інсайт
вчора після зустрічі з двома тонкими людьми за контрасно грубших обставин я вирішила пройтись пішки. у вирі буденної офісної тєкучки тонкі люди тягнуть на себе лашша грубших речей, намагаючись висловити тонкі сподівання, про які не говорити краще, ніж застрягти в плутанині слів, як липкому павутинні. я вирішила пройтись пішки. поговорила по телефону з Дорошенком, і незчувшись, опинилась в тонких обставинах за відсутності грубших людей... я заблукала.
потрапила в інше місто, не виїзджаючи зі свого, і навіть не в одну іншу реальність, а в сплетіння кількох реальностей у їх потенційності. ці реальності, немов би доріжки в саду, - сплітаючись, розбігаються на всі боки. досвід топографічної необізнаності, майже дев'ятилітньої давності, коли ти кудись ідеш, і відчуваєш, що завернула не туди, і за кожним рогом очікуєш дива. але цей досвід - інший, не такий дріб'язково-придуркуватий, а суцільне знесення башти. нелінійний, якийсь боргесівський світ, незрівнянно чарівний, пронизливий, аж сльози на очах. ти уже не неофіт, а досвідчений чужинець в просторі і часі, який називається "життя", але ти перестаєш за нього триматись, і воно будь-якої секунди може перескочити, піти по-іншому, наприклад ззаду наперед, як в кіноплівці, або стрибками з одного боку в інший в одночассі, наче з одного нотного строю до іншого -то басовий ключ, то скрипічний. в одинокому промені з вікна на бруківці ти бачиш інше життя, і не чуже, а своє, яке б могло тобі трапитись.
я опинилась в Архентині. мало того, ви вдумайтесь: Буенос-Айрес, засипаний снігом, без людей, машин, навіть жоднісінький кіт чи собака не перебігли вулицю! у вухах калатає тиша, а потім: "бамм!" - зненацька акорд! я тільки зараз пригадала, що зазвичай, мої чоботи стукають важкими ковбойськими каблуками, а тут тиша. дорога, як стара пожовкла шахівниця, то жовтувате - на світлі одинокого ліхтаря, то чорне - самотні вікна, які немов чорна дірка, притягують. і ти вдивляєшся в ту темряву скла, за якою хтось, може, присутній, сидить тихо на канапі, і раптом може встати і вмикнути світло, це могла б бути навіть ти. і часом - пронизливий звук, від якого розправляються плечі. той самий акорд чистого, неприрученого танго, - танго,не залу і паркету,- а танго тротуару, - одного боку вулиці до іншого. було страшенно слизько, я багато разів посковзувалась, і це підтримувало враження нестійкості землі під ногами, постійної зміни координат "час" і "місце", але в своїх слизьких ковбійках я жодного разу не впала.
переживання нерозказаних історій і непережитих доль на скупченні географічних точок і топографічних назв. дивовижа. несила утекти чи глянути на годинник, мобільний заціпився й замовк. бо' зна скільки часу я там була, і все здавалось, що все - одна мить, як одна вічність, і я сама не вірила собі, думала, що я здуріла, развєрзлась зємь, і може я зараз уже мертва, але непередавано мені було тонко, легко і дивно, хоча затерпло горло, яке я кутала в хомут гольфа, натягуючи комір, але дарма, воно ніби водночас було і гаряче, і крижане, якесь, наче не горло, а затерпла рука, залежана уві сні. і чомусь весь час хотілось подзвонити Бондарю. він, здається, мене би зрозумів на всі 100. а може, 120.
я вперше бачу, як грубо і кострубато пишу про переживання, не можу його висловити як слід, і все плутаюсь, як в тому боргесівському саду, де сплітаються доріжки, не знаходжу слів, і досі не вірю, що це не сон, до таких яскравих снів за сірої "реальності", я уже майже звикла. і відчуваю, що не те життя, яке у мене є в цій буденності, де я - якийсь юрист-недо-журналіст- переблогер, чорт зна хто, де, якісь Позняки, якісь люди, якась дурня... для сну чи смерті не вистачило лише одного - аби з-за рогу хтось підійшов і взяв тебе за руку, і накрило тієї руки тепло так, щоби горло відтерпло, і пішла суцільна хвиля розслаблюючого тепла усим тілом.
чувак, який струшував сніг біля своєї припаркованої машини, там, у тому місці, так на мене подивився в темноті, прямо в самісіньке дно очей, погляд в погляд, ніби був білий день, а не темний хоч березневий, але ще зимовий, вечір. а я, напевно - так на нього, що здалося, це я свої здивовані, ошарашені просто, очі, бачу в дзеркалі, а він - свої. мені на секунду здалося, що чувак дивиться на мене, як на жінку, яку він хоче згадати, і ніяк не пригадує, де бачив, але точно, колись брав за руку, - аж відчуває досі тепло і пухку м'якість...і він такий ошелешений, стоїть біля машини, щітку тримаючи, перебирає пальцями в рукавичках, ніби все ще торкається чиєїсь долоні.
до речі, ця фоточка - теж знимок київський, я її скопіпейстила в жж. автора не пам'ятаю, але мега-респект.
це не спроба художнього тексту, це переживання, в яке я не можу вставити звичний матюк, чи слівце, і виглядає все якось, ніби не моє. здуріти можна.
потрапила в інше місто, не виїзджаючи зі свого, і навіть не в одну іншу реальність, а в сплетіння кількох реальностей у їх потенційності. ці реальності, немов би доріжки в саду, - сплітаючись, розбігаються на всі боки. досвід топографічної необізнаності, майже дев'ятилітньої давності, коли ти кудись ідеш, і відчуваєш, що завернула не туди, і за кожним рогом очікуєш дива. але цей досвід - інший, не такий дріб'язково-придуркуватий, а суцільне знесення башти. нелінійний, якийсь боргесівський світ, незрівнянно чарівний, пронизливий, аж сльози на очах. ти уже не неофіт, а досвідчений чужинець в просторі і часі, який називається "життя", але ти перестаєш за нього триматись, і воно будь-якої секунди може перескочити, піти по-іншому, наприклад ззаду наперед, як в кіноплівці, або стрибками з одного боку в інший в одночассі, наче з одного нотного строю до іншого -то басовий ключ, то скрипічний. в одинокому промені з вікна на бруківці ти бачиш інше життя, і не чуже, а своє, яке б могло тобі трапитись.
я опинилась в Архентині. мало того, ви вдумайтесь: Буенос-Айрес, засипаний снігом, без людей, машин, навіть жоднісінький кіт чи собака не перебігли вулицю! у вухах калатає тиша, а потім: "бамм!" - зненацька акорд! я тільки зараз пригадала, що зазвичай, мої чоботи стукають важкими ковбойськими каблуками, а тут тиша. дорога, як стара пожовкла шахівниця, то жовтувате - на світлі одинокого ліхтаря, то чорне - самотні вікна, які немов чорна дірка, притягують. і ти вдивляєшся в ту темряву скла, за якою хтось, може, присутній, сидить тихо на канапі, і раптом може встати і вмикнути світло, це могла б бути навіть ти. і часом - пронизливий звук, від якого розправляються плечі. той самий акорд чистого, неприрученого танго, - танго,не залу і паркету,- а танго тротуару, - одного боку вулиці до іншого. було страшенно слизько, я багато разів посковзувалась, і це підтримувало враження нестійкості землі під ногами, постійної зміни координат "час" і "місце", але в своїх слизьких ковбійках я жодного разу не впала.
переживання нерозказаних історій і непережитих доль на скупченні географічних точок і топографічних назв. дивовижа. несила утекти чи глянути на годинник, мобільний заціпився й замовк. бо' зна скільки часу я там була, і все здавалось, що все - одна мить, як одна вічність, і я сама не вірила собі, думала, що я здуріла, развєрзлась зємь, і може я зараз уже мертва, але непередавано мені було тонко, легко і дивно, хоча затерпло горло, яке я кутала в хомут гольфа, натягуючи комір, але дарма, воно ніби водночас було і гаряче, і крижане, якесь, наче не горло, а затерпла рука, залежана уві сні. і чомусь весь час хотілось подзвонити Бондарю. він, здається, мене би зрозумів на всі 100. а може, 120.
я вперше бачу, як грубо і кострубато пишу про переживання, не можу його висловити як слід, і все плутаюсь, як в тому боргесівському саду, де сплітаються доріжки, не знаходжу слів, і досі не вірю, що це не сон, до таких яскравих снів за сірої "реальності", я уже майже звикла. і відчуваю, що не те життя, яке у мене є в цій буденності, де я - якийсь юрист-недо-журналіст- переблогер, чорт зна хто, де, якісь Позняки, якісь люди, якась дурня... для сну чи смерті не вистачило лише одного - аби з-за рогу хтось підійшов і взяв тебе за руку, і накрило тієї руки тепло так, щоби горло відтерпло, і пішла суцільна хвиля розслаблюючого тепла усим тілом.
чувак, який струшував сніг біля своєї припаркованої машини, там, у тому місці, так на мене подивився в темноті, прямо в самісіньке дно очей, погляд в погляд, ніби був білий день, а не темний хоч березневий, але ще зимовий, вечір. а я, напевно - так на нього, що здалося, це я свої здивовані, ошарашені просто, очі, бачу в дзеркалі, а він - свої. мені на секунду здалося, що чувак дивиться на мене, як на жінку, яку він хоче згадати, і ніяк не пригадує, де бачив, але точно, колись брав за руку, - аж відчуває досі тепло і пухку м'якість...і він такий ошелешений, стоїть біля машини, щітку тримаючи, перебирає пальцями в рукавичках, ніби все ще торкається чиєїсь долоні.
до речі, ця фоточка - теж знимок київський, я її скопіпейстила в жж. автора не пам'ятаю, але мега-респект.
це не спроба художнього тексту, це переживання, в яке я не можу вставити звичний матюк, чи слівце, і виглядає все якось, ніби не моє. здуріти можна.