Про Львів та бедуїнів
Якось в своєму блозі я написав пост про те, як люди в процесі облаштування та покращення внутрішнього простору свого житла спотворюють зовнішній вигляд будинків, в яких живуть. Це явище стає масовим і призводить до погіршення загального вигляди міста і перетворення його у суцільний вінегрет. В якості прикладів я навів кілька фотографій будинків, в яких були пробиті нові вікна, заклададено старі, приліплено гігантськи безформенні прибудови та інші красоти.
2.
3.
4.
5.
6.
7.
8.
9.
10.
11.
12.
Щоправда відвідувачі блогу поставилися до наведених прикладів досить спокійно - більшість коментарів зводилася до того, що "це ж не центр, а новобудова, історичної цінності вона не несе, тому не страшно". Цю точку зору можна зрозуміти, але вона демонструє досить неприємний, на мою думку, ухил у сприйнятті людьми власного міста.
Всі ми, живучи у Львові, звикли вголос на публіку захоплюватися його архітектурною спадщиною, з гордістю показувати його центральну частину своїм гостям, як належне сприймаємо вислів "Львів - перлина Європи" і подібні лестощі. Але. Велике і неприємне "але" полягає в тому, що ми, нинішнє покоління ніяк не причетні до створення того, що формує основний кістяк архітектурного обличчя Львова. Ми отримали його у спадок і з більшим чи меншим успіхом намагаємося підтримувати його в належному стані, за який не буде соромно перед туристами.
Та що там туристи - більша частка нинішніх львів'ян мешкає в пострадянських спальних районах з кривими тротуарами і понищеними автівками газонами. Вони теж вибираються в центр "на шпацер" немов у інше місто, щоби там на годинку-другу відчути себе "майже як в Європі", а потім, не дуже роздивляючись довкола, повернутися додому.
І це найгірше. Найгірше, що практично ніхто не сприймає своє середовище, те в якому він поводить більшу частину свого часу, як щось цінне і варте уваги. Практично ніхто не бачить сенсу якось його покращувати і робити більш зручним для життя, щоб відчувати себе людиною не раз на тиждень під час прогулянки центром, а постійно. І мало хто приймає відповідальність за свій вплив на своє середовище та той простий факт, що воно формує нас, наш образ мислення та якість життя. Цього нема і в цьому плані наявність центру і всіх наших архітектурно-історичних принад притягує всю увагу на себе і вселяє в нас оманливе відчуття причетності. Хоча насправді все це ми отримали по факту.
Якось одному з просвітницьких каналів я випадково натрапив на передачу про давньоримські міста-колонії в Північній Африці та про інженерні дива тодішніх будівничих. Так от. Там досі діють збудовані тисячоліття тому акведуки, постачаючи питну воду з далеких джерел. Туристи масово їдуть подивитися на ці залишки величної цивілізації та сфотографуватися на їх тлі. А ще там є бедуїни, вони ганяють пустелею верблюдів, напуваючи їх водою з тих самих акведуків і продають туристам дешеві китайські сувеніри... І за весь час вони не створили нічого, що перевершило б за значенням чи масштабністю руїни давно зниклої імперії.
Звісно, не все так просто і однозначно в цій історії, але деякі паралелі та аналогії змушують критичніше оцінювати значущість наших досягнень у створенні середовища, що нас оточує.
2.
3.
4.
5.
6.
7.
8.
9.
10.
11.
12.
Щоправда відвідувачі блогу поставилися до наведених прикладів досить спокійно - більшість коментарів зводилася до того, що "це ж не центр, а новобудова, історичної цінності вона не несе, тому не страшно". Цю точку зору можна зрозуміти, але вона демонструє досить неприємний, на мою думку, ухил у сприйнятті людьми власного міста.
Всі ми, живучи у Львові, звикли вголос на публіку захоплюватися його архітектурною спадщиною, з гордістю показувати його центральну частину своїм гостям, як належне сприймаємо вислів "Львів - перлина Європи" і подібні лестощі. Але. Велике і неприємне "але" полягає в тому, що ми, нинішнє покоління ніяк не причетні до створення того, що формує основний кістяк архітектурного обличчя Львова. Ми отримали його у спадок і з більшим чи меншим успіхом намагаємося підтримувати його в належному стані, за який не буде соромно перед туристами.
Та що там туристи - більша частка нинішніх львів'ян мешкає в пострадянських спальних районах з кривими тротуарами і понищеними автівками газонами. Вони теж вибираються в центр "на шпацер" немов у інше місто, щоби там на годинку-другу відчути себе "майже як в Європі", а потім, не дуже роздивляючись довкола, повернутися додому.
І це найгірше. Найгірше, що практично ніхто не сприймає своє середовище, те в якому він поводить більшу частину свого часу, як щось цінне і варте уваги. Практично ніхто не бачить сенсу якось його покращувати і робити більш зручним для життя, щоб відчувати себе людиною не раз на тиждень під час прогулянки центром, а постійно. І мало хто приймає відповідальність за свій вплив на своє середовище та той простий факт, що воно формує нас, наш образ мислення та якість життя. Цього нема і в цьому плані наявність центру і всіх наших архітектурно-історичних принад притягує всю увагу на себе і вселяє в нас оманливе відчуття причетності. Хоча насправді все це ми отримали по факту.
Якось одному з просвітницьких каналів я випадково натрапив на передачу про давньоримські міста-колонії в Північній Африці та про інженерні дива тодішніх будівничих. Так от. Там досі діють збудовані тисячоліття тому акведуки, постачаючи питну воду з далеких джерел. Туристи масово їдуть подивитися на ці залишки величної цивілізації та сфотографуватися на їх тлі. А ще там є бедуїни, вони ганяють пустелею верблюдів, напуваючи їх водою з тих самих акведуків і продають туристам дешеві китайські сувеніри... І за весь час вони не створили нічого, що перевершило б за значенням чи масштабністю руїни давно зниклої імперії.
Звісно, не все так просто і однозначно в цій історії, але деякі паралелі та аналогії змушують критичніше оцінювати значущість наших досягнень у створенні середовища, що нас оточує.