сугубо лічное
багато хто спробував поїхати десь. це закінчується або небажанням кудись їхати надалі, або маніакальним бажанням їздити.
незважаючи на вимотуючу дію дороги, нерви, страхи, ризики, подорожувати любить більшість людей, особливо за кордони України. та і не тільки Українці люблять поїздити.
кинувши поглядом на найближче коло знайомих, якісь хаотично вибрані інтерв'ю з простими споживачами, людьми, які працюють заради потреби у грошах, а не реалізації якихось там проектів особистого характеру, можна зробити висновок - існує певна психозалежність від подорожів. ти цілий рік займаєшся якоюсь хуйнею, нікому не потрібною, вимотуючою, щоб долетіти за купу бабла і пощьолкать на колокольню дзьобом і забралом фотокамери. тобі треба за сім днів нещасних усе встигнути. все всотати, занотувати, запам'ятати, щоб було що розповісти.
що частіше людина літає по світу, то більше її тягне ще і ще.
в когнітивному сенсі це не дає нічого, окрім можливості доволі суб'єктивно порівняти клімат, менталітет, архітектуру, ландшафт. все.
приїхати і відчути безпорадність. ніби повернувся до старого викинутого взуття і одягу.
маніакальне намагання пробігти вулицями нового закордонного міста, вишукати все в найможливіших екскурсіях,- на жаль, мені це нічого не дає для розуму, і не залишає. фотки забуваються, заархівлюються, єдине що лишається - спогад про спілкування з кимось у подорожі (хто допоміг, нахамив, здивував). тільки і всього. ну так, ще фото в кущах чи біля колізея на одноглазніки.ру. що більше людина має фотосвідчень закордонних поїздок, тим успішнішою вона вважає себе і вважається оточенням. пригадується папуга Кеша з відомого мультика, якого з роззявленими ротами спочатку слухають, наче прибульця, товстий кіт і ворона.
мені здається, що найбільшу самотність я відчуваю саме тоді, коли я подорожую, і місце таке чудове, і довкола така краса, що я відчуваю себе жалюгідно, бо нема з ким відрефлексувати.
хоч з іншого боку, подорожувати з кимось - це завжди надто великий іспит на емпатію і терпіння. і завжди відволікає. ти вилупишся на колокольню, хочеш так затриматись і розчинитись, а тебе уже тягне хтось за рукав.
мені дуже хочеться поїхати десь пожити так місяців зо три-чотири. це було би насправді цікаво.
незважаючи на вимотуючу дію дороги, нерви, страхи, ризики, подорожувати любить більшість людей, особливо за кордони України. та і не тільки Українці люблять поїздити.
кинувши поглядом на найближче коло знайомих, якісь хаотично вибрані інтерв'ю з простими споживачами, людьми, які працюють заради потреби у грошах, а не реалізації якихось там проектів особистого характеру, можна зробити висновок - існує певна психозалежність від подорожів. ти цілий рік займаєшся якоюсь хуйнею, нікому не потрібною, вимотуючою, щоб долетіти за купу бабла і пощьолкать на колокольню дзьобом і забралом фотокамери. тобі треба за сім днів нещасних усе встигнути. все всотати, занотувати, запам'ятати, щоб було що розповісти.
що частіше людина літає по світу, то більше її тягне ще і ще.
в когнітивному сенсі це не дає нічого, окрім можливості доволі суб'єктивно порівняти клімат, менталітет, архітектуру, ландшафт. все.
приїхати і відчути безпорадність. ніби повернувся до старого викинутого взуття і одягу.
маніакальне намагання пробігти вулицями нового закордонного міста, вишукати все в найможливіших екскурсіях,- на жаль, мені це нічого не дає для розуму, і не залишає. фотки забуваються, заархівлюються, єдине що лишається - спогад про спілкування з кимось у подорожі (хто допоміг, нахамив, здивував). тільки і всього. ну так, ще фото в кущах чи біля колізея на одноглазніки.ру. що більше людина має фотосвідчень закордонних поїздок, тим успішнішою вона вважає себе і вважається оточенням. пригадується папуга Кеша з відомого мультика, якого з роззявленими ротами спочатку слухають, наче прибульця, товстий кіт і ворона.
мені здається, що найбільшу самотність я відчуваю саме тоді, коли я подорожую, і місце таке чудове, і довкола така краса, що я відчуваю себе жалюгідно, бо нема з ким відрефлексувати.
хоч з іншого боку, подорожувати з кимось - це завжди надто великий іспит на емпатію і терпіння. і завжди відволікає. ти вилупишся на колокольню, хочеш так затриматись і розчинитись, а тебе уже тягне хтось за рукав.
мені дуже хочеться поїхати десь пожити так місяців зо три-чотири. це було би насправді цікаво.