Як Замовляти Собі Пригоди
4.12.2010
Quito, Ecuador
248-ий день Шляху
Ми тягнули резину, як могли. Снідали в три приходи, наче у заповільненій зйомці збирали рюкзаки, весь час щось звідти виймаючи і перепаковуючи знову, одягались, як сонні мухи. Коли, врешті, вибрались на вулицю, Магда запропонувала зайти по фрукти. «Чудова ідея!» І ми залипли у фруктовій лавці.
Сентиментально їли полуницю на автобусній зупинці. Автобус не приходив. Та ми й не дуже цього хотіли. Не пам’ятаю чи писав, що Діана вже була купила квиток в Гуаякіль чотири дні тому, але за годину до автобуса забила на втрачені десять баксів і лишилась у Кіто.
Тепер, коли Наталі прилетіла і ми забрали передачу з України, чекати в Кіто було нічого. Наш шлях пролягав далі на Південь. Для цього Діані з Магдою треба було їхати в центр і сідати в автобус Чого чекав я? Напис над дорогою ясно говорив, що «SUR» у протилежному напрямку.
Зібравши волю в кулак, я сказав «всьо!» Хоча насправді, було зовсім не так. Я пробубнив собі під ніс «бляха муха» чи щось таке. Благо Діана підтримала мій порив і ми розчепили ментальні обійми. Відразу прийшов автобус ми поспішно розцілувались і двері зачинились.
Я перейшов дорогу і виставив палець під дороговказом на південь. За хвилину зупинився таксист, який погодився трохи підкинути за дякую. За ним був другий таксист, який також за дякую підкинув не трохи, а хвилин двадцять рубав на південь. Я зарядив обох водіїв, а заодно і себе бадьорим настроєм пригод і знов опинився на дорозі. Та місто все не кінчалось.
В подорожах автостопом найбільший геморой це залишати мегаполіси. Вони затягують мандрівника своїми кільцями-мостами і дорожніми розв’язками. Надихавшись чорного диму, в і без того розрядженому гірському повітрі, я зрештою «впіймав» автобус.
Останній вивіз мене на околицю де вже не було ніяких будівель і одна за одною в’яло повзли на Південь вантажівки. Ох, як не хотілось мені залазити у цю смердючу повільну фуру. «Хочу джип з двома симпотними тьолками!» - не встиг подумати я, як він зупинився. Джип. З двома адвокатшами.
Паті і Вероніка їхали додому у Амбато, що у двох з половиною годинах на Південь. Весь час дороги вони ставили безліч запитань, а я давав веселі відповіді наче інтерв’ю столичному радіо.
- Тобі цікаво подивитись на вулкан? - під самий кінець дороги запитали дівчата.
- Звісно!
- Тоді ми зараз заїдемо до мене, пообідаємо, перевдягаємось і разом на вулкан.
- Чудово!
Спершу ми завезли Вероніку. Це вона наполягла підібрати «грінгіто» на дорозі. І тепер хотіла продовжити спілкування з божевільним іноземцем. Тому скоренько змінивши взуття і забравши сина повернулась у машину.
Вдома у Паті не було нікого. Її чоловік, клавішнік у еквадорській рок групі саме був на гастролях, діти гуляли.
Поки господиня готувала обід, а Вероніка прибирала, я бесідував з її семирічним сином. За десять хвилин він заявив, що я його найкращий друг. Паті час від часу простягала слухавку, щоб я посмішив її друзів. Я був у натхненні і сипав жартами так, що на іншому кінці дроту всі повпісювались.
Черговий дзвінок був до Вікі, доньки яка нещодавно залишила батьківський дім і жила окремо. Я цього не знав і суворим голосом спитав де вона швеньдяє, у час коли обід холоне на столі. Чи то злякавшись моїх погроз, чи з цікавості подивитись на блазня наживо, але Вікі скоро прийшла.
Пообіді Паті спитала чи я хочу допомогти. «Само собою!» - відповів я і закинув пузанчик-Бласа на шафу, звідки він подавав мені коробки з новорічними причандалами.
Ми заходились конструювати і прикрашати ялинку.
Насувала ніч і, оскільки від дівчат не надходило, ані ініціативи щодо вулкану, ані пропозицій вписатись, я, зізнаюсь, почав хвилюватись. Раптом в розмові зайшла мова про речі, яких у мене один комплект. І які настав час поміняти на тепліші, у гірськолижному Еквадорі.
- Бамос а шопінг! - весело вигукнула Вікі і стрибнула у машину. За нею всі решта. Ми приїхали в центр у темряві, там на нас чекало поповнення - подружжя з двома дітьми і менша донька Паті, Каміла. Дівчинка не по роках розумна. Вона відразу прямо запитала, чого я хочу у них вдома? Чого приїхав? І пояснила, що Вікі її екс-сестра. Бо тепер вона не живе вдома.
- Зараз поїдемо на вулкан! - несподівано заявила Паті.
Хм… Як же ми будемо дертися на вулкан у темряві? І чому з дітьми? Чи дітей десь залишать по дорозі? Чи вони лише мене зараз відвезуть до підніжжя і залишать? Багато запитань вирувало у моїй голові. Та відповідь була проста: підніматись на діючий вулкан Тунгурава суворо заборонено. Підступи контролює поліція і армія. Ми їздили подивитись як гора випльовує лаву. Це особливо ефектно у нічному світлі. Та сьогодні, як на зло небо затягнуло хмарами. Обмежились тим, що діти покатались на каруселях мініатюрного луна-парку..
Ми завезли Вероніку з малим додому, а всі решта поїхали до Паті, де я отримав у розпорядження диван і дві теплі ковдри.
Після ранкової «підзарядки» разом з дітьми ми сіли в машину. Мене весь час саджали у машину куди б вона не їхала.
Але машина не заводилась. Іще вчора я звернув увагу на те, що мотор підозріло торохтів. Виявилось він був геть сухий, давно вимагалось долити масла. Ми долили цілу пляшку, але це не допомагало. Передачі не перемикались і ключ не провертався. Паті почала скубти на собі волосся: «Як це так! Різдво без колес!» Певно Бог перейнявся тим, що Паті турбується не про себе і пустив масло у коробку. За хвилину ключ провернувся і ми з друзями поїхали до них додому забирати велетенські клумаки брудного одягу, якими на весь день зарядили пральну машинку Паті.
По дорозі заскочили на базар, такий простий народний базар з немитими овочами, де я купив все для борщу.
За проханням Паті у приготуванні асистувала її менша, не симпатична донька. Еквадоріанці, на відміну від колумбіанців і українців взагалі не можуть похвалитись красивими дівчатами. Та є принаймні менш закомплексовані, чи що. Ця ж була мішком комплексів і затисків. Для шоу приготування борщу я видав їй і одягнув сам зелені фартухи.
Родина їла борщ зі свіжою цибулею та сірим (чорного в них немає) хлібом за дві щоки, вимагаючи добавки. Те що можна їсти сиру цибулю, для них було таким самим відкриттям, як для мене що смачно їсти сирих слимаків, приправлених лимонним соком.
А тепер скоренько збирайтесь, їдемо на фієсту! - вигукнула після обіду Паті.
По дорозі ми підібрали її чоловіка, який повернувся з концерту. Він привітався скупо. Спитав у Паті де ми познайомились. Та розповіла, що підібрала мене на дорозі…. Що я в цілому хороша людина... Режисер... Борщ сьогодні приготував...
Але на чоловіка це враження не справило. Точніше справило, але негативне. Особливо коли він почув, що я ночував у нього вдома. Паті з дітьми вийшла купити подарунок іменинниці. Ми лишились у машині вдвох, та насуплений ніби чорний дим вулкану чоловік мовчав. Я теж. Так ми просиділи десять хвилин. Чоловік на свято не ішов і більше я його в той день не бачив.
На дні народження було багато маленьких діток і їхніх батьків. Всі вони сиділи по кутках в очікуванні їжі, яку на відміну від звичного нам святкового столу господарі розносять особисто в руки.
Тато іменинниці запрошує всіх до танців. Діти встають і дружньо танцюють дві хвилини «Макарену» під заїдаючий магнітофон. За ці танці вони отримують подарунки, але не особисто в руки. Подарунки сиплються на них з під стелі, діти мають хапати хто перший і складати у пакети. Утворюється куча-мала. Папіки сміються, але свого не упускають і допомагають діткам збирати у клунки.
Наївшись і забравши подарунки гості розійшлись. Лишились лише ми і господарі. Напевно ми б теж уже пішли, але насуплений чоловік Паті не поспішав повернутись з машиною. Тим часом підійшла місцева зірка радіо і телебачення, яка відразу жадібно накинулась на мене з запитання. Вона сипала назвами російський класиків, придихала, притискала мою руку своєю - коротко кажучи відверто «клеїла».
Патім щось спитала у неї, я не розчув що, та почувши відповідь підірвалась і сказала що час іти. Що ми візьмемо таксі. Спускалась по сходах швидко. Майже бігла. Я спершу подумав, що це вона відстоює інтереси Вероніки, яка теж мала на мене якісь види.
Та потім виявилось що ні. Її молодший брат напився і потрапив у халепу.
Звідкись прибігла патіна мама, сестра і поимінниці. Нас набилось як оселедців у таксі. Приїхали додому. Там озброїлись палками і сіли у міні вен. Як я зрозумів молодший братик Хосе з кимось побився, чи збирається. Багато разів звучало слово «поліція».
Ми виробили план, що я його маю забрати у машину. Приїхали на місце: шестеро жінок з палками і один іноземець ідуть темними вуличками поміж. Ось хата. Вриваємось. Я пацанчику: «Братан прогуляємось?» Пацанчик на стрьом. Думав битись будемо. Підтривається до мене. Виходимо. По ходу пояснюю йому, що не варто сидіти вдома, краще проїдемось-перевітримось. Пацанчик погоджується. Всі бабки і мамки назад по конях. Їдемо.
В ході бесіди «за жизнь» ми черговий раз виявили, що синій зеленому не товариш. Зайшли в хату попити чаю. Та незадоволений тим що сестри його фотографують Хосе втік у невідомому напрямку. Старенька мама розревілась, та попустилась лише тоді, коли я задвинув філософську тєлєку про те, що те що він п’є пиво не значить, що він алкоголік. Що свого часу моя мама теж не відрізняла траву від героїну і всіх об’єднувала в категорію наркомани.
Що те що він б’є свою жінку, а вона продовжує з ним жити і разом готувати і продавати їжу у міні-кафе, а нещодавно привела йому другого сина, означає, що вона в якісь мірі, отримує задоволення від насильства.
Мінівен Паті завжди повний. Не встигли ми висадити родичів з огромедними клунками випраного одягу, як прийняли на борт племінницю з температурою, яку треба терміново відвезти у шпиталь.
Додайте до цих пригод тріскучу іспанську мову і ви отримаєте еквадоріанський телесеріал «Благочесна Паті»
Зараз ніч і завтра я планую залишити трагікомедійну родину Паті і поїхати у штат Morona Santiago. Там у сельві, прямо біля перуанського кордону закінчується дорога, але починається річка з купою маленьких сіл по брегах. Зараз дивлюсь на мапу і мене так і манять ці крихітні, загублені у амазонських джунглях «Пагкуами» і «Чінганази», населені індіанцями, які препогано володіють іспанською мовою.
Quito, Ecuador
248-ий день Шляху
Ми тягнули резину, як могли. Снідали в три приходи, наче у заповільненій зйомці збирали рюкзаки, весь час щось звідти виймаючи і перепаковуючи знову, одягались, як сонні мухи. Коли, врешті, вибрались на вулицю, Магда запропонувала зайти по фрукти. «Чудова ідея!» І ми залипли у фруктовій лавці.
Сентиментально їли полуницю на автобусній зупинці. Автобус не приходив. Та ми й не дуже цього хотіли. Не пам’ятаю чи писав, що Діана вже була купила квиток в Гуаякіль чотири дні тому, але за годину до автобуса забила на втрачені десять баксів і лишилась у Кіто.
Тепер, коли Наталі прилетіла і ми забрали передачу з України, чекати в Кіто було нічого. Наш шлях пролягав далі на Південь. Для цього Діані з Магдою треба було їхати в центр і сідати в автобус Чого чекав я? Напис над дорогою ясно говорив, що «SUR» у протилежному напрямку.
Зібравши волю в кулак, я сказав «всьо!» Хоча насправді, було зовсім не так. Я пробубнив собі під ніс «бляха муха» чи щось таке. Благо Діана підтримала мій порив і ми розчепили ментальні обійми. Відразу прийшов автобус ми поспішно розцілувались і двері зачинились.
Я перейшов дорогу і виставив палець під дороговказом на південь. За хвилину зупинився таксист, який погодився трохи підкинути за дякую. За ним був другий таксист, який також за дякую підкинув не трохи, а хвилин двадцять рубав на південь. Я зарядив обох водіїв, а заодно і себе бадьорим настроєм пригод і знов опинився на дорозі. Та місто все не кінчалось.
В подорожах автостопом найбільший геморой це залишати мегаполіси. Вони затягують мандрівника своїми кільцями-мостами і дорожніми розв’язками. Надихавшись чорного диму, в і без того розрядженому гірському повітрі, я зрештою «впіймав» автобус.
Останній вивіз мене на околицю де вже не було ніяких будівель і одна за одною в’яло повзли на Південь вантажівки. Ох, як не хотілось мені залазити у цю смердючу повільну фуру. «Хочу джип з двома симпотними тьолками!» - не встиг подумати я, як він зупинився. Джип. З двома адвокатшами.
Паті і Вероніка їхали додому у Амбато, що у двох з половиною годинах на Південь. Весь час дороги вони ставили безліч запитань, а я давав веселі відповіді наче інтерв’ю столичному радіо.
- Тобі цікаво подивитись на вулкан? - під самий кінець дороги запитали дівчата.
- Звісно!
- Тоді ми зараз заїдемо до мене, пообідаємо, перевдягаємось і разом на вулкан.
- Чудово!
Спершу ми завезли Вероніку. Це вона наполягла підібрати «грінгіто» на дорозі. І тепер хотіла продовжити спілкування з божевільним іноземцем. Тому скоренько змінивши взуття і забравши сина повернулась у машину.
Вдома у Паті не було нікого. Її чоловік, клавішнік у еквадорській рок групі саме був на гастролях, діти гуляли.
Поки господиня готувала обід, а Вероніка прибирала, я бесідував з її семирічним сином. За десять хвилин він заявив, що я його найкращий друг. Паті час від часу простягала слухавку, щоб я посмішив її друзів. Я був у натхненні і сипав жартами так, що на іншому кінці дроту всі повпісювались.
Черговий дзвінок був до Вікі, доньки яка нещодавно залишила батьківський дім і жила окремо. Я цього не знав і суворим голосом спитав де вона швеньдяє, у час коли обід холоне на столі. Чи то злякавшись моїх погроз, чи з цікавості подивитись на блазня наживо, але Вікі скоро прийшла.
Пообіді Паті спитала чи я хочу допомогти. «Само собою!» - відповів я і закинув пузанчик-Бласа на шафу, звідки він подавав мені коробки з новорічними причандалами.
Ми заходились конструювати і прикрашати ялинку.
Насувала ніч і, оскільки від дівчат не надходило, ані ініціативи щодо вулкану, ані пропозицій вписатись, я, зізнаюсь, почав хвилюватись. Раптом в розмові зайшла мова про речі, яких у мене один комплект. І які настав час поміняти на тепліші, у гірськолижному Еквадорі.
- Бамос а шопінг! - весело вигукнула Вікі і стрибнула у машину. За нею всі решта. Ми приїхали в центр у темряві, там на нас чекало поповнення - подружжя з двома дітьми і менша донька Паті, Каміла. Дівчинка не по роках розумна. Вона відразу прямо запитала, чого я хочу у них вдома? Чого приїхав? І пояснила, що Вікі її екс-сестра. Бо тепер вона не живе вдома.
- Зараз поїдемо на вулкан! - несподівано заявила Паті.
Хм… Як же ми будемо дертися на вулкан у темряві? І чому з дітьми? Чи дітей десь залишать по дорозі? Чи вони лише мене зараз відвезуть до підніжжя і залишать? Багато запитань вирувало у моїй голові. Та відповідь була проста: підніматись на діючий вулкан Тунгурава суворо заборонено. Підступи контролює поліція і армія. Ми їздили подивитись як гора випльовує лаву. Це особливо ефектно у нічному світлі. Та сьогодні, як на зло небо затягнуло хмарами. Обмежились тим, що діти покатались на каруселях мініатюрного луна-парку..
Ми завезли Вероніку з малим додому, а всі решта поїхали до Паті, де я отримав у розпорядження диван і дві теплі ковдри.
Після ранкової «підзарядки» разом з дітьми ми сіли в машину. Мене весь час саджали у машину куди б вона не їхала.
Але машина не заводилась. Іще вчора я звернув увагу на те, що мотор підозріло торохтів. Виявилось він був геть сухий, давно вимагалось долити масла. Ми долили цілу пляшку, але це не допомагало. Передачі не перемикались і ключ не провертався. Паті почала скубти на собі волосся: «Як це так! Різдво без колес!» Певно Бог перейнявся тим, що Паті турбується не про себе і пустив масло у коробку. За хвилину ключ провернувся і ми з друзями поїхали до них додому забирати велетенські клумаки брудного одягу, якими на весь день зарядили пральну машинку Паті.
По дорозі заскочили на базар, такий простий народний базар з немитими овочами, де я купив все для борщу.
За проханням Паті у приготуванні асистувала її менша, не симпатична донька. Еквадоріанці, на відміну від колумбіанців і українців взагалі не можуть похвалитись красивими дівчатами. Та є принаймні менш закомплексовані, чи що. Ця ж була мішком комплексів і затисків. Для шоу приготування борщу я видав їй і одягнув сам зелені фартухи.
Родина їла борщ зі свіжою цибулею та сірим (чорного в них немає) хлібом за дві щоки, вимагаючи добавки. Те що можна їсти сиру цибулю, для них було таким самим відкриттям, як для мене що смачно їсти сирих слимаків, приправлених лимонним соком.
А тепер скоренько збирайтесь, їдемо на фієсту! - вигукнула після обіду Паті.
По дорозі ми підібрали її чоловіка, який повернувся з концерту. Він привітався скупо. Спитав у Паті де ми познайомились. Та розповіла, що підібрала мене на дорозі…. Що я в цілому хороша людина... Режисер... Борщ сьогодні приготував...
Але на чоловіка це враження не справило. Точніше справило, але негативне. Особливо коли він почув, що я ночував у нього вдома. Паті з дітьми вийшла купити подарунок іменинниці. Ми лишились у машині вдвох, та насуплений ніби чорний дим вулкану чоловік мовчав. Я теж. Так ми просиділи десять хвилин. Чоловік на свято не ішов і більше я його в той день не бачив.
На дні народження було багато маленьких діток і їхніх батьків. Всі вони сиділи по кутках в очікуванні їжі, яку на відміну від звичного нам святкового столу господарі розносять особисто в руки.
Тато іменинниці запрошує всіх до танців. Діти встають і дружньо танцюють дві хвилини «Макарену» під заїдаючий магнітофон. За ці танці вони отримують подарунки, але не особисто в руки. Подарунки сиплються на них з під стелі, діти мають хапати хто перший і складати у пакети. Утворюється куча-мала. Папіки сміються, але свого не упускають і допомагають діткам збирати у клунки.
Наївшись і забравши подарунки гості розійшлись. Лишились лише ми і господарі. Напевно ми б теж уже пішли, але насуплений чоловік Паті не поспішав повернутись з машиною. Тим часом підійшла місцева зірка радіо і телебачення, яка відразу жадібно накинулась на мене з запитання. Вона сипала назвами російський класиків, придихала, притискала мою руку своєю - коротко кажучи відверто «клеїла».
Патім щось спитала у неї, я не розчув що, та почувши відповідь підірвалась і сказала що час іти. Що ми візьмемо таксі. Спускалась по сходах швидко. Майже бігла. Я спершу подумав, що це вона відстоює інтереси Вероніки, яка теж мала на мене якісь види.
Та потім виявилось що ні. Її молодший брат напився і потрапив у халепу.
Звідкись прибігла патіна мама, сестра і поимінниці. Нас набилось як оселедців у таксі. Приїхали додому. Там озброїлись палками і сіли у міні вен. Як я зрозумів молодший братик Хосе з кимось побився, чи збирається. Багато разів звучало слово «поліція».
Ми виробили план, що я його маю забрати у машину. Приїхали на місце: шестеро жінок з палками і один іноземець ідуть темними вуличками поміж. Ось хата. Вриваємось. Я пацанчику: «Братан прогуляємось?» Пацанчик на стрьом. Думав битись будемо. Підтривається до мене. Виходимо. По ходу пояснюю йому, що не варто сидіти вдома, краще проїдемось-перевітримось. Пацанчик погоджується. Всі бабки і мамки назад по конях. Їдемо.
В ході бесіди «за жизнь» ми черговий раз виявили, що синій зеленому не товариш. Зайшли в хату попити чаю. Та незадоволений тим що сестри його фотографують Хосе втік у невідомому напрямку. Старенька мама розревілась, та попустилась лише тоді, коли я задвинув філософську тєлєку про те, що те що він п’є пиво не значить, що він алкоголік. Що свого часу моя мама теж не відрізняла траву від героїну і всіх об’єднувала в категорію наркомани.
Що те що він б’є свою жінку, а вона продовжує з ним жити і разом готувати і продавати їжу у міні-кафе, а нещодавно привела йому другого сина, означає, що вона в якісь мірі, отримує задоволення від насильства.
Мінівен Паті завжди повний. Не встигли ми висадити родичів з огромедними клунками випраного одягу, як прийняли на борт племінницю з температурою, яку треба терміново відвезти у шпиталь.
Додайте до цих пригод тріскучу іспанську мову і ви отримаєте еквадоріанський телесеріал «Благочесна Паті»
Зараз ніч і завтра я планую залишити трагікомедійну родину Паті і поїхати у штат Morona Santiago. Там у сельві, прямо біля перуанського кордону закінчується дорога, але починається річка з купою маленьких сіл по брегах. Зараз дивлюсь на мапу і мене так і манять ці крихітні, загублені у амазонських джунглях «Пагкуами» і «Чінганази», населені індіанцями, які препогано володіють іспанською мовою.