Яка ж ти, Грузіє нетуристична?
Знову радий вітати Вас на сторінках свого блогу!
Минулий допис був трохи про Стамбул. Трохи було, бо не так багато зробив фотографій. Та й писав у втомленому, напівсонному стані.
Ще згадую, що іноді в моїх думках проскакують назви станцій метро у Стамбулі.
Смішні вони: Кабаташ, Каракой, Фіндіклі, Тюнель, Топкапи, Султанахмет, Мідхат-пашА, Цейтінбурну... А особливо - Єнікапі !
Нагадало анекдот про.. "Мусікапі". Мало хто знає його. Тому приблизно переповім:
Маленька дівчинка, роблячи ранкову зарядку, весь час потягувалась і казала "Ех, Мусі Капі!". І так щоранку. Батьки поцікавились, чому вона так каже. Мала відповіла: "Наша вихователька у садку робить так само". Мама і тато поцікавилися у виховательки, що це означає, але та відповіла їм "не знаю, що то, без поняття". Батьки поставили приховану камеру. І побачили, що наступного ранку, перед фіззарядкою, пані потягнулася і сказала, позіхаючи: "Ех! Мужика би!" :)
Опісля Стамбулу здійснив переліт до Трабзона - також турецького міста. Скоротивши собі дорогу одну на тисячу кілометрів. Це зайняло дві години перельоту.
Звідси порада: якщо хочете розрахувати, скільки часу летіти кудись - відміряйте на карті відстань між містами і поділіть на п'ятсот. Матимете час перельоту в годинах.
До Трабзону випало прибути вночі. Точніше опівночі. Не питайте, чому я не летів удень. Пояснення, звісно, є. Але пан автор не шукає легких шляхів і буває іноді вар'ятом. У хорошому розумінні :)
Добирався далі до Грузії... автостопом. Так, сам-один і автостопом. Нічним. Ні, не боявся. Ні, не хтів спати. Так, добрі люди зупинялися і підвозили. Так, безкоштовно. При чому двоє водіїв пригощали мандаринами. Ціла ніч у автівках, із мандаринами та розмовами про життя.
Перед обідом наступного дня був уже у Тбілісі. Кордон перетинав пішки. Без жодних проблем. Отримав штампи у паспорт миттєво. Як турецький про виїзд, так і грузинський про в'їзд.
Дорогою вдалося побачити нічне Чорне море у сильний дощ. А також густозаселену набережну лінію. І дорого по узбережжі, освітлену ліхтарями. Дощ тієї ночі був такий, що автівки їхали повільно, а видимість була як дуже добра, так і досить погана (через сильні зливи місцями). Мінлива погода, ніц не скажеш.
Відсипався вже у столиці Грузії. Не перший раз був там. Тому, відчував себе як удома. Знав, що і де знаходиця. І країна видавалась до болю рідною...
Вечірній Тбілісі:
Цмінда Самеба ("Свята Трійця") - найбільша за розмірами православна церква на Кавказі:
Окрім церкви, другого дня поїхав до Мцхети - духовної столиці Грузії. Зупинився там у одного хорошого знайомого. Із ним поїздив трохи околицями. Його автівкою ми проїжджали такими от бідними селами:
Коба (так звертався до пана) показав мені при дорозі кілька поселень південноосетинських біженців (російсько-грузинська війна, 2008 р.). Точніше переселенців. Домівки їм було побудовано за кошт Європейської Місії. Представники цієї організації приїжджають спеціяльними машинами, контролюють порядок. А також роблять нові побудови.
Відвідували також і туристичні місця. Наприклад, Уплісцихе - давній печерний комплекс. Колись то було досить могутнє місто. Десь ще із третього століття. Залишилися навіть сліди від домівок. Також колись це були чиїсь домівки. Уявляю, як там вирувало життя. Люди народжувалися, нарікали на життя, сварилися за шматки землі, пили вино, торгували, гордились, що живуть у свому місті. І так до безкінечності. Ні, таки кінечності...
Того ж дня випала нагода відвідати місто Горі. Ні, не гори. Горі. Це батьківщина сталіна. Своє місто диктатор розвивав. Тому, більшість жителів його шанують. Як це не дивно нам.
Бронепотяг, яким їздив диктатор:
Дім, де він народився (як на мене, краще б не народжувався взагалі):
Загальний вигляд музею:
А вдалині видніюються поселення землі Самачабло. Південна Осетія - її друга (але більш відома), штучна назва. Насправді, осетин на "північних" і "південних" поділили ті, кому було це вигідно. Щоб під приводом "об'єднання" забрати шматок Грузії. Так, я солідарний із грузинами. Повністю. І не соромлюся це публічно визнати. Для українців, у принципі, позиція не дивна. Скоріш закономірна. Хто не в темі, про що я - пошукайте в гуглі про війну у Грузії у 2008. Це щось на подобі теперішніх подій на сході. Але трохи не те.
Отже, вдалині Самачабло:
Грузія - це не тільки краса і сила, а також і занепад та трохи розвалу. Нехай мене пробачать браття-грузини. У нас теж буває подібне:
Після повернення до Тбілісі побачив от таке:
Картина Ніко Піросмані - видатного художника країни Сакартвело (власна назва Грузії):
Після Грузії поїхав до Вірменії. На завершення цього посту пару фотографій із національними тваринами. Якщо їх можна так назвати :)
Бачу, що скоро північ. Думаю, годі тут сидіти. Треба по можливості виспатись, оскільки завтра насичений день.
Чекайте оповіді про Вірменію ;)