back from USSR to USSR. without LOVE.
Якщо вам випаде нагода змінити маршрут, коли пересадочним аеропортом на вашому шляху буде аеропорт Мінська, і ви ще подумуєте про це - відкиньте цю блаж і летіть через інший аеропорт. Заздалегідь перепрошую в білоруських френдів за цей узагальнений висновок.
Однієї-двох пересадок в Мінському аеропорту достатньо, аби зрозуміти, чому свідомі білоруси не радіють "ситості", порядочку чистих вулиць і полотняній рівності євродоріг в Білорусі.
По суті, ми і білоруси опинились в різних, але схожих ситуаціях, де головною державною концепцією є беззмістовна вимога до громадян і гостей - "страждати". Якщо ти не страждаєш, знач будеш. Заставимо. Ахулє. Але в обмін на це ти нічого не отримаєш, щоправда. Радій, що живий і не скалічений.
Сиди, більш-менш ситий у величезній, масштабу країни чисто виметеній камері і не смій мислити і аналізувати, пак ще й висловлювати думки.
В них очільник держави - беспросвітний рагуль, за якого соромно, хоча він і не ящур як Путін, яким гордяться інші ящури, народжені за іронією в подобі людській, але ящурське в них дуже швидко і назавжди проступає - в міміці, рухах, ставленні до всього довкола. Нормальні ж люди кругом опускають очі, бо Путінізм Росії - це не тільки особа самого Путіна, це віковічне загарбництво, агресія і покидьковість, спрямована і до своїх, і до чужих. Нормальним доводиться скрізь свідомо чи підсвідомо керуватись іншим, вони приречені на підсвідому незручність всім доводити, що вони "не верблюд". Але про це іншим разом.
В нас - імбіцил з любов'ю до розкошу, хоча теж не ящур Путін.
Перед іншими пост-радянськими країнами, які оговтались від совкової іржі, ми обоє тушуємось - українець і білорус, нам соромно за те, що в нас все так уйобіщно, і ніби я і ти - ми нормальні і недурні, але от ми нічого не варті, нікому не потрібні і нічого не в стані реалізувати, щоб не було нам так соромно.
Але в деталях і порівняннях між собою - є різниця.
А тепер - чому не варто летіти через Мінськ.
Мінський аеропорт являє собою пам'ятник пізньої совєцької архітектури, такий совмодерно-хай-тек з гранітних плит на фасаді, перейнятих жовтуватого металічного кольору пластинами - декором. Всередині ви потрапляєте в один зал, невеличкий, з чотирьма доріжками "на вихід", і все. Тобто, виявляється, що в повітряних воротах Білорусі не передбачено транзитного коридору, хоча Мінськ є вузлом для транзиту пасажирів з багатьох країн Європи, які летять до Скандинавії чи Балтики, або ж і назад.
В автобусі, який везе з льотовища до будівлі аеропорта, відсутній ряд передніх сидінь. Не забувайте, що ви худоба. І ваше призначення - страждати, а потім пасть. Як низько - це тільки й вибору.
Кожного разу приліт транзитного пасажира - це ЧєПе для персоналу аеропорта, який дуже нагадує ЗАГС. Тітки в формі прикордонників або незручно скроєних "цивільних" строях з зачіскою "ракушка" і начосом, перегідрольними кудрями - це служителі цього Храму Повітря, прибитого і примурованого до землі, я би навіть сказала, до самого пекла.
В служительок цього Храму немає інструкції, що робити з пасажирами транзитних рейсів, тому вони або кричать їм російською що їм заманеться, або просто уникають спілкування, чуючи іншу мову.
Минулого року я летіла в Ригу через Мінськ, і чесно кажучи, списала ситуацію на простий ідіотизм. Тільки зараз я збагнула всю велич абсурду, від якого стає моторошно.
В МІНСЬКОМУ АЕРОПОРТІ НЕМАЄ ТРАНЗИТНОГО КОРИДОРА ДЛЯ ТРАНЗИТНИХ ПАСАЖИРІВ РЕЙСІВ, ЯКІ МАЮТЬ СТИКОВКУ В МІНСЬКУ.
Коли ви поцікавитесь, куди вам пройти на посадку, адже у вас уже на руках посадочний талон із місцем, виданий, скажімо, в аеропорту Риги як відправному пункті, на Київ, в пункт кінцевого слідування, вам можуть наполегливо пропонувати заповнити іміграційну карту, вистояти чергу з двохсот білорусо-росіяно-казахів, які прямують до виходу на територію держави Білорусь, аби щойно ви вийшли, отримавши непотрібний штамп в паспорті про перетинання кордону Білорусі, стали в іншу таку ж чергу з двохсот чоловік в приміщенні без кондиціонера і вікон назад, щоб вам поставили штапм про вибуття з території Білорусь. А куди прямувати далі - біс його зна. Все одно немає коридора для вільного проходу на посадку, - "вас поднімут" - кажуть вам, але невідомо хто візьме на себе цю ініціативу. Крім цього, коло вас шнирятимуть люди в кольору згнилої і вицвілої зелені уніформі, які на ваше звернення не реагуватимуть, а тільки суворішатимуть обличчям. При зверненні іноземною, англійською наприклад - вам можуть відповісти "но інгліш сорі" і чкурнути кудись, хоча немає виходів з цієї кам'яниці. На вас усі дивитимуться підозріло. "Понаєхалі", какбе читається на їх суворих обличчях стражів воріт Білорусі.
Крім цього, попри відчуття покинутості і підозри, необхідності жертвенного усєкновєнія якогось органу чи самооскоплєнія заради демонстрації стражденності, ви не можете зрозуміти, що не так, а це просто в залі прильоту не чути жодних оголошень. Всьо спакойнєнька, як в трупарні.
При нас якусь азіатку доморочили до стану істерики, бо на посадку її вели уже пішки через льотовищне поле, до відльоту залишалась хвилина, а її все посилали то в чергу, то з черги непонятно зачєм. Її трусило і вона матюкалась на всіх мовах, які знала.
Довколишній антураж почав нагадувати заблукалого відряжденика Сємьона Фараду з фільму "Чародєї". Люді, ау?!
Реєстрація на наш рейс почалась півгодини тому, а ми все чекали незрозуміло кого чи чого. Заповнювать іміграційні картки і вистоювать чергу я відмовилась - ніхто не може мене примусити без мого бажання заходити на територію іншої держави, якщо я не зобов'язана, та ще й вистоювати чергу. Я почала англійською вимагати провести мене до митного коридору, і вигукувать "anybody help!", що заставило тіток в уніформах крутитись на місці, як жуків на пательні і істошно кричать "у нас тут іностранци і ЧП" якісь Асі Карповнє по рациї. При нас одна сердобольна молодиця набрала Асюкарповну, будучи цілком впевненою, що ми ні бум-бум російською почала питать "што мнє дєлать? іностранци....". Тим часом до нас примкнув переляканий і уже збитий з пантелику відсутністю всього звичного парніша з Амстердамського рейсу, якому ми порадили триматись з нами купи, ібо ад і ізраїль довкола.
Ми з Лесею навіть стали говорити між собою англійською, побачивши, що це наш єдиний шанс втрапити на літак.
Врешті нас довели до зали, обабіч якої був скудний дьюті-фрі і совкова кафешка, де відлітаючі білоруси і росіяни нєїстово пили коньяк і жерли бутрики з ікрою. Ми продовжували переговорюватись англійською і навіть мовчати англійською, а сівши в літак, обміналяись многозначними поглядами людей, які майже втекли з Шоу-Шенка. В літаку ми або мовчали, або перемовлялись англійською.
Совкова показуха добробуту ще далась в польоті "Белавіа" де на неповний салон маленького літачка був один пакет томатного і один пакет помаранчевого соку, а вода і чай-кава, теж в обмежених кількостях були покликані ізобразіть ізобіліє. Коли я попросила долити мені трішки томатного, стюардеса вибачальним тоном запропонувала чаю або кави.
В Терміналі Д Борисполя мені подумалось, що слава жеж Богу, що хоч і вкрали, але провели Євро 2012, - хоч зазвичай я не допускаю собі такої поблажливості до уєбанщини. Списала все на емоційний стрес. Навіть розперло від гордості і полегшення, коли я побачила як стрілочки транзитного коридору англійською замерехтіли щойно ми увійшли в залу прильоту. В туалеті (faina_kaplan , прєвєд!) було не насцяно, просторі кабінки, в них і накладки, і папір, і спуск води на фотоелементах, все як в Європах. І сушилка для рук - точнісінько така, новітня, справна, що за мить висушує обидві руки і обдуває біжутерію, як опустиш руки в неї.
Люди, бережімо навіть найменші здобутки і примножуймо їх, проклинаймо цю совково-холуйську ситість, хай воно вогнем горить, і думаймо, як і себе порятувать, і братів-білорусів підтримати. Я би охоче організовувала тури для тих, хто ностальгує за совком, а примусово - для Симоненків, Медведчуків і сторонніков "навсєгда вмєстє" без проводу через червоні коридори, а так от, як ми - привезли і кинули.
Висновок: в будь-якій незрозумілій ситуації починайте розмовлять англійською. Язык до Києва доведе.
Однієї-двох пересадок в Мінському аеропорту достатньо, аби зрозуміти, чому свідомі білоруси не радіють "ситості", порядочку чистих вулиць і полотняній рівності євродоріг в Білорусі.
По суті, ми і білоруси опинились в різних, але схожих ситуаціях, де головною державною концепцією є беззмістовна вимога до громадян і гостей - "страждати". Якщо ти не страждаєш, знач будеш. Заставимо. Ахулє. Але в обмін на це ти нічого не отримаєш, щоправда. Радій, що живий і не скалічений.
Сиди, більш-менш ситий у величезній, масштабу країни чисто виметеній камері і не смій мислити і аналізувати, пак ще й висловлювати думки.
В них очільник держави - беспросвітний рагуль, за якого соромно, хоча він і не ящур як Путін, яким гордяться інші ящури, народжені за іронією в подобі людській, але ящурське в них дуже швидко і назавжди проступає - в міміці, рухах, ставленні до всього довкола. Нормальні ж люди кругом опускають очі, бо Путінізм Росії - це не тільки особа самого Путіна, це віковічне загарбництво, агресія і покидьковість, спрямована і до своїх, і до чужих. Нормальним доводиться скрізь свідомо чи підсвідомо керуватись іншим, вони приречені на підсвідому незручність всім доводити, що вони "не верблюд". Але про це іншим разом.
В нас - імбіцил з любов'ю до розкошу, хоча теж не ящур Путін.
Перед іншими пост-радянськими країнами, які оговтались від совкової іржі, ми обоє тушуємось - українець і білорус, нам соромно за те, що в нас все так уйобіщно, і ніби я і ти - ми нормальні і недурні, але от ми нічого не варті, нікому не потрібні і нічого не в стані реалізувати, щоб не було нам так соромно.
Але в деталях і порівняннях між собою - є різниця.
А тепер - чому не варто летіти через Мінськ.
Мінський аеропорт являє собою пам'ятник пізньої совєцької архітектури, такий совмодерно-хай-тек з гранітних плит на фасаді, перейнятих жовтуватого металічного кольору пластинами - декором. Всередині ви потрапляєте в один зал, невеличкий, з чотирьма доріжками "на вихід", і все. Тобто, виявляється, що в повітряних воротах Білорусі не передбачено транзитного коридору, хоча Мінськ є вузлом для транзиту пасажирів з багатьох країн Європи, які летять до Скандинавії чи Балтики, або ж і назад.
В автобусі, який везе з льотовища до будівлі аеропорта, відсутній ряд передніх сидінь. Не забувайте, що ви худоба. І ваше призначення - страждати, а потім пасть. Як низько - це тільки й вибору.
Кожного разу приліт транзитного пасажира - це ЧєПе для персоналу аеропорта, який дуже нагадує ЗАГС. Тітки в формі прикордонників або незручно скроєних "цивільних" строях з зачіскою "ракушка" і начосом, перегідрольними кудрями - це служителі цього Храму Повітря, прибитого і примурованого до землі, я би навіть сказала, до самого пекла.
В служительок цього Храму немає інструкції, що робити з пасажирами транзитних рейсів, тому вони або кричать їм російською що їм заманеться, або просто уникають спілкування, чуючи іншу мову.
Минулого року я летіла в Ригу через Мінськ, і чесно кажучи, списала ситуацію на простий ідіотизм. Тільки зараз я збагнула всю велич абсурду, від якого стає моторошно.
В МІНСЬКОМУ АЕРОПОРТІ НЕМАЄ ТРАНЗИТНОГО КОРИДОРА ДЛЯ ТРАНЗИТНИХ ПАСАЖИРІВ РЕЙСІВ, ЯКІ МАЮТЬ СТИКОВКУ В МІНСЬКУ.
Коли ви поцікавитесь, куди вам пройти на посадку, адже у вас уже на руках посадочний талон із місцем, виданий, скажімо, в аеропорту Риги як відправному пункті, на Київ, в пункт кінцевого слідування, вам можуть наполегливо пропонувати заповнити іміграційну карту, вистояти чергу з двохсот білорусо-росіяно-казахів, які прямують до виходу на територію держави Білорусь, аби щойно ви вийшли, отримавши непотрібний штамп в паспорті про перетинання кордону Білорусі, стали в іншу таку ж чергу з двохсот чоловік в приміщенні без кондиціонера і вікон назад, щоб вам поставили штапм про вибуття з території Білорусь. А куди прямувати далі - біс його зна. Все одно немає коридора для вільного проходу на посадку, - "вас поднімут" - кажуть вам, але невідомо хто візьме на себе цю ініціативу. Крім цього, коло вас шнирятимуть люди в кольору згнилої і вицвілої зелені уніформі, які на ваше звернення не реагуватимуть, а тільки суворішатимуть обличчям. При зверненні іноземною, англійською наприклад - вам можуть відповісти "но інгліш сорі" і чкурнути кудись, хоча немає виходів з цієї кам'яниці. На вас усі дивитимуться підозріло. "Понаєхалі", какбе читається на їх суворих обличчях стражів воріт Білорусі.
Крім цього, попри відчуття покинутості і підозри, необхідності жертвенного усєкновєнія якогось органу чи самооскоплєнія заради демонстрації стражденності, ви не можете зрозуміти, що не так, а це просто в залі прильоту не чути жодних оголошень. Всьо спакойнєнька, як в трупарні.
При нас якусь азіатку доморочили до стану істерики, бо на посадку її вели уже пішки через льотовищне поле, до відльоту залишалась хвилина, а її все посилали то в чергу, то з черги непонятно зачєм. Її трусило і вона матюкалась на всіх мовах, які знала.
Довколишній антураж почав нагадувати заблукалого відряжденика Сємьона Фараду з фільму "Чародєї". Люді, ау?!
Реєстрація на наш рейс почалась півгодини тому, а ми все чекали незрозуміло кого чи чого. Заповнювать іміграційні картки і вистоювать чергу я відмовилась - ніхто не може мене примусити без мого бажання заходити на територію іншої держави, якщо я не зобов'язана, та ще й вистоювати чергу. Я почала англійською вимагати провести мене до митного коридору, і вигукувать "anybody help!", що заставило тіток в уніформах крутитись на місці, як жуків на пательні і істошно кричать "у нас тут іностранци і ЧП" якісь Асі Карповнє по рациї. При нас одна сердобольна молодиця набрала Асюкарповну, будучи цілком впевненою, що ми ні бум-бум російською почала питать "што мнє дєлать? іностранци....". Тим часом до нас примкнув переляканий і уже збитий з пантелику відсутністю всього звичного парніша з Амстердамського рейсу, якому ми порадили триматись з нами купи, ібо ад і ізраїль довкола.
Ми з Лесею навіть стали говорити між собою англійською, побачивши, що це наш єдиний шанс втрапити на літак.
Врешті нас довели до зали, обабіч якої був скудний дьюті-фрі і совкова кафешка, де відлітаючі білоруси і росіяни нєїстово пили коньяк і жерли бутрики з ікрою. Ми продовжували переговорюватись англійською і навіть мовчати англійською, а сівши в літак, обміналяись многозначними поглядами людей, які майже втекли з Шоу-Шенка. В літаку ми або мовчали, або перемовлялись англійською.
Совкова показуха добробуту ще далась в польоті "Белавіа" де на неповний салон маленького літачка був один пакет томатного і один пакет помаранчевого соку, а вода і чай-кава, теж в обмежених кількостях були покликані ізобразіть ізобіліє. Коли я попросила долити мені трішки томатного, стюардеса вибачальним тоном запропонувала чаю або кави.
В Терміналі Д Борисполя мені подумалось, що слава жеж Богу, що хоч і вкрали, але провели Євро 2012, - хоч зазвичай я не допускаю собі такої поблажливості до уєбанщини. Списала все на емоційний стрес. Навіть розперло від гордості і полегшення, коли я побачила як стрілочки транзитного коридору англійською замерехтіли щойно ми увійшли в залу прильоту. В туалеті (faina_kaplan , прєвєд!) було не насцяно, просторі кабінки, в них і накладки, і папір, і спуск води на фотоелементах, все як в Європах. І сушилка для рук - точнісінько така, новітня, справна, що за мить висушує обидві руки і обдуває біжутерію, як опустиш руки в неї.
Люди, бережімо навіть найменші здобутки і примножуймо їх, проклинаймо цю совково-холуйську ситість, хай воно вогнем горить, і думаймо, як і себе порятувать, і братів-білорусів підтримати. Я би охоче організовувала тури для тих, хто ностальгує за совком, а примусово - для Симоненків, Медведчуків і сторонніков "навсєгда вмєстє" без проводу через червоні коридори, а так от, як ми - привезли і кинули.
Висновок: в будь-якій незрозумілій ситуації починайте розмовлять англійською. Язык до Києва доведе.