"я і Пушкін"
сьогодні в такенний мороз в басейні було дофіга людей. я прийшла в 5 вечора і плавала до 7, сьогодні у мене був особливий стимул: я бачила, як на вишках тренується юнача збірна України з плавання і стрибків у воду. 10-літні дівчатка такі робили сальта, що я прифігіла. чиста тобі олімпіада. хлопці дебільшого плавали. як добре, що вони не лазять бо' зна де, нюхаючи клей, не висиджують перед комп'ютерами. а ще подумала, що завдання нашого покоління зробити так, аби вони не поїхали звідси через кілька років. щоб їм тут було комфортно, щоб вони привозили сюди медалі.
коли всі вони пішли, половина басейна звільнилась. я мусила перепливати на звільнену доріжку, бо дві рагулихи вперто лізли на мою, хоч поряд була вільна, гребучи немислімо жуткіми саженками і ще й базлаючи між собою. потім вони подовгу вистоювали, закриваючи своїми вгодованими тільцями бортик. хай би краще в баню йшли, там би наговорились. щоправда, коли я їм зробила зауваження, вони внємлілі і стали боязко жаться одна до одної, а не робить "раздайсь морє". все-таки догнали, що в мене тренування, можу і вперіщить лопатками чи ластою ляснуть по писку - кому хочеться?
прийшла вагітна і засмагла Яна Клочкова. раніше вона мені видавалась трохи незграбною кобилякою, зараз вона блондинка, похудла, стала тендітніша, хоч животик величенький вже, але світиться від щастя. вона переминалась з ноги на ногу біля тренерки, як учениця, потім почала поволі кролем.
більшість людей, які приходять бовтатись на мілині з піднятою головою, перестали плавать і тільки поглядали в бік: больбатись як каракатіца поряд з олімпійською чемпіонкою було соромно і дико.
но нє йа! так вийшло, що тільки двоє плавали спортивними стилями, а не аби-як - угодайтє - хто другий?
ще рік тому я так само сцикливо жалась би в сторонкє. хай поблагословить Господь мого тренера, Андрія Юрійовича. це все - завдяки йому. я ніколи не уявляла, що колись зможу, не пихтя і не суєтясь, на нормальній швидкості впевнено фігачить поряд з чемпіонкою, не контрастуючи з нею.
от же дивно буває: в цьому ж житті я бачила Клочкову по телеку в Луцьку, і бачила татове захоплення і вигуки, коли вона перемагала. футбол у нас вдома дивиться було при мамі запрєщєно, але плавання переключати було заборонено під страхом казні. я тоді подумала: напевно тато в глибині душі шкодує, що плавчині з мене не вийшло, хоч він ніколи про це не говорив.
а тепер, в цьому ж житті, тільки тато уже не побачить, - я і вона - на одній воді! хто б міг подумати, що аж в 35 я наверстаю?
думаю, не варто і казати, що батерфляй у мене сьогодні по-особливому виходив. якось потужніше, чи що.
коли всі вони пішли, половина басейна звільнилась. я мусила перепливати на звільнену доріжку, бо дві рагулихи вперто лізли на мою, хоч поряд була вільна, гребучи немислімо жуткіми саженками і ще й базлаючи між собою. потім вони подовгу вистоювали, закриваючи своїми вгодованими тільцями бортик. хай би краще в баню йшли, там би наговорились. щоправда, коли я їм зробила зауваження, вони внємлілі і стали боязко жаться одна до одної, а не робить "раздайсь морє". все-таки догнали, що в мене тренування, можу і вперіщить лопатками чи ластою ляснуть по писку - кому хочеться?
прийшла вагітна і засмагла Яна Клочкова. раніше вона мені видавалась трохи незграбною кобилякою, зараз вона блондинка, похудла, стала тендітніша, хоч животик величенький вже, але світиться від щастя. вона переминалась з ноги на ногу біля тренерки, як учениця, потім почала поволі кролем.
більшість людей, які приходять бовтатись на мілині з піднятою головою, перестали плавать і тільки поглядали в бік: больбатись як каракатіца поряд з олімпійською чемпіонкою було соромно і дико.
но нє йа! так вийшло, що тільки двоє плавали спортивними стилями, а не аби-як - угодайтє - хто другий?
ще рік тому я так само сцикливо жалась би в сторонкє. хай поблагословить Господь мого тренера, Андрія Юрійовича. це все - завдяки йому. я ніколи не уявляла, що колись зможу, не пихтя і не суєтясь, на нормальній швидкості впевнено фігачить поряд з чемпіонкою, не контрастуючи з нею.
от же дивно буває: в цьому ж житті я бачила Клочкову по телеку в Луцьку, і бачила татове захоплення і вигуки, коли вона перемагала. футбол у нас вдома дивиться було при мамі запрєщєно, але плавання переключати було заборонено під страхом казні. я тоді подумала: напевно тато в глибині душі шкодує, що плавчині з мене не вийшло, хоч він ніколи про це не говорив.
а тепер, в цьому ж житті, тільки тато уже не побачить, - я і вона - на одній воді! хто б міг подумати, що аж в 35 я наверстаю?
думаю, не варто і казати, що батерфляй у мене сьогодні по-особливому виходив. якось потужніше, чи що.