про людей-лакмусів
інтєрєсниє бувають люди-лакмуси. де вони з'являються, - одразу таємне стає явним. таким людям всміхаються в лице, заграють з ними, пріхахатуя, в той же час нащупують місце пом'якше, аби колективно встромити сокирку межиплечі, і щоб побольнєй.
до таких людей належать К. Дорошенко і А. Ульянов.
варто одному зафільмувати інтерв'ю з другим, котрий чітко і відсторонено скаже те, що всі знають і так, принаймні мусили би, тут же трійця пов'язаних одной корпоратівной цепью, починає кочєвряжиться і крутитись, як вампіри в домовині.
редактор журналу, де Ульянов бувзаступником гол.реда, все ліз йому в очі зі своєй ліпконькой дружбою, але з'явилась лакмус Зульфія, і вір виригує накопичену многіє годи ядовиту слину в бік Ульянова. заздрість творчого імпотента, це вам не шутка, це чаша з отрутою, повна до країв. попісуя стіши і возглашая довгіє годи де з ким водочку лизав, гражданін сальєрі приготувався до зіркового часу: казалось би, інфан терібль уже за бугром і навіть офіційно не працівник, не дописувач, і кіломєтри, кіломєтри відстані. уж нікому он нє женіх. ан нєт, сам факт існування возмутітєля редакторського спокойствія во снє разума як непотопляємий буй, колихається і колихається в океані, допоки било уж вздохнувший облєгчьонно больбається в вонючій калюжі тераріуму однодумців.
інший мохнатєнькій друг, який регулярно з'являється в редакціях видань, котрі одразу, конвульсивно здригнувшись, помирають, щоб врешті вимкнути світло в офісі спустілої редакції, - який до речі, кількома своїми заходами із небитія до битія із ставкою редвідділу завдячує якраз К. Дорошенку, повізгує в унісон редактору стішей, сирнувши в бложик як каракатіца, чорнильним бздом услід уходящому океанському лайнеру, в епітетах злої консьєржки: "как постарєл, давно нє відать". звісно, чому це небесна птіца Сімург закружляє над болотом, шоб її там відать було? удєл болотної сови, застаної за патранням вонючого здохлого щура, - злобно ухнуть на тінь від крила Сімурга. я би була поосторожнєй на місці наступної руки, дающєй мацу з маслом: на щєту в мохнатєнького три канувших в небитіє редакції і обикновєніє куснуть напослєдок усно і пісьмєнно руку, йому дающую.
третя безнадійно закохана в кіч провінціалка, яка все заточує носік під погруддя меморіальної дошки, досі несе мене на собі, згадуючи то там то сям, упрєждающє забанивши будь-кого, хто може, нечаянно задєв рукавом, стерти фальшиву позолоту з віртуального позумента вигаданого собі образу мистецтвознавця, задля буття яким бракує і освіти, і пак, смаку. нєрвная і нєтєрпімая, тут же з'являється щоб пискнуть щось про чиюсь територію. цікаво, як можна розмежувати і помєтіть територію в віртуально безмежному інтернеті? пообсцикувать, як велить інстинкт, по кутках не вийде, бо кутків нема, - хіба що собі ляжки, щоб йшов відповідний дух, чи як іще?
"професійний блог" - це що? уявімо, щоби я в жж почала постить копії позовних заяв, клопотань, скарг і договорів. або розміщувать повний текст уже надрукованих в інших джерелах статей чи які де-інде готуються до друку. чи ще краще: на два боки друкувать: підвішувать сюди те саме, що в блог ПЛ. шоб не упустіть схвального відгуку часом, тіпа як Софія Ротару - виходити в залу щоб зібрать усі букети, боронь боже кому іншому щоб не дістались.
про яку компетентність і довіру може йтися щодо "літературного критика", яка восторженно повізгувала про геніальний роман Жені Галяса, потакаючи в обмані і провокації реальним авторам "Пісєм братана" - гігзу і бонку. пройшов час, і де ж опісуємая і превозносімая художня цінність? літераторам треба добре думать перед тим, як запросить рецензувати свій твір даму, яка серйозно вихвалала "пісьма братана", бо її похвальба варта "політичної критики" канувших в нєбитіє Валерія Лапікури і Піховшека, столь же глубочайша і потужна за змістом.
будь-хто може вдавати будь-що, поки не приходить людина-лакмус. як можна любить такого, при кому дивом якоїсь хімічної реакції проявляється власний портрет в усій нагості кості мозга, припудреної чужими присипками і прикиданої блискітками, досєлє неочевидний ні для інших, ні для самого себе? звісно, тільки той, хто є, а не вдає з появи людини-лакмуса нічого не втрачає, а навпаки, прочищає собі зір.
здавалося, чого вищезгаданій компашці однодумців хвилюватись? в їх руках потужний реальний ресурс - офіційно зареєстроване друковане джерело, яке поки що несеться на інерції творчого вибуху первинного складу. а Ульянова і Дорошенка здебільшого якщо і друкують нині, то в іноземних мистецьких каталогах і виданнях, мало відомих тут, присвячених мистецтву, філософії і історії, показує не українське телебачення, чого боятись? тим паче, вборс на вентилятор не стосується їхнього журналу,- якийсь 5 хвилинний ролик в блозі, а не по телевізору.
не прив'язані до жодної редакції, Ульянов і Дорошенко не досиділи до виключєнья світла, висмоктав останні краплі з тлєющого організма, а завжди у вільному польоті. Ульянов взагалі покинув територію, отруєну болотним чадом Пяркових і Жаданів, які будуть завжди клубітца біля стовпа влади, по-лакейському пріхєхєкуя.
Дорошенко, до речі, був одним з перших, хто відркив замоскаленому жидоснобістському Києву Юрія Андруховича, надрукувавши інтерв'ю з ним в журналі "Looks" ще десь наприкінці кудлатих 90-х, коли новітній глянєц був хуторянськи орієнтованим на Москву, як на пожежну каланчу, і жодної незалежної думки, жодного власного судження, тільки друкували новини з Москви, в тому числі інтерв'ю з московськими звьоздамі "рождєствєнскіх встрєч" Пугачової. Саме тому, на Дорошенка і його зауваження навряд чи образиться і відчує себе оскорбльонним сам Андрухович, але неодмінно образяться ті, хто за недостатністю іншої альтернативи сьогодні запопадливо підносять йому золотую корону, щоби завтра, якщо він, борони боже, стане не в шані у нової влади, злостиво ухнуть в його бік і перескочать як блохи з рябка, на іншу гриву. і тільки Дорошенко, як завжди першим відкриває зірку, скромно відійшовши в бік в час її зеніту і не крутиться юлой під ногами в ракєтоносія - він сам стільки ракет повиносив і на такій орбіті, куди дай боже, щоби бог поміг і щястьє улибнулось, винесло бодай найкращих із нас.
до таких людей належать К. Дорошенко і А. Ульянов.
варто одному зафільмувати інтерв'ю з другим, котрий чітко і відсторонено скаже те, що всі знають і так, принаймні мусили би, тут же трійця пов'язаних одной корпоратівной цепью, починає кочєвряжиться і крутитись, як вампіри в домовині.
редактор журналу, де Ульянов бувзаступником гол.реда, все ліз йому в очі зі своєй ліпконькой дружбою, але з'явилась лакмус Зульфія, і вір виригує накопичену многіє годи ядовиту слину в бік Ульянова. заздрість творчого імпотента, це вам не шутка, це чаша з отрутою, повна до країв. попісуя стіши і возглашая довгіє годи де з ким водочку лизав, гражданін сальєрі приготувався до зіркового часу: казалось би, інфан терібль уже за бугром і навіть офіційно не працівник, не дописувач, і кіломєтри, кіломєтри відстані. уж нікому он нє женіх. ан нєт, сам факт існування возмутітєля редакторського спокойствія во снє разума як непотопляємий буй, колихається і колихається в океані, допоки било уж вздохнувший облєгчьонно больбається в вонючій калюжі тераріуму однодумців.
інший мохнатєнькій друг, який регулярно з'являється в редакціях видань, котрі одразу, конвульсивно здригнувшись, помирають, щоб врешті вимкнути світло в офісі спустілої редакції, - який до речі, кількома своїми заходами із небитія до битія із ставкою редвідділу завдячує якраз К. Дорошенку, повізгує в унісон редактору стішей, сирнувши в бложик як каракатіца, чорнильним бздом услід уходящому океанському лайнеру, в епітетах злої консьєржки: "как постарєл, давно нє відать". звісно, чому це небесна птіца Сімург закружляє над болотом, шоб її там відать було? удєл болотної сови, застаної за патранням вонючого здохлого щура, - злобно ухнуть на тінь від крила Сімурга. я би була поосторожнєй на місці наступної руки, дающєй мацу з маслом: на щєту в мохнатєнького три канувших в небитіє редакції і обикновєніє куснуть напослєдок усно і пісьмєнно руку, йому дающую.
третя безнадійно закохана в кіч провінціалка, яка все заточує носік під погруддя меморіальної дошки, досі несе мене на собі, згадуючи то там то сям, упрєждающє забанивши будь-кого, хто може, нечаянно задєв рукавом, стерти фальшиву позолоту з віртуального позумента вигаданого собі образу мистецтвознавця, задля буття яким бракує і освіти, і пак, смаку. нєрвная і нєтєрпімая, тут же з'являється щоб пискнуть щось про чиюсь територію. цікаво, як можна розмежувати і помєтіть територію в віртуально безмежному інтернеті? пообсцикувать, як велить інстинкт, по кутках не вийде, бо кутків нема, - хіба що собі ляжки, щоб йшов відповідний дух, чи як іще?
"професійний блог" - це що? уявімо, щоби я в жж почала постить копії позовних заяв, клопотань, скарг і договорів. або розміщувать повний текст уже надрукованих в інших джерелах статей чи які де-інде готуються до друку. чи ще краще: на два боки друкувать: підвішувать сюди те саме, що в блог ПЛ. шоб не упустіть схвального відгуку часом, тіпа як Софія Ротару - виходити в залу щоб зібрать усі букети, боронь боже кому іншому щоб не дістались.
про яку компетентність і довіру може йтися щодо "літературного критика", яка восторженно повізгувала про геніальний роман Жені Галяса, потакаючи в обмані і провокації реальним авторам "Пісєм братана" - гігзу і бонку. пройшов час, і де ж опісуємая і превозносімая художня цінність? літераторам треба добре думать перед тим, як запросить рецензувати свій твір даму, яка серйозно вихвалала "пісьма братана", бо її похвальба варта "політичної критики" канувших в нєбитіє Валерія Лапікури і Піховшека, столь же глубочайша і потужна за змістом.
будь-хто може вдавати будь-що, поки не приходить людина-лакмус. як можна любить такого, при кому дивом якоїсь хімічної реакції проявляється власний портрет в усій нагості кості мозга, припудреної чужими присипками і прикиданої блискітками, досєлє неочевидний ні для інших, ні для самого себе? звісно, тільки той, хто є, а не вдає з появи людини-лакмуса нічого не втрачає, а навпаки, прочищає собі зір.
здавалося, чого вищезгаданій компашці однодумців хвилюватись? в їх руках потужний реальний ресурс - офіційно зареєстроване друковане джерело, яке поки що несеться на інерції творчого вибуху первинного складу. а Ульянова і Дорошенка здебільшого якщо і друкують нині, то в іноземних мистецьких каталогах і виданнях, мало відомих тут, присвячених мистецтву, філософії і історії, показує не українське телебачення, чого боятись? тим паче, вборс на вентилятор не стосується їхнього журналу,- якийсь 5 хвилинний ролик в блозі, а не по телевізору.
не прив'язані до жодної редакції, Ульянов і Дорошенко не досиділи до виключєнья світла, висмоктав останні краплі з тлєющого організма, а завжди у вільному польоті. Ульянов взагалі покинув територію, отруєну болотним чадом Пяркових і Жаданів, які будуть завжди клубітца біля стовпа влади, по-лакейському пріхєхєкуя.
Дорошенко, до речі, був одним з перших, хто відркив замоскаленому жидоснобістському Києву Юрія Андруховича, надрукувавши інтерв'ю з ним в журналі "Looks" ще десь наприкінці кудлатих 90-х, коли новітній глянєц був хуторянськи орієнтованим на Москву, як на пожежну каланчу, і жодної незалежної думки, жодного власного судження, тільки друкували новини з Москви, в тому числі інтерв'ю з московськими звьоздамі "рождєствєнскіх встрєч" Пугачової. Саме тому, на Дорошенка і його зауваження навряд чи образиться і відчує себе оскорбльонним сам Андрухович, але неодмінно образяться ті, хто за недостатністю іншої альтернативи сьогодні запопадливо підносять йому золотую корону, щоби завтра, якщо він, борони боже, стане не в шані у нової влади, злостиво ухнуть в його бік і перескочать як блохи з рябка, на іншу гриву. і тільки Дорошенко, як завжди першим відкриває зірку, скромно відійшовши в бік в час її зеніту і не крутиться юлой під ногами в ракєтоносія - він сам стільки ракет повиносив і на такій орбіті, куди дай боже, щоби бог поміг і щястьє улибнулось, винесло бодай найкращих із нас.