Антологія жлобства.
Завдяки Густаву Водічці та відомим книгам розкриємо деяку антологію цього явища.
Жлобство - це не просте народне поняття, а ціла філософська категорія... Ще людей не було на світі, а жлобство вже було.
Кажуть, перший жлоб - Великий Ангел, який стояв праворуч від Бога і картався єдиним запитанням: «Чому я Богу не начальник»? Тобто проявив незгоду з нормами природи. Цього вистачило, щоб ангел перетворився на сатану і став начальником усесвітнього жлобства.
Так виникає світ, якого Бог не створював...
Коли люди не були жлобами - вони жили в Райському Саду, їли натуральний продукт, не знали квартирних проблем, не бігали на роботу, не боялися голоду, війни, СНІДу і поліції. При цьому не вміли страждати і не могли померти. Про таку благодать тепер мріє кожен жлоб - але отримати не може... Тому що будь-яка благодать має природні межі, а жлобство меж не визнає.
Адам із Євою мали всі мислимі радості й можливості, окрім однієї дрібнички - не можна було жерти з небезпечного дерева чи то яблуко, чи то грушу. Але заборонена груша перемогла, і відтоді весь рід людський бореться за втрачений рівень життя.
Жлобство розмножилося, розповзлося і розтеклося. Воно наповнило повітря і землю, проникло в кожну клітину людського єства. Навіть безневинні немовлята, яких Бог приймає в Рай без покаяння, поводяться як закінчені жлоби.
Гордість, гнів, сум, зневіра, марнославство, лукавство, заздрість, лицемірство, зухвалість, лінощі, обжерливість та інші властивості жлобства виявляються у ранньому віці як вроджені навички. Інакше кажучи - люди жлобами не стають, вони жлобами народжуються.
Щоб розібратися, в чому тут річ, треба уявити пересічного громадянина у темному лісі або на цвинтарі вночі. Якщо цьому громадянину несподівано гавкнути на вухо - він може накласти в штани або заїкатиметься. Навіть найхоробріший здригнеться, якщо гавкнути під руку. І це цілком природно - звичайна реакція тіла на можливу загрозу. Вона закладена в нашу стратегію виживання.
Проте якби в темному райському саду хтось гавкнув на вухо безсмертному Адаму - він не зміг би реагувати. Для його тіла сигнал загрози нічого не означав. Воно не мало стратегії виживання. Безсмертя Адама містило в собі абсолютну безпеку. Ніхто й ніщо не могло йому загрожувати. Він був абсолютним володарем усіх земних створінь - усе відчував, усе розумів і всім володів. На його адресу не те що гавкнути - пискнути було нікому.
Єдиною загрозою для життя Адама була його вільна воля - він сам мав право вирішувати, „бути йому чи не бути“?
Недаремно ж цим запитанням Шекспір мучив своїх героїв. Проте для Адама це було не питання. Він точно знав, що жодна груша не замінить йому буття. Тому лукавий спокушати Адама не наважився. Він тихо підібрався до його дружини - слабкої, чуттєвої особи. І почав переконувати, що вживання всілякої гидоти здоров’ю не шкодить. Реклама на жінку впливає фатально... І Єва спокусилася.
Обман вона розкусила відразу. Але було вже пізно.
Коли Адам побачив свою дружину, він, швидше за все, вперше злякався... Перед ним стояв живий труп.
Безсмертна любов, із якою Адам був готовий розділити вічність, - перетворилася на голу вмираючу самку з жахливими ознаками розкладання.
У безсмертних очах Адама будь-який обмежений термін життя міг видатися лише болючою агонією плоті у процесі стрімкого гниття.
Тільки-но Єва втратила покров безсмертя, її тіло у принципі перестало жити, а почало виживати й підпорядковуватися законам виживання. Бо смертне відчуває загрозу від усього, тремтить від жаху і намагається рятувати те, що врятувати неможливо.
Розум нещасного Адама потьмарився. Він забув про Бога і не став вимолювати в нього порятунок. Охоплений невідомою тугою від споглядання смерті рідної істоти, перший чоловік вирішив померти за єдину жінку. Ну прямо як Ромео і Джульєтта!
Безглуздо судити закоханих, які засудили себе до смерті... Кохання - це завжди до смерті!
Господь уже не міг допомогти нещасним... Не тому, що не хотів, а тому, що вони не хотіли. Їхня природа змінилася. Вони обоє почали підпорядковуватися стратегії виживання. Адам звинувачував дружину і Бога, а Єва звинувачувала лукавого. І просити прощення ніхто й не думав.
Богу нічого не залишалося, окрім як розповідати умираючим людям про страшні перспективи.
Кажуть, Адам мав ідеальний голос, але жодного разу не співав, а тільки плакав - дев’ятсот років суцільних ридань, і його можна зрозуміти... Він пам’ятав блаженство безсмертя і мав із чим порівнювати. Адамовим дітям уже було легше, - вони не знали, що втратили, і, напевно, могли виспівувати веселих пісень, вважаючи свою тривалу скорботну агонію справжнім життям.
Нам часто здається, що праведні люди живуть недовго, а закінчена сволота доживає до глибокої старості. Це, звісно, ілюзія. І ті, й інші можуть жити по-різному. Але чомусь перший народжений Євою син став убивцею і прожив багато століть. А його праведний брат Авель загинув раніше за всіх і не залишив навіть нащадка.
To be continued...
Продовження тут>>>
* * *
Жлобство - це не просте народне поняття, а ціла філософська категорія... Ще людей не було на світі, а жлобство вже було.
Кажуть, перший жлоб - Великий Ангел, який стояв праворуч від Бога і картався єдиним запитанням: «Чому я Богу не начальник»? Тобто проявив незгоду з нормами природи. Цього вистачило, щоб ангел перетворився на сатану і став начальником усесвітнього жлобства.
Так виникає світ, якого Бог не створював...
Коли люди не були жлобами - вони жили в Райському Саду, їли натуральний продукт, не знали квартирних проблем, не бігали на роботу, не боялися голоду, війни, СНІДу і поліції. При цьому не вміли страждати і не могли померти. Про таку благодать тепер мріє кожен жлоб - але отримати не може... Тому що будь-яка благодать має природні межі, а жлобство меж не визнає.
Адам із Євою мали всі мислимі радості й можливості, окрім однієї дрібнички - не можна було жерти з небезпечного дерева чи то яблуко, чи то грушу. Але заборонена груша перемогла, і відтоді весь рід людський бореться за втрачений рівень життя.
Жлобство розмножилося, розповзлося і розтеклося. Воно наповнило повітря і землю, проникло в кожну клітину людського єства. Навіть безневинні немовлята, яких Бог приймає в Рай без покаяння, поводяться як закінчені жлоби.
Гордість, гнів, сум, зневіра, марнославство, лукавство, заздрість, лицемірство, зухвалість, лінощі, обжерливість та інші властивості жлобства виявляються у ранньому віці як вроджені навички. Інакше кажучи - люди жлобами не стають, вони жлобами народжуються.
Щоб розібратися, в чому тут річ, треба уявити пересічного громадянина у темному лісі або на цвинтарі вночі. Якщо цьому громадянину несподівано гавкнути на вухо - він може накласти в штани або заїкатиметься. Навіть найхоробріший здригнеться, якщо гавкнути під руку. І це цілком природно - звичайна реакція тіла на можливу загрозу. Вона закладена в нашу стратегію виживання.
Проте якби в темному райському саду хтось гавкнув на вухо безсмертному Адаму - він не зміг би реагувати. Для його тіла сигнал загрози нічого не означав. Воно не мало стратегії виживання. Безсмертя Адама містило в собі абсолютну безпеку. Ніхто й ніщо не могло йому загрожувати. Він був абсолютним володарем усіх земних створінь - усе відчував, усе розумів і всім володів. На його адресу не те що гавкнути - пискнути було нікому.
Єдиною загрозою для життя Адама була його вільна воля - він сам мав право вирішувати, „бути йому чи не бути“?
Недаремно ж цим запитанням Шекспір мучив своїх героїв. Проте для Адама це було не питання. Він точно знав, що жодна груша не замінить йому буття. Тому лукавий спокушати Адама не наважився. Він тихо підібрався до його дружини - слабкої, чуттєвої особи. І почав переконувати, що вживання всілякої гидоти здоров’ю не шкодить. Реклама на жінку впливає фатально... І Єва спокусилася.
Обман вона розкусила відразу. Але було вже пізно.
Коли Адам побачив свою дружину, він, швидше за все, вперше злякався... Перед ним стояв живий труп.
Безсмертна любов, із якою Адам був готовий розділити вічність, - перетворилася на голу вмираючу самку з жахливими ознаками розкладання.
У безсмертних очах Адама будь-який обмежений термін життя міг видатися лише болючою агонією плоті у процесі стрімкого гниття.
Тільки-но Єва втратила покров безсмертя, її тіло у принципі перестало жити, а почало виживати й підпорядковуватися законам виживання. Бо смертне відчуває загрозу від усього, тремтить від жаху і намагається рятувати те, що врятувати неможливо.
Розум нещасного Адама потьмарився. Він забув про Бога і не став вимолювати в нього порятунок. Охоплений невідомою тугою від споглядання смерті рідної істоти, перший чоловік вирішив померти за єдину жінку. Ну прямо як Ромео і Джульєтта!
Безглуздо судити закоханих, які засудили себе до смерті... Кохання - це завжди до смерті!
Господь уже не міг допомогти нещасним... Не тому, що не хотів, а тому, що вони не хотіли. Їхня природа змінилася. Вони обоє почали підпорядковуватися стратегії виживання. Адам звинувачував дружину і Бога, а Єва звинувачувала лукавого. І просити прощення ніхто й не думав.
Богу нічого не залишалося, окрім як розповідати умираючим людям про страшні перспективи.
Кажуть, Адам мав ідеальний голос, але жодного разу не співав, а тільки плакав - дев’ятсот років суцільних ридань, і його можна зрозуміти... Він пам’ятав блаженство безсмертя і мав із чим порівнювати. Адамовим дітям уже було легше, - вони не знали, що втратили, і, напевно, могли виспівувати веселих пісень, вважаючи свою тривалу скорботну агонію справжнім життям.
Нам часто здається, що праведні люди живуть недовго, а закінчена сволота доживає до глибокої старості. Це, звісно, ілюзія. І ті, й інші можуть жити по-різному. Але чомусь перший народжений Євою син став убивцею і прожив багато століть. А його праведний брат Авель загинув раніше за всіх і не залишив навіть нащадка.
To be continued...
Продовження тут>>>
* * *