як льонька захворів і вписався жити в палац
Висадившись в Колумбійському порту «Турбо», досить злачному містечку, звідки у Центральну і Північну Америку відправляють легальні і інші товари, ми вирішили не залипати. Діана з Магдою сіла на автобус, а я скоренько вийшов на трасу.
Був сонячний день і після тривалих пригод на морі і островах, відчуття Великої Землі під ногами додавало натхнення.
Автостоп був нікудишній. Транспортні засоби, переважно мотоцикли і кінські упряжки. Машини проходять одна за годину, та й та повна-повнісінька.
Мені на хвіст упав австрієць Петя, з яким ми познайомились на вантажному кораблі. Він збирався їхати в Боготу, щоб звідти взяти літак до Амазонії.
Розпитавши місцевих, я дізнався, що авто потік не завжди такий. Просто сьогодні на трасі забастовка. У одному з ближніх поселень перекрита траса. Коли мітинг закінчиться ніхто не знає. Проходу немає навіть пішоходам.
Тим не менше ми вирішили спробувати пройти, не стояти ж по тупому на трасі. Петя пер два рюкзака.
Один, з потрібними речами, він завжди тримав при собі. Другий намагався пристроїте де тільки була нагода. Що саме у великому рюкзаку займало стільки місця він сказати не міг, але сам над собою сміючись сказав, що там лежить купа лайна яким він не користується.
Через годину ходу нас гостинно підібрав маленький автобус і привіз під саму акцію протесту в селі. Вона проходила на мосту. Під яким стрімко неслась гірська річка. Проти чого протестували мені було не цікаво. Але наразі вимагали приїзду в село губернатора. На розмову з народом. А поки він не приїде ні машинам, ні людям проходу не буде, - заявили демонстранти.
Я зїв гарячий і смачнючий солоний сирник і розпитавши місцевих пішов шукати брод. Трафік через брод був активний і місцеві розумахи вигадали бізнес - носити людей через воду.
- Є обмеження по вазі? - жартували двоє бізнесменів, поки ми під роздягались готуючись до переправи.
- Є. Але ви двоє під норму підпадаєте, - в свою чергу скалив зуби міцний молодий негр.
Петя підслизнувся під вагою рюкзака і упав замазавшись з ніг до голови у берегову багнюку. Потім упав вдруге під час переходу намочивши обидва рюкзаки. Насміявшись з австрійської недотепності негр допоміг перенести рюкзаки.
В цей час на протилежному березі я тільки хотів зняти і викрутити труси, як на зустріч вийшло четверо агресивних молодиків з палицями.
- Кепасо? - питаю
- Ми тут дорогу перекрили не з проста. Іде мітинг. Цей засаджений бананами і огороджений колючим дротом берег - город нашої сім’ї.
- Так що пройти не можна?
- Тобі можна, бо тим сам перейшов. А ці двоє мудозвонів перед тобою пройшли, урядовці. Хулі вони сухими з води вийшли? Так що ти, вася, - це вже вони до негра говорили, ще раз кого перенесеш добряче отримаєш. Що не ясно?
- Ясно, - потупив очі негр.
- Проходиш? - мене питають
- Взагалі-то я труси хотів віджати…
- Ааа, давай-давай, - поки я голий викручую труси всі ржуть і на тому і на цьому березі.
Разом з усіма сміється і Петя, поки не виявилось щовін забув на тому березі свої сандалі. Довелось йому знову роздягатись і вертатись.
Після переправи ми ішли добру годину і від моїх бувалих сандалів відірвалися підошви. Я ішов босий по гарячому асфальту, аж поки нас не підібрала фура з навозом. Проїхавши пару кілометрів фура поламалась і, після кількох марних спроб «підкуритися» і наївного намагання штовхнути ручками ми стали чекали поки на інші фури. Цікаво, що «штовхання» відбулося без канату, як це зазвичай роблять у нас. А тупо, ніби плечем, одна вантажівка дупою уперлась в іншу і здала назад.
У містечку Тігородон я відразу пішов до ремонту взуття. Напевно після двох тижнів без цивілізація я набув специфічного вигляду, чи то Колумбія так ставиться до подорожніх, але ретельно прошивши і проклеївши мої сандалі майстер відмовився взяти з мене гроші. Так само як власник Інтернет-кафе. Хоча я був єдиним клієнтом, який просидів до першої години ночі. Перед виходом хлопець дістав з шафи і подарував мені сорочку.
Зранку, коли я вже стояв на трасі, під’їхав велосипедист, привітався, наче ми давно знайомі і висипавши мені в долоню мідяки попросив купити булочку. Я подумав, що йому лінь злізати з велика, але виявилось та булочка була призначена мені.
За ним приїхав молочник, про зустріч з яким я так мріяв вчора і дав мені літр домашнього молока. Я випив його залпом, не зважаючи на крики молочника, що свіже молоко шкідливе.
Стоп був препоганий, ми проїжджали по трошку надовго залипаючи в проміжках. Були навіть застопили танк, але у пацанів не було місця для Петіного рюкзака.
Так сяк ми доїхали до села Мутата в якому був шанс сісти у вантажівку з бананоперевезення. Ми стали біля пропускного пункту і тут мене погукала Лей.
Продавщиця напоїв, вона пригостила мене водою, а Петю пивом. Після цього прийшла вантажівка і я сказав: «Петя, ця фура тебе забере. Наступна моя. Іди і говори з водієм». За п’ять хвилин щасливий австріяк надуваючи жили на голові закидав свій рюкзак на гору бананів. А я лишився тріщати з красоткою, аж поки її робочий день не закінчився, вона не зачинила кіоск і не пішла до дому.
Почався дощ і сіло сонце. Фури більше не приходили. Я сидів і сподівався на диво. Ним став Хорхе. Спершу відморозившись, що ніби в нього вже є пасажири, він потім підійшов до мене сам і сказав поїхали.
Хорхе пару років тому міцно повірив в Бога і відтак не любить ані цигарки, ані пиво, ані красивих жінок, яких у Колумбії більшість.
Він співає у церковному хорі пісні під супровід синтезатора, їх ми і слухали наступну добу. Вночі гірську дорогу, розмиту дощами, перекриває поліція. Тому ми стали на да дві години. Хорхе повісив в кузові гамак, я розклався на мішках какао і кукурудзяної крупи.
Мокрий і з босими ногами, в мене зуб на зуб не потрапляв. Але пара з рота підтверджувала, що життя у мені ще теплиться.
На світанку Хорхе став на краю урвища, підняв руки до неба і гаряче молився. Його молитва допомогла, ранок був сонячний і ми швидко доїхали до місця обвалу.
Тут вантажівки проповзали по черзі, то в оди н то в другий бік. Кожна десята з них загрузала і її поволі викопували два кугута з сапками, які в такий спосіб заробляли собі на хліб. Крім цих розумників, були ще продавці їжі, води і цигарок, які спритно ходили вздовж колійки пропонуючи свої товари.
Нарешті приїхав державний трактор і дорогу почистили.
Але таких обвалів виявилось багато. Я заздрісно згадував пост Колюні про те, як він нісся по цих схилах. Ми ж зупинялись на кожному повороті і чекали, чекали, чекали.
Нажаль через обвал був закритий і пятикілометровий тунель. Тому ми ще кілька годин повзли по старій гірській трасі. Від температури, перепаду висот, недосипу і голоду я почував себе жахливо.
Крім того страшенно болів забити стрибанням на хвилях копчик і я не міг без болю всидіти на місці.
Коли ми приїхали в Мереджін у мене заклало одне вухо і не попускає досі. Голова тріщала від болю. Ніс набух як бубон. Щоки палали. Я попрощався з Хорхе і пішов шукати вписку в каучсьорфінгу. Зазвичай надсилаючи листи лише красуням і митцям-дивакам, цього разу я швидко слав запити всім підряд. Мені негайно потрібен був гарячий душ і сон у теплі.
За десять хвилин мені відповів Натан. Він сказав що у нього можна вписатись і вислав адресу. На запитання в якому це районі, чи який транспорт туди іде він не відповідав і я на непевних ногах вирушив на його пошуки.
На відміну від Панами, де адрес немає зовсім, а лише орієнтири типу «жовтий будинк і за ним… » чи «від готелю мірамар три світлофора» в Колумбії адреси є. Але вони схожі на якісь зашифровані повідомлення. Ось що надіслав мені Натан: «Calle 7D, 43c23 in the Astorga Lofts, Ap. 1107». Через дві години пошуків, за допомогою десятків перехожих, ментів і таксистів, ледь чуючи їхні відповіді одним вухом і бубнячи сопливим носом я все-таки розшифрував загадку і його вичислив.
Стежка до будинку ішла через напівтемний безлюдний парк. Несподівано з кущів вискочило п’ятеро молодиків. «Пашла жара. Буратіно частина друга» - подумав я.
- Будеш? - спитали пацани простягаючи мені в косяк.
- Пура, сін табако? - спитав я.
- Ага, - відповіли пацани…
Це був здоровенний хай-тек будинок. На моє здивування консьєрж сказав, що Натан був і пішов. Але, там здається є інший мучачо. Так що можна підніматись.
Я піднявся у модерновому ліфті. І вийшов на одинадцятому поверсі. В хаті нікого не було. Ошелешений подіями в парку, дорогою, хворобою я присів на гладеньку плитку біля хати. І тут прийшов Натан.
Він американець. Живе тут і заробляє бабки в Інтернеті. Пише книгу «Як жити щасливо». Він знає як забезпечити собі високий рівень життя в будь-якій країні світу. Подорожував по Південній Америці. Бездарно вивчає іспанську, ходить на танці і по дівках.
Хата яку він знімає схоже на маленький палац на одну людину. Тут є кінотеатр, велетенська аудіо система, гігантські вікна з видом на все місто, ванна, схожа на басейн, пральна машина тощо.
Спершу Натан не доганяв хто я і що. Ще б пак, приперлось таке напівмертве, брудне створіння яке два тижні прожило на островах. Але коли я прийняв душ і перевдягнувся в його модні шмотки, включаючи взуття то значно вилюднів.
- Я граю в гру. Ось так як у тебе за столом стоять чотири стільці у мене теж стояло чотири
табурета. Одного дня я прикольну вся віднести їх до океану. Пройшло 5 років і от уже в дорозі останній. Їду без грошей, відмовлячи собі в усьому крім найнеобхіднішого, але маю свободу, якої не мають навіть мільйонери.
- Та ну нафіг… - тільки і міг вимовити Натан. Крута яка гра!
Ми прогулялись і в бесіді вийшли на те, що він яскравий представник капіталізму, а я соціалізму і домовились поділитись один з одним свої досвідом щастя.
Сьогодні я хворий, вухо не чує, з носа ллє, болить горло, кидає в жар, коротко кажучи фігово дуже, але Натан сказав,що я можу пожити в нього тиждень. Він дав мені ключі від свого палацу і пароль до Інтернету. Сказав що купить продукти, якщо я готовий щось приготувати. Я відповів з радістю. Ввечері плануємо вечірку-перегляд на його домашньому кінотеатрі.
Був сонячний день і після тривалих пригод на морі і островах, відчуття Великої Землі під ногами додавало натхнення.
Автостоп був нікудишній. Транспортні засоби, переважно мотоцикли і кінські упряжки. Машини проходять одна за годину, та й та повна-повнісінька.
Мені на хвіст упав австрієць Петя, з яким ми познайомились на вантажному кораблі. Він збирався їхати в Боготу, щоб звідти взяти літак до Амазонії.
Розпитавши місцевих, я дізнався, що авто потік не завжди такий. Просто сьогодні на трасі забастовка. У одному з ближніх поселень перекрита траса. Коли мітинг закінчиться ніхто не знає. Проходу немає навіть пішоходам.
Тим не менше ми вирішили спробувати пройти, не стояти ж по тупому на трасі. Петя пер два рюкзака.
Один, з потрібними речами, він завжди тримав при собі. Другий намагався пристроїте де тільки була нагода. Що саме у великому рюкзаку займало стільки місця він сказати не міг, але сам над собою сміючись сказав, що там лежить купа лайна яким він не користується.
Через годину ходу нас гостинно підібрав маленький автобус і привіз під саму акцію протесту в селі. Вона проходила на мосту. Під яким стрімко неслась гірська річка. Проти чого протестували мені було не цікаво. Але наразі вимагали приїзду в село губернатора. На розмову з народом. А поки він не приїде ні машинам, ні людям проходу не буде, - заявили демонстранти.
Я зїв гарячий і смачнючий солоний сирник і розпитавши місцевих пішов шукати брод. Трафік через брод був активний і місцеві розумахи вигадали бізнес - носити людей через воду.
- Є обмеження по вазі? - жартували двоє бізнесменів, поки ми під роздягались готуючись до переправи.
- Є. Але ви двоє під норму підпадаєте, - в свою чергу скалив зуби міцний молодий негр.
Петя підслизнувся під вагою рюкзака і упав замазавшись з ніг до голови у берегову багнюку. Потім упав вдруге під час переходу намочивши обидва рюкзаки. Насміявшись з австрійської недотепності негр допоміг перенести рюкзаки.
В цей час на протилежному березі я тільки хотів зняти і викрутити труси, як на зустріч вийшло четверо агресивних молодиків з палицями.
- Кепасо? - питаю
- Ми тут дорогу перекрили не з проста. Іде мітинг. Цей засаджений бананами і огороджений колючим дротом берег - город нашої сім’ї.
- Так що пройти не можна?
- Тобі можна, бо тим сам перейшов. А ці двоє мудозвонів перед тобою пройшли, урядовці. Хулі вони сухими з води вийшли? Так що ти, вася, - це вже вони до негра говорили, ще раз кого перенесеш добряче отримаєш. Що не ясно?
- Ясно, - потупив очі негр.
- Проходиш? - мене питають
- Взагалі-то я труси хотів віджати…
- Ааа, давай-давай, - поки я голий викручую труси всі ржуть і на тому і на цьому березі.
Разом з усіма сміється і Петя, поки не виявилось щовін забув на тому березі свої сандалі. Довелось йому знову роздягатись і вертатись.
Після переправи ми ішли добру годину і від моїх бувалих сандалів відірвалися підошви. Я ішов босий по гарячому асфальту, аж поки нас не підібрала фура з навозом. Проїхавши пару кілометрів фура поламалась і, після кількох марних спроб «підкуритися» і наївного намагання штовхнути ручками ми стали чекали поки на інші фури. Цікаво, що «штовхання» відбулося без канату, як це зазвичай роблять у нас. А тупо, ніби плечем, одна вантажівка дупою уперлась в іншу і здала назад.
У містечку Тігородон я відразу пішов до ремонту взуття. Напевно після двох тижнів без цивілізація я набув специфічного вигляду, чи то Колумбія так ставиться до подорожніх, але ретельно прошивши і проклеївши мої сандалі майстер відмовився взяти з мене гроші. Так само як власник Інтернет-кафе. Хоча я був єдиним клієнтом, який просидів до першої години ночі. Перед виходом хлопець дістав з шафи і подарував мені сорочку.
Зранку, коли я вже стояв на трасі, під’їхав велосипедист, привітався, наче ми давно знайомі і висипавши мені в долоню мідяки попросив купити булочку. Я подумав, що йому лінь злізати з велика, але виявилось та булочка була призначена мені.
За ним приїхав молочник, про зустріч з яким я так мріяв вчора і дав мені літр домашнього молока. Я випив його залпом, не зважаючи на крики молочника, що свіже молоко шкідливе.
Стоп був препоганий, ми проїжджали по трошку надовго залипаючи в проміжках. Були навіть застопили танк, але у пацанів не було місця для Петіного рюкзака.
Так сяк ми доїхали до села Мутата в якому був шанс сісти у вантажівку з бананоперевезення. Ми стали біля пропускного пункту і тут мене погукала Лей.
Продавщиця напоїв, вона пригостила мене водою, а Петю пивом. Після цього прийшла вантажівка і я сказав: «Петя, ця фура тебе забере. Наступна моя. Іди і говори з водієм». За п’ять хвилин щасливий австріяк надуваючи жили на голові закидав свій рюкзак на гору бананів. А я лишився тріщати з красоткою, аж поки її робочий день не закінчився, вона не зачинила кіоск і не пішла до дому.
Почався дощ і сіло сонце. Фури більше не приходили. Я сидів і сподівався на диво. Ним став Хорхе. Спершу відморозившись, що ніби в нього вже є пасажири, він потім підійшов до мене сам і сказав поїхали.
Хорхе пару років тому міцно повірив в Бога і відтак не любить ані цигарки, ані пиво, ані красивих жінок, яких у Колумбії більшість.
Він співає у церковному хорі пісні під супровід синтезатора, їх ми і слухали наступну добу. Вночі гірську дорогу, розмиту дощами, перекриває поліція. Тому ми стали на да дві години. Хорхе повісив в кузові гамак, я розклався на мішках какао і кукурудзяної крупи.
Мокрий і з босими ногами, в мене зуб на зуб не потрапляв. Але пара з рота підтверджувала, що життя у мені ще теплиться.
На світанку Хорхе став на краю урвища, підняв руки до неба і гаряче молився. Його молитва допомогла, ранок був сонячний і ми швидко доїхали до місця обвалу.
Тут вантажівки проповзали по черзі, то в оди н то в другий бік. Кожна десята з них загрузала і її поволі викопували два кугута з сапками, які в такий спосіб заробляли собі на хліб. Крім цих розумників, були ще продавці їжі, води і цигарок, які спритно ходили вздовж колійки пропонуючи свої товари.
Нарешті приїхав державний трактор і дорогу почистили.
Але таких обвалів виявилось багато. Я заздрісно згадував пост Колюні про те, як він нісся по цих схилах. Ми ж зупинялись на кожному повороті і чекали, чекали, чекали.
Нажаль через обвал був закритий і пятикілометровий тунель. Тому ми ще кілька годин повзли по старій гірській трасі. Від температури, перепаду висот, недосипу і голоду я почував себе жахливо.
Крім того страшенно болів забити стрибанням на хвилях копчик і я не міг без болю всидіти на місці.
Коли ми приїхали в Мереджін у мене заклало одне вухо і не попускає досі. Голова тріщала від болю. Ніс набух як бубон. Щоки палали. Я попрощався з Хорхе і пішов шукати вписку в каучсьорфінгу. Зазвичай надсилаючи листи лише красуням і митцям-дивакам, цього разу я швидко слав запити всім підряд. Мені негайно потрібен був гарячий душ і сон у теплі.
За десять хвилин мені відповів Натан. Він сказав що у нього можна вписатись і вислав адресу. На запитання в якому це районі, чи який транспорт туди іде він не відповідав і я на непевних ногах вирушив на його пошуки.
На відміну від Панами, де адрес немає зовсім, а лише орієнтири типу «жовтий будинк і за ним… » чи «від готелю мірамар три світлофора» в Колумбії адреси є. Але вони схожі на якісь зашифровані повідомлення. Ось що надіслав мені Натан: «Calle 7D, 43c23 in the Astorga Lofts, Ap. 1107». Через дві години пошуків, за допомогою десятків перехожих, ментів і таксистів, ледь чуючи їхні відповіді одним вухом і бубнячи сопливим носом я все-таки розшифрував загадку і його вичислив.
Стежка до будинку ішла через напівтемний безлюдний парк. Несподівано з кущів вискочило п’ятеро молодиків. «Пашла жара. Буратіно частина друга» - подумав я.
- Будеш? - спитали пацани простягаючи мені в косяк.
- Пура, сін табако? - спитав я.
- Ага, - відповіли пацани…
Це був здоровенний хай-тек будинок. На моє здивування консьєрж сказав, що Натан був і пішов. Але, там здається є інший мучачо. Так що можна підніматись.
Я піднявся у модерновому ліфті. І вийшов на одинадцятому поверсі. В хаті нікого не було. Ошелешений подіями в парку, дорогою, хворобою я присів на гладеньку плитку біля хати. І тут прийшов Натан.
Він американець. Живе тут і заробляє бабки в Інтернеті. Пише книгу «Як жити щасливо». Він знає як забезпечити собі високий рівень життя в будь-якій країні світу. Подорожував по Південній Америці. Бездарно вивчає іспанську, ходить на танці і по дівках.
Хата яку він знімає схоже на маленький палац на одну людину. Тут є кінотеатр, велетенська аудіо система, гігантські вікна з видом на все місто, ванна, схожа на басейн, пральна машина тощо.
Спершу Натан не доганяв хто я і що. Ще б пак, приперлось таке напівмертве, брудне створіння яке два тижні прожило на островах. Але коли я прийняв душ і перевдягнувся в його модні шмотки, включаючи взуття то значно вилюднів.
- Я граю в гру. Ось так як у тебе за столом стоять чотири стільці у мене теж стояло чотири
табурета. Одного дня я прикольну вся віднести їх до океану. Пройшло 5 років і от уже в дорозі останній. Їду без грошей, відмовлячи собі в усьому крім найнеобхіднішого, але маю свободу, якої не мають навіть мільйонери.
- Та ну нафіг… - тільки і міг вимовити Натан. Крута яка гра!
Ми прогулялись і в бесіді вийшли на те, що він яскравий представник капіталізму, а я соціалізму і домовились поділитись один з одним свої досвідом щастя.
Сьогодні я хворий, вухо не чує, з носа ллє, болить горло, кидає в жар, коротко кажучи фігово дуже, але Натан сказав,що я можу пожити в нього тиждень. Він дав мені ключі від свого палацу і пароль до Інтернету. Сказав що купить продукти, якщо я готовий щось приготувати. Я відповів з радістю. Ввечері плануємо вечірку-перегляд на його домашньому кінотеатрі.