До мене на роботу приїхала Бурковська і пита Іру. Секретарка чинно відповіда, шо щас проведе її в святиню до Іріни Владіміровни, дірєктара. Бурковська канешна, вахує, но не подає віда, зробивши значуще лице, і проходя повз кухню, в якій я набираю води в чайник, осторожно кива мені головой, хоча їй хочеться, як і мені, вигукнуть "оооо, прєвєд, молишка!" Секретарка підходе і доповіда, мол к вам прішлі, куда провєсті - к вам в кабінєт ілі в комнату для пєрєговоров? Я отвічаю - ведіть до мене в кабінет, Ларіса. Скажіть, що директор зараз підійде, тільки посуд домиє.
Плохо в цей день, очевидно, случилось з юморком у секретарки, вона тільки на мене страшно глянула і запнулась.
Ну шо ж, будем воспітивать.
У наших людей здебільшого немає гранєй. Якщо гумор - то панібратство, немає дистанції - щоб і повага, іі відкритість, і гумор, і совість при тому. Авторитет - це якраз така штука, яка не працює на писі ("пиха" в називному).
Стільки в людях рабства, а від нього - страху, від чого інтриги, наглість, тупість - що бачиш, часом і не треба з ними по-людськи, а тільки як з рабами. Проте це не значить, що вони безнайдійні.
Топ-менеджер - це не той, чия посада називається "дірєктор", а той, кому не потрібен інший топ-менеджер, аби заставити його працювати, стоячи над ним.
Це туго доходить до людей, які понаписували собі на візитках "директор по связям", "директор по маркетингу", "руководитель отдела...".