за Відьму трохи. першу мою відьму. перше з нею знайомство. для пані одної розповідь.
ото десь в такій порі в нас з дядьком Іваном мова за відьмів зайшла.. якраз в перших числах грудня. закурило тоді було все, пам"ятаю, геть чисто закурило. по коліна снігу, по груди місцями понадувало.
ми шось тоді горіли роботами, останній місяць зими, скоро свята, спина ся не розгинала і вже дурілося від роботи.
але приходив той суботи день, до обіда якось доклигалось і оххххх... додому ся летіло на крилях
а вдома їсти і десь до когось збиратися, нас тоді багато було, ціла банда, плем"я апачів і команчів, бо прилазили навіть ті наші, з-за ріки, з "Заводу" (посьолкові)... збиралися або в мене, або в Василя, ну бо він квартиру знімав, то чо нє?
і ото прибіг я з роботи, накидав шо мама на стіл виставила всередину, хлепнув чаю з лимоном і, куртку накинувши - до Васька.
а сніг взяв і повалив.. лапатий такий сніг, густий-густий, аж не видкося. бігме - руку простягнеш, а долоню вже й не роздивишся. і то ше день надворі. година десь пів на четверту шойно.
а Васько вдома і не сам. у нього Чаклун сидить на кухні, чаї ганяє, смалять шось з міста Прилуки аж очі ріже, підтримують вітчизняного виробника, значить.
- здоровля, Вітьку. - Старий до мене, усміхається. на нім сорочка і джемпер, піджак широкоплечий і у смужку, штани темніші і крою войскового, модний. а на ногах Васькові шльопанці.
- і Вам не кашляти, дядьку Йване. - ми зі Старим не дуже любимось. але то таке. зара в стані миру. томагавки і ножі чаклунські в землю зариті.
а Васько щось на плиті мудрує, на картоплю смажену пахощами схоже.
дали мені стільця, я до радіатора ближче, тоді ще коптила наша котельня зимою як рідна, всюди було тепло, не жалілися.
і слово за словом, тай зайшлося в нас за відьом.. не знаю як.воно часом і не сподіваєшся, а воно саме.
але тодішню розмову Старий правив, він хитрий лис. все в нього було заготовлене зарані, все він мав на увазі. і навіть шо сніг піде я думаю теж знав. він такий шо міг той сніг сам накликати, зараза. в чому я навіть не засумніваюся, якби мені хто такесказав. він-бо може.
і стали ми якось за відьом. те,се... він почекав доки ми шо своє скажемо ну, а може шо начитали де. ми ж хлопці начитані, то він старий і знає все переказами - то така його вічна пісня, буцім жалобна.
так і каже нам:
- а що ви за відьом настоящих знаєте, хлопчіки?
ми й кажемо, що ворожки, костоправки, знахарки... що отам, в сусідньому районі живе баба стара що віск зливає, та всякі шкоди нечистої сили відганяє від люду перестрашеного. аще далі живе ворожка картами, до неї часом і жінки їздять і навіть з начальства.
що ми ще знаємо за Відьом? ну не історію за середньовічну святу Інквізицію йому починати. вона наче нас минула боком, якось так..
я й кажу:
- та то жінки сильні, дядьку, від природи сильні. отакі от, не просто щоби народилася щоб заміж, робота, дітей наклепати, чоловіку борщ варити і на корову років у сорок стати схожою,а інша. я так розумію що Ви за Відьму саме таку жінку маєте нас? саме за сильну жінку, так? шо з силою народжена, нею мічена якось з самого юного віку,не знаю як, але точно МІЧЕНА... таких мітить сила, дає їм знати і хто вони і що собою являють. такі щез садочкового віку вже не такі як усі рештажінки. вони вже ІНШІ. просто воно вилазить. саме. якимсь чуванням чогось більшого, аніж тобі кажуть очі власні вуха і твої рідні та люди довкола. щось лізе тобі саме. і просто в голову. вони нерозуміють що саме, але цікавий самий факт. вони вже в школярські роки щось починають самі чудити. то картами граються, що якось органічніше між дівчаток, то якісь заговори деь беруть, зошити ведуть дивні з молитвами від руки написаними..дивні школярочки з темними очима, з густими бровами і поглядами від котрих душа холоне. і чим далі вони ростуть, тим не слабшими стають, ага. як правило, до старших класів доростає дівчисько таке що від неї хлопців аж кособочить, а дівчата однокласниці таку або бояться і ненавидять одностайно й стороняться, або бояться і ненавидять але всі активно з нею дружать і навіть якусь користь з тої дружби мати наважукються. бо, на мою власну думку, відьми всі дуже добрі, довірливі дурепчики, котрі просто не знають нічого толком і ні на чому толком не розуміються.
що вона вміє на ту пору коли ото самичкою стає? що вона вміє як Відьма? ота з великої букви "Ве", Відьма?
та нічого, як правило. троха бачить сни, троха ворожить на руках-картах, трохи чує мертвих може, бачить аури, бачить чи відчуває руками або тілом болячки людські, шо наче колами в тіло вбиті. шо ще? ну, може вміє які заклинання, то практичне, могло і від бабусі, могло зкнижок прийти випадкових... але приходить час самички і все прахом. бо вона починає шукати собі пару. і сама стає перелякана в тую мить,сама стає звичайною дівкою, бо не має інструкції. взагалі її не має, в питанні щодо пошуку самця. ну, коханого, пардон.
я подих перевів трохи, Васько мені горня кави дав, ну шоб губи промочити.
аж бачу - у Старого очі блиснули. ага, старий гусаку, не ждали??? ну, тримай тоді ще:
- у молодої відьми доморощеної, як правило, нема наставниці, баби її старої, чи сусідки там, і в лісі вона курси молодого бійця не проходить під опікою котрої баби загадкової. то вам не "Голос трави" з Ольгою Роксолянівною Сумською. тут проза життя. ти шось хочеш, в тобі зашита програма до виконання, але ти...ну перебірлива якась аж надто.. хлопці тобі ж не цікаві прості..ой не цікаві. часто відьма така просто за старшого дядька заміж виходить. за вдівця може, а чи за парубка старого, шо вже і в роботі чогось досяг, і розуму набрався. вона прагматична дівчина, вона, звичайно і на хлопців заглядається, але щоб кохати без голови, без башти хлопця - ні, то не для неї. якшо вже продавати себе в рабство бо так треба, то вона продасть подорожче. довго цілитиметься, у неї часу море. і таки обере. у неї приорітети в житті троха інакші, критерії пошуку свої, не ті шо звично дівчатам впарюють за інструкцію до застосування.... про те довго можна розказувати. відьма і дітей народжує, і жінка вона капітальна... але живе вона своїм подвійним життям. бо тая, інша її сторона, вона ніколи не спить. ніколи очі не закриває. вона мовчатиме до пори до часу,але таки вилізе.. ну щось в родині станеться, чи нещастя яке, аж тут гульк - і Відьма з жінки вискочить.
і тоді всі так - аааахххх!. бо вона щось та знає, шось та вімє зробити, коли ситуація кризова. вона просто стріпується, випускає Відьму наперед і робить все, що може, аби помогти. бо ховатися далі нема сенсу.
- ого, Вітьку, та ти за Відьом знаєш трохи..гмм... я навіть не питаю звідки. - Старий почухав підборіддя. але знову на мене очима - хлясь і хитро питає: - а чи живу ти Відьму стрічав коли сам?
- бабу страшну знахарку чи ворожку? - питаю й собі з хитринкою.
- та нє, не бабу, а саме таку ото міську Відьму з великої букви "Ве", як самото описав. до речі - дуже файно описав.
- та дякую Вам, дядьку Іване.
- так шо, не стрічав, питаю?
- нє, таку не стрічав. чесно. бачив ворожок, знахарку бачив, навіть костоправку ото до бабулі свої привозив. то теж добре відьмисько було... але таку ото...ні, не стрічав.
- а хочеш з такою сі познайомити? - питає мене наш Чаклун.
питання-провокація. я то задом чую.. але й чую одночасно, шо Старий не жартує, бо надто очі хитрі і ще бачу шо то його справді єдиний козир на сьогодні. більше в нього тем і немає. він з одною темою і прийшов. хтів нас трохи просвітити, але ми самі не лаптями щі глитали. ну шо, най знайомит з відьмою, чо.
- а хочу! - кажу.
сміємося. він хитро, ми з Васьком трохи не дуже хитро. Старий готує нам сюрприза. він любить нас пострашити. більше Васька, бо він вірить дуже, менше мене, бо я, падлюка, щось своє знаю і не дуже ся бою.
- а то йдемо до неї в гості! - каже раптово Старий і тут же на ноги зривається, поправляє на собі свій гангстерський прикид (ну бо той широкоплечий і завужений в талії піджак ну дуже вже мені сцену з "Хрещеного батька" нагадує), ы ми такы й собы аж повставали раптом.
ну йдем так йдем. Старий мовчки і такий весь загадково-мовчазний до вішалки, ми за ним.
з кімнати визирає Васькова Галюня:
- ви куди?
- на екскурсію. - каже Васько. я сміюся. Старий вже пальто натягає. він якось раптом вже у своїх валянках з калошами. коли встиг?
- як хлопці приходитимуть то сади всіх на кухні, я там пательню картоплі насмажив, хай уплітають. ми ж довго не будемо? - питає Васько Старого, але той вже на всю увімкнув "загадкового Чаклуна" і мовчить з хитрими очима і нахабною посмішкою. Васько на мене - я плечима знизую.
- не будемо. - вирішує вголос Васько і натягує шапку.
за пару хвилин ми вже топчемося одне за одним слід у слід містом. снігу все більшає, він все густішає і темрява на місто як мішком - гггах!
а ми за Старим, він у валянках нам дорогу прокладає. і то так шурує, ми ледве встигаємо. я бігме ухекався.
не розмовляли всю дорогу майже. Старий так слова не зронив. Сусанін і поляки, чесне слово.
ми через парк впоперек, на стежку в приватний сектор, в приміську зону, туди де Старий і сам живе приблизно.
от бісів син!... тищу разів у нього були, а він лише зара нам Відьму місцеву вирішив здати. ото вже шпійони.
по дорозі не зустрічаємо жодної живої душі.
дивно, бо субота, бо саме час коли всі з роботи повертаються, а ми нікого не стрічаємо.
але зі Старим таке трапляється. я не маю тому раціонального пояснення. коли ми з ним кудись йдемо - людей наче нечиста сила з дороги нам здуває. то щось в повітрі певно. чи поле з магнітних, отим способом, коли людей як стружку металеву не притягуєа розкидає навсібіч.
отак
але ше пару хвилин топання по снігу, по якійсь з колій трактора шо вулицею пройшовся і Старий зупиняється коло хвіртки металевої, снігом як ватою прикрашеної. за муром сніговим - подвір"я і хата висока під дахом закуреним, з комина дим, у вікнах світло. за Старим ми заходимо на подвір"я. він швидкий, йде не до хати - в бік літньої кухні що в одне ціле з іншими господарськими будівлями злита.
у вікні літньої кухні теж світло горить.
не стукаючи, Старий плечем налягає на двері і ввалюється всередину, ярке світло ляскає нас по очах, але ми відважно слідом, я останнім, Васька вперед пропускаю чогось.
в літній кухні у нас зазвичай кухні. просто хатні кухні. закопчені, зачухані, страшно пахнучі. там готують їсти. і носять готове до хати, або їдять в цій самій кухні, що слугує і за столову кімнату. як правило, на такій кухні є стіл і крісла, шафка з посудом. і сморід.
тут також є стіл. і шафка. і груба з плитою дров"яна і газова. але ця кухня - сяє чистотою.і на ній пахне приємно. тобто - нічим не пахне. лише...хлібом теплим, булочками, пиріжками... і я бачу на білій скатерці столу миску велку, накриту мереживною серветкою. в тій мисці - пиріжки. і вони домінують запахами на цій кухні.
але крім нас там нікого. і добряче напалено.
Старий діловито всідається в саме козирне крісло, лицем до входу. нам випадають крісла спинами до входу. сідаємо.
на плиті парує чайник. великий такий.
- тут живе тьотя Леся. - шепоче мені Васько на вухо.
я киваю. не знаю хто така тітка Леся, проте це вулиця, на котрій живе сам Старий, тільки в самоооому кінці.
от хитрун. я дивлюся пильно йому в очі. він не відводить погляду. і в його очах замість зіниць - сталеві цівки пістолетів.
чуємо як гупають двері хати, потім кроки і як відчиняються вхідні двері нашого прихистку.
ми з Васьком автоматично встаємо і розвертаємось обличчями до жінки шо увійшла.
вона красива тонкими рисами обличчя, висока, шляхетна, на ній пальто з піднятим коміром, чорна густа грива з-за голови хвостом на груди, і трохи сніжинок крупних діадемою, що на очах тане, щезає...
- Ваааася! - жінка робить крок до Васька,кладе руки йому на плечі і торкається щокою його щоки. він усміхається.
мені вона простягає руку, холодну як лід. колір її очей - лазур.
- мене звати Леся
- мене - Віктор.
- так офіційно? може - Вітя?
- еммм.. - мнуся я.
вона сміється.
- тоді я буду Леся Володимирівна.
вона просить нас поскидати верхній одяг. і сама береться роздягатися. я чомусь опиняюся поряд і підхоплюю її пальто.
- дякую Вам. - в її лазурових очах немає дна. я стою мить, зачудваний.
далі ми сидимо за столом і п"ємо чай.
говорить здебільшого Старий.
він розказує про нас з Васьком. сміється, здобрює розповідь дотепами.
в котрійсь з його пауз Леся Володимирівна раптово до мене:
- Віктор, ти хочеш мене щось спитати...то питай
я не вагаюсь
- а Ви...Відьма?
- так, сама справжня.
- а справжні Відьми...літають?
- так.
- і Ви?
- звісно. - її очі ще й можуть спалахувати. і вона сміється, і зуби в неї здорові, білі, певно гострі.
мовчимо. мовчить навіть Старий. Васько наминає піиріжки і сьорбає чай.
- а що Ви ще можете?
- а що тебе цікавить у Відьмах? - вона схиляє голову і хитра стає.
і я раптово чую її погляд. тобто я бачу шо вона на мене дивиться, але крім того я відчуваю її погляд. він накриває мене зніг до голови, він зазирає мені за спину, він залазить всередину мене.
я мушу рятуватися.
- я хочу знати про Вас правду.
- щоооо? - вона згортає свій погляд, кліпає очима, здивована.
а я починаю дивитися в її лазур, тую що без дна. сміливо дивитися. мене не треба сканувати, Відьмо.
я приготувався пірнути в тую лазур сам. я не кліпну.
- я хочу знати Вашу історію... я хочу знати як Відьми стають відьмами. з чого все починається. і далі - про всі Ваші відкриття.
- відкриття.. - луною повторює вона і відводить очі. лазур мене не прийняла.
її лицем пробігають одна за одною гримаси. швидкі, майже непомітні. але я їх бачу, вловлюю. то гримаси справжньої Відьми, тої що живе в цій жінці.
- я тобі не відкрию великої таємниці, коли скажу що Відьмами народжуються?
- ні, не відкриєте. я знаю це.
- знаєш? - вона дивится на Старого. той киває "так, він знає". - оххх.. - Леся Володимирівна зітхає.
- ну, власне,Відьма починається саме зі свого народження. її зачинають у шаленій любові одне до одного. у великій пристрасті. Відьми народжуються лише від великого кохання. як і Відьмаки. - і вона на мене дивиться знову хитро.
- ти теж народився від великої любові і пристрасті, Віктор.
- я знаю то. - чомусь злюся. дуже. мене чогось починає бити дрож, мало зубами не клацаю. - мій тато приїхав у відпустку з армії, вирвався як з тюрми на волю і, так, то правда, в них було пару днів і ночей справжньої пристрасті...від чого народився я.
- але ти не знаєш, що Відьма чи Відьмак,народившись, забирають з собою тую любов і пристрасть своїх батьків. назавжди забирають. на превеликий жаль.
- еммм..
- то правда. але ти ж хотів від мене почути правду.
- так, хотів.
ми знову замовкаємо.
- Леся, розкажи йому за коня. - каже Старий.
Відьма тихо сама до себе усміхається. вона дуже красива. я вже казав, але воно варто повторити.
ловлю себе на думці, що тупо сиджу і милуюся нею.
а ще вона сидить з прямою спиною. ми ж, чоловіки, за цим столом - сутулимось.
і вона почала:
- коли мені було років шість чи може п"ять, батьки мене якось відправили на все літо пожити до бабусі з дідусем. в далеке глухе село. шось їм не вдалося мене в дитячий табір тоді спихнути....
там зовсім не видно було дітей того літа, чогось не попривозили батьки онуків. в мене взагалі була лише одна подружка,але вона жила на іншому краю села і мала, до того ж, трьох братів. їм було весело й без мене.. тож я мусіла якось перебиватися сама. і я перебивалася. завела собі трьох вигаданих друзів-ляльок, придумала їм історії, щодня з ними гралася.. та ще бабуні помагала по хазяйству. мені не було часу нудьгувати...
і все би нічого, якби я не взяла собі за звичку ходити гратися на річку, шо текла в нас за городами, в долині. там була рівнинна місцевість, де стояло наше село, і текла, звиваючись шо та змія, неглибока річка-гниличка з чорною болотяною водою. а я любила там гратися, на її бережку.
людей не видно, село за кущами далеко, і така краса довкола, шо сміятися від радощів хотілося.
і я сміялася собі. в мене там був свій сховок, шалашик такий-сякий, я в ньому могла годинами просиджувати.
аж колись, якоїсь неділі я гралася собі, як з протилежного берега до мої річечки вийшов красивий високий кінь. рудий такий, з гривою переплутаною, хвіст у будяках, гілячках якихось.. кінь подивився на мене і став собі воду пити.
що йому якась мала засранка, не сполошився мене...
а я би й сама мала злякатися та з криками додому втікати, але чогось взяла і не злякалася. ба, навіть навпаки! в мене з собою хліба кусок виявився і навіть грудка цукру.. ну я візьми той хліб на руку і коневі простягни, зі свого берега, зрозуміло. і він побачив той хліб, зайшов у воду і підійшов до мене впритул.
я не боялася чомусь жодної миті!
і він так обережно-обережнесечко, самими губами своїми взяв у мене той хліб і тут же з"їв. я вийняла цукор і теж йому віддала. пам"ятаю він ще мордою в мене потикав, але я лише гладила тую морду і вибачалася шо вже нічого не маю.. і обіцяла завтра принести. і він фиркнув і пішов собі. через річку, узлісся і щез із виду.
але на слідуючий день він знову з"явився! в той самий час. як за годинником. а в мене вже була ціла буханка хліба,качан капусти, пару морквин і пара грудок цукру)))
я влаштувала йому справжнє свято, тому коневі.
до речі, я придумала йому ім"я. назвала Амурчиком. у мене перед тим був собачка Амурчик. його машина забила.
і ото така в мене дружба з конем почалася.
я не знаю звідки він в тому лісі за селом взявся. може утік від кого, в нашому селі на пропажу коня нахто не жалівся.
а він їв, трохи крутився коло мене і собі в ліс повертався.
і так було день за днем. часом я шось більше тягла йому, а часом-менше. але він все довше і довше коло мене залишатися став. видно йому не дуже було самому в тому лісі сидіти. я собі гралася, а він стояв коло мене, травку щипав.. я його взяла і розчесала. спочатку гриву йому почистила, а потім і хвоста, обережно і то тільки тоді, коли він вже був взяв за звичку коло мене собі влягатися. отоді я хвоста йому і почистила.
а потім був настав день, коли він не просто ліг коло мене, а наче мордою мене собі на спину запросив. справді - кивнув пару разів - сідай, мовляв..
я й сіла. а він ррразі на прямі звівся. почекав поки я всядуся добре,ручки свої йому в гриву вплету, і пішов собі кудись вздовж берега. і так воно було казково, я вам скажу, хлопці. просто неймовірно було! така велика і здорова тварина,самі м"язи. і ось вона просто під тобою. дихає,сопе, храпить смішно
він ніколи, ні разу зі мною верхи не розганявся. тільки кроком ходив. а шоби злізла з нього, то завжди на землю собі обережно вкладався.
ми блукали вздовж річки, заходили трохи в ліси, навіть до села підходили. але тут же на нас почали собаки гавкати і ми більше не наближалися.
так у мене минали дні за днями і все було чудово.. аж поки не сталося оте, моє.. відьмине
одного разу почалися дощі сильні в тих краях. з грозами.. і я не виходила до річки. не могла фізично
лише раз під вечір взулася дідові гумаки і плаща резинового і побігла до річки, конику свому гостинці понесла. а його не було! але я бачила сліди. він приходив, виглядав мене.
я плакала. залишила гостинці під деревом...і знову пустився дощ.
мене нікуда не пускали. гриміло і блискало. і лило, постійно лило як з відра..
і на третій день, під вечір вже в мене в голові наче щось клацнуло,..
просто в голові в мене хтось спитався де я, що зі мною... людською мовою, словами наче дядько дорослий. уявіть собі!! голос казав мені, що сумує без мене, холодно йому без мене на спинці. і мокро дуже. "ходи, ходи до мене!" - казав.
а ще... я закрила оченята ручками і як побачила шось.. картину-іллюзію.. ліс густий, мокрий, холодний, непривітний, і дерево високе старе і розлоге.. і мій Амурчик під тим деревом, ноги його побачила. лежав собі,трісся від холоду. йой..
і на слідуючий день я парасолю в руки, дідові чоботи на ноги, плащ прорезинений на плечі та клейонки і дроту, шнурків якихось, ну і гостинців, та й побігла.
мій кінь був там! чекав мене.
погодувала, вигладила, навіть морду поцілувала. він так до мене лащився, як би ви тоє бачили. а дощ і далі лив.
то я взяла клейонки і накинула на коня, лише й голову залишила. перев"язала кінці між собою, вийшла коню моєму протидощова попона, ггг.
ми ще побули разом я й пішла додому.
а він возьми мені знову в голову і зайди: "дякую!" - каже. - "ти така до мене добра!" і бух-знову картина видіння - ліс, рух, дерева молоді мимо пропливають.. темно від хмарів, хоч ще білий день.
а потім ще і ще в голові мені шось говорив. і своє показував.
я вже і боятися його стала... а потім перестала.
я його слухала і його очима трошки бачила. але...я не могла йому сама нічого сказати..
і раз під вечір чую: "то кажи!" - і я аж підскочила. бо відразу стала бачити його очима.. і дощу паморось і дерева вечірні.. я взяла і сказала "люблю тебе Амурчику мій конику!" і тут же відчула як картинка сіпнулася і кінь захарчав. задоволено захарчав...
отак воно і було між нами, хлопчики мої. таке воно зі мною маленькою зачудилося в дитинстві.
ми ше довго з коником їздили по окрузі, милувалися красотами місцевими і він завжди повертав мене на перше наше місце...
але головне - він навчив мене комунікації. він сам до мене говорив, картини світу свого показував, а потім і мене навчився слухати. уявіть собі.
ото така в мене була перша моя відьомська експерименталія.
і Відьма трошки замовкла. я спитав:
- а шо потім з конем стало, ну під кінець літа.
- він сам попросивв мене розказати про себе людям. я й розказала. як йому зимувати без люей? я й розказала.
ми попрощалися і мене забрали в місто.
- а Ви не думали... ну що то все, ті розмови Ваші з конем...то..
- галюцинації? як же не думала? думала, звичайно... але воно, Вікторе, було дуже наживо. я тобі того не перекажу словами. воно було НАСПРАВДІ і НАЖИВО. при пам"яті здоровім глузді... то було моє перше велике, як ти зволив висловитися, "відкриття" мене як Відьми. угу.. таки воно було перше і дуже важливе.
- а потім були інші? - спитав я.
- а потім були інші. -сказала вона. і додала: - потім було дуже багато відкриттів.
- Ви нам їх розкажете?
- звичайно розкажу. приходь до мене завтра в гості. запрошую тебе на обіда.
- а Васька? - питаю і чомусь ніяковію.
- а Васько і так до мене часом приходить, в мене йому завжди хата відкрита. він знає.
і Васько кивнув.
ми ще побули в неї трошки. я розповів трошки свого. вона слухала дуже уважно, перепитувала шо цікаво ставало, я пояснював, за себе більше ні чирикнула. але очима мене так і поїдала.
а потім ми стали збиратися. подякували їй за гостину і пішли на вулицю з Васьком. Старий нас випровадив з хати а сам з Відьмою ще пошушукався трошки. і вийшов до нас згодом.
і сказав мені діловито, трохи злосно:
- піди завтра до неї. Василя не бери. вона тобі має багато всього сказати.
попрощався і пішов у свій бік.
а ми ще постояли секунду. і побачили, як Відьма, тьотя Леся Володимирівна зі свої літньої кухні з"явилася і до хати рушила. вона піднялася сходами, відчинила вхідні та аж нас помітила, хоч як то сталося, я досі не зрозумію - ми в темряві стояли. а вона нас помітила і рукою помахала!...
а сніг і далі замітав місто.
ми йшли додому снігами, сопіли, губили стежки, яких і не було, до речі...
а Васько за всю дорогу разів десять повторив:
- ото ж відьмисько...
ні, він не ревнував, і не злився. і не бідкався, шо вона отак взяла і мене обрала собі в компанію.
він був не проти.
Васька вчіпило, шо він до неї дійсно часто приходив по своїх справах, а Відьму в ній так і не розпізнав.
ми шось тоді горіли роботами, останній місяць зими, скоро свята, спина ся не розгинала і вже дурілося від роботи.
але приходив той суботи день, до обіда якось доклигалось і оххххх... додому ся летіло на крилях
а вдома їсти і десь до когось збиратися, нас тоді багато було, ціла банда, плем"я апачів і команчів, бо прилазили навіть ті наші, з-за ріки, з "Заводу" (посьолкові)... збиралися або в мене, або в Василя, ну бо він квартиру знімав, то чо нє?
і ото прибіг я з роботи, накидав шо мама на стіл виставила всередину, хлепнув чаю з лимоном і, куртку накинувши - до Васька.
а сніг взяв і повалив.. лапатий такий сніг, густий-густий, аж не видкося. бігме - руку простягнеш, а долоню вже й не роздивишся. і то ше день надворі. година десь пів на четверту шойно.
а Васько вдома і не сам. у нього Чаклун сидить на кухні, чаї ганяє, смалять шось з міста Прилуки аж очі ріже, підтримують вітчизняного виробника, значить.
- здоровля, Вітьку. - Старий до мене, усміхається. на нім сорочка і джемпер, піджак широкоплечий і у смужку, штани темніші і крою войскового, модний. а на ногах Васькові шльопанці.
- і Вам не кашляти, дядьку Йване. - ми зі Старим не дуже любимось. але то таке. зара в стані миру. томагавки і ножі чаклунські в землю зариті.
а Васько щось на плиті мудрує, на картоплю смажену пахощами схоже.
дали мені стільця, я до радіатора ближче, тоді ще коптила наша котельня зимою як рідна, всюди було тепло, не жалілися.
і слово за словом, тай зайшлося в нас за відьом.. не знаю як.воно часом і не сподіваєшся, а воно саме.
але тодішню розмову Старий правив, він хитрий лис. все в нього було заготовлене зарані, все він мав на увазі. і навіть шо сніг піде я думаю теж знав. він такий шо міг той сніг сам накликати, зараза. в чому я навіть не засумніваюся, якби мені хто такесказав. він-бо може.
і стали ми якось за відьом. те,се... він почекав доки ми шо своє скажемо ну, а може шо начитали де. ми ж хлопці начитані, то він старий і знає все переказами - то така його вічна пісня, буцім жалобна.
так і каже нам:
- а що ви за відьом настоящих знаєте, хлопчіки?
ми й кажемо, що ворожки, костоправки, знахарки... що отам, в сусідньому районі живе баба стара що віск зливає, та всякі шкоди нечистої сили відганяє від люду перестрашеного. аще далі живе ворожка картами, до неї часом і жінки їздять і навіть з начальства.
що ми ще знаємо за Відьом? ну не історію за середньовічну святу Інквізицію йому починати. вона наче нас минула боком, якось так..
я й кажу:
- та то жінки сильні, дядьку, від природи сильні. отакі от, не просто щоби народилася щоб заміж, робота, дітей наклепати, чоловіку борщ варити і на корову років у сорок стати схожою,а інша. я так розумію що Ви за Відьму саме таку жінку маєте нас? саме за сильну жінку, так? шо з силою народжена, нею мічена якось з самого юного віку,не знаю як, але точно МІЧЕНА... таких мітить сила, дає їм знати і хто вони і що собою являють. такі щез садочкового віку вже не такі як усі рештажінки. вони вже ІНШІ. просто воно вилазить. саме. якимсь чуванням чогось більшого, аніж тобі кажуть очі власні вуха і твої рідні та люди довкола. щось лізе тобі саме. і просто в голову. вони нерозуміють що саме, але цікавий самий факт. вони вже в школярські роки щось починають самі чудити. то картами граються, що якось органічніше між дівчаток, то якісь заговори деь беруть, зошити ведуть дивні з молитвами від руки написаними..дивні школярочки з темними очима, з густими бровами і поглядами від котрих душа холоне. і чим далі вони ростуть, тим не слабшими стають, ага. як правило, до старших класів доростає дівчисько таке що від неї хлопців аж кособочить, а дівчата однокласниці таку або бояться і ненавидять одностайно й стороняться, або бояться і ненавидять але всі активно з нею дружать і навіть якусь користь з тої дружби мати наважукються. бо, на мою власну думку, відьми всі дуже добрі, довірливі дурепчики, котрі просто не знають нічого толком і ні на чому толком не розуміються.
що вона вміє на ту пору коли ото самичкою стає? що вона вміє як Відьма? ота з великої букви "Ве", Відьма?
та нічого, як правило. троха бачить сни, троха ворожить на руках-картах, трохи чує мертвих може, бачить аури, бачить чи відчуває руками або тілом болячки людські, шо наче колами в тіло вбиті. шо ще? ну, може вміє які заклинання, то практичне, могло і від бабусі, могло зкнижок прийти випадкових... але приходить час самички і все прахом. бо вона починає шукати собі пару. і сама стає перелякана в тую мить,сама стає звичайною дівкою, бо не має інструкції. взагалі її не має, в питанні щодо пошуку самця. ну, коханого, пардон.
я подих перевів трохи, Васько мені горня кави дав, ну шоб губи промочити.
аж бачу - у Старого очі блиснули. ага, старий гусаку, не ждали??? ну, тримай тоді ще:
- у молодої відьми доморощеної, як правило, нема наставниці, баби її старої, чи сусідки там, і в лісі вона курси молодого бійця не проходить під опікою котрої баби загадкової. то вам не "Голос трави" з Ольгою Роксолянівною Сумською. тут проза життя. ти шось хочеш, в тобі зашита програма до виконання, але ти...ну перебірлива якась аж надто.. хлопці тобі ж не цікаві прості..ой не цікаві. часто відьма така просто за старшого дядька заміж виходить. за вдівця може, а чи за парубка старого, шо вже і в роботі чогось досяг, і розуму набрався. вона прагматична дівчина, вона, звичайно і на хлопців заглядається, але щоб кохати без голови, без башти хлопця - ні, то не для неї. якшо вже продавати себе в рабство бо так треба, то вона продасть подорожче. довго цілитиметься, у неї часу море. і таки обере. у неї приорітети в житті троха інакші, критерії пошуку свої, не ті шо звично дівчатам впарюють за інструкцію до застосування.... про те довго можна розказувати. відьма і дітей народжує, і жінка вона капітальна... але живе вона своїм подвійним життям. бо тая, інша її сторона, вона ніколи не спить. ніколи очі не закриває. вона мовчатиме до пори до часу,але таки вилізе.. ну щось в родині станеться, чи нещастя яке, аж тут гульк - і Відьма з жінки вискочить.
і тоді всі так - аааахххх!. бо вона щось та знає, шось та вімє зробити, коли ситуація кризова. вона просто стріпується, випускає Відьму наперед і робить все, що може, аби помогти. бо ховатися далі нема сенсу.
- ого, Вітьку, та ти за Відьом знаєш трохи..гмм... я навіть не питаю звідки. - Старий почухав підборіддя. але знову на мене очима - хлясь і хитро питає: - а чи живу ти Відьму стрічав коли сам?
- бабу страшну знахарку чи ворожку? - питаю й собі з хитринкою.
- та нє, не бабу, а саме таку ото міську Відьму з великої букви "Ве", як самото описав. до речі - дуже файно описав.
- та дякую Вам, дядьку Іване.
- так шо, не стрічав, питаю?
- нє, таку не стрічав. чесно. бачив ворожок, знахарку бачив, навіть костоправку ото до бабулі свої привозив. то теж добре відьмисько було... але таку ото...ні, не стрічав.
- а хочеш з такою сі познайомити? - питає мене наш Чаклун.
питання-провокація. я то задом чую.. але й чую одночасно, шо Старий не жартує, бо надто очі хитрі і ще бачу шо то його справді єдиний козир на сьогодні. більше в нього тем і немає. він з одною темою і прийшов. хтів нас трохи просвітити, але ми самі не лаптями щі глитали. ну шо, най знайомит з відьмою, чо.
- а хочу! - кажу.
сміємося. він хитро, ми з Васьком трохи не дуже хитро. Старий готує нам сюрприза. він любить нас пострашити. більше Васька, бо він вірить дуже, менше мене, бо я, падлюка, щось своє знаю і не дуже ся бою.
- а то йдемо до неї в гості! - каже раптово Старий і тут же на ноги зривається, поправляє на собі свій гангстерський прикид (ну бо той широкоплечий і завужений в талії піджак ну дуже вже мені сцену з "Хрещеного батька" нагадує), ы ми такы й собы аж повставали раптом.
ну йдем так йдем. Старий мовчки і такий весь загадково-мовчазний до вішалки, ми за ним.
з кімнати визирає Васькова Галюня:
- ви куди?
- на екскурсію. - каже Васько. я сміюся. Старий вже пальто натягає. він якось раптом вже у своїх валянках з калошами. коли встиг?
- як хлопці приходитимуть то сади всіх на кухні, я там пательню картоплі насмажив, хай уплітають. ми ж довго не будемо? - питає Васько Старого, але той вже на всю увімкнув "загадкового Чаклуна" і мовчить з хитрими очима і нахабною посмішкою. Васько на мене - я плечима знизую.
- не будемо. - вирішує вголос Васько і натягує шапку.
за пару хвилин ми вже топчемося одне за одним слід у слід містом. снігу все більшає, він все густішає і темрява на місто як мішком - гггах!
а ми за Старим, він у валянках нам дорогу прокладає. і то так шурує, ми ледве встигаємо. я бігме ухекався.
не розмовляли всю дорогу майже. Старий так слова не зронив. Сусанін і поляки, чесне слово.
ми через парк впоперек, на стежку в приватний сектор, в приміську зону, туди де Старий і сам живе приблизно.
от бісів син!... тищу разів у нього були, а він лише зара нам Відьму місцеву вирішив здати. ото вже шпійони.
по дорозі не зустрічаємо жодної живої душі.
дивно, бо субота, бо саме час коли всі з роботи повертаються, а ми нікого не стрічаємо.
але зі Старим таке трапляється. я не маю тому раціонального пояснення. коли ми з ним кудись йдемо - людей наче нечиста сила з дороги нам здуває. то щось в повітрі певно. чи поле з магнітних, отим способом, коли людей як стружку металеву не притягуєа розкидає навсібіч.
отак
але ше пару хвилин топання по снігу, по якійсь з колій трактора шо вулицею пройшовся і Старий зупиняється коло хвіртки металевої, снігом як ватою прикрашеної. за муром сніговим - подвір"я і хата висока під дахом закуреним, з комина дим, у вікнах світло. за Старим ми заходимо на подвір"я. він швидкий, йде не до хати - в бік літньої кухні що в одне ціле з іншими господарськими будівлями злита.
у вікні літньої кухні теж світло горить.
не стукаючи, Старий плечем налягає на двері і ввалюється всередину, ярке світло ляскає нас по очах, але ми відважно слідом, я останнім, Васька вперед пропускаю чогось.
в літній кухні у нас зазвичай кухні. просто хатні кухні. закопчені, зачухані, страшно пахнучі. там готують їсти. і носять готове до хати, або їдять в цій самій кухні, що слугує і за столову кімнату. як правило, на такій кухні є стіл і крісла, шафка з посудом. і сморід.
тут також є стіл. і шафка. і груба з плитою дров"яна і газова. але ця кухня - сяє чистотою.і на ній пахне приємно. тобто - нічим не пахне. лише...хлібом теплим, булочками, пиріжками... і я бачу на білій скатерці столу миску велку, накриту мереживною серветкою. в тій мисці - пиріжки. і вони домінують запахами на цій кухні.
але крім нас там нікого. і добряче напалено.
Старий діловито всідається в саме козирне крісло, лицем до входу. нам випадають крісла спинами до входу. сідаємо.
на плиті парує чайник. великий такий.
- тут живе тьотя Леся. - шепоче мені Васько на вухо.
я киваю. не знаю хто така тітка Леся, проте це вулиця, на котрій живе сам Старий, тільки в самоооому кінці.
от хитрун. я дивлюся пильно йому в очі. він не відводить погляду. і в його очах замість зіниць - сталеві цівки пістолетів.
чуємо як гупають двері хати, потім кроки і як відчиняються вхідні двері нашого прихистку.
ми з Васьком автоматично встаємо і розвертаємось обличчями до жінки шо увійшла.
вона красива тонкими рисами обличчя, висока, шляхетна, на ній пальто з піднятим коміром, чорна густа грива з-за голови хвостом на груди, і трохи сніжинок крупних діадемою, що на очах тане, щезає...
- Ваааася! - жінка робить крок до Васька,кладе руки йому на плечі і торкається щокою його щоки. він усміхається.
мені вона простягає руку, холодну як лід. колір її очей - лазур.
- мене звати Леся
- мене - Віктор.
- так офіційно? може - Вітя?
- еммм.. - мнуся я.
вона сміється.
- тоді я буду Леся Володимирівна.
вона просить нас поскидати верхній одяг. і сама береться роздягатися. я чомусь опиняюся поряд і підхоплюю її пальто.
- дякую Вам. - в її лазурових очах немає дна. я стою мить, зачудваний.
далі ми сидимо за столом і п"ємо чай.
говорить здебільшого Старий.
він розказує про нас з Васьком. сміється, здобрює розповідь дотепами.
в котрійсь з його пауз Леся Володимирівна раптово до мене:
- Віктор, ти хочеш мене щось спитати...то питай
я не вагаюсь
- а Ви...Відьма?
- так, сама справжня.
- а справжні Відьми...літають?
- так.
- і Ви?
- звісно. - її очі ще й можуть спалахувати. і вона сміється, і зуби в неї здорові, білі, певно гострі.
мовчимо. мовчить навіть Старий. Васько наминає піиріжки і сьорбає чай.
- а що Ви ще можете?
- а що тебе цікавить у Відьмах? - вона схиляє голову і хитра стає.
і я раптово чую її погляд. тобто я бачу шо вона на мене дивиться, але крім того я відчуваю її погляд. він накриває мене зніг до голови, він зазирає мені за спину, він залазить всередину мене.
я мушу рятуватися.
- я хочу знати про Вас правду.
- щоооо? - вона згортає свій погляд, кліпає очима, здивована.
а я починаю дивитися в її лазур, тую що без дна. сміливо дивитися. мене не треба сканувати, Відьмо.
я приготувався пірнути в тую лазур сам. я не кліпну.
- я хочу знати Вашу історію... я хочу знати як Відьми стають відьмами. з чого все починається. і далі - про всі Ваші відкриття.
- відкриття.. - луною повторює вона і відводить очі. лазур мене не прийняла.
її лицем пробігають одна за одною гримаси. швидкі, майже непомітні. але я їх бачу, вловлюю. то гримаси справжньої Відьми, тої що живе в цій жінці.
- я тобі не відкрию великої таємниці, коли скажу що Відьмами народжуються?
- ні, не відкриєте. я знаю це.
- знаєш? - вона дивится на Старого. той киває "так, він знає". - оххх.. - Леся Володимирівна зітхає.
- ну, власне,Відьма починається саме зі свого народження. її зачинають у шаленій любові одне до одного. у великій пристрасті. Відьми народжуються лише від великого кохання. як і Відьмаки. - і вона на мене дивиться знову хитро.
- ти теж народився від великої любові і пристрасті, Віктор.
- я знаю то. - чомусь злюся. дуже. мене чогось починає бити дрож, мало зубами не клацаю. - мій тато приїхав у відпустку з армії, вирвався як з тюрми на волю і, так, то правда, в них було пару днів і ночей справжньої пристрасті...від чого народився я.
- але ти не знаєш, що Відьма чи Відьмак,народившись, забирають з собою тую любов і пристрасть своїх батьків. назавжди забирають. на превеликий жаль.
- еммм..
- то правда. але ти ж хотів від мене почути правду.
- так, хотів.
ми знову замовкаємо.
- Леся, розкажи йому за коня. - каже Старий.
Відьма тихо сама до себе усміхається. вона дуже красива. я вже казав, але воно варто повторити.
ловлю себе на думці, що тупо сиджу і милуюся нею.
а ще вона сидить з прямою спиною. ми ж, чоловіки, за цим столом - сутулимось.
і вона почала:
- коли мені було років шість чи може п"ять, батьки мене якось відправили на все літо пожити до бабусі з дідусем. в далеке глухе село. шось їм не вдалося мене в дитячий табір тоді спихнути....
там зовсім не видно було дітей того літа, чогось не попривозили батьки онуків. в мене взагалі була лише одна подружка,але вона жила на іншому краю села і мала, до того ж, трьох братів. їм було весело й без мене.. тож я мусіла якось перебиватися сама. і я перебивалася. завела собі трьох вигаданих друзів-ляльок, придумала їм історії, щодня з ними гралася.. та ще бабуні помагала по хазяйству. мені не було часу нудьгувати...
і все би нічого, якби я не взяла собі за звичку ходити гратися на річку, шо текла в нас за городами, в долині. там була рівнинна місцевість, де стояло наше село, і текла, звиваючись шо та змія, неглибока річка-гниличка з чорною болотяною водою. а я любила там гратися, на її бережку.
людей не видно, село за кущами далеко, і така краса довкола, шо сміятися від радощів хотілося.
і я сміялася собі. в мене там був свій сховок, шалашик такий-сякий, я в ньому могла годинами просиджувати.
аж колись, якоїсь неділі я гралася собі, як з протилежного берега до мої річечки вийшов красивий високий кінь. рудий такий, з гривою переплутаною, хвіст у будяках, гілячках якихось.. кінь подивився на мене і став собі воду пити.
що йому якась мала засранка, не сполошився мене...
а я би й сама мала злякатися та з криками додому втікати, але чогось взяла і не злякалася. ба, навіть навпаки! в мене з собою хліба кусок виявився і навіть грудка цукру.. ну я візьми той хліб на руку і коневі простягни, зі свого берега, зрозуміло. і він побачив той хліб, зайшов у воду і підійшов до мене впритул.
я не боялася чомусь жодної миті!
і він так обережно-обережнесечко, самими губами своїми взяв у мене той хліб і тут же з"їв. я вийняла цукор і теж йому віддала. пам"ятаю він ще мордою в мене потикав, але я лише гладила тую морду і вибачалася шо вже нічого не маю.. і обіцяла завтра принести. і він фиркнув і пішов собі. через річку, узлісся і щез із виду.
але на слідуючий день він знову з"явився! в той самий час. як за годинником. а в мене вже була ціла буханка хліба,качан капусти, пару морквин і пара грудок цукру)))
я влаштувала йому справжнє свято, тому коневі.
до речі, я придумала йому ім"я. назвала Амурчиком. у мене перед тим був собачка Амурчик. його машина забила.
і ото така в мене дружба з конем почалася.
я не знаю звідки він в тому лісі за селом взявся. може утік від кого, в нашому селі на пропажу коня нахто не жалівся.
а він їв, трохи крутився коло мене і собі в ліс повертався.
і так було день за днем. часом я шось більше тягла йому, а часом-менше. але він все довше і довше коло мене залишатися став. видно йому не дуже було самому в тому лісі сидіти. я собі гралася, а він стояв коло мене, травку щипав.. я його взяла і розчесала. спочатку гриву йому почистила, а потім і хвоста, обережно і то тільки тоді, коли він вже був взяв за звичку коло мене собі влягатися. отоді я хвоста йому і почистила.
а потім був настав день, коли він не просто ліг коло мене, а наче мордою мене собі на спину запросив. справді - кивнув пару разів - сідай, мовляв..
я й сіла. а він ррразі на прямі звівся. почекав поки я всядуся добре,ручки свої йому в гриву вплету, і пішов собі кудись вздовж берега. і так воно було казково, я вам скажу, хлопці. просто неймовірно було! така велика і здорова тварина,самі м"язи. і ось вона просто під тобою. дихає,сопе, храпить смішно
він ніколи, ні разу зі мною верхи не розганявся. тільки кроком ходив. а шоби злізла з нього, то завжди на землю собі обережно вкладався.
ми блукали вздовж річки, заходили трохи в ліси, навіть до села підходили. але тут же на нас почали собаки гавкати і ми більше не наближалися.
так у мене минали дні за днями і все було чудово.. аж поки не сталося оте, моє.. відьмине
одного разу почалися дощі сильні в тих краях. з грозами.. і я не виходила до річки. не могла фізично
лише раз під вечір взулася дідові гумаки і плаща резинового і побігла до річки, конику свому гостинці понесла. а його не було! але я бачила сліди. він приходив, виглядав мене.
я плакала. залишила гостинці під деревом...і знову пустився дощ.
мене нікуда не пускали. гриміло і блискало. і лило, постійно лило як з відра..
і на третій день, під вечір вже в мене в голові наче щось клацнуло,..
просто в голові в мене хтось спитався де я, що зі мною... людською мовою, словами наче дядько дорослий. уявіть собі!! голос казав мені, що сумує без мене, холодно йому без мене на спинці. і мокро дуже. "ходи, ходи до мене!" - казав.
а ще... я закрила оченята ручками і як побачила шось.. картину-іллюзію.. ліс густий, мокрий, холодний, непривітний, і дерево високе старе і розлоге.. і мій Амурчик під тим деревом, ноги його побачила. лежав собі,трісся від холоду. йой..
і на слідуючий день я парасолю в руки, дідові чоботи на ноги, плащ прорезинений на плечі та клейонки і дроту, шнурків якихось, ну і гостинців, та й побігла.
мій кінь був там! чекав мене.
погодувала, вигладила, навіть морду поцілувала. він так до мене лащився, як би ви тоє бачили. а дощ і далі лив.
то я взяла клейонки і накинула на коня, лише й голову залишила. перев"язала кінці між собою, вийшла коню моєму протидощова попона, ггг.
ми ще побули разом я й пішла додому.
а він возьми мені знову в голову і зайди: "дякую!" - каже. - "ти така до мене добра!" і бух-знову картина видіння - ліс, рух, дерева молоді мимо пропливають.. темно від хмарів, хоч ще білий день.
а потім ще і ще в голові мені шось говорив. і своє показував.
я вже і боятися його стала... а потім перестала.
я його слухала і його очима трошки бачила. але...я не могла йому сама нічого сказати..
і раз під вечір чую: "то кажи!" - і я аж підскочила. бо відразу стала бачити його очима.. і дощу паморось і дерева вечірні.. я взяла і сказала "люблю тебе Амурчику мій конику!" і тут же відчула як картинка сіпнулася і кінь захарчав. задоволено захарчав...
отак воно і було між нами, хлопчики мої. таке воно зі мною маленькою зачудилося в дитинстві.
ми ше довго з коником їздили по окрузі, милувалися красотами місцевими і він завжди повертав мене на перше наше місце...
але головне - він навчив мене комунікації. він сам до мене говорив, картини світу свого показував, а потім і мене навчився слухати. уявіть собі.
ото така в мене була перша моя відьомська експерименталія.
і Відьма трошки замовкла. я спитав:
- а шо потім з конем стало, ну під кінець літа.
- він сам попросивв мене розказати про себе людям. я й розказала. як йому зимувати без люей? я й розказала.
ми попрощалися і мене забрали в місто.
- а Ви не думали... ну що то все, ті розмови Ваші з конем...то..
- галюцинації? як же не думала? думала, звичайно... але воно, Вікторе, було дуже наживо. я тобі того не перекажу словами. воно було НАСПРАВДІ і НАЖИВО. при пам"яті здоровім глузді... то було моє перше велике, як ти зволив висловитися, "відкриття" мене як Відьми. угу.. таки воно було перше і дуже важливе.
- а потім були інші? - спитав я.
- а потім були інші. -сказала вона. і додала: - потім було дуже багато відкриттів.
- Ви нам їх розкажете?
- звичайно розкажу. приходь до мене завтра в гості. запрошую тебе на обіда.
- а Васька? - питаю і чомусь ніяковію.
- а Васько і так до мене часом приходить, в мене йому завжди хата відкрита. він знає.
і Васько кивнув.
ми ще побули в неї трошки. я розповів трошки свого. вона слухала дуже уважно, перепитувала шо цікаво ставало, я пояснював, за себе більше ні чирикнула. але очима мене так і поїдала.
а потім ми стали збиратися. подякували їй за гостину і пішли на вулицю з Васьком. Старий нас випровадив з хати а сам з Відьмою ще пошушукався трошки. і вийшов до нас згодом.
і сказав мені діловито, трохи злосно:
- піди завтра до неї. Василя не бери. вона тобі має багато всього сказати.
попрощався і пішов у свій бік.
а ми ще постояли секунду. і побачили, як Відьма, тьотя Леся Володимирівна зі свої літньої кухні з"явилася і до хати рушила. вона піднялася сходами, відчинила вхідні та аж нас помітила, хоч як то сталося, я досі не зрозумію - ми в темряві стояли. а вона нас помітила і рукою помахала!...
а сніг і далі замітав місто.
ми йшли додому снігами, сопіли, губили стежки, яких і не було, до речі...
а Васько за всю дорогу разів десять повторив:
- ото ж відьмисько...
ні, він не ревнував, і не злився. і не бідкався, шо вона отак взяла і мене обрала собі в компанію.
він був не проти.
Васька вчіпило, шо він до неї дійсно часто приходив по своїх справах, а Відьму в ній так і не розпізнав.