пост постмодернізм і сєбя
как харашо любить в собі іскуство, а не себе в іскуствє. завдяки тому, що мене ніколи нікуда не приймали, ні в які творчі спілки, я тепер пріобрєла імунітєт од второго. наскільки він прочєн, можна перевірить. незалежно від результату, наслідки відчуватиму тільки я.
то, шо ми проходимо зараз, уже давно пройдений етап у, приміром, Франції. Уже всі постмодерністські перформанси вичерпано: і вигукували мати під музику, і єблися (пили-кололись) привселюдно, і гівном малювали по холсту, і з гімна ліпили фігури. Всьо нада пережить, це закономірний процес. Україна переживає те, що вже пережито і виблювано Європою. Це у нас тепер тіпа контемпорарі.
Ну і що. І нехай. Токо погано, якщо кругом тільки калові перформанси і "контемпорарі". Знов нахил і перекос, так як від єдино дозволених перформансів од спілки радянських художників України, якийсь нехороший присмак у роті, і якто почина нудить від однообразія "многообразності самовираженія".
Приміром, Подерев"янський. Визнаний авторитет. Не поціновувать його може тільки ханжествующій невіглас.
(Ето ми так думаєм, його поціновувачі, тому що ми знаєм, од чого він відштовхувався, той Подя. Мама - викладач академії мистецтв, вдома - вишукане рафіновне товариство, інтелектуальні бесіди, естетика, полний фарш. Молодий Подя наїдаєця цього, вважає що це старий нафталіновий мотлох. Шо з нього взять.
Єслі б Подя сам не малював, не спілкувався з "рафінованим" товариством, не отримав вищої академічної освіти, і сприймав себе тільки як автора "контркультурної прози", його нада було би "вирубіть".
Ви помітили, як по забарвленню згас оттжиг в його останніх п"єсах? Може це мені тільки ввижається?
Але хотілось би помітити, що дядько наївся вже контркультури, і вона йому не заважає жити і прогресувати, не є його самоціллю чи єдиним засобом самовираження. Адже не можна півжиття їсти одне блюдо, не отримавши на нього рвоту і відразу. Он Лук"яненко - він переконаний в тому, що він - "ґлагол вєка", талантлівий пісатєль фантаст, а не бовдур, і шо з ним?).
Проте, єслі мені взять і почать читать чи слухать Подерев"янського щодня, то я би, стала, напевно перша, хто би вистрілив у нього з гвинтівки, посік на шматки і попалив кібєніматері всі його книжки і диски.
Так от, моя "неочікувана" індиферентна реакція на, приміром, Хамерманів, в передпопередньому пості, вельми очікувана, оскільки в образє жж-шної зульфії я сама являю нєчто подібне, може не таке яскраве, шо презентують ці пацики. Я виййобуюся в тому же стилі, намагаючись або вдаючи великий інтелектуальний меседж, підтекст, перформанс. А хулє?
В той же час "банальний" букет квітів і коробка цукерок викликає в мене більший васторг, ніж будь-який постмодерністський перформанс. - чого відштовхувати свою суть?
Контркультура, постмодернізм, це певні етапи, які особисто я вже пройшла (ну, я так щітаю). І навіть тоді, коли мене це "переймало", що там казать, мені було приємно, коли такий собі поціновувач моїх "контркультурних" дописів подарував мені парфюм, замість того щоб "контркультурно" предложить єблю в трамває.
Для Андрійка удафф і обоср - смєшно, а для мене лічно, тургєнєвской дєвушкі, шість чи сім років тому це був певний контркультурний шок. І єслі б не ці "смєшниє" вєщі, може мій жж складався би виключно з кулінарних рецептів і масок для обличчя.
Мене зайобують найбільше нещирі схвальні відгуки. Осьо, Ілюша Чічкан. Я не могла зрозуміть, чьо всі ахають від такой хуйні, шо Ілюша показує. Оно валять на його перформанси всякі політічєскіє рила, кивають, ахають і охають. Та це ж "голий король"! Хіба не видно? Мене возмущало сіє прітворство, пока Оксана Ременяка мені не розтлумачила, шо Чічкан насправді обригує оцих "хозяєв жизні" показуючи і підсовуючи їм ту фекалію, яку вони заслужили. Тобто його "абсурдна антиестетика" - це возмєздіє цьому жиріющому людському мотлоху.
Трохи тільки по шкірі рябь від того, що всі решта "поціновувачів" так це і не поняли, шо сміється він з них, возвєдя Ілюшу в ранг гєнія. Тіпа, той, кому це не нравиця - рагуль і мєщянін.))) І навіть не пускають "сірих" на його перформанси, бо там кишмя кишить тупими паблісітями. А надо би, щоб народ прийшов і ржав не з Чічкана, а з того, як нічєво не понявші "діячі" вторять, шо мол "новаторськи, інтєрєсно, чудєсно, талантліво, своєврємєнно, соврємєнно. ах ах", сприймаючи це як фєкалію, але боючись пройти тест на щирість ("шо за хуйня і мазня?").
Мене дратує і підзайобує постмодернізм, коли ми ще модернізма не похлєбалі. Який меседж в перфоменсі голих дядьок можуть вгледіть ті, які перед рубенсівськими оголеними ахають "какой целюліт!".
єслі я не оправдала ожиданій і надєжд, не схваливши якусь подію, ну хулє - розфрендіть мене, розчаруйтесь в мені. 100 френдів, на мою думку, уже забагато. уважно вас читає тільки 10 відсотків, - це 10 людей в найкращому випадку. Зате яке щастя мати свою думку, навіть якщо вона кому ввижається "примітивною", недолугою, рагульскою.
О кумірах. Я не боляче і гіпотетично попеклась в раннєй юності. Тому куміра я собі создать уж нємогу. Наприклад, той же Подерев"янський. Мені подобається сказане їм, я бува перечитую його (рідко), проте єслі б я була "фанаткой", мій фанатизм був би цвяхом у труну мого кумира. Наприклад, ось я восторженна, підбігаю до куміра за автографом. А він в поганому настрої, з бодуна, чи просто в нього щось болить і хуйовий настрій. Він мене посилає нахуй. І всьо. Мої грьози розбились. Він більше не кумір, і що б він не писав, співав чи малював - всьо мені протівно відтепер.
Багато з вас сприймають мене тек, що "раз вона таке сказала" або "таке утнула там і там", то значить "їй повинно сподобатись це".
Якого хуя?
Мені подобаються всякі естецтва, кружевна білизна, шляхетні вчинки чоловіцтва, всякоє такоє традиційноє. Але мене нудить і ковбасить від вдавання шляхетності і реверансів, якими прикривається дирка в ширінці. Візьми, заший, але не прикривай усе життя на різні боки.
Ви думєте, я не усвідомлюю, що грубістю і некоректними висловами я відштовхую від себе уйми почітатєлєй? Якби цього не робила, то у мене ширілось би коло оцих "заколисуючих розум" крєвєток, які всєляють в тебе вірус зірковості, а значить - внутрінній шлак.
Класичні мої опоненти, які мене ненавидять - теж являють собою численний натовп. Як правило, це люди, яким я щось колись кинула "впіку", розфрендила, не оцінила достоїнств, не визнала їх генія, сказала те, що думаю (або можливо, нєсусвєтну хуйню якусь під настрій). Нахуй таких "друзів" і поціновувачів, яких розфренди - вони тут же принципово перестають читать тебе, хоч раніш стверджували, що твій щоденник - для них немов манна небесна, і різко міняють знак плюс на мінус. Шо, тепер без манни? Хай залишаться ті, хто любить те, що ти створюєш, не переходячи межі, не розбираючи тебе на молекули під мікроскопом і програмуючи твої вчинки і вислови.
Кожен автор - насамперед людина. Йому, як і всім приємно, коли його розуміють. Але в нього буває і напад непроходімой тупості, його одоліває зубний біль і лють на всіх і вся, якийсь гормональний струс, банальна втома або ще що.
Ви думаєте, я не знаю, яка я здебільшого пиздлива дура і упереджена тупіца? Завдяки тому, що я знаю і ужасаюсь сама од себе, я не засоряю ефір виключно про то, в якого цвєта сарафанє я катаюсь на моторолері, как я хороша в зєльоних кєдах і жолтих носочках, какіє тонкіє у мене пальчікі, і бла-бла-бла. Безумовно, я хороша (я так щітаю), і пальчікі у мене тонкіє, но хулє, кому про це кричать і навіщо, якщо можна в цьом переконатись воочію.
Якщо я вас смертельно розчарувала якимось своїм дописом чи висновком - зробіть ласку, забудьте і покиньте мене. Я не варта вашої уваги. Ми обидва про це не пошкодуємо.
І любознатільному чітатєлю предлагаю на-раз два власних сценарія постмодерністського перформанса:
1) прийшов у голову мені вчора, но нє бил рєалізован.
Учітуя особливу любов до мене з боку цитрусовської тусовки, я:
підсідаю за столик до олдо і цитрусової, я как би невзначай розливаю їхнє пиво і розмітаю їхні сємки. Кльово, да? Чим закінчується цей перформанс - ваші варіанти. Мої такі:
а) олдо дає мені в пику і викидає з-за столу
б) компанія ігноруєє мою присутність
в) компанія починає глузувать з мене і говорить про мене всякі гадості, тіпа я не присутня тут, за столом.
г) компанія починає здавлено іржати
в) компанія встає і демонстративно з огидою на ліцах полишає свій столик (маловірогідно).
г) варіант компанії.
Сценарій намбер ту. Отой вторий хамерман, який співа "під оперу" розрізає всамомдєлішним ножем собі нутрощі в животі, і продовжує співать, стікаючи кров"ю. Дівчата вищать, хлопці непритомніють.
Такий сценарій просто супер мега кул, тому що кажуть, найкращий спів виходить у людини, яка відчуває погибель.
Всі аплодують стоячи, дарують квіти, беруть автографи кров"ю. Швидку ніхто не викликає. Оце перформанс - заєбісь. Це вам не вялой блєдностю сідниць трусить із сміттєвого мішка.
А теперка - справжній постмодерністський перформанс, який видало вчора мені саме життя:
Між нашим і андрійковим столами сіло двійко дєвочєк. Точнєє, бляді. Мєлок і угольок - безпрограшний вар"янт блонду і брюну. Дєвочкам допизди хамерман і вони прийшли снять мужика на вихідні. Півконцерта вони не ужасались і не восхіщались перформансом, а методично позували, ізломясь, і оглядали оточуючих з цел"ю вичислення бажаючих їх пригостить. Врешті, не знайшовши іскомоє, вони замовили по маленькому пиву, і зачаїлись. В той час, коли наприклад, наш андрійко ловив перли мєтафор і меседжей між "хуями" виступающіх, дєвочки "іщут", "дєнєжку нє тєряя" - як писав Вознєсєнский,, і таки, на відміну від "понімающіх" подруг, находять. Разгорячьонні дискурсом поцани запрошують імєнно цих блядєй з інтєлєктом мєдузи чи крєвєтки, яким насрать на культуру, посткультуру і контромдернізми з анонізмами, продолжить вечір, везуть їх на мошинє, розказуючи про постмодернізм і екзістенцію, ловя в їх взглядє іскри визнання, всячєскі і сладосно їх поять і їбуть с осторожностію, воздавая почєсті їх блядьським тілам, од чого ті тащаться, - в той час як естетствующіє інтєлєктуалкі влачаться в недойобє на метро, обсуждая дискурс і меседж і витираючи серветкою потьокшу туш.
А знаєте, насправді всьо хуйня. і даже те, шо я ото вам тут настрочила однєхуйдєлать, бо на вулиці дощ.
Головне - хороші емоції і здоров"я, щоби зреалізувати усі свої плани.