вечір міста в місці іншому
Вчора ми з Морсковой залізли випадково на пустий забетонований дитячий майданчик з одинокою гіркою, кінець якої в пустому дерев'яному кориті без піска і гойдалкою. Насправді це - чудовий оглядовий майденчик на Еспланадній, там де височить "елітно-житлова" будова на сваях.
Тріпотіння листя старого каштана, жовті вікна старих будинків, до яких прилеплено новітнього монстра, колихання білизни на старих нахилених балконах, запах вогкої штукатурки і цегли, хмари, небо і вогні реклами, - створили відчуття, що ми не в Києві, а в Стамбулі.
Вітер, що ходив по верхівках, тріпаючи наше волосся так нагадував Боспорський бриз!
Ми провели там не знаю, скільки часу, а додому я їхала в метро, наче після повернення з іншої країни. Всі люди вважались нам дуже тутешніми, а ми самі собі - іноземцями.
Повністю відновили психіку, розхитану за трудовий тиждень, всі роздуми і сумніви вивітрились геть, в голові - блаженна пустота і глибина іншого життя, а не тієї суєти, яка тобі насточортіла. Такий тихий чарівний вечір, надхиодить ніч, рожевуваті хмари, зорі, місяць і приємна втома в ногах.
В метро два жлоба-лигаря в мастєрках стояло біля мене і говорили про то хто скільки пиздить на роботі. Раптом один, заглянувши до мене в журнал, вигукнув: "О, пасатрі, ана про ПикассО читает!" - наче з білого шуму радіошипіння увірвалась випадкова хвиля далекої радіостанції. Потім продовжили, вставляючи за кожним словом артиклі "блянах" обговорювать якогось Сірьогу і ше когось.
Вночі мені снилось, що я одягаю "dance shoes" - білі туфлі з м'якого пластика, для танців. цей сон повторюється багато разів - я бачу гарну пару по розміру, одягаю один тухоль і раптом не можу знайти другий. Все - від іншої пари, то розмір не той, то форма, то колір. Сьогодні знайшла, але більш-менш, не ту, ідеально підходящу - ту, яку бачила за хвилину.
Снилось, що я організувала концерт і цілий оркестр з аматорів - юнаків і дівчат, з якими я десь чи то в таборі відпочивала, чи в санаторії. Я переконувала їх, що у них все виходить, і краще за профі, бо вони не знають неможливого, а тому роблять це неможливе. Після першого номера публіка, яка головним чином складалась із людей старшого віку, почала покидати залу. Я дала знак музикантам і вокалістам продовжувати, не зважати, викладатись на всі 100, нехай навіть у залі залишиться одна людина. Я була впевнена, що ми робимо все правильно, і не хибимо - нас просто не розуміють через упередження. Потім виступила четвірка хлопців, яка грала важкий, проте дуже мелодійний рок. Потім вийшов цілий симфонічний оркестр, я диригувала. Люди повернулись до зали, і через дві композиції нас чекала овація - глядачі аплодували стоячи. Ми кланялись, витирали піт, а я поверталась до музикантів і бачила на їх обличчях щастя і довіру - я їм не збрехала, що ми варті більшого.
Треба завжди йти до кінця, коли ти знаєш, відчуваєш, що робиш те, що треба.
Під час виступу ми бачили зайця, за яким полює яструб, а потім ведмедя, який полював на яструба. Все в цьому житті йде від малого до великого.
Тріпотіння листя старого каштана, жовті вікна старих будинків, до яких прилеплено новітнього монстра, колихання білизни на старих нахилених балконах, запах вогкої штукатурки і цегли, хмари, небо і вогні реклами, - створили відчуття, що ми не в Києві, а в Стамбулі.
Вітер, що ходив по верхівках, тріпаючи наше волосся так нагадував Боспорський бриз!
Ми провели там не знаю, скільки часу, а додому я їхала в метро, наче після повернення з іншої країни. Всі люди вважались нам дуже тутешніми, а ми самі собі - іноземцями.
Повністю відновили психіку, розхитану за трудовий тиждень, всі роздуми і сумніви вивітрились геть, в голові - блаженна пустота і глибина іншого життя, а не тієї суєти, яка тобі насточортіла. Такий тихий чарівний вечір, надхиодить ніч, рожевуваті хмари, зорі, місяць і приємна втома в ногах.
В метро два жлоба-лигаря в мастєрках стояло біля мене і говорили про то хто скільки пиздить на роботі. Раптом один, заглянувши до мене в журнал, вигукнув: "О, пасатрі, ана про ПикассО читает!" - наче з білого шуму радіошипіння увірвалась випадкова хвиля далекої радіостанції. Потім продовжили, вставляючи за кожним словом артиклі "блянах" обговорювать якогось Сірьогу і ше когось.
Вночі мені снилось, що я одягаю "dance shoes" - білі туфлі з м'якого пластика, для танців. цей сон повторюється багато разів - я бачу гарну пару по розміру, одягаю один тухоль і раптом не можу знайти другий. Все - від іншої пари, то розмір не той, то форма, то колір. Сьогодні знайшла, але більш-менш, не ту, ідеально підходящу - ту, яку бачила за хвилину.
Снилось, що я організувала концерт і цілий оркестр з аматорів - юнаків і дівчат, з якими я десь чи то в таборі відпочивала, чи в санаторії. Я переконувала їх, що у них все виходить, і краще за профі, бо вони не знають неможливого, а тому роблять це неможливе. Після першого номера публіка, яка головним чином складалась із людей старшого віку, почала покидати залу. Я дала знак музикантам і вокалістам продовжувати, не зважати, викладатись на всі 100, нехай навіть у залі залишиться одна людина. Я була впевнена, що ми робимо все правильно, і не хибимо - нас просто не розуміють через упередження. Потім виступила четвірка хлопців, яка грала важкий, проте дуже мелодійний рок. Потім вийшов цілий симфонічний оркестр, я диригувала. Люди повернулись до зали, і через дві композиції нас чекала овація - глядачі аплодували стоячи. Ми кланялись, витирали піт, а я поверталась до музикантів і бачила на їх обличчях щастя і довіру - я їм не збрехала, що ми варті більшого.
Треба завжди йти до кінця, коли ти знаєш, відчуваєш, що робиш те, що треба.
Під час виступу ми бачили зайця, за яким полює яструб, а потім ведмедя, який полював на яструба. Все в цьому житті йде від малого до великого.