Киевская-кольцевая (1952)
Киевская-кольцевая
Необычный пост, о станциях Московского метро я еще не писал. Впрочем, и станция необычная, «Киевская», на Кольцевой линии. На ее архитектурный образ повлияло как название, так и время, когда она создавалась.
В начале 1950-х был объявлен конкурс на архитектурное оформление новых станций метро в Москве. В этом конкурсе взяли участие и украинские архитекторы.
Давайте окунемся в то «сладкое пломбирное» время великой сталинской эпохи, когда жить стало лучше, жить стало веселее…
Нові проекти станцій Московського метро
М. Цапенко
Однією з прекрасних споруд великої Сталінської епохи являється метрополітен імені Л. М. Кагановича в столиці нашої Батьківщини - Москві.
Проектування та будівництво наземних і підземних об’єктів цієї специфічної інженерно-транспортної споруди наочно підтвердили своєрідну особливість розвитку радянської архітектури. Вона полягає в тому, що в соціалістичних умовах справжніми творами мистецтва стають споруди за призначенням своїм суто утилітарні, технічні. В капіталістичному ж суспільстві такі споруди цілком позбавлені будь-яких рис мистецтва, тому що в тому суспільстві існує непрохідна безодня не лише між матеріальними потребами народу і накопиченими матеріальними багатствами в руках експлуататорів, але й між духовними й естетичними потребами народних мас, з одного боку, і політикою правлячої верхівки, з другого; правляча верхівка аж ніяк не зацікавлена в задоволенні духовно-естетичних потреб народу шляхом створення правдивих, зрозумі-лих образів та форм мистецтва.
Якщо порівняти такі радянські споруди, як Московський метрополітен, канал ім. Москви, канал Волга Дон та опубліковані ескізи архітектурних рішень гігантської Куйбишевської ГЕС та гідротехнічних споруд Південно-Українського каналу з аналогічними спорудами - метрополітенами й каналами - в капіталістичних країнах, особливо в США, стане цілком очевидною принципова різниця в архітектурі цих споруд. В спорудах капіталістичних країн немає навіть натяку на мистецтво, вони позбавлені гармонійності, художньої виразності, композиційної пропорціональності та інших особливостей, властивих творам об’ємно-просторових мистецтв.
У країні соціалізму, де немає експлуатації людини людиною і не існує антагоністичних класів, ми наочно бачимо ствердження висловленої ще Марксом думки про те, що людина творить також і за законами краси. Радянська архітектура є вищим ступенем світової архітектури, перш за все, тому, що вона вільна від тієї двоїстості, якою архітектура була наділена в суспільстві антагоністичних класів; та архітектура обслуговувала, як правило, лише панівні класи, а величезній більшості народу, трудящим. вона була далека н чужа, бо більшість народу, по-перше, не мала засобів для створення архітектури, по-друге, форми архітектури за своїм духом і задумами були далекі народові.
В умовах соціалізму архітектурне мистецтво органічно входить в життя народу. За проектами архітекторів у нас споруджуються сотні й тисячі суто утилітарних будов, як нових за своїм характером та призначенням (метро, канали і т. ін.). так і раніше відомих типів, які завжди будувалися за традицією без участі професійних майстрів мистецтва й архітектури (виробничі, сільськогосподарські будівлі та ін.).
Проектування та будівннцтво споруд Московського метрополітену визначне також і тим, що ці роботи стали справжньою школою для радянських архітекторів та будівників. На цьому чудовому спорудженні архітектори освоювали метод соціалістичного реалізму в архітектурі, підвищували свою майстерність, освоювали класичну і національну спадщину і на їх основі створювали істинно нові художні форми архітектури. Для інженерів та будівників роботи по метро стали першокласною школою освоєння будівельної техніки, проведення будівельних робіт в специфічних підземних умовах.
Із сказаного стає ясним виняткове значення архітектури Московського метрополітени в творчому розвитку всієї радянської архітектури. Звідси стає також ясною і надзвичайна відповідальність архітекторів, які беруть участь у створенні цієї архітектури.
Високе й почесне завдання участі в проектуванні двох станцій Московського метрополітени випало також і українським архітекторам. В березні цього року київські архітектори були запрошені взяти участь у товариському конкурсі на складання проектів двох станцій Московського метрополітене: «Київська радіальна» та «Київська кільцева». Всього в порядку конкурсу в Києві було розроблено біля тридцяти проектів підземних перонних залів названих станцій. Серед них проекти, складені творчими бригадами під керівництвом дійсних членів Академії архітектури Української PCP В. Заболотного, М. Сєверова, Є. Катоніна, А. Добровольського.
У складанні проектів взяли участь також члени-кореспонденти Академії архітектури Української PCP В. Приймак, О. Касьянов та ряд інших архітекторів України.
Особливим у роботі київських архітекторів при проектуванні станції метро є те, що конструктивне планування підземних станцій було визначене наперед технічним проектом, що був прийнятий раніше. Автори могли варіювати свої творчі архітектурні задуми лише в межах двох прийнятих конструктивних схем: варіант з широкими пілонами та варіант з вузькими пілонами. Ніяких інших конструктивних та об’ємно-просторових планувань не допускалось.
Проектування станцій метро було для київських архітекторів ще незвіданою ділянкою реалізації архітектурних задумів. Ці роботи стануть для української радянської архітектури важливим етапом в її розвитку. Практичне здійснення такого відповідального завдання вимагало від учасників конкурсу повного виявлення всіх своїх творчих можливостей.
Вони повинні були вирішувати такі корінні питання розвитку радянської архітектури, як проблема національної форми, освоєння класичної і національної спадщини, дотримання ідейності змісту, художньої простоти, виразності і т. ін.
Не всі складені в Києві проекти рівноцінні; є серед них проекти недопрацьовані, мало виразні в художньому відношенні. Такими, наприклад, виявились проекти, складені бригадою художнього й будівельного інститутів. Але кращі київські проекти виконані на досить високому ідейному та художньому рівні; в них можна виразно бачити певні риси новаторського підходу до справи, що заслуговують на увагу та вивчення з метою дальшого розвитку специфічної архітектури метро.
Деякі зауваження й висновки по цих проектах можуть бути корисними, незалежно від результатів конкурсу, які до моменту написання статті ще не були відомі.
Головний успіх ряду авторів проектів пояснюється, насамперед, глибоким усвідомленням основного ідейного завдання, поставленого перед ними. Це завдання зводилось до того, щоб у художніх образах підземних палаців відбилась велич Сталінської між пілонами також прикрашені живописом і ліпленням, причому в деяких випадках акцент живописно-декоративного оздоблення зосереджений саме в цих місцях (варіант групи Заболотного, а також групи архітекторів Лазаренка, Колесникова, Агуфа і групи Осмера, Куликова та Кульчицького).
За розміщенням декоративного оздоблення окремо стоїть проект групи Каціна, Свєшнікова і Василенка. В запропонованому ними варіанті склепіння являє собою суцільне ліпне панно на зразок килима. При всій спірності такого способу не можна відмовити цьому проектові в певній оригінальності та свіжості творчої думки.
Запрошення архітекторів Києва до проектування станцій Московського метрополітена покладало на них виключно відповідальне і складне завдання - відобразити в архітектурних образах станцій національний колорит Радянської соціалістичної України, йдеться, таким чином, про спроби внесення київськими архітекторами свого скромного вкладу в розв’язання дуже важливої проблеми для радянської архітектури - проблеми національної форми. Позитивною творчою рисою переважної більшості авторів є те, що вони не стали на шлях створення образів вигаданої екзотичної України, які ще
іноді зв'язуються з образами соняшників, глечиками на тинах, мальвами під вікнами і т. ін. Автори в своїх творчих шуканнях (і це треба поставити їм в заслугу) не допустили змішування двох понять - архітектура національна й архітектура націоналістична.
Радянські архітектори повинні створювати архітектуру соціалістичну за змістом і національну за формою. Створення такої архітектури не має нічого спільного з буржуазно-націоналістичним розумінням української архітектури. Архітектура в цьому розумінні розглядається без творчого розвитку від нижчого до вищого, без творчої еволюції. Вона мислиться лише як архітектура, взята в її незмінності; її форми розглядаються застиглими в віках,, нібито не прогресуючими, поза творчим спілкуванням з сусідніми народами, насамперед, з архітектурою великого російського народу.
Буржуазно-націоналістичні «теоретики» українського мистецтва (Антонович, Січинський та ін.) схильні були в своєму націоналістичному запалі об явити навіть «Парфеноном» стару українську хату.
Культура української соціалістичної нації вбирає в себе все краще і прогресивне із своєї історичної; спадщини, але вона зовсім не зводиться лише до цієї спадщини - такі правильні вихідні позиції авторів.
У кожного народу є прогресуючі в своєму розвитку, але все-таки постійні специфічні архітектурні засоби; вони й являються національним вкладом цього народу в скарбницю світової архітектури. Для радянського архітектора, який працює над проблемою радянської національної форми, важливо зрозуміти і осмислити саме ці стійкі, що не втратили своєї сили, національні засоби, а зовсім не те, що є минущим, зовні декоративним, як, наприклад, арсенал архітектурних деталей, які звичайно повторюються в самих різних архітектурних стилях.
Найзагальніші й найтиповіші риси української архітектури - м’яке живописне ліплення об’ємів, краса і тонкість композиції та оформлення найбільш істотних частин архітектурного організму при простоті і витриманості трактування решти частин. Така в принципі композиція народного житла і багатьох творів монументальної архітектури пам'ятників українського барокко XVIII століття, дерев’яної архітектури і т. д.
В світлі сказаного значний інтерес являє собою ряд проектів, автори яких, як нам здається, вловили ці найзагальніші специфічні риси національної архітектури.
Великої художньої виразності і тонкої передачі національного колориту вдалося досягти авторській групі Є. Катоніна в варіанті з гладеньким склепінням. Живописне і декоративне оздоблення зосереджене в нижчих частинах залу, що, як уже відмічалося, треба визнати за правильне. Хороший і переконливий тут принцип контрасту, властивий національній архітектурі. Пілони, оздоблені тонким ліпленням і малюванням, добре поєднуються з гладеньким білим склепінням. Добре розв’язані композиційно і продумані тематично мальовничі панно, присвячені історичній дружбі російського й українського народів. Ескізи цих панно своїми живописними достоїнствами справляють хороше враження.
Група архітектора А. Добровольського прагнула відобразити риси національного мистецтва за допомогою застосування художньої кераміки. У варіанті з вузьким пілоном, за допомогою рельєфної керамічної плитки, створено пишне декоративне оздоблення станції. Правда, воно трохи перевантажене і надмірно строкате. Слід відмітити ще, що в своєму прагненні до величності і краси образу авторі: допустили відступ від реального масштабу. Зображена з великою вишуканістю ця станція в дійсності не могла б мати такої значної висоти, як це показано в проекті. Другий варіант (з широким пілоном) тих же авторів поданий в більш стриманих формах. Трохи несподівано тут крупно зображені на склепінні горезвісні соняшники, які досить наївно повинні «зображати» Україну.
Група архітектора М. Сєвєрова в варіанті з широким пілоном широко застосувала національні декоративні засоби, тематичні мальовничі панно, присвячені великому другові і вчителеві українського народу товаришеві Сталіну, успіхам індустріалізації й колективізації сільського господарства, республіки. Варіант з вузьким пілоном цих же авторів хибує деяким схематизмом і недостатньо виразний в художньому розумінні. Невідомо, з яких причин автори відмовились від такого зручного і природного засобу декоративного оздоблення, як освічувальні люстри; ці люстри задумані за проектом тільки як джерело світла, без будь-якої просторової і художньої ролі.
Слід зауважити, що в області освічувальної арматури, яка в специфічних підземних умовах відіграє виняткову роль, багато авторів дало цікаві й оригінальні пропозиції. Увага більшості авторів була зосереджена на розвинених формах підвісних люстр, за допомогою яких легко утворюється чіткий ритмічний ряд, природне і логічне членування простору.
Тонкою прорисовкою орнаментальних мотивів, на яких збудовано художній облік станції, відзначаються проекти архітекторів Лазаренка, Колесникова і Агуфа; тематичний живопис в цьому проекті відсутній.
Проект архітекторів Осмера, Куликова і Кульчицького наділений рисами живописної нарядності і в той же час строго продуманий і стриманий щодо пристосування художніх засобів. За своїм принципом він багато в чому схожий з проектом групи Є. Катоніна.
Так само багато чого, що заслуговує на увагу, є в проектних пропозиціях по рисунках підлог станцій. Як правило, автори пропонують малюнки підлог характеру килимів, що, природно, створює змогу для передачі мотивів національного декоративного мистецтва.
Столиця нашої великої Батьківщини - Москва, була й є великою творчою лабораторією, в якій виковуються ідейні і художні основи радянської архітектури.
Нема сумніву в тому, що участь архітекторів Радянської України в проектуванні станцій Московського метрополітена шляхом дружнього творчого змагання з московськими зодчими допоможе дальшому використанню українськими зодчими успіхів і досягнень архітектури столиці великого Радянського Союзу.
------
Цапенко М. Нові проекти станцій Московського метро // Вісник Академії архітектури УРСР. - 1952. - № 2. - С. 2-9.
Необычный пост, о станциях Московского метро я еще не писал. Впрочем, и станция необычная, «Киевская», на Кольцевой линии. На ее архитектурный образ повлияло как название, так и время, когда она создавалась.
В начале 1950-х был объявлен конкурс на архитектурное оформление новых станций метро в Москве. В этом конкурсе взяли участие и украинские архитекторы.
Давайте окунемся в то «сладкое пломбирное» время великой сталинской эпохи, когда жить стало лучше, жить стало веселее…
Нові проекти станцій Московського метро
М. Цапенко
Однією з прекрасних споруд великої Сталінської епохи являється метрополітен імені Л. М. Кагановича в столиці нашої Батьківщини - Москві.
Проектування та будівництво наземних і підземних об’єктів цієї специфічної інженерно-транспортної споруди наочно підтвердили своєрідну особливість розвитку радянської архітектури. Вона полягає в тому, що в соціалістичних умовах справжніми творами мистецтва стають споруди за призначенням своїм суто утилітарні, технічні. В капіталістичному ж суспільстві такі споруди цілком позбавлені будь-яких рис мистецтва, тому що в тому суспільстві існує непрохідна безодня не лише між матеріальними потребами народу і накопиченими матеріальними багатствами в руках експлуататорів, але й між духовними й естетичними потребами народних мас, з одного боку, і політикою правлячої верхівки, з другого; правляча верхівка аж ніяк не зацікавлена в задоволенні духовно-естетичних потреб народу шляхом створення правдивих, зрозумі-лих образів та форм мистецтва.
Якщо порівняти такі радянські споруди, як Московський метрополітен, канал ім. Москви, канал Волга Дон та опубліковані ескізи архітектурних рішень гігантської Куйбишевської ГЕС та гідротехнічних споруд Південно-Українського каналу з аналогічними спорудами - метрополітенами й каналами - в капіталістичних країнах, особливо в США, стане цілком очевидною принципова різниця в архітектурі цих споруд. В спорудах капіталістичних країн немає навіть натяку на мистецтво, вони позбавлені гармонійності, художньої виразності, композиційної пропорціональності та інших особливостей, властивих творам об’ємно-просторових мистецтв.
У країні соціалізму, де немає експлуатації людини людиною і не існує антагоністичних класів, ми наочно бачимо ствердження висловленої ще Марксом думки про те, що людина творить також і за законами краси. Радянська архітектура є вищим ступенем світової архітектури, перш за все, тому, що вона вільна від тієї двоїстості, якою архітектура була наділена в суспільстві антагоністичних класів; та архітектура обслуговувала, як правило, лише панівні класи, а величезній більшості народу, трудящим. вона була далека н чужа, бо більшість народу, по-перше, не мала засобів для створення архітектури, по-друге, форми архітектури за своїм духом і задумами були далекі народові.
В умовах соціалізму архітектурне мистецтво органічно входить в життя народу. За проектами архітекторів у нас споруджуються сотні й тисячі суто утилітарних будов, як нових за своїм характером та призначенням (метро, канали і т. ін.). так і раніше відомих типів, які завжди будувалися за традицією без участі професійних майстрів мистецтва й архітектури (виробничі, сільськогосподарські будівлі та ін.).
Проектування та будівннцтво споруд Московського метрополітену визначне також і тим, що ці роботи стали справжньою школою для радянських архітекторів та будівників. На цьому чудовому спорудженні архітектори освоювали метод соціалістичного реалізму в архітектурі, підвищували свою майстерність, освоювали класичну і національну спадщину і на їх основі створювали істинно нові художні форми архітектури. Для інженерів та будівників роботи по метро стали першокласною школою освоєння будівельної техніки, проведення будівельних робіт в специфічних підземних умовах.
Із сказаного стає ясним виняткове значення архітектури Московського метрополітени в творчому розвитку всієї радянської архітектури. Звідси стає також ясною і надзвичайна відповідальність архітекторів, які беруть участь у створенні цієї архітектури.
Високе й почесне завдання участі в проектуванні двох станцій Московського метрополітени випало також і українським архітекторам. В березні цього року київські архітектори були запрошені взяти участь у товариському конкурсі на складання проектів двох станцій Московського метрополітене: «Київська радіальна» та «Київська кільцева». Всього в порядку конкурсу в Києві було розроблено біля тридцяти проектів підземних перонних залів названих станцій. Серед них проекти, складені творчими бригадами під керівництвом дійсних членів Академії архітектури Української PCP В. Заболотного, М. Сєверова, Є. Катоніна, А. Добровольського.
У складанні проектів взяли участь також члени-кореспонденти Академії архітектури Української PCP В. Приймак, О. Касьянов та ряд інших архітекторів України.
Особливим у роботі київських архітекторів при проектуванні станції метро є те, що конструктивне планування підземних станцій було визначене наперед технічним проектом, що був прийнятий раніше. Автори могли варіювати свої творчі архітектурні задуми лише в межах двох прийнятих конструктивних схем: варіант з широкими пілонами та варіант з вузькими пілонами. Ніяких інших конструктивних та об’ємно-просторових планувань не допускалось.
Проектування станцій метро було для київських архітекторів ще незвіданою ділянкою реалізації архітектурних задумів. Ці роботи стануть для української радянської архітектури важливим етапом в її розвитку. Практичне здійснення такого відповідального завдання вимагало від учасників конкурсу повного виявлення всіх своїх творчих можливостей.
Вони повинні були вирішувати такі корінні питання розвитку радянської архітектури, як проблема національної форми, освоєння класичної і національної спадщини, дотримання ідейності змісту, художньої простоти, виразності і т. ін.
Не всі складені в Києві проекти рівноцінні; є серед них проекти недопрацьовані, мало виразні в художньому відношенні. Такими, наприклад, виявились проекти, складені бригадою художнього й будівельного інститутів. Але кращі київські проекти виконані на досить високому ідейному та художньому рівні; в них можна виразно бачити певні риси новаторського підходу до справи, що заслуговують на увагу та вивчення з метою дальшого розвитку специфічної архітектури метро.
Деякі зауваження й висновки по цих проектах можуть бути корисними, незалежно від результатів конкурсу, які до моменту написання статті ще не були відомі.
Головний успіх ряду авторів проектів пояснюється, насамперед, глибоким усвідомленням основного ідейного завдання, поставленого перед ними. Це завдання зводилось до того, щоб у художніх образах підземних палаців відбилась велич Сталінської між пілонами також прикрашені живописом і ліпленням, причому в деяких випадках акцент живописно-декоративного оздоблення зосереджений саме в цих місцях (варіант групи Заболотного, а також групи архітекторів Лазаренка, Колесникова, Агуфа і групи Осмера, Куликова та Кульчицького).
За розміщенням декоративного оздоблення окремо стоїть проект групи Каціна, Свєшнікова і Василенка. В запропонованому ними варіанті склепіння являє собою суцільне ліпне панно на зразок килима. При всій спірності такого способу не можна відмовити цьому проектові в певній оригінальності та свіжості творчої думки.
Запрошення архітекторів Києва до проектування станцій Московського метрополітена покладало на них виключно відповідальне і складне завдання - відобразити в архітектурних образах станцій національний колорит Радянської соціалістичної України, йдеться, таким чином, про спроби внесення київськими архітекторами свого скромного вкладу в розв’язання дуже важливої проблеми для радянської архітектури - проблеми національної форми. Позитивною творчою рисою переважної більшості авторів є те, що вони не стали на шлях створення образів вигаданої екзотичної України, які ще
іноді зв'язуються з образами соняшників, глечиками на тинах, мальвами під вікнами і т. ін. Автори в своїх творчих шуканнях (і це треба поставити їм в заслугу) не допустили змішування двох понять - архітектура національна й архітектура націоналістична.
Радянські архітектори повинні створювати архітектуру соціалістичну за змістом і національну за формою. Створення такої архітектури не має нічого спільного з буржуазно-націоналістичним розумінням української архітектури. Архітектура в цьому розумінні розглядається без творчого розвитку від нижчого до вищого, без творчої еволюції. Вона мислиться лише як архітектура, взята в її незмінності; її форми розглядаються застиглими в віках,, нібито не прогресуючими, поза творчим спілкуванням з сусідніми народами, насамперед, з архітектурою великого російського народу.
Буржуазно-націоналістичні «теоретики» українського мистецтва (Антонович, Січинський та ін.) схильні були в своєму націоналістичному запалі об явити навіть «Парфеноном» стару українську хату.
Культура української соціалістичної нації вбирає в себе все краще і прогресивне із своєї історичної; спадщини, але вона зовсім не зводиться лише до цієї спадщини - такі правильні вихідні позиції авторів.
У кожного народу є прогресуючі в своєму розвитку, але все-таки постійні специфічні архітектурні засоби; вони й являються національним вкладом цього народу в скарбницю світової архітектури. Для радянського архітектора, який працює над проблемою радянської національної форми, важливо зрозуміти і осмислити саме ці стійкі, що не втратили своєї сили, національні засоби, а зовсім не те, що є минущим, зовні декоративним, як, наприклад, арсенал архітектурних деталей, які звичайно повторюються в самих різних архітектурних стилях.
Найзагальніші й найтиповіші риси української архітектури - м’яке живописне ліплення об’ємів, краса і тонкість композиції та оформлення найбільш істотних частин архітектурного організму при простоті і витриманості трактування решти частин. Така в принципі композиція народного житла і багатьох творів монументальної архітектури пам'ятників українського барокко XVIII століття, дерев’яної архітектури і т. д.
В світлі сказаного значний інтерес являє собою ряд проектів, автори яких, як нам здається, вловили ці найзагальніші специфічні риси національної архітектури.
Великої художньої виразності і тонкої передачі національного колориту вдалося досягти авторській групі Є. Катоніна в варіанті з гладеньким склепінням. Живописне і декоративне оздоблення зосереджене в нижчих частинах залу, що, як уже відмічалося, треба визнати за правильне. Хороший і переконливий тут принцип контрасту, властивий національній архітектурі. Пілони, оздоблені тонким ліпленням і малюванням, добре поєднуються з гладеньким білим склепінням. Добре розв’язані композиційно і продумані тематично мальовничі панно, присвячені історичній дружбі російського й українського народів. Ескізи цих панно своїми живописними достоїнствами справляють хороше враження.
Група архітектора А. Добровольського прагнула відобразити риси національного мистецтва за допомогою застосування художньої кераміки. У варіанті з вузьким пілоном, за допомогою рельєфної керамічної плитки, створено пишне декоративне оздоблення станції. Правда, воно трохи перевантажене і надмірно строкате. Слід відмітити ще, що в своєму прагненні до величності і краси образу авторі: допустили відступ від реального масштабу. Зображена з великою вишуканістю ця станція в дійсності не могла б мати такої значної висоти, як це показано в проекті. Другий варіант (з широким пілоном) тих же авторів поданий в більш стриманих формах. Трохи несподівано тут крупно зображені на склепінні горезвісні соняшники, які досить наївно повинні «зображати» Україну.
Група архітектора М. Сєвєрова в варіанті з широким пілоном широко застосувала національні декоративні засоби, тематичні мальовничі панно, присвячені великому другові і вчителеві українського народу товаришеві Сталіну, успіхам індустріалізації й колективізації сільського господарства, республіки. Варіант з вузьким пілоном цих же авторів хибує деяким схематизмом і недостатньо виразний в художньому розумінні. Невідомо, з яких причин автори відмовились від такого зручного і природного засобу декоративного оздоблення, як освічувальні люстри; ці люстри задумані за проектом тільки як джерело світла, без будь-якої просторової і художньої ролі.
Слід зауважити, що в області освічувальної арматури, яка в специфічних підземних умовах відіграє виняткову роль, багато авторів дало цікаві й оригінальні пропозиції. Увага більшості авторів була зосереджена на розвинених формах підвісних люстр, за допомогою яких легко утворюється чіткий ритмічний ряд, природне і логічне членування простору.
Тонкою прорисовкою орнаментальних мотивів, на яких збудовано художній облік станції, відзначаються проекти архітекторів Лазаренка, Колесникова і Агуфа; тематичний живопис в цьому проекті відсутній.
Проект архітекторів Осмера, Куликова і Кульчицького наділений рисами живописної нарядності і в той же час строго продуманий і стриманий щодо пристосування художніх засобів. За своїм принципом він багато в чому схожий з проектом групи Є. Катоніна.
Так само багато чого, що заслуговує на увагу, є в проектних пропозиціях по рисунках підлог станцій. Як правило, автори пропонують малюнки підлог характеру килимів, що, природно, створює змогу для передачі мотивів національного декоративного мистецтва.
Столиця нашої великої Батьківщини - Москва, була й є великою творчою лабораторією, в якій виковуються ідейні і художні основи радянської архітектури.
Нема сумніву в тому, що участь архітекторів Радянської України в проектуванні станцій Московського метрополітена шляхом дружнього творчого змагання з московськими зодчими допоможе дальшому використанню українськими зодчими успіхів і досягнень архітектури столиці великого Радянського Союзу.
------
Цапенко М. Нові проекти станцій Московського метро // Вісник Академії архітектури УРСР. - 1952. - № 2. - С. 2-9.