150 км до...
370 день Табуретного Шляху,
Пуерто Віл’ямс, Чілі
Ось уже скоро тиждень , як ми з Кірюхою живем За Краєм Землі, на острові Наваріно, в очікуванні на останню попутку - яхту, кораблик чи гелікоптер, що жваво крутячі пропеллером закине нас на міфічний мис Горн.
Яхти проходять щодня, але всі вони вертаються з Горну і, грайливо вихляючи вітрилами, пливуть у протилежний бік. Ті поодинокі, що теж прагнуть до нашої цілі, називаються лайливим словом чартери. Їхній екіпаж не капітани-романтики, а прозаїчні бариги, які катають мажорних туристів. Вони ставляться до нас з призирством, яке переважає навіть наш до них сарказм.
Крім того більшість маленьких яхточок не заходить на мис Горн, а лише обпливає довкола. Це вважається дуже модно серед моряків. Ті, хто впорались з гіганськими хвилями і обійшли Горн маються право пробити вухо і носити кульчик. Ті ж хто зробили цей подвиг двічи, мають право класти ноги на стіл у портових кабаках і ніхто не насмілиться зробити героям зауваження.
Оскільки я не прагну класти ноги і сережка у вусі стремить уже пятнадцять років, то варіант "обпливти" явно не годиться. Мені треба вийти на берег і збудувати памятник табурету...
Життя у Пуерто Віл’ямсі не спішне. З труб затишно куриться, вітру майже немає. Основний час ми проводимо в ресторані, де влаштувались працювати за їжу і житло. За кілька днів, завдяки вправності Los Cosineros і смаку українських страв, кількість відвідувачів ресторану значно зросла. Для двохтисячного містечка, яке аборигени стьобно називають «Муерто Віл’ямс» (мертвий Віл’яс) це значний здобуток.
Вражений раптовим успіхом господар, почав нараховувати нам девіденти. Дуже вчасно, бо активи зароблені перетаскуванням каміння на будові в ушуайських горах швидко зникли.
Колишній шеф-кухар, попит на страви якого раптом зник, сміється і миє посуд від голубців та борщу: «Я тепер юнга на укаїнському кораблі...»
Молодь тут класна. Романтики, які залишили мегаполіси і поїхали на Край Світу шукати щастя. Точніше «за край», бо Краєм Світу офіційно вважається туристичне місто Ушуая.
Вчора у місцевому футбольному клубі була вечірка. Прощались з дантистом, який три роки ремонтував зуби закрайземельцям, а нині вирішив їхати до чисельної Пунтарени. І зрозуміло чому! На двадцять молодих, сильних і симпатичних хлопців припадає лише три дівчини. Дві з яких некрасиві і глупі і одна некрасива, але бідова. На ім’я La Luna.
Жвава Луна розбила та пронизала голками серця чи не більшості чоловіків на острові. Як і належить принцесі, вона працює у палаці, що ним слугує новенький ультрасучасний музей онтропології.
Вчора була вистава. Капітани, матроси, коки, солдати - різномовна публіка з усіх кінців світу, забувши свої консервативні звички, весело розігрувала шекспірівських персонажів.
Красуня грала турецькою. Зал стогнав від незвичайними рухами її стегон, які турчанка скромно називала Бейліданс.
Прекрасного лицаря і безкопромісного романтика - зіграв молодий автралієць. Останні кілька місяців він тинявся по лісах і степах, бо у Буенос Айресі у нього вкрали рюкзак , документи і гроші. Дивом йому вдалося зробити собі тимчасовий паспорт на чотири сторінки. Він грав блюз.
Стіна була місцева. Здоровань видно проковтнув смішинку. Він мовчав і весь час іржав, немов кінь.
На роль місяця сподівались бачити Ля Луну, але вона була на побаченні. Довелося відшукати дублерку. Суворим Тигром став Карлос, батько господаря закладу, який саме приїхав до сина у справах. На прикінці він жортстоко пошматував шалік турецької красуні і вдоволений, під бурхливі авації сів пити пиво.
Кажуть до нас їдуть «Великі Революціонери» - Колюня, Вересень і Женя. Які, судячи з ЦЬОГО потрапили на Ложний Мис Горн, чим сильно заплутали наших довірлевих читачів і, певно, себе.
Життя триває! До справжнього мису Горн залишається 150 км.
foto by Kiril Kravtsov fotoparad
Пуерто Віл’ямс, Чілі
Ось уже скоро тиждень , як ми з Кірюхою живем За Краєм Землі, на острові Наваріно, в очікуванні на останню попутку - яхту, кораблик чи гелікоптер, що жваво крутячі пропеллером закине нас на міфічний мис Горн.
Яхти проходять щодня, але всі вони вертаються з Горну і, грайливо вихляючи вітрилами, пливуть у протилежний бік. Ті поодинокі, що теж прагнуть до нашої цілі, називаються лайливим словом чартери. Їхній екіпаж не капітани-романтики, а прозаїчні бариги, які катають мажорних туристів. Вони ставляться до нас з призирством, яке переважає навіть наш до них сарказм.
Крім того більшість маленьких яхточок не заходить на мис Горн, а лише обпливає довкола. Це вважається дуже модно серед моряків. Ті, хто впорались з гіганськими хвилями і обійшли Горн маються право пробити вухо і носити кульчик. Ті ж хто зробили цей подвиг двічи, мають право класти ноги на стіл у портових кабаках і ніхто не насмілиться зробити героям зауваження.
Оскільки я не прагну класти ноги і сережка у вусі стремить уже пятнадцять років, то варіант "обпливти" явно не годиться. Мені треба вийти на берег і збудувати памятник табурету...
Життя у Пуерто Віл’ямсі не спішне. З труб затишно куриться, вітру майже немає. Основний час ми проводимо в ресторані, де влаштувались працювати за їжу і житло. За кілька днів, завдяки вправності Los Cosineros і смаку українських страв, кількість відвідувачів ресторану значно зросла. Для двохтисячного містечка, яке аборигени стьобно називають «Муерто Віл’ямс» (мертвий Віл’яс) це значний здобуток.
Вражений раптовим успіхом господар, почав нараховувати нам девіденти. Дуже вчасно, бо активи зароблені перетаскуванням каміння на будові в ушуайських горах швидко зникли.
Колишній шеф-кухар, попит на страви якого раптом зник, сміється і миє посуд від голубців та борщу: «Я тепер юнга на укаїнському кораблі...»
Молодь тут класна. Романтики, які залишили мегаполіси і поїхали на Край Світу шукати щастя. Точніше «за край», бо Краєм Світу офіційно вважається туристичне місто Ушуая.
Вчора у місцевому футбольному клубі була вечірка. Прощались з дантистом, який три роки ремонтував зуби закрайземельцям, а нині вирішив їхати до чисельної Пунтарени. І зрозуміло чому! На двадцять молодих, сильних і симпатичних хлопців припадає лише три дівчини. Дві з яких некрасиві і глупі і одна некрасива, але бідова. На ім’я La Luna.
Жвава Луна розбила та пронизала голками серця чи не більшості чоловіків на острові. Як і належить принцесі, вона працює у палаці, що ним слугує новенький ультрасучасний музей онтропології.
Вчора була вистава. Капітани, матроси, коки, солдати - різномовна публіка з усіх кінців світу, забувши свої консервативні звички, весело розігрувала шекспірівських персонажів.
Красуня грала турецькою. Зал стогнав від незвичайними рухами її стегон, які турчанка скромно називала Бейліданс.
Прекрасного лицаря і безкопромісного романтика - зіграв молодий автралієць. Останні кілька місяців він тинявся по лісах і степах, бо у Буенос Айресі у нього вкрали рюкзак , документи і гроші. Дивом йому вдалося зробити собі тимчасовий паспорт на чотири сторінки. Він грав блюз.
Стіна була місцева. Здоровань видно проковтнув смішинку. Він мовчав і весь час іржав, немов кінь.
На роль місяця сподівались бачити Ля Луну, але вона була на побаченні. Довелося відшукати дублерку. Суворим Тигром став Карлос, батько господаря закладу, який саме приїхав до сина у справах. На прикінці він жортстоко пошматував шалік турецької красуні і вдоволений, під бурхливі авації сів пити пиво.
Кажуть до нас їдуть «Великі Революціонери» - Колюня, Вересень і Женя. Які, судячи з ЦЬОГО потрапили на Ложний Мис Горн, чим сильно заплутали наших довірлевих читачів і, певно, себе.
Життя триває! До справжнього мису Горн залишається 150 км.
foto by Kiril Kravtsov fotoparad