д’Артаньян та його Бригада
«Трьох мушкетерів» я прочитав десь у четвертому чи п’ятому класі. Моя мама працювала у бібліотеці, тому проблем з такою літературою не існувало. Я був у захваті. Але деякі деталі дещо муляли, заважали повному і цілісному щасливому сприйняттю прочитаного. Потім я дивився фільми Les Trois Mousquetaires: Les Ferrets de Reine та Le Vengance de Milady з участю бісексуала Жана Маре. Все виглядало тут дещо по-іншому, але ті самі зачіпки все ж залишились. Ну а коли у 1978 році з’явилась екранізація Юнґвальд-Хількевича з Боярським (каналья!), Алфьоровою, Смєховим, Старигіним і Смирницьким, а також з шикарною музикою Максима Дунаєвського - тоді взагалі все постало в іншому світлі.
Але лише переглянувши знову книгу уже у дорослому віці я зрозумів що за мозолі муляли мені весь час. А ще я зрозумів, що я не люблю цей роман з тих пір, як прочитав його вперше.
Судіть самі.
Почнемо з Констанції. Від мого ще не утаємниченого дитячого погляду не сховалися деталі опису цієї жінки, що стала пасією д'Артаньяна:
«Руки были белые, да форма их была грубовата. Ноги также не указывали на высокое происхождение. К счастью для д’Артаньяна, его еще не могли смутить такие мелочи».
На моє лихо, такі дрібниці мене вже бентежили і навіть абсолютно відштовхнули від мадам Бонасье. Як можна закохатися в дівчину з грубими руками? Що у неї з ногами - взагалі незрозуміло. Може, криві; може, короткі, а може, - і криві, і короткі.
Про Міледі, зауважу, ніхто в романі не наважився сказати, що у неї були грубуваті руки, а ноги не вказували на високе походження. Ні автор не наважився, ні благородний Атос - закомплексований і жорстокий граф де ля Фер. Навіть розповідаючи історію Міледі друзям, він з кокетливою боягузтвом шиє білими нитками, виставляючи справу так, ніби чоловіком Міледі був не він, а якийсь там інший граф, котрий
«влюбился, когда ему было двадцать пять лет, в шестнадцатилетнюю девушку, прелестную, как сама любовь. Сквозь свойственную ее возрасту наивность просвечивал кипучий ум, неженский ум, ум поэта. Она не просто нравилась - она опьяняла».
І ось, коли під час полювання, бідолашна впала з коня та зомліла, граф, намагаючись повернути її до життя, ненавмисно порвав на ній плаття і побачив клеймо у вигляді лілії...
До речі, чому він раніше не бачив це тавро? Адже вони були подружжям. Пояснень можна навести декілька.
1. Вони займалися сексом тільки в темряві. Проте клеймо - не татуювання, граф повинен був виявити його на дотик.
2. Під час сексу вона ніколи не знімала ночнушку - такими були звичаї. Це навряд чи може бути правдою.
3. Граф уникав фізичної близькості з дружиною, боячись, що це зашкодить їхньому духовному спілкуванню. Тут Атос стає страшенно схожим на поета Олександра Блока, і ми цю гіпотезу відмітаємо на користь іншого пояснення:
4. Граф де ла Фер, він же - Атос, був садистом і імпотентом. Ось його розповідь про те, що він зробив з коханою дружиною, виявивши клеймо у неї на плечі:
«Граф был полновластным господином на своей земле и имел право казнить и миловать своих подданных. Он совершенно разорвал платье на графине, связал ей руки за спиной и повесил ее на дереве».
Жах і жахлива несправедливість цієї сцени змушують здригнутися навіть безстрашного ґасконця:
«- О, боже, Атос! Да ведь это убийство! - вскричал д’Артаньян.
- Да, всего лишь убийство... - сказал Атос, бледный как смерть. - Но что это? Кажется, у меня кончилось вино»...
Отже, вічно блідніючий Атос - маніяк і чудовисько. Решта друзів, можливо, і не такі чудовиська, але співчуття теж не викликають. Араміс - ханжа і лицемір, дамський угодник і нарцисист, що імітує глибоку релігійність. Портос - жлоб, лудоман і альфонс. Щоправда, автор завжди схильний пояснити порочність героїв манерами епохи:
«В те времена путь себе прокладывали с помощью женщин и не стыдились этого. Те, что были только красивы, дарили свою красоту, и отсюда, должно быть, произошла пословица, что "самая прекрасная девушка может отдать лишь то, что имеет". Богатые отдавали часть своих денег, и можно было назвать немало героев той щедрой на приключения эпохи, которые не добились бы ни чинов, ни побед на поле брани, если бы не набитые более или менее туго кошельки, которые возлюбленные привязывали к их седлу».
Про д'Артаньяна ми зараз поговоримо, а всіх інших мушкетерів Дюма описує так:
«Небрежно одетые, подвыпившие, исцарапанные, мушкетеры короля, или, вернее, мушкетеры г-на де Тревиля шатались по кабакам, по увеселительным местам и гульбищам, орали, покручивая усы, бряцая шпагами и с наслаждением задирая телохранителей кардинала, когда те встречались им на дороге».
Окремо від цього шобла і своїх розпутних друзяк стоїть д'Артаньян. Бідний, але гордий хлопчик, «ліміта» гасконська, що відправився на жовтій шкапині, з п'ятнадцятьма екю в кишені, завойовувати Париж, змушує спочатку співчувати йому. Але, якщо Атос - безсердечний вбивця, то д'Артаньян незабаром виставляє себе холодним, розважливим інтриганом. Збираючись на дуель зі своїми майбутніми друзями він
«надеялся, что, извинившись, завоюет дружбу Атоса, строгое лицо и благородная осанка которого произвели на него самое хорошее впечатление. Он льстил себя надеждой запугать Портоса историей с перевязью, которую он мог, в случае если не будет убит на месте, рассказать всем, а такой рассказ, преподнесенный в подходящей форме, не мог не сделать Портоса смешным в глазах друзей и товарищей. Что же касается хитроумного Арамиса, то он не внушал д’Артаньяну особого страха. Если даже предположить, что и до него дойдет очередь, то д’Артаньян твердо решил покончить с ним или же ударом в лицо, как Цезарь советовал поступать с солдатами Помпея, нанести ущерб красоте, которой Арамис так явно гордился».
Після того, як йому вдалося завоювати безмежну дружбу трьох мушкетерів, д'Артаньян стає безсоромним маніпулятором:
«Д’Артаньян, строя план будущих интриг и решив сделать Атоса, Портоса и Арамиса орудиями собственного успеха, был совсем не прочь заранее собрать невидимые нити, с помощью которых он и рассчитывал управлять своими тремя приятелями».
Серед офісних жартів останніх років є така фраза: «Я - д'Артаньян, всі - підараси!» Чи не правда, це цілком відповідає образу думок і намірів самого героя?
Чому ж ця аморальна книга багато років, з покоління в покоління, запалює серця хлопчиків і дівчаток у всьому світі?
Та тому, що їхні серця не шукають в книзі моральності. Дитячі серця жадають крові, пригод і славних перемог. Вони мріють пробивати собі дорогу шпагою, пліч-о-пліч з вірними друзями, під гаслом «Один за всіх і всі за одного!»
Герої Дюма, може і аморальні, але живуть за поняттями, які на перше місце ставлять особисту хоробрість, вірність клятві і готовність померти за одного. Складений татусем Дюма рецепт виявився неймовірно ефективним і актуальний донині. «Три мушкетери» так і просяться у сімейки і сіквели.
До речі вам нічого не нагадує ця книга з останніх російський серіальних шедеврів?
Активно експлуатує «мушкетерський» сюжет серіал «Бригада» про чотирьох бандюків. Він став настільки популярним, що саме слово «бригада» увійшло в мову в новому значенні: четверо вірних друзів, силою прокладають собі дорогу в жорстокому світі… Ну чисто тобі «Саша Бєлий і три друззяки»
У передмові до роману Дюма говорить, що основою послужили мемуари, знайдені ним в Королівській бібліотеці. Він пише: «Я забрав їх додому, зрозуміло, з дозволу хранителя, і жадібно накинувся на них». Історія ж, насправді, свідчить, що книгу «Спогади мосьє д'Артаньяна, капітан-лейтенанта першої роти королівських мушкетерів» Дюма поцупив із муніципальної бібліотеки Марселя. Бібліотека неодноразово вимагала від Дюма повернути книгу, що підтверджуєцця численними адресованими йому листами. Але Дюма і вухом не повів.
Молодець! Д'Артаньян вчинив би так само.