драма русского чєловєка в мєтастазах вєлічія русского міра
Напевно, вперше, скерувала свою злість і несприйняття зловісного москальства в русло бажання зрозуміти і вибачити, допомогти навіть. Спочатку ловила себе на думці, що оця розмова в повний голос, якісь ужимочки просто бісять. Уникали Дзінтарс із його гаміром, силіконовими ляльками і дядьками в дорогих і м'ятих лахах, які жеруть землю і нарід свій - зрештою, тому вони не рахують нафторубля.
Аж поки в центрі Риги не побачила таку картину: в гівно п'яний молодик, сутулий і хиткий чіплявся до перехожих, які із відразою шарахались або ігнорували його питання. Врешті-решт, вийшовши на дорогу, болєзний вигукує повні відчаю слова: "Здесь ваабщє парусскі хоть кто-то разгиваріваєт?"
Парусскы разгаваріваєт більшість, але питання не в языке, а в тому, що ти п'яна неадекватна скотина, з якою разгаварівать нєочєм і неприємно твоє товариство нікому, навіть тим, хто не іспитує негативного почуття до ближнього свого в його падєнії.
І ось раптом я осягнула психотравму русского чєловєка в безкрайнє зловєщєм просторі всіх отщєпівшихся од ісконно русского міра. Ідеологія русского міра калічіть їх з раннього дитинства різними міфами, мета яких - сформувати гордість за націю на невдалих прикладах. Якби дітям в російських школах перестали втокмачувати про вєлічіє Рассії, а вчили їх вижимати екстракт мультикультуралізму багатонаціональної країни з тисячами, мільйонами гектарів неосвоєного простору на свою користь, у них би все добре було скрізь, щоправда солідаризуватись на образі постійного зовнішнього ворога було би складніше.
Біда в тому, що потрапляючи в "братнє" середовище братів-слов'ян (які може і братні, але от справжні слов'яни, на відміну від фіно-угрів) чи-то справжніх братів-фінів і угрів, русскій чєловєк залишається насамоті. Розгублений, він хаотично-дискретними рухами і реченнями все шукає опори, підстави для свого звичного статусу - "старшево брата". Де вєлічіє міфа, яким його, як бройлера, шпигує школа, церква, влада, ЗМІ? Та ніде. Якщо взяти найбільші досягнення совєцкой Росії, якою досі брєдіт русскій чєловєк - балет і хокей, то якщо він не балерун і не хокеїст, що і як йому довести іншому, встрєчному? З роллю просто індивіда він не согласєн, оскільки цю роль йому начисто вишибла ідеологічна індоктринація сім'ї, ясел, школи.
Виходить, потрапляючи в іноземне, бусурманське середовище, людина позбувається пуповини, яка підтримує в певний збочений спосіб його безпідставну, по суті, гордість собою як частиною "величного" цілого. і гідність - в дуже схибленому вигляді - у вигляді хамства і наглої зверхності. Русского чєловєка возмущає зовнішній і внутрішній порядок, а разом з тим байдужіть або й недайбог, апріорне включення в середовище цивілізованих людей, які звикли не лізти до рідного брата навіть зі своїм життєвим досвідом, порадами, емоціями і почуттями і приймати йобнутого таким, як він є - йобнутим, і нехай.
Звідсіля різкий антисоціальний вектор поведінки, бажання порушити встановлені ради твоєї ж безпеки, правила, логіку, інші поведінкові патерни. яких може в комфортному для себе розчиненні серед "вєлічія русского міра" він і сам би не допускав, або й критикував в ближньому своєму як уєбанські. Подивіться, якою передовою і сопєрєживающою за прогрес і еволюцію русского чєловєка в середовищі русского міра є Ксюша Собчак, і якою напищеною і глупою мандою вона видаєтсья за граніцамі русского міра.
Відтак, оспівана русскімі класікамі "ісконная пєчаль" русского чєловєка - це по суті, тисячолітній біг на місці, сползаніє в яму нереалізовного долґа перед отєчєством, що увінчується традиційно водкой, балалайкой, мраком да бєсамі. Ким би не уявляв себе русскій чєловєк, якими б ідеями не захоплювався, отруєний метастазами присвоєної і пустотілої, обманної "величі" казна кого казна перед ким, він борсається в судорогах все життя, з століття в століття, і крім присвоєння собі чужих досягнень ні на що не годен.
Відтак, любітє лі ви русского чєловєка так, як зуміла полюбіть єво я?
Далі буде - відрефлексуємо щодо українства українщини. Спасибі русскому міру за його самовіддалення і засадничу концепцію виключення Іншого, "хто не з нами - той проти нас", бо українці могли би і досі не відчути істотної різниці.
Аж поки в центрі Риги не побачила таку картину: в гівно п'яний молодик, сутулий і хиткий чіплявся до перехожих, які із відразою шарахались або ігнорували його питання. Врешті-решт, вийшовши на дорогу, болєзний вигукує повні відчаю слова: "Здесь ваабщє парусскі хоть кто-то разгиваріваєт?"
Парусскы разгаваріваєт більшість, але питання не в языке, а в тому, що ти п'яна неадекватна скотина, з якою разгаварівать нєочєм і неприємно твоє товариство нікому, навіть тим, хто не іспитує негативного почуття до ближнього свого в його падєнії.
І ось раптом я осягнула психотравму русского чєловєка в безкрайнє зловєщєм просторі всіх отщєпівшихся од ісконно русского міра. Ідеологія русского міра калічіть їх з раннього дитинства різними міфами, мета яких - сформувати гордість за націю на невдалих прикладах. Якби дітям в російських школах перестали втокмачувати про вєлічіє Рассії, а вчили їх вижимати екстракт мультикультуралізму багатонаціональної країни з тисячами, мільйонами гектарів неосвоєного простору на свою користь, у них би все добре було скрізь, щоправда солідаризуватись на образі постійного зовнішнього ворога було би складніше.
Біда в тому, що потрапляючи в "братнє" середовище братів-слов'ян (які може і братні, але от справжні слов'яни, на відміну від фіно-угрів) чи-то справжніх братів-фінів і угрів, русскій чєловєк залишається насамоті. Розгублений, він хаотично-дискретними рухами і реченнями все шукає опори, підстави для свого звичного статусу - "старшево брата". Де вєлічіє міфа, яким його, як бройлера, шпигує школа, церква, влада, ЗМІ? Та ніде. Якщо взяти найбільші досягнення совєцкой Росії, якою досі брєдіт русскій чєловєк - балет і хокей, то якщо він не балерун і не хокеїст, що і як йому довести іншому, встрєчному? З роллю просто індивіда він не согласєн, оскільки цю роль йому начисто вишибла ідеологічна індоктринація сім'ї, ясел, школи.
Виходить, потрапляючи в іноземне, бусурманське середовище, людина позбувається пуповини, яка підтримує в певний збочений спосіб його безпідставну, по суті, гордість собою як частиною "величного" цілого. і гідність - в дуже схибленому вигляді - у вигляді хамства і наглої зверхності. Русского чєловєка возмущає зовнішній і внутрішній порядок, а разом з тим байдужіть або й недайбог, апріорне включення в середовище цивілізованих людей, які звикли не лізти до рідного брата навіть зі своїм життєвим досвідом, порадами, емоціями і почуттями і приймати йобнутого таким, як він є - йобнутим, і нехай.
Звідсіля різкий антисоціальний вектор поведінки, бажання порушити встановлені ради твоєї ж безпеки, правила, логіку, інші поведінкові патерни. яких може в комфортному для себе розчиненні серед "вєлічія русского міра" він і сам би не допускав, або й критикував в ближньому своєму як уєбанські. Подивіться, якою передовою і сопєрєживающою за прогрес і еволюцію русского чєловєка в середовищі русского міра є Ксюша Собчак, і якою напищеною і глупою мандою вона видаєтсья за граніцамі русского міра.
Відтак, оспівана русскімі класікамі "ісконная пєчаль" русского чєловєка - це по суті, тисячолітній біг на місці, сползаніє в яму нереалізовного долґа перед отєчєством, що увінчується традиційно водкой, балалайкой, мраком да бєсамі. Ким би не уявляв себе русскій чєловєк, якими б ідеями не захоплювався, отруєний метастазами присвоєної і пустотілої, обманної "величі" казна кого казна перед ким, він борсається в судорогах все життя, з століття в століття, і крім присвоєння собі чужих досягнень ні на що не годен.
Відтак, любітє лі ви русского чєловєка так, як зуміла полюбіть єво я?
Далі буде - відрефлексуємо щодо українства українщини. Спасибі русскому міру за його самовіддалення і засадничу концепцію виключення Іншого, "хто не з нами - той проти нас", бо українці могли би і досі не відчути істотної різниці.