дождь собіраєтся(с)
Краса лісу
Деякі представники фауни самі йдуть на спілкування
Ну а справжню красу села ми пізнали, коли на сході сонця вирушили у зворотню дорогу.
Це просто неймовірне явище для мешканця міста.
Сільський кореспондент :))))
Ну а доки ми чекаємо на автобус розповім головний секрет про історичність села.
А історичність Кручика у тому, що у 1770 році Катерина ІІ подарувала його Назару Олександровичу Каразіну у вічне і спадкове володіння. І тут народився Василь Каразін - засновник Харківського національного університету, а ми жили у будинку, що стоїть на місці його садиби.
Звісно, що усе, що тільки можна, назване на його честь.
Ось така сумбурна розповідь про доволі цікаве місце. І лише потрапляючи у такі місця розумієш скільки краси навкруги, треба лише покинути межі міста.
Першого разу я з Ромою поїхав через Богодухів громадським транспортом, інші дісталися села автівкою. Наступного разу ми вже разом їхали громадським транспортом. Але розповідь не про наш відпочинок, а про село та красу тих місць.
Шлях з автовокзалу до залізничного у Богодухові пролягав крізь приватний сектор, тож пам’яток на кшталт церков не зустріли. Лише пережитки минулого.
Та місцева гопота =))))))
Якась незрозуміла будівля
З Богодухова до Кручика діставалися рейковим автобусом. Я про нього чув вже давно, але жодного разу до цих пір не перетинався. Поки його чекали познімав красоти вокзалу :)
Порода... не пам’ятаю. Але така є лише у Пилипа Кіркорова, Ірини Білик та у мене (с)
А ось і наш автобус
Кручик відразу зустрічає неймовірною природою. Навіть біля платформи
Далі більше
Чого ніколи не зустріти у місті - лелека
Водойма у дворі
Звісно село в Україні занепадає, але все одно принад у нього не забрати
Ці безкрайні простори...
Ці маленькі водоймища, які часто звуть калюжами
Це просте спілкування з тваринами
А це місцева річка - Мерла
Побачили лелеку у польоті, але "птічкостріл" вдягнути не встиг
А наступного разу на нас вже чекала веселка
Ну і головна наша прогулянка вздовж Мерли
Тут навіть дамба є
І жодної душі поруч
Кажєтся дождь собіраєтся(с)
Краса лісу
Деякі представники фауни самі йдуть на спілкування
Ну а справжню красу села ми пізнали, коли на сході сонця вирушили у зворотню дорогу.
Це просто неймовірне явище для мешканця міста.
Сільський кореспондент :))))
Ну а доки ми чекаємо на автобус розповім головний секрет про історичність села.
А історичність Кручика у тому, що у 1770 році Катерина ІІ подарувала його Назару Олександровичу Каразіну у вічне і спадкове володіння. І тут народився Василь Каразін - засновник Харківського національного університету, а ми жили у будинку, що стоїть на місці його садиби.
Звісно, що усе, що тільки можна, назване на його честь.
Ось така сумбурна розповідь про доволі цікаве місце. І лише потрапляючи у такі місця розумієш скільки краси навкруги, треба лише покинути межі міста.