пуерто Торо
Губернатор широко розмахуючи руками обіцяв знайти човен. Для переконливості він спирався на стіл з чілійськими прапорцям. Три рази, як у народних казках він просив прийти пізніше. За цей час на наших обличчях виросли чималі бороди і ми стали подібні до Робінзонів, які безнадійно чекають на корабель, котрих повезе їх далі, за Край Землі.
На черговій зустрічи Губернатор зустрів нас награно-кислим обличчям і, ледь не плачучи, повідомив, що, нажаль, нічого не можна вдіяти. Що ніякі державні кораблі на мис Горн не пливуть. От якби ми в у Пуерто Торо пливли…
Пуерто Торо це ще тридцять п’ять кілометрів на Південь. На свою голову і радість губернатора ми погодились.
Капітан коротко зачитав наші права. Без його дозволу на палубу ні ногою. З його дозволу можна виходити намертво зав’язавшись спасжилетом. Ми уважно слухали і надували щоки, роблячи серйозний вид. А потім в найяскравіших кольорах розписали, який буде дивовижний фільм, якщо ми познімаємо велетенські хвилі. Капітан вражений майбутнім блокбастером, аж рот привідкрив слухаючи. Ми отримали добро працювати на даху корабля. Крім того світило сонечко і ніщо не говорило про майбутній шторм, а він наближався.
Коливаючись ми обминули іржавий кавотахе «Бельмен», що довго катався по світу розвозячи християнську літературу, а тоді розпоров собі пузо об гострий риф і плавно пішов на дно. Дарма проповідники цитували християнських класиків. Нептун залишився глухим до молитов.
Відбивши яскраві кадри з хвилями ми заховалися в каюту. Слабо закріплені речі летіли з полиць. Водоспади води вдарялись об вікна. Карабінери марно намагались зберігати спокій на обличчях, панічно носячись по кораблю. Щось заклинило у машинному відділі.
- Mar esta muy malo! - кричав у радіо командир.
Я з дитинства терпіти не міг всілякого роду качелі і каруселі. Через вічко камери не любив їх ще більше. Тепер наш симпатичний кораблик перетворився на американські горки. Нас кидало з боку в бік, щоразу заливаючи водою згори. Щоб не знудитись я приліг на лавку і заснув.
Яскраве сонце освітило Патагонію. Змучені рибалки у помаранчевих водонепроникних костюмах, щасливі що лишились живі, вертались на берег.
Пуерто Торо населяє менше трьох десятків людей. Школа має одного вчителя і п’ять учнів різного віку. Більше молоді немає. Батьки живуть ловлею крабів і восьминогів. Чверть населення Торо це поліцейські, які стежать за порядком.
Шукаючи поїсти ми познайомились з Хосе. Запах риби з його дому різко відчувався далеко на вулиці. Попри це риби у домі не було. Запах поширювали речі, що їх пере Селінда, дружина Хосе.
Добродушна пані нагодувала щойно спеченим хлібом і гарячею кавою, приправляючи страви дивовижними байками з-за Краю Землі.
- Спокійна?! Як я можу бути спокійна за дітей, якщо їх можуть роздерти дики собаки? Їх тут сотні. Голодні і самотні, вони позбивалися в зграї і нишпорять по острову у пошуках харчів. Часом то там, то сям роздирають одиноких туристів.
- А де їхні хазяї?
- Поїхали. Відслужили свої три роки і поїхали Тут ніхто на довго не лишається. Діти підростуть ми теж поїдем.
Позбавлені електронного зв’язку з зовнішнім світом, люди користуються звичайною паперовою поштою. При кожній нагоді симпатичні конвертики, в яких ховалися добрі і злі слова, написані коханими почерками переправляються на велику землю.
Словом, місце чудове і звідси до мису Горн не більше ста двадцяти кілометрів. Яхти ходять все рідше, але ми все ж таки продовжуємо вірити у диво і воно обов’язково станеться.