а понеділок
Вовк робив величезні пошукові кола тими місцями куди вона пішла
наближався з підвітряного боку і сторожко тягнув носом її слід
він отаборився на східному схилі гори, годинами сидів непорушно серед сірого каміння
і дивився на ліс у долині, де жила вона
він бачив її всього кілька разів зі свого місця, впізнав, не дивлячись на відстань
вона жила своїм життям, за нею ходили молоді вовчиці, раз він побачив слідом нею дорослого вовка
і оголив свої величезні білі ікла
------------------------------------------------------
ми відвезли Бесті трохи по опівночі, вона ще мала встигнути виспатись
я провів її до хвіртки, ми прощалися як перед довгою розлукою..
коли я повернувся і вмостився за кермо Ниви, Васько врешті не витримав:
- ЩО то було?
- тобі відповідь. і мені.
- нє, ти ж ЧУВ!
- та чув.
- нє, то просто не може бути.
- та може, повір просто, прийми як є..
ми поїхали і він всю дорогу мовчав. Вождю дуже не до лиця виказувати зайві емоції.
Васько, він буває справжній Вождь, мені аж дивно стає.. а ще я радію, що він саме такий
- і що робитимемо, старий?
- не знаю, чекатимемо знаку якогось, запрошення..
- то, виходить, я не готовий?
- може то не готова вона, хто знає..
- та може.. - погодився Васько.
та й розійшлися по тому, потиснувши міцно один одному руки
а далі я лежав у ліжку, дивився в стелю і думав про дива, свідком котрих був..
і знаєш, моє з Бесті виглядало дуже навіть позитивно, заспокійливо і, що головне, зрозуміліше, в порівнянні з тим, що видавала для роздумів Чаша та її повелителька - Інша, та, котра жила у вербі..
тож я мусів і зробив правильний вибір, я заснув з думками про свою Бесті
--------------
"понеділкові ранки страшні. їх придумали для того, аби люди постійно пам"ятали про пекло." - хтось таке сказав, а мені пригадалося.
справді важко було прокидатися того понеділкового ранку. та я прокинувся з усмішкою.
а ще мене чекав несподіваний сюрприз
мати сказала, що я можу, при бажанні, піти до діда на пару днів.
бажання виявилося, мене погодували і навіть підвезли до повороту на дідову вулицю.
старий вже давно був у своїй майстерні.
а я увесь понеділковий ранок думав про Бесті і щасливо усміхався.
----------------
Бесті сиділа біля вікна в потягу-душогубі.. людей напхалося до всіх сидячих місць зайнятих та й стоячі знайшлися, а ще станцій і станцій попереду..
поруч з Бесті знайома, теж студентка, тільки вмостилася і давай розпитувати дурне і дурним приправляти
не слухає Бесті, у вікні, краєвиди травневі переглядає, що швидким мигом один одного змінюють
не слухає Бесті, пальчиком по шклі вікна водить задумливо
вчання би в пам"яті підсвіжити, оно конспектів сумка наплічна повна, нерозкривані конспекти з п"ятниці, а мала б їх вчити-зубрити вихідні безперестанку.. а везе назад конспекти ті, лежать тягарем-докором, справжньою карою
ах, Вітя-Вітька, що ж ти зі мною робиш. шалений геть, буйний, і такий солодкииииий..
очі Бесті прикрила, губу нижню, що й досі болить, легенько прикусила.. і язик болить, як не свій досі, і все тіло, ох..
ах, Вітя-Вітька.. чи ж думала-гадала, що таке може бути, що можна з розуму зійти, геть загубитися в тих очах дивних, чий колір ніяк, до сорому свого, запам"ятати не годна.. у тому погляді, що наче з реального часу вихоплює і не повертає більше, буйний, настирний, неприборкуваний..
той погляд..
а вона, Бесті, пам"ятає його й іншим. проникливим, задумливим кудись далеко, що здавалося сидить хлопецьі немає його тут водночас, десь літає душею, тільки тіло його тут лишилося.. в такі моменти хотіла сісти поряд, ой хотіла..як же хотіла.. взяти за руку, прихилитися, зашепотіти на вушко візьми з собою, мрійнику, поведи за собою, покажи свої мрії, дай мені ними помилуватися хоч мить..
скільки вона його таким бачила в тіснім друзів колі.. завжди над усіма якось горує, завжди в центрі, увага на ньому.. розповідає своє часом таке дивне, незрозуміле, а то й страшне, а слухаєш - не одірвешся.. як гіпнотизує, голосом своїм тихим, що за ним одразу хоч у пекло, а пішла би..
а часом
той погляд його.. в саму душу, в саме невиказане, аж серце завмирає, битися стишується, глухне, як перелякане пташеня ховається
той погляд, в котрому губилася кожний раз, стрівшися, і завмирала, як вмирала на мить, і всі слова пропадали, в горлі пересихало, в роті липко, нестерпно, до болю..
той погляд його.. і червоніла під ним, і сумувала гірко, і бентежилася, забувалася.. і боялася його, і жадала, сама йому назустріч подавалася, звідки й смілива була!
а бувало, в тім погляді такий цвіт вогників бризне, аж сліпить - одверталася, сміючись, дивувалася - невже інші не бачать? не бачили..а самій смішно, радісно, значить їй те диво невловиме було призначене, персонально їй.. ох, Вітя..
і шукала зустрічі з тим поглядом, і уникала його, одверталася, часом кортіло долоньками закритися - такий був зухвалий, в душу
ах, Вітя..
а тепер, той погляд його.. твій погляд
як раніше не думала, що через очі всередину тепло проникає, запалює тебе, гріє, збуджує, змінює на очах, невідворотньо, безжально..
не думала, не знала.. страшно було ж як
не здогадувалася до нього, що очима кохатися можна, проникати всередину, впускати в себе солодким болем, чи стримувати, опиратися, дозувати шаленство.
тими очима своїми він полонив, утримував, зневорушував, робив піддатливою, Боже..
і просив свої очі не закривати, благав, цілував закриті повіки, палко так цілував, з натиском, щоб одкрила, щоб відважна стала, як підштовхував
а відкрила і не пошкодувала, ні..
знав би як не пошкодувала!
шкодувала за іншим, що не знала цього раніше
ой як шкодувала..
що купу разів його самого бачила, а ніколи не пробувала підійти, знала його вже, знайомі були, а не наважувалася.. випитувала тихенько у друзів за нього, колами довкола ходила, та кола ті все звужувала..
ой шкодувала.
у Бесті очі закриті, а сама усміхається.. чомусь своєму усмішкою квітне, сама в собі,
в собі, де на неї хтось чекає з нетерпінням.. чуттєвим спогадом, тілесною пам"яттю виписаний по кожній клітині таємними ієрогліфами.
у Бесті дорога ще попереду, і важкі години, дні, котрі висушать-вимучать, вичавлять сили до останніх крапель
а у Бесті очі прикриті і вона усміхається собі.. і теплу в собі, ЙОГО теплу, залишеному їй щедро-прещедро, по самі вінця її молодого тіла, із запасом великим, щоби вистачило коханій, щоби стало їй відбитися, встояти на ногах, голову гордо підборіддям догори втримати, не здатися..
усміхається Бесті
