унесені вітром
Близиться фінал фільму. В кіно все можливо! От ви б могли подумати, що бравий солдатик МИКОЛА БАЗАРКІН па клікчкє КАЛЮНЯ увльокся валасатимі хіпі і прамінял іх на нас. Матівіравал ніскладна, в натурє забил, вася, радной Куксвіль. Ну і хуй с нім.
Ні. Треба більш вітряний фінал написати, щоб всі відчули, як тіла наші тепер продувається вітром - земля крутиться!
Весь рік нас несло, як листя по засмічених вулицях міст, по колючих джунглях, по засніжених горах.
Ми виїхали з табуретом у трьох, а доїхали вдвох. Без табурета. Втратили Колюню і табурет.
Мене втішила доця: «А у мене є табуретик!» - хвалилася маленька кривляка, коли я посипав голову попілом, що свій табурет ми загубили.
Чотири табурети до чотирьох берегів океанів... Одинадцять місяців тягнули на горбі цього стільця і тут на тобі. «Місію провалено». Ніколас Базаркін шаркнувши ніжкою відбув. Перед виходом гучно перднув і демонстративно помахав дупою. Можна було б здивуватись, такому плювку на своїх товаришів, але у експедиції до Індійського океану те саме, правда іншими словами, сказав прощаючись Аскольд.
Це звiсно теж називається воля. Але.
У завітреному містечку Ріо Гажегас маємо зробити чілійську візу. В консульстві смердить цигарками, наче в курилці заводу. У вісімдесятих Антоніо Пена брав активну участь у протистояннях і бився з поліцією у Сполучених Штатах, а зараз носить іспанську борідку і надійно сидить в консульському офісі.
- Рано чи пізно ти починаєш безповоротно працювати на систему. Заради своїх дітей…
У графу «особа яку ви знаєте в Чілі» консул вписав себе. Зазвичай консульства, особливо чілійські не працюють до пізна. В цьому ми переконались в Буенос Айресі, але тут ми знайшли спільну мову.
Перша віза готова. Країна мого народження Уганда. Консул поправляє окуляри і вибачається, каже що вперше має справи з цією програмою.
Поступово всі працівники залишають консульство. Консул питає чи вмію я вирізати ножицями.
Колись у Туреччині я зупинив вантажівку. Під час обіду водій випив трохи віски, а тоді палірнувся банкою пива.
- Вмієш керувати машиною? - спитав турок.
- Так, але легковою, - відповів я. Зауважте, що він говорив турецькою, а я ламаною-преламаною англійською.
Я показав водію свої права, де чітко і ясно, поміж інших категорій, виділено категорію «Б». Але на той момент він допивав третю банку пива і своїм очам не довіряв.
- Сідай за кермо! - весело запропонував він.
Я погодився, але попри мої намагання фура не рушила. Дальнобій тішився. Питав чи мій водійський досвід часом не «Камаз».
- Ні, «Волга».
- Вольво?
- Ні!
Але він лише гучно сміявся. Показав як знятись з ручника та перемикати передачі і вперед! Двадцять дві тонни несеться по турецькій трасі. За кермом переляканий Льонька. Поруч мирно хропе п’яний водій.
Так от, візи вирізати легше! Коли аплікацію було завершено я запропонував консулу поїсти борщу. Він погодився.
Ні. Треба більш вітряний фінал написати, щоб всі відчули, як тіла наші тепер продувається вітром - земля крутиться!
Весь рік нас несло, як листя по засмічених вулицях міст, по колючих джунглях, по засніжених горах.
Ми виїхали з табуретом у трьох, а доїхали вдвох. Без табурета. Втратили Колюню і табурет.
Мене втішила доця: «А у мене є табуретик!» - хвалилася маленька кривляка, коли я посипав голову попілом, що свій табурет ми загубили.
Чотири табурети до чотирьох берегів океанів... Одинадцять місяців тягнули на горбі цього стільця і тут на тобі. «Місію провалено». Ніколас Базаркін шаркнувши ніжкою відбув. Перед виходом гучно перднув і демонстративно помахав дупою. Можна було б здивуватись, такому плювку на своїх товаришів, але у експедиції до Індійського океану те саме, правда іншими словами, сказав прощаючись Аскольд.
Це звiсно теж називається воля. Але.
У завітреному містечку Ріо Гажегас маємо зробити чілійську візу. В консульстві смердить цигарками, наче в курилці заводу. У вісімдесятих Антоніо Пена брав активну участь у протистояннях і бився з поліцією у Сполучених Штатах, а зараз носить іспанську борідку і надійно сидить в консульському офісі.
- Рано чи пізно ти починаєш безповоротно працювати на систему. Заради своїх дітей…
У графу «особа яку ви знаєте в Чілі» консул вписав себе. Зазвичай консульства, особливо чілійські не працюють до пізна. В цьому ми переконались в Буенос Айресі, але тут ми знайшли спільну мову.
Перша віза готова. Країна мого народження Уганда. Консул поправляє окуляри і вибачається, каже що вперше має справи з цією програмою.
Поступово всі працівники залишають консульство. Консул питає чи вмію я вирізати ножицями.
Колись у Туреччині я зупинив вантажівку. Під час обіду водій випив трохи віски, а тоді палірнувся банкою пива.
- Вмієш керувати машиною? - спитав турок.
- Так, але легковою, - відповів я. Зауважте, що він говорив турецькою, а я ламаною-преламаною англійською.
Я показав водію свої права, де чітко і ясно, поміж інших категорій, виділено категорію «Б». Але на той момент він допивав третю банку пива і своїм очам не довіряв.
- Сідай за кермо! - весело запропонував він.
Я погодився, але попри мої намагання фура не рушила. Дальнобій тішився. Питав чи мій водійський досвід часом не «Камаз».
- Ні, «Волга».
- Вольво?
- Ні!
Але він лише гучно сміявся. Показав як знятись з ручника та перемикати передачі і вперед! Двадцять дві тонни несеться по турецькій трасі. За кермом переляканий Льонька. Поруч мирно хропе п’яний водій.
Так от, візи вирізати легше! Коли аплікацію було завершено я запропонував консулу поїсти борщу. Він погодився.