Адаптація до двох діток
Спочатку розкажу про те, що вже частково писала в інстаграмі - приховану мовчазну зраду жінок, які народжують вдруге. Насправді може то вони й не спеціально мовчать, бо все дуже швидко забувається, але факт того, що мені ніхто про це не розказував, коли я питала. Отже кілька фактів:
Народжувати вдруге швидше Так, про це мені казали, але крім того що швидше ще й набагато інтенсивніше, відповідно відчуття набагато більш насичені! І болить теж більше...
Відходити швидше, але важче Після перших пологів я відходила довше, але не так боляче було... я не могла сидіти чи стояти через шви і це тривало десь місяць... цього разу ці неприємні відчуття тривали десь тиждень, потім стало легше суттєво, але ще
Дуже дуже болісні скорочення матки Після других пологів відчуття скорочення матки можна порівняти з відчуттям переймів під час пологів. Реально перших 3 дні болить так, наче ти й далі народжуєш і хочеться вилізти на стінку від тої болі... особливо під час годування то просто пекло. Після 3 дня стає трохи легше і так поступово все легше
Молоко прибуває швидше Але й груди набухають і болить капець як... стають тверді як баняки і не можливо навіть до них доторкнутись. Треба або масажистку запрошувати, щоб розмасовувала і і зціджувала або самій зціджувати. Це триває десь до 2 тижнів.
Про адаптацію
Ще будуючи вагітною мене також роздирало ціла купа питань як ж воно буде з двома, чи не буде Марк ревнувати і як моєї любові і терпцю вистарчить на трьох (звісно ж, чоловікові також потрібна увага).
Як я і очікувала перша ніч була дуже важкою. Для Марка це було так, що мама раптом вночі пропала, потім 3 дні він був з бабусею і дідом, які дарували йому свою всеосяжну любов і увагу, а потім раптом мама прийшла додому з якимось маленьким комочком, на ручки до мами не можна і вона постійно відволікається до того комочка. Сказати чесно, навіть той перший день був страшннно втомливим. Звісно я дуже хотіла побачити Марка і лягти вже у своє ліжко, але, мабуть всі ви знаєте, що воно виглядає трошки інакше... вдома на мене чекали батьки чоловіка, а ще мій брат з дівчиною, мій тато зі своєю жінкою, дідо, ну і звісно, Коханий чоловік і синочок. І всім потрібно було щось сказати, розповісти про враження, про самопочуття, про те, як все минало і тд. Не кажу вже про те, що якось попри втому хотілось гарно виглядати і це теж зайняло в мене багато сил. Емоційно і фізично виписка і прихід додому дуже виснажливі. Не хочеться нікого і нічого. Просто щоб коханий чоловік, синочок і доця лягли поруч і отак спати кілька діб...ну, може ще їсти. Я дуже вдячна, що чоловікові батьки до мого повернення поприбирали в хаті, приготували їсти, приємно було, що всі хотіли бачити нас з долею і поприносили квіти і тортик і шоколадки і тд (народ, не даруйте жінкам на виписку шоколад! Так, повірте, його дуже хочеться і це традиція, але ж його годуючим мамам не можна. Ну принаймі не в перші кілька днів чи навіть місяць точно). Так от, тримати оцю посмішку, тримати себе в руках і адекватно реагувати, коли твій дід, який і так тебе постійно виводить з себе, каже твоєму синові "Все Марчик, тепер в мами є Дзвінка, на тебе часу не буде , а ти будеш зі мною ", відповідати на одні і ті самі питання по 100 разів і намагатись не виказувати своїм виглядом, що ти чекаєш, щоб всі вже звалили, та й навіть просто банально сидіти на кріслі фізично боляче й неприємно і,чесно, ну дуже важко... але якось ми цей день пережили і увечері як вклали Марка спати, Дзвінка також заснула і ніщо не віншувало проблем, ми з чоловіком, лежачи в ліжку, підсумовували день і події, емоції, яких назбиралось вже огого, не зчулись як вже була 1:30 нарешті закрили очі й приготувалися до сну, як тут почалось...
Але спочатку про саму зустріч дітей. Отож ми переступили поріг хати, попри усі рекомендації, на руках Дзвінку тримала я. Але коли ми зайшли, я передала її чоловікові і була готова до обійм з синочком. Він був радий мене бачити і ще не розумів, що я принесла когось з собою. Ми роздягнули Дзвінку, поклали у ліжечко і чоловік взяв Марка на руки, щоб показати йому Дзвінку і пояснити, що то його сестричка. Я стояла поруч. Цей момент, здається, ми запам'ятаємо на все життя. Той погляд, яким Марк дивився на Дзвінку і на нас... у ньому можна було прочитати все, що Марк думав... то наче "Ви мене зрадили, привели якусь інопланетянинку і сюсюкаєте тут тепер до неї.. а як же я? Невже ви тепер мене не любите? Я ж був центром вашого всесвіту!" І цей погляд вразив нас з чоловіком до глибини душі... ми обоє плакали і пригортали до себе обох дітей. Нам так хотілося, щоб він зрозумів, що любити його менше ми не почали і хотілося щоб він полюбив доцю так, як і ми з першого погляду. Водночас ми переживали, як же ж воно буде...як до нього донести, що тепер ми всі одна велика родина і нам всім буде тааак добре разом! І знаєте, з часом воно приходить... але та перша ніч...
Не пригадую хто був першим Марк чи Дзвінка, але почався просто тандем...один за одним діти плакали, кричали, будили один одного. Марк хотів терміново маму і лише маму, я не могла його взяти до себе,бо Дзвінка також потребувала мене і молока, на жаль, в чоловіка не було, щоб її погодувати... я просто розривалася, чоловік нервувався, бо не міг нічим допомогти і так було десь до 6 ранку... на наступну ніч ми вирішили поміняти план дій і я заздалегідь підготувала молоко, колиску з Дзвінкою ми поставили з боку ліжка, ближче до чоловіка, а я лягла по той край ліжка, що ближче до синового ліжка ( ще як я була вагітна ми переселили Марка його у дитяче підліткове ліжко від Ікея і він вже більш менш до нього звик, сам в нього за лазив і вилазив).Тож коли діти прокинулись, Марк прибіг відразу до мене, я його пригорнула, заспокоїла і він чемно заснув біля мене, а чоловік погоджував Дзвінку з пляшечки. Наступного разу як Дзвінка прокинулась, я годувала її вже грудьми, а Марк і чоловік тихенько посопували поруч. Так ми повторили кілька ночей, щоб Марк звикся з існуванням Дзвінки. Зранку він бачив як я її годую грудьми, лежачи поруч з ним і реагував вже більш менш нормально. Оскільки Марка я відлучила від грудей у 11 міс, то я не переживала, що він знову захоче молочка з грудей, та й він вже у нас якийсь такий дорослий і свідомий, що він і сам би не проміняв м'ясо на якесь грудне молоко :) я ніколи не ховають від Марка, коли годую чи перевдягаюсь. Ми якось навіть приймали разом душ, ще як я була вагітна Дзвінкою і я вважаю це цілком нормальним в такому віці.
Звісно, ревність присутня, але вона не катастрофічна. Марк на початку міг показувати пальчиками на колиску і казати "там, там", типу щоб я поклала Дзвінку на її місце і йшла з ним бавитись. Або просто брав за руку чи мене чи того, хто був поруч і приділяв увагу Дзвінці і кликав йти за ним. Найгірше, звісно, то були істеричні припадки... у нас так співпало, що у Марка лізли зуби ( за 3 тижні 8 штук!!!), він вперше в житті захворів грипом з кашлем, температурою і нежитем і тут ще й Дзвінка з'явилась і усі, замість того, щоб приділяти увагу йому і шкодувати його, крутяться довкола Дзвінки. Такі істеричні коники були особливо інтенсивними перші 2 тижні... він був просто невиносимим... що ми робили? Намагались його відволікати, часом не звертали уваги, часом просто багато цілували і обіймали, я намагалась з прогулянок з Дзвінкою йому щось приносити (подаруночок чи улюблений смаколик). Також влаштовували собі побачення утрьох, як колись (Дзвінку залишали з бабусею і йшли десь гуляти утрьох на годинку-дві). Але водночас вже на другий день їх знайомства, Марк навчився казати "Дзінька", приходив з вулиці з прогулянки і першим ділом біг до неї, цьомав. Взагалі часто просто так підходив до неї і цілував, гладив, і робив такі мімімішні звуки. Я зрозуміла, що все гаразд, він її любить, при чому сильно.
Що стосується графіку, то перші 3 тижні я майже весь час була вдома, бо то все-таки був лютий місяць і надворі було холодно, з новонародженою дитинкою далеко не підеш... тиждень чоловік був з нами, взяв відпустку і ходив з Марком гуляти, поки я відновлювалася вдома з Дзвінкою, а через тиждень до нас прийшла наша супер няня. Я не уявляю що б ми без неї робили...спочатку я все-таки уявляла, що ми врешті переїдемо і у "своїй" квартирі без діда мені легше буде підтримувати порядок, чистоту і давати собі раду з дітьми самій. Але в результаті, коли ми не переїхали (довга історія чому), і все звалилося на мене, я зрозуміла, що сама собі ради давати не хочу і не можу. Словами не поясниш, що таке жити зі старою людиною, яка все свідоме життя була керівником і на старість відчуття отого, що ти "пуп землі" загострюється і він поводить себе вдома так, ніби всі довкола нього прислуга і не варті нічого. Деталей дуже дуже багато і для цього потрібна окрема стаття, та й всерівно цього не зрозуміти, поки сам не проживеш в такій обстановці. Тому мені просто життєво необхідною була допомога. З приходом няні, ми виробили собі більш-менш графік. Він допомагав мені відновлюватися і усім усвідомлювати свої ролі й проводити час разом.
Отож вночі стало вже легше, Марк вже почав просто мовчки прокидатись і приходити до нас в ліжко, я його обіймала, цілувала, пригортала і він продовжував спати (єдине, що я завжди слідкувала, щоб вони з Дзвінкою були по різні боки мене), бо переживала, щоб він ненароком їй щось не зробиш, чи не вдарив. Так, я могла за ніч кілька разів міняти положення й переставляти дітей місцями, щоб було зручно годувати Дзвінку обидвома грудьми і вони з Марком не перетинались. Дзвінка не з тих дітей, що спокійно собі спали вночі, тому прокидатись доводиться часто і часто від плачу Дзвінки прокидався Марк. Але з часом Марк призвичаївся до звуку плачу і вже не так гостро реагував. З чоловіком ми домовились, що вночі чергую я, бо йому ще потім на роботу і він має хоч трохи виписатися.Натомість зранку, коли Марк прокидався (7-7:30), він вставав з ним, вони йшли вмиватися, снідати і гратися до приходу няні о 9. Тоді чоловік йшов на роботу, а няня з Марком йшли гуляти. Я в цей час залишалась з Дзвінкою у ліжку (годувала, і намагалась відіспатися). Год 10-11 я вставала, снідала, займалась якимись хатнім справами, готувала обід. Марк повертався з прогулянки 12-12:30, ми разом обідали ( на початку я його годувала і вкладала спати на обідній сон), згодом він почав довіряти няні і вже вона його вкладала спати на обід. І десь в цей час, три тижні опісля, я з Дзвінкою почала виходити з дому, поки Марк спав. Після обіднього сну Марк перекусував фрукт і виходив з нянею гуляти до нас. Ми гуляли всі разом до 18:00, тоді няня збиралась додому і я залишалась з дітьми вдома до приходу чоловіка і якось умудрилася ще паралельно приготувати вечерю (то найважчі 2-3 год в день). Традиційно у нас вечеря о 20-20:30 в усіх разом, вже з чоловіком, опісля о 21 вони йшли купатися і о 21:30-22:00 я вкладала Марка наніч, в цей час чоловік купав Дзвінку. Марк засинав і я йшла вкладати Дзвінку. Зазвичай це був дуже довгий процес... і так, не зчуваєшся як вже північ... а ще ж хочеться і самій в душ, і з чоловіком поговорити, поділитись враженнями, попланувати... але часу тепер справді обмаль. Час щось написати чи поспілкуватись з кимось я маю хіба, коли йду гуляти після обіду окремо від Марка. Але часто мене мучить совість, що я не з ним і я таки приєднуюсь до них. Насправді ще двічі на тиждень до нас приходить бабуся, тоді я можу погуляти довше, бо вона забирає Марка гуляти і я не поспішаю до няні, щоб відпустити її додому. На вихідні ми також часто практикуємо віддавати Марка бабусі з дідом - це задоволення для Марка, для бабці, а для нас можливість трішки відновитися і "відіспатися" на скільки це можливо, бо у Дзвінки станом на 2 місяці ще графік так і не виробився.
Отак, якщо коротко про знайомство та адаптацію. Питайте ще що цікаво (до речі тут можна коментувати не реєструючись в ЖЖ, а просто за допомогою будь-якої соц. мережі чи навіть анонімно), не соромтеся коментувати, критикувати і тд. Не обіцяю, що відповім оперативно, але у вільну хвилинку відповім.
Народжувати вдруге швидше Так, про це мені казали, але крім того що швидше ще й набагато інтенсивніше, відповідно відчуття набагато більш насичені! І болить теж більше...
Відходити швидше, але важче Після перших пологів я відходила довше, але не так боляче було... я не могла сидіти чи стояти через шви і це тривало десь місяць... цього разу ці неприємні відчуття тривали десь тиждень, потім стало легше суттєво, але ще
Дуже дуже болісні скорочення матки Після других пологів відчуття скорочення матки можна порівняти з відчуттям переймів під час пологів. Реально перших 3 дні болить так, наче ти й далі народжуєш і хочеться вилізти на стінку від тої болі... особливо під час годування то просто пекло. Після 3 дня стає трохи легше і так поступово все легше
Молоко прибуває швидше Але й груди набухають і болить капець як... стають тверді як баняки і не можливо навіть до них доторкнутись. Треба або масажистку запрошувати, щоб розмасовувала і і зціджувала або самій зціджувати. Це триває десь до 2 тижнів.
Про адаптацію
Ще будуючи вагітною мене також роздирало ціла купа питань як ж воно буде з двома, чи не буде Марк ревнувати і як моєї любові і терпцю вистарчить на трьох (звісно ж, чоловікові також потрібна увага).
Як я і очікувала перша ніч була дуже важкою. Для Марка це було так, що мама раптом вночі пропала, потім 3 дні він був з бабусею і дідом, які дарували йому свою всеосяжну любов і увагу, а потім раптом мама прийшла додому з якимось маленьким комочком, на ручки до мами не можна і вона постійно відволікається до того комочка. Сказати чесно, навіть той перший день був страшннно втомливим. Звісно я дуже хотіла побачити Марка і лягти вже у своє ліжко, але, мабуть всі ви знаєте, що воно виглядає трошки інакше... вдома на мене чекали батьки чоловіка, а ще мій брат з дівчиною, мій тато зі своєю жінкою, дідо, ну і звісно, Коханий чоловік і синочок. І всім потрібно було щось сказати, розповісти про враження, про самопочуття, про те, як все минало і тд. Не кажу вже про те, що якось попри втому хотілось гарно виглядати і це теж зайняло в мене багато сил. Емоційно і фізично виписка і прихід додому дуже виснажливі. Не хочеться нікого і нічого. Просто щоб коханий чоловік, синочок і доця лягли поруч і отак спати кілька діб...ну, може ще їсти. Я дуже вдячна, що чоловікові батьки до мого повернення поприбирали в хаті, приготували їсти, приємно було, що всі хотіли бачити нас з долею і поприносили квіти і тортик і шоколадки і тд (народ, не даруйте жінкам на виписку шоколад! Так, повірте, його дуже хочеться і це традиція, але ж його годуючим мамам не можна. Ну принаймі не в перші кілька днів чи навіть місяць точно). Так от, тримати оцю посмішку, тримати себе в руках і адекватно реагувати, коли твій дід, який і так тебе постійно виводить з себе, каже твоєму синові "Все Марчик, тепер в мами є Дзвінка, на тебе часу не буде , а ти будеш зі мною ", відповідати на одні і ті самі питання по 100 разів і намагатись не виказувати своїм виглядом, що ти чекаєш, щоб всі вже звалили, та й навіть просто банально сидіти на кріслі фізично боляче й неприємно і,чесно, ну дуже важко... але якось ми цей день пережили і увечері як вклали Марка спати, Дзвінка також заснула і ніщо не віншувало проблем, ми з чоловіком, лежачи в ліжку, підсумовували день і події, емоції, яких назбиралось вже огого, не зчулись як вже була 1:30 нарешті закрили очі й приготувалися до сну, як тут почалось...
Але спочатку про саму зустріч дітей. Отож ми переступили поріг хати, попри усі рекомендації, на руках Дзвінку тримала я. Але коли ми зайшли, я передала її чоловікові і була готова до обійм з синочком. Він був радий мене бачити і ще не розумів, що я принесла когось з собою. Ми роздягнули Дзвінку, поклали у ліжечко і чоловік взяв Марка на руки, щоб показати йому Дзвінку і пояснити, що то його сестричка. Я стояла поруч. Цей момент, здається, ми запам'ятаємо на все життя. Той погляд, яким Марк дивився на Дзвінку і на нас... у ньому можна було прочитати все, що Марк думав... то наче "Ви мене зрадили, привели якусь інопланетянинку і сюсюкаєте тут тепер до неї.. а як же я? Невже ви тепер мене не любите? Я ж був центром вашого всесвіту!" І цей погляд вразив нас з чоловіком до глибини душі... ми обоє плакали і пригортали до себе обох дітей. Нам так хотілося, щоб він зрозумів, що любити його менше ми не почали і хотілося щоб він полюбив доцю так, як і ми з першого погляду. Водночас ми переживали, як же ж воно буде...як до нього донести, що тепер ми всі одна велика родина і нам всім буде тааак добре разом! І знаєте, з часом воно приходить... але та перша ніч...
Не пригадую хто був першим Марк чи Дзвінка, але почався просто тандем...один за одним діти плакали, кричали, будили один одного. Марк хотів терміново маму і лише маму, я не могла його взяти до себе,бо Дзвінка також потребувала мене і молока, на жаль, в чоловіка не було, щоб її погодувати... я просто розривалася, чоловік нервувався, бо не міг нічим допомогти і так було десь до 6 ранку... на наступну ніч ми вирішили поміняти план дій і я заздалегідь підготувала молоко, колиску з Дзвінкою ми поставили з боку ліжка, ближче до чоловіка, а я лягла по той край ліжка, що ближче до синового ліжка ( ще як я була вагітна ми переселили Марка його у дитяче підліткове ліжко від Ікея і він вже більш менш до нього звик, сам в нього за лазив і вилазив).Тож коли діти прокинулись, Марк прибіг відразу до мене, я його пригорнула, заспокоїла і він чемно заснув біля мене, а чоловік погоджував Дзвінку з пляшечки. Наступного разу як Дзвінка прокинулась, я годувала її вже грудьми, а Марк і чоловік тихенько посопували поруч. Так ми повторили кілька ночей, щоб Марк звикся з існуванням Дзвінки. Зранку він бачив як я її годую грудьми, лежачи поруч з ним і реагував вже більш менш нормально. Оскільки Марка я відлучила від грудей у 11 міс, то я не переживала, що він знову захоче молочка з грудей, та й він вже у нас якийсь такий дорослий і свідомий, що він і сам би не проміняв м'ясо на якесь грудне молоко :) я ніколи не ховають від Марка, коли годую чи перевдягаюсь. Ми якось навіть приймали разом душ, ще як я була вагітна Дзвінкою і я вважаю це цілком нормальним в такому віці.
Звісно, ревність присутня, але вона не катастрофічна. Марк на початку міг показувати пальчиками на колиску і казати "там, там", типу щоб я поклала Дзвінку на її місце і йшла з ним бавитись. Або просто брав за руку чи мене чи того, хто був поруч і приділяв увагу Дзвінці і кликав йти за ним. Найгірше, звісно, то були істеричні припадки... у нас так співпало, що у Марка лізли зуби ( за 3 тижні 8 штук!!!), він вперше в житті захворів грипом з кашлем, температурою і нежитем і тут ще й Дзвінка з'явилась і усі, замість того, щоб приділяти увагу йому і шкодувати його, крутяться довкола Дзвінки. Такі істеричні коники були особливо інтенсивними перші 2 тижні... він був просто невиносимим... що ми робили? Намагались його відволікати, часом не звертали уваги, часом просто багато цілували і обіймали, я намагалась з прогулянок з Дзвінкою йому щось приносити (подаруночок чи улюблений смаколик). Також влаштовували собі побачення утрьох, як колись (Дзвінку залишали з бабусею і йшли десь гуляти утрьох на годинку-дві). Але водночас вже на другий день їх знайомства, Марк навчився казати "Дзінька", приходив з вулиці з прогулянки і першим ділом біг до неї, цьомав. Взагалі часто просто так підходив до неї і цілував, гладив, і робив такі мімімішні звуки. Я зрозуміла, що все гаразд, він її любить, при чому сильно.
Що стосується графіку, то перші 3 тижні я майже весь час була вдома, бо то все-таки був лютий місяць і надворі було холодно, з новонародженою дитинкою далеко не підеш... тиждень чоловік був з нами, взяв відпустку і ходив з Марком гуляти, поки я відновлювалася вдома з Дзвінкою, а через тиждень до нас прийшла наша супер няня. Я не уявляю що б ми без неї робили...спочатку я все-таки уявляла, що ми врешті переїдемо і у "своїй" квартирі без діда мені легше буде підтримувати порядок, чистоту і давати собі раду з дітьми самій. Але в результаті, коли ми не переїхали (довга історія чому), і все звалилося на мене, я зрозуміла, що сама собі ради давати не хочу і не можу. Словами не поясниш, що таке жити зі старою людиною, яка все свідоме життя була керівником і на старість відчуття отого, що ти "пуп землі" загострюється і він поводить себе вдома так, ніби всі довкола нього прислуга і не варті нічого. Деталей дуже дуже багато і для цього потрібна окрема стаття, та й всерівно цього не зрозуміти, поки сам не проживеш в такій обстановці. Тому мені просто життєво необхідною була допомога. З приходом няні, ми виробили собі більш-менш графік. Він допомагав мені відновлюватися і усім усвідомлювати свої ролі й проводити час разом.
Отож вночі стало вже легше, Марк вже почав просто мовчки прокидатись і приходити до нас в ліжко, я його обіймала, цілувала, пригортала і він продовжував спати (єдине, що я завжди слідкувала, щоб вони з Дзвінкою були по різні боки мене), бо переживала, щоб він ненароком їй щось не зробиш, чи не вдарив. Так, я могла за ніч кілька разів міняти положення й переставляти дітей місцями, щоб було зручно годувати Дзвінку обидвома грудьми і вони з Марком не перетинались. Дзвінка не з тих дітей, що спокійно собі спали вночі, тому прокидатись доводиться часто і часто від плачу Дзвінки прокидався Марк. Але з часом Марк призвичаївся до звуку плачу і вже не так гостро реагував. З чоловіком ми домовились, що вночі чергую я, бо йому ще потім на роботу і він має хоч трохи виписатися.Натомість зранку, коли Марк прокидався (7-7:30), він вставав з ним, вони йшли вмиватися, снідати і гратися до приходу няні о 9. Тоді чоловік йшов на роботу, а няня з Марком йшли гуляти. Я в цей час залишалась з Дзвінкою у ліжку (годувала, і намагалась відіспатися). Год 10-11 я вставала, снідала, займалась якимись хатнім справами, готувала обід. Марк повертався з прогулянки 12-12:30, ми разом обідали ( на початку я його годувала і вкладала спати на обідній сон), згодом він почав довіряти няні і вже вона його вкладала спати на обід. І десь в цей час, три тижні опісля, я з Дзвінкою почала виходити з дому, поки Марк спав. Після обіднього сну Марк перекусував фрукт і виходив з нянею гуляти до нас. Ми гуляли всі разом до 18:00, тоді няня збиралась додому і я залишалась з дітьми вдома до приходу чоловіка і якось умудрилася ще паралельно приготувати вечерю (то найважчі 2-3 год в день). Традиційно у нас вечеря о 20-20:30 в усіх разом, вже з чоловіком, опісля о 21 вони йшли купатися і о 21:30-22:00 я вкладала Марка наніч, в цей час чоловік купав Дзвінку. Марк засинав і я йшла вкладати Дзвінку. Зазвичай це був дуже довгий процес... і так, не зчуваєшся як вже північ... а ще ж хочеться і самій в душ, і з чоловіком поговорити, поділитись враженнями, попланувати... але часу тепер справді обмаль. Час щось написати чи поспілкуватись з кимось я маю хіба, коли йду гуляти після обіду окремо від Марка. Але часто мене мучить совість, що я не з ним і я таки приєднуюсь до них. Насправді ще двічі на тиждень до нас приходить бабуся, тоді я можу погуляти довше, бо вона забирає Марка гуляти і я не поспішаю до няні, щоб відпустити її додому. На вихідні ми також часто практикуємо віддавати Марка бабусі з дідом - це задоволення для Марка, для бабці, а для нас можливість трішки відновитися і "відіспатися" на скільки це можливо, бо у Дзвінки станом на 2 місяці ще графік так і не виробився.
Отак, якщо коротко про знайомство та адаптацію. Питайте ще що цікаво (до речі тут можна коментувати не реєструючись в ЖЖ, а просто за допомогою будь-якої соц. мережі чи навіть анонімно), не соромтеся коментувати, критикувати і тд. Не обіцяю, що відповім оперативно, але у вільну хвилинку відповім.